Pax Christiana: Patrimonium Sancti Petri

Лексикон

Pax Christiana:

Patrimonium Sancti Petri

(43-752, 752-1870, 1870-1929)

Абетковий порядок:

а, б, в, г, ґ, д, е, є, ж, з, и, і, ї, й, к, л, м, н, о, п, р, с, т, у, ф, х, ц, ч, ш, щ, ь, ю, я

Словникові статті:

«Акт про супрематію» – у 1534 р. парламент прийняв даний акт, який оголосив монарха єдиним главою та захисником англійської Церкви [1, с. 118].

Джерела:

1. Всесвітня історія. Навчально-практичний довідник / С.Л.Грубіна, Л.І.Дух. – Х.: Торсінг плюс, 2013. – 304 с.: іл.

Богдан Мороз

Альбігойські війни (1209-1229)

Передумови і причини

18 червня 1209 року перед порталом бенедиктинського абатства Сен-Жиль (департамент Гард) підіймався по сходах чоловік без сорочки. Три папських легати, три архієпископи і 19 єпископів у шатах тримали у руках святі книги та релікварії. Один з легатів підняв різки і вдарив цього чоловіка по спині, після чого той пройшов до храму. Через декілька хвилин Раймонд VI, граф Тулузький, а також герцог Нарбонський та маркіз Прованський, 54 років, присягнув на вірність святій католицькій і Римській Церкві і поклявся вигнати єретиків зі своєї землі.

Через 20 років, 20 квітня 1229 года перед порталом Собору Паризької Богоматері, 32-річний чоловік, босий і в самій сорочці, стояв на колінах перед королем-інфантом Людовіком IX та його матір’ю Бланш Кастильською, римским кардиналом – легатом Франжіпани, а також великим натовпом прелатів, монахів, лицарів та сеньорів. Це вже був Раймонд VII. Як і його батько, він приніс присягу на вірність Церкві, але на цей раз і королю Лише тоді він увійшов у собор і отримав відпущення гріхів, а потім підписав мирну угоду, яка зобов’язувала його винищувати єресь у своєму графстві.

Ці дві принизливі церемонії покаяння, яким були піддані обидва графи Тулузьких, можна назвати початком і кінцем жорстокої війни, відомої під назвою Альбігойського хрестового походу.

Сама ця подія, якій нещодавно виповнилося 810 років, свідчить про свого роду спокусу спокусу надати нормативній владі – церковній та королівській – глобальний, універсальний характер. У наш час Альбігойський хрестовий похід часто представляють як кампанію французької окупації окситанського Півдня, переважно з економічних та політичних причин. І дійсно, саме французький король після 1229 року скористався наслідками цієї війни, а у «баронів Півночі», які у 1209 році підняли хрест проти захисників єретиків, також були матеріальні інтереси. Але головною рушійною силою цієї війни була все ж таки релігійна складова. Звичайно, це була загарбницька війна, проте вона відбувалася в умовах, коли політика тісно сплелася з релігією, а папство мало величезний вплив на європейську політику. Ігноруючи релігійний характер цієї війни, як це роблять деякі історики, можна звузити бачення проблеми до такого ступеню, що прийти до історичного нонсенсу.

Але чому історики мали підстави так вважати? Справа в тому, що розв’язаний у 1209 році хрестовий похід потопив Південь у вогні і крові, але його офіційною метою було покласти край так званій «катарській єресі». Парадоксально, але цієї мети він не досяг. Проте з його допомогою французька корона анексувала багаті землі сучасного Півдня Франції. Як взагалі таке могло статися? Як став можливим хрестовий похід, спрямований не на звільнення Святої Землі, не на відвоювання Іспанії у маврів, а на землі християнської Європи, проти людей, які теж вірили у Христа? Щоб пояснити це, потрібно зробити один історичний екскурс.

На зламі XI и XII століть у контексті Григорианских реформ, що звільнили папство від будь-якого світського контролю, у Християнському світі розповсюдилася подвійна ідеологія – папської теократії та хрестового походу. Ці два елементи, на думку британського медієвіста Роберта Мура, посіяла паростки «суспільства переслідування». Церква, яка позиціонувала себе об’єднуючою силою серед роздріблених феодальних держав, стала стверджувати свою владу над усім Християнським світом. Вона перетворилася у свого роду понтифікальну монархію, яка домінувала над європейськими королівствами у часи їхнього формування. Папство стало претендувати на теократію, на світську владу за божественним правом, а увесь Християнський світ повинен був виступити проти темних сил зла, які оточували папство з усіх боків, якими ставали ті, на кого вказувало папство. Це були зовнішні вороги, невірні сарацини, проти яких організовували хрестові походи, а також внутрішні вороги – єретики та інші агенти Антихриста, яких треба було змусити замовкнути, щоб встановити порядок. Так сформувалася ідеологія «переслідування», яка пізніше, протягом усіх наступних століть буде шукати інші категорії жертв, які мали бути виключені з суспільства – євреїв, прокажених, відьом тощо. Таким чином священна війна проти невірних та полювання на єретиків були породженням однієї і тієї ж логики, і у неї вписується і Альбигойський хрестовий похід.

Ще у V столітті св. Августин вперше заявив, що заповідь «не вбий» не можна трактувати буквально. Він вважав, що використовувати насильство не лише можна, це є праведним дійством, особливо для навернення поган. Це поняття справедливої війни розповсюдилося на невірних, коли Європа стала воювати з мусульманами, щоб охороняти безпеку паломників до Єрусалиму. Але у цьому випадку «справедлива війна» перетворюється на «священну». Ідеологія священної війни зародилася після заклику до хрестового походу Урбана II в 1096 році, а потім це поняття було відточене у XII століття цистерцианським орденом та його глашатаєм Бернаром з Клерво. Майбутній святий Бернар навіть придумав спеціальний термін – malicide, «вбивця зла» – підносячи «нову міліцію» лицарів Христових, які воюють заради Бога і вбивають невірних, але не скоюють жодного гріха. Вбивство в ім’я Христа стало узаконеним для християн і навіть для духовних осіб – тамплієрів та госпітальєрів. В 1178-1181 гг. Анрі де Марсі, аббат Клерво и папський легат, брав участь у збройному вторгненні у Лангедок – правда, це було за згоди тодішнього графа Тулузького. Таким чином, концепція хрестового походу як священної війни завершилася тим, що ця війна стала можливою і у християнській землі.

Першою такою ластівкою було вторгнення військ Четвертого хрестового походу 1202-1204 рр., який ішов проти сарацин, у православну Візантію, яку вважали розкольницькою. Хоча Папа засудив масові вбивства православних у Зарі, він не заперечував проти окупації Візантії та створення Латинскої імперії. 16 липня 1212 року перемога арагонского короля Пере II Католика над сарацинами в Іспанії в Лас-Навас-де-Толоса стала тріумфом ще одного хрестового походу – Реконкісти. «Благословен Господь наш Ісус Христос, який по милосердю Свому у наші часи дозволив християнам-католикам перемогти потрійну чуму ворогів святої Церкви – розкольників на сході, єретиків на заході та сарацинів на півдні». Так писав у 1212 році абат Сіто і папський легат Арнот Аморі капітулу Сіто. Це досить чітко ілюструє рівень, якого досягла ідеологія войовничої Церкви, яка призвела до Альбігойського хрестового походу.

Діючі особи і сили

Перед тим, як характеризувати діючих осіб, треба з’ясувати проблему з термінологією. Коли ми зараз говоримо про Альбігойський хрестовий похід, то зазвичай маємо на увазі єретиків, яких сьогодні часто називають катарами, і які були чудово укорінені в усьому Лангедоку, а не лише у регіоні Альбі. Хоча сам цей термін – «альбігойці» – був майже невідомий до XIX століття. Він народився завдяки романісту Клоду Фор’єлю, який опублікував у 1837 р. відому окситанську Пісню (Canzo) XIII ст. Але ані у цьому, ані в інших джерелах, не говориться про «альбігойців», а лише про «єретиків». Середньовічний хроніст, який писав латиною, Гійом Пьюлоранський, вказує на те, що французи називають події цього хрестового походу «альбігойськими справами». Офіційний літописець хрестового походу, французький цистерціанський чернець Петро Сернейський, який слідував за цим походом з 1212 до 1219 р., і описував день да днем його хід для Папи Римського у своїй хроніці під назвою Historia albigensis уточнює, що «єретиків з Тулузи та інших міст» іноді називали «альбігойцями», тому що «інші народи, як правило, називають альбігойцями провансальських (тобто, окситанських) єретиків». З цього стає ясно, що термін «альбігойці» є чужим для Окситанії у XIII столітті, і його вживають іноземці. Окрім праць, які я перерахувала, це слово не вживається більше в жодних середньовічних текстах, його згадують лише богослови XVII – XIX століть. Тобто, історична легітимність цього терміну є під питанням.

Цих людей також зазвичай називають катарами. Але й тут виникають труднощі. З точки зору історика, це означає вживати зневажливе слово німецького походження. У XII столітті у Рейнських землях слово «катар» асоціювалося з чаклунами, які поклонялися дияволу в подобі кота, і його застосовували для того, щоб очорнити християнських дисидентів, чоловіків та жінок, які жили спільнотами на чолі з єпископами, і яких спалювали живцем у Кельні, Майнці та Льєжі як «єретиків». Проте історики все ж таки використовують власне термін «катари» за згодою наукового співтовариства, оскільки він став дуже популярним.

Таким чином, для опису однієї з діючих груп Альбігойського хрестового походу використовуватимемо термін «катари». Так історики називають певний тип єретичних груп європейського Середньовіччя, які відповідали тим самим критеріям та мали між собою зв’язки. Ці так звані катари жили у:

Рейнських землях,
Шампані;
Бургундії;
Боснії;
Італії;
Окситанії.

Самі себе вона не називали інакше як «християни» або ж «апостоли». Вони заявляли, що дійсно являють собою істинну Церкву Христа та апостолів, від імені Христа вони проповідували Євангеліє, а також здійснювали хрещення покаянням через накладення рук – consolament. Вони протистояли Римській Церкві, не визнавали влади Папи та ієрархії цієї Церкви, яку вони засуджували. Самі вони були альтернативною Церквою, із власним кліром – який називали Добрими Чоловіками і Добрими Жінками, а також вірянами. Окситанські єретики, яких французи називали альбігойціями, згідно з цими критеріями, були саме катарами.

Без сумніву, у середньовічних джерелах найчастіше використовується узагальнений термін «єретик». І це зовсім не нейтральне слово. Це не констатація якогось факту. Єресь не означає інакомислення. Це звинувачення, яке тягне за собою засудження. Воно використовувалося під кінець античності, але знову з’являється у західноєвропейському християнстві під кінець епохи Тисячоліття. І його поява є ознакою нових зазіхань Церкві та папства керувати світом та встановлювати свої порядки від імені Бога. І етимологічний зміст цього слова став наступним – єретик винний за визначенням, бо він свідомо обрав відступництво від норми та істини і продовжує триматися за свій єретичний вибір до самої смерті. Таке поняття єресі випливає з жорсткого типу релігійно-політичної влади, яка стала встановлюватися з XI століття – влади, яка диктувала стандарти істини, за які не можна було заходити. Саме тоді Римська Церква почала виробляти жорсткі догмати і засновувати модель святості не на зразках апостольського життя, як це було раніше, а на суворому дотриманні встановленої ортодоксії. Жодні дисидентські проповіді більше не допускалися. Саме ця влада є другою діючою особою походу. Її ідеологія – це викривання єресі та дух священної війни. Це дуже пов’язані між собою поняття, що склалися в одному і тому самому історичному контексті. Втіленням цієї ідеології, його апогеєм було правління Лотаря Конті де Сеньї, який став Папою у 1198 році під іменем Інокентія III.

Цей прекрасний богослов та юрист, пристрасний фанат теорії понтифікальної теократії, протягом 18 років свого правління називав себе «головою Європи». Він також заявив, що «управляння світом головним чином довірено йому» і проголосив «повноту влади» Святого Престолу над суверенами держав. Починаючи з 1204 року, він став втручатися у європейські справи, щоб реорганізувати християнство на свій манер. Хрестові походи були його мрією. Але його ім’я пов’язане не з походами до Святої Землі, а з першим хрестовим походом у християнські землі. Він підготував для цього теоретичну базу. Ще у 1199 році у декреталії Vergentis in senium він заявив, що єретики підлягають карам, передбаченим римським правом за зраду. Таким чином він розв’язав руки введенню у публічне право широкомасштабних заходів проти єретиків.

Є ще один чинник, який пояснює Альбігойський хрестовий похід. Це ненависть, яку Римська Церква відчувала до єретиків, особливо до катарів. Якщо для святого Бернара лицар Христовий не повинен боятися померти під час священної війни, бо попаде прямо до раю, і не повинен боятися вбивати, бо «якщо він вбиває, то це заради Господа» – так було написано у Правилах, які він у 1128 році передав тамплієрам, – то достатньо було просто начепити на єретиків такий самий ганебний ярлик, щоб став можливий хрестовий похід до християнських земель. «Вони ще гірше, аніж невірні», – написав про катарів Папа Іннокентій III, прирівнявши завоювання мечем тулузьких земель із звільненням Гробу Господнього.

Звернемося ще раз до свідчення Петра Сернейського. Описуючи місто Тулузу, він демонізує її жителів. Він називає їх «гадючою породою», їхнє місто заражене «огидною чумою», і погрузло у «липкому болоті єретичних збочень». Він ненавидить цих людей, які терплять єретиків, хоча знають, що ті «вірять в існування двох творців, одного невидимого, якого вони називають благим Богом, а іншого видимого, якого вони називають злим богом». Звичайно, це дуже спрощений і дещо викривлений опис, але саме це дозволило Петру ткнути пальцем на найбільш скандальну, з точки зору Римської Церкви, рису катаризму – він розрізняв творення божественне, до якого належать наші душі, і видимий матеріальний світ, який є породженням злого початку, відмінного від Бога. Йдеться про дуалізм, який є одним з важливих елементів у теології катарів, а, відповідно, відмові від догматів хрещення та євхаристії. Папство всерьйоз зайнялося знищенням того, що воно визначило як єресь, тим більше що проповіді єретиків, які відкідали претензії Церкви на світську владу, пробивали діру в теократичних претензіях Інокентія III, який визначав себе як вікарій Ісуса Христа і намісник Бога на землі. А єретики, які відмовлялися виправдовувати Євангелієм владу та інституалізоване насильство, з такої точки зору виглядали як підривні елементи.

Ненависть до цих людей пропагували проповідники цього хрестового походу по всій Європі, додаючи до цього жахливі історії про те, як злостиві окситанці знущаються з католицьких священників та ченців. Це дуже подіяло на третю дійову особу хрестового походу – тобто людей, які взяли у ньому участь. Можна виділити дві дуже потужні рушійні сили, які спонукали стільки людей – від бідних баронів до великих сеньйорів, васалів короля Франції взяти хрест і йти битися з єретиками та їхніми захисниками. Це обіцянка Спасіння тим, хто вбиває ворогів віри і бере участь у священній війні на службі у «правої віри» – як її визначала Римська Церква – і люта ненависть до тих, хто виступає проти цієї віри. Таким чином, першу скрипку тут відігравали далеко не світські амбіції. Хоча й вони вплинули на прийняття рішень. Але лише невелика частина хрестоносців вдерлася до Лангедоку лише задля того, щоб захопити чужі володіння. Більшість з них взяла участь у цій війні протягом 40 днів – цього було достатньо, щоб вони могли отримати індульгенцію, яка принаймні могла зменшити строк їхнього перебування у чистилищі.

Ще однією групою дійових осіб були лангедокські князі та сеньйори, звинувачені або підозрювані у толерантності до єресі. Адже присутність спільнот катарів і великої кількості їх віруючих, а також те, що багато окситанців одночасно належали до обох конфесій, вважаючи катаризм додатковою гарантією Спасіння, в окситанських графствах стало реальним фактом суспільного життя. На землях графів Тулузького і де Фуа, а также віконтів Тренкавель, їхніх васалів та васалів їхніх васалів єресь публічно перебувала під захистом світської влади. Розстановка політичних сил у Лангедоку була такою, що Римська Церква не могла організувати там репресій, подібно до тих, які вирували у Франції та Німеччині. У 1145 році жителі Верфея та Альбі засвистали і папського легата, і Бернара з Клерво. У 1165 році у містечку Ломбер єретичний єпископ Альбіжуа вільно говорив про свою віру перед представниками вищої церковної та громадянської влади, не побоюючись ані арешту, ані вогнища. Та й високопоставлений католицький клір здебільшого теж мав власні причини жити у добросусідстві з єретиками. Таким чином, в Окситанії Римська курія вже не могла співпрацювати з цивільною владою у плані боротьби з єрессю. Адже без підтримки світської влади будь-які декреталії проти єресі були б лише громами і блискавками на папері. Інокентій Третій намагався зробити репресивне право дуже жорстким.

Якщо до нього схоплених єретиків, які відмовлялися зрікатися, передавали світській владі для спалення, і це покарання супроводжувалося конфіскацією їхнього майна, то на тих, хто їм допомагав, накладалися лише духовні покарання і анафема. Інокентій висунув ідею про те, що принцип конфіскації майна має розповсюджуватися не лише на єретиків, але й на їхніх співучасників. У ситуації Лангедоку це означало, що має бути конфісковане майно сільської знаті та міських консулів, які толерували єретиків. Цей постулат можна було імплементувати, коли більшість сіл і містечок схилялися до підтримки катаризму лише силою. Незважаючи на чисельні заклики, окситанська аристократія, як дрібна, так і велика, не збиралася його слухати, бо єретики були їхніми родичами і друзями, вони були з ними міцно пов’язані. Тоді Інокентій вирішив знайти цю силу, якої він потребував, в інших краях.

Прямі передумови війни

Деякі історики вважають, що нібито спочатку Інокентій хотів діяти мирно і простяг руку своїм опонентам, надіславши місію проповідників, з метою привести заблудлих овець до своєї вівчарні виключно силою переконання, але у нього не вийшло. Та насправді було не так. Протягом багатьох років Інокентій III намагався нав’язати усім ідею хрестового походу проти великих окситанських князів, яких він звинувачував у толерантності та захисті єресі – особливо проти Раймонда VI, графа Тулузького, та його племінника Раймонда Рожера Тренкавеля, Каркассону, Альбі, Безьє та Ліму. Та король Франції Філіп-Август, який теж був родичем Раймонда VI, дуже несхвально відреагував на таке втручання папської влади у справи людей, які частково були і його васалами. Він не хотів з цим погоджуватися.

Як тільки Інокентій вступив на папський престол, він звернувся з листом до короля Франції з закликом військового втручання у Лангедок. Протягом декількох років він не отримав від нього жодної відповіді. Нарешті у 1204 році він заявив Філіпу-Августу, щоб той «зробив законною воєнною здобиччю» володіння графа Тулузького, тобто запропонував їх першому ж католицькому окупанту, який захоче їх захопити, якщо цей окупант стане воювати проти єретиків. Він закликав короля стати на чолі цього походу і зробив надзвичайну заяву: «Конфіскуйте майно графів, баронів та громадян, які не бажають знищувати єресь на своїх землях. І негайно приєднайте увесь цей край до королівських володінь». Але король відмовився. Та саме ці слова Папи несли у собі зародок майбутнього французького завоювання. Своєю позицією Філіп-Август зробив Святий Престол безсилим. Тому Папа вирішив спробувати переконати місцевих жителів.

У перші роки XIII ст. Інокентій III замість солдат, яких він не отримав, послав у Лангедок велику місію проповідників (вона складалася з 30 ченців, 12 абатів під керівництвом 3 легатів), метою якої було повернути до ортодоксії окситанське населення. У її складі були П’єр де Кастельно, архідиякон Магелона та аббат Сіто Арнот Аморі. Ця місія обійшла увесь Лангедок, від Тулузи до Монпельє між 1203 та 1208 роками. Легатам були довірена місія «святої проповіді» жителям сіл та містечок. Вони мали переконати окситанців залишити будь-яку віру у єретиків, а також спонукати графів та сеньйорів переслідувати їх – конфіскувати їхнє майно та вигнати.

Але місцеві жителі заявляли, що вони хочуть доказів того, чия віра краща. І проповідники були вимушені влаштовувати публічні дискусії із своїми противниками, яких вони називали єресіархами, тобто катарськими кліриками і теологами. На жаль, ми маємо про ці диспути свідчення, що подають лише точку зору хроністів хрестового походу – Петра Сернейського та Гійома П’юлоранського. Там переважно хвалять прихильників Папи, але оскільки єретики залишилися при власних поглядах, як і населення, з цього можна зробити висновок, що ця спроба відвоювання душ мала невеликий успіх. Cлід відзначити, що лише виняткові політичні обставини привели до можливості такого «діалогу» між католицькими прелатами і тими людьми, яких Інокентій III засуджував як винних у образі Божої величі, з тими, хто вважав, що саме вони є автентичною Церквою Божою, а Римську Церкву відкрито називали узурпатором. Папскі легати, вимушені на рівних обмінюватися теологічними аргументами з цими єретиками, сприймали подібні речі, як приниження. У 1206 році місія Папи була дуже деморалізована і втомилася так, що готова була повернутися ні з чим.

Саме тоді вони зустрілися з кортежем Дієго, єпископа Осми з Кастилії, що повертався до Риму. Членом цієї експедиції був і Домінік Гусман, майбутній святий Домінік. Іспанський прелат визнав поразку цистерціанської місії і порадив їм змінити методику – хоча біографи святого Домініка перекрутили джерела і приписали це йому. Він сказав їм, що якщо катари завоювали довір’я народу прикладом апостольского життя, то і їм потрібно поводити себе подібним чином. Він сам показав їм приклад і разом з цистерціанцями став брати участь у дискусіях. Це вийшло у нього трохи успішніше, але переважно після цих диспутів наверталися у католицизм лише вальденси, а з катарами було не так. Навіть католицькі хроністи відзначають, що в цілому єретики дуже гарно протистояли посланцям Папи, аргументуючи власні тези не лише прикладом особистого життя, але й позицією своєї Церкви щодо влади і насильства. Вдале втручання Дієго з Осми дозволило офіційному кліру показати, що вони теж можуть орієнтуватися на ідеали Євангелія, але по суті, коли катари закидали своїм опонентам, що вони несуть з собою дух старозавітних обмежень, а не заповідей Христових, що інституції Римської Церкви ідуть від людей, і не є божественними, а у самої цієї Церкви руки по лікоть у крові мучеників, їм не було що на це відповісти, особливо на тлі переслідувань катарів у Рейнських Землях, Шампані та Бургундії, які відбувалися якраз у цей час. До речі, з реляцій хроністів видно, що Домінік рідко з’являється у контексті цих дискусій. Це єпископ Дієго з Осми почав католицьку контр-проповідь і намагався теж наслідувати апостольське життя. А засновник ордену Братів-проповідників самостійно діє набагато пізніше, вже під час війни.

30 грудня 1207 року єпископ Дієго вмер у рідному місті – а він, до речі, належав до партії противників війни. Його смерть відкрила дорогу «яструбам», якими були дуже непримиренні легати. Остаточно шальки терезів схилилися на користь Інокентія після вбивства у січні 1208 року біля Сен-Жиль-дю Гард П’єра де Кастельно, цістерціанського папського легата після того, як у нього був конфлікт з графом Тулузьким (легат відлучив останнього від Церкви), а прихильники графа стали йому погрожувати. Графа Тулузького ще раз відлучили від Церкви і назвали замовником цього вбивства, а Папа звернувся до усього світу з голосним урочистим та слізним закликом до хрестового походу. «Вперед, лицарі Христові, барка Христова ось-ось потоне, і лише від вас залежить її врятувати. І хай буде дозволено будь-якому католику не лише особисто воювати з графом, але захоплювати і привласнювати його майно. Переслідуйте його співучасників, відберіть їхні землі!», – писав він, і проповідники розносили ці слова по всіх усюдах. Тоді Філип-Август спробував останній раз запобігти хрестовому походу. «Ви не маєте права діяти таким чином, – жорстко відповів він Папі. – Адже граф Тулузький – це мій васал, і лише я, король, один маю право позбавляти його володінь». Тоді Папа запропонував, щоби ті, хто захоплять землі графа, принесуть королю омаж після завоювання. Але король все одно відмовлявся. Та тиск французького кліру та баронів був настільки сильним, що він був вимушений дозволити своїм підданим взяти хрест, особливо герцогу Бургундьскому та графу Неверському. Але він відмовився сам очолювати цю військову експедицію і заборонив своєму сину Людовіку брати у ній участь. Домінік погодився з хрестовим походом, і саме завдяки цій війні зміг заснувати і розвинути діяльність свого ордену проповідників.

Таким чином, вбивство П’єра де Кастельно не була причиною війни, яку Папа хотів вчинити вже 10 років, і якій Філіп-Август весь час намагався завадити. Але воно зіграло роль привідного ременя.

Початок хрестового походу баронів

Альбігойський хрестовий похід, спрямований проти князів та сеньйорів, що захищали єретиків, був задуманий з метою викорінити єресь, а для цього треба було порушити існуючий баланс розстановки сил. Таким чином, насильство і політика поєдналися з загарбницькими апетитами. Адже заснувавши «священну» війну на принципі позбавлення силою майна прихильників єресі, Інокентій III відкрив двері французькому завоюванню. Його заклик до зброї був почутий далеко за межами королівства Франція. До лицарів з

Іль-де-Франс;
Нормандії;
Пікардії;
Фландрії;
Шампані;
Лотарінгії;
Бургундії;

… приєдналися жителі:

Рейнських земель;
фрізи;
баварці;
австрійці;
англійці.

Ця інтернаціональна армія вийшла під кінець весни 1209 року з долини Рони під керівництвом папського легата Арно Аморі, який був абатом Сіто. Охоплений панікою Раймонд VI, який не був готовий до повномасштабної війни, став намагатися виграти час. Він з почестями прийняв хрестоносців у Сен-Жилі, покаявшись перед церковними лідерами. Його племінник Тренкавель, віконт Безьє, Каркассону та Альбі, спробував зробити те ж саме, але легати відмовилися прийняти його покаяння, тому що було необхідно влаштувати показову демонстрацію сили. І такою демонстрацією стало взяття Безьє 22 липня 1209 р., коли було знищене усе населення цього міста – близько 20 тисяч людей, які у більшості своїй були католиками, а місто спалене дощенту. Це ж там Арно Аморі сказав відому фразу – «вбийте усіх, Бог своїх розпізнає». Усім цим хвалилися папські легати у звіті Інокентію III, який вони написали наступного дня, оспівуючи чудову перемогу, яку послало їм Провидіння.

Через три тижні католицька армія оточила Каркассон та відрізала його від водопостачання. У місті люди стали помирати від нестачі води. Раймон-Рожер Тренкавель поїхав у ворожий табір на перемовини, але армія хрестоносців обманом взяла його в полон. Він був позбавлений власного титулу, а пізніше помер у тюрмі – вважається, що він був вбитий. Усе населення вигнали з міста у самому спідньому, не дозволивши нічого взяти з собою. Порушуючи права сюзерена Каркасона, Пере II, графа Барселонського та короля Арагонського – та, між іншим, швагра Раймонда VI, – Арно Аморі віддав завойовані землі сеньору з Іль-де-Франс, ветерану хрестових походів на Схід, який потім став головнокомандувачем армії вторгнення, Симону де Монфору. Щодо Раймонда VI, то хоча він спочатку взяв хрест та вважався союзником хрестоносців – але цей союз був вимушеним і недовгим.

Подальший перебіг подій

Доля Безьє та Каркассона, а також відсутність головнокомандувача стали причинами того, що населення інших міст Лангедоку було залякане. Практично без бою здалися:

Альбі;
Кастр;
Фанжу;
Ломбер;
Монреаль.

Під кінец 1209 року Монфор завершив завоювання усіх земель Тренкавеля в Альбі, Ліму та Безьє, за винятком декількох укріплених поселень, де знайшли прихисток катарські спільноти і сеньори яких вирішили битися:

Кабарет;
Мінерв;
Вентажу;
Аларік;
Терм;
Альбедюн.

Увесь 1210 рік Монфор мав з ними великі проблеми і фактично протягом цього часу він воював з ними і, нарешті зумів підкорити їх, часто ціною довгих та тяжких облог. Після кожної з таких перемог Монфор роздавав завойовані землі найближчим друзям, а саме купці баронів, які складали постійне ядро хрестового походу на його основному етапі – нагадаємо, що більшість хрестоносців, відслуживши 40 днів (карантин), їхали додому, і Монфор був вимушений чекати нового підкріплення.

Ліму було передано Ламберту де Тюрі,
Мірпуа – Гі де Леві,
Сайссак – Бушару де Марлі,
Лаурак – Уго де Лассі,
Вільсіскл – Гійому дез Ессартс, тощо.

У березні 1210 року впав Брам, а у червні того ж року Монфор підійшов до Мінерва. Хоча місто мало гарне розташування, Монфор так розставив військові машини, що вони знищили усі оборонні укріплення і місто вимушене було здатися.

Монфор був генієм військової стратегії і прихильником жорстоких розправ, до яких його спонукали легати. Після того, як він брав міста, за його наказом влаштовували масові страти на вогнищі, де знищували катарський клір. Так було і у Мінерві, де спалили 140 людей. Їм запропонували зректися, і хрестоносці почали нервувати, що не побачать видовища. На що Арно Аморі заспокоїв Монфора, сказавши – «Не переживайте, небагато їх зречеться».

У серпні хрестоносці підступили до Терму. Це був останній укріплений замок, який опирався Монфору до грудня, але потім і він впав. Так звана «війна замків» була завершена, але апетити Монфора зросли, і тепер він міг безперешкодно завойовувати землі свого «союзника», графа Раймонда Тулузького. Це теж робилося зі згоди легатів, які хотіли спровокувати графа на війну з хрестоносцями. Раймонд після свого покаяння у Сен-Жилі повернувся до себе і жив під наглядом керівників хрестового походу, виконуючи їхні накази. У 1211 році Монфор підійшов до міста Лавор, сеньйори якого приносили омаж вже графу Тулузькому. Він взяв місто, його солдати збезчестили та закидали каміннями Жіроду де Лавор, вдову сеньора міста, її брату Аймеріку де Монреаль і 60 лицарям, які захищали місто, перерізали горло, а 400 добрих християн і християнок, тобто катарських кліриків, спалили живцем. Це не рахуючи повішених, скалічених, пограбувань та інших насильств, жертвами яких ставали і католицькі абатства, як, наприклад, Мойссак. Ця війна за своїми жахами сучасниками вважалася гіршою, аніж інші. Окрім того, цей хрестовий похід швидко розповсюдився і за межі графства Тулузького, наприклад, у графство Фуа, князі якого не були оголошені захисниками єресі, а також у володіння інших сеньйорів, де взагалі не було катаризму – графство Комменжів та віконтство Беарнське.

Ба більше, хрестовий похід обернувся і проти короля Пере II Арагонського, хоча той завжди вважався вірним католиком. Король виступив на захист окситанців, бо йому зовсім не хотілося, щоб французька знать, яка прийшла з півночі, оселилася у безпосередній близькості від його окситанських володінь, на півночі Піренеїв, де у нього було стільки васалів, родичів та близьких. До того ж, він хотів, щоб землі його швагра Раймонда VI, були у безпеці. Тому коли війська Монфора підійшли до Тулузи, він прийшов на допомогу. Але Пере II був вбитий 12 вересня 1213 року у битві при Мюре, де важка кавалерія хрестоносців розбила окситансько-каталонську коаліцію. Раймонд VI втік до Англії. У 1214 році Симон де Монфор методично випалював усе навколо Тулузи та займав усі території навкруги. Нарешті у 1215 році, хрестоносці зайняли Тулузу. Так завершився перший етап цієї війни. Його, як правило, визначають як «хрестовий похід баронів». Після нього у розграбованому Лангедоку виникла нова династія Монфорів, створена за правом завоювання. Війна спустошила цілий край, масові страти на вогнищах знищили понад 1000 кліриків, що належали до катарської Церкви. Більшість місцевих сеньйорів були позбавлені своїх володінь, які були передані французьким лицарям. Але все це ще треба було легітимізувати. Це і було зроблено на IV Латеранському Соборі 1215 р.

Латеранський собор

Інокентій III міг відтепер вважати Лангедок замиреним – тобто, приведеним до потрібного Богу порядку – і міг думати, як реорганізувати Християнський світ на свій розсуд. Саме таким було завдання IV Вселенского Латеранського собору, який мав місце у листопаді 1215 р. Він легалізував завоювання хрестового походу баронів, та визнав нові титули Симона де Монфора. Той тепер зробився офіційним володарем Тулузи та Каркассона і став, відповідно, графом Тулузьким та віконтом Каркассонським. Права окситанських князів були зневажені. Граф Тулузький Раймонд був офіційно позбавлений своїх титулів та володінь. Ба більше, були ущемлені права і нащадків переможених окситанських князів – молодшого Раймонда Тулузького, який був тоді підлітком, та Раймонда Тренкавеля, який був зовсім дитиною. Але особливу увагу Інокентій III приділив визначення того, що вважати спільнотою вірних католиків, поза якою лише темрява виключення та єресь. Кордони парафій були визначені обов’язковими. Будь-який вірний у межах своєї парафій був тепер зобов’язаний сповідуватися та причащатися хоча б раз на рік, на Великдень під страхом відлучення від Церкви та позбавлення християнського поховання. Єпископам вмінялося двічі на рік відвідувати кожну парафію своєї єпархії, щоб з’ясувати, чи немає там єретиків. І, нарешті, собор прийняв постанову у галузі догматики, жорстко визначивши канон ортодоксії. Віра у євхаристичне таїнство, перетворення хліба та вина на вівтарі на тіло і кров Христову стала саме тією догмою, що відокремила ортодоксію від єресі, яка це перетворення відкидала. Формулювання та зміст Символа віри були відредаговані і зроблені більш жорсткими. Поза парафією і символом віри не були жодного спасіння. Поза спільнотою католицьких вірян могло бути лише вилучення з соціального та релігійного життя, а у перспективі і взагалі з життя. Репресивні процедури, які були розроблені на соборі, були першими ластівками майбутньої інституції Інквізиції.

Латеранський собор 1215 р. був апогеєм панування Інокентія III. Це маркер першої стадії завершення процедур виключення, які розвивалися протягом усього XIII ст., одягаючи християнську Західну Європу у корсет догм, повинностей та винуватості. Через рік Інокентій помер, так і не побачивши, як порядок, який він навів у Лангедоці, розлетівся на друзки під ударами молодих лангедокських князів.

Перебіг подій до смерті Монфора

У 1216 році багато лангедокських лицарів, позбавлених своїх володінь, стали фаїдітами – і почали вести проти Монфора і його баронів партизанські бої. У цьому їх підтримувало населення, вважаючи фаїдітів, а не французьких зайд, справжніми сеньйорами. Користуючись цим, син Раймонда VI, молодий граф, збирає з-за Рони своїх прихильників і піднімає війну за звільнення окситанських земель. Ця війна носить назву окситанської реконкісти. Вона продовжувалася 8 років. Її віхами були такі відомі епізоди.

У травні 1216 року юний Раймонд, який сформував з фаїдитів значну армію опору, оточує місто Бокер і через три місяці займає його. Симон де Монфор намагається відбити Бокер, але вперше його чекає поразка. Об’єднані сили Раймонда Тулузького і графа де Фуа нанесли такий урон хрестоносцям, що історики називають битву при Бокері помстою за Мюрет. У цей час у Тулузі починається повстання. Роздратований Монфор повертається і жорстоко придушує його. Потім він починає нову військову кампанію – у графстві Фуа і у високих Піренеях. Проте у Лурді його теж чекає поразка. Поки Монфор воює у Піренеях, у вересні 1217 р. граф Раймонд VI повертається до Тулузи, користуючись туманом, через брід на ріці Гаронна. Він не те що бере місто без єдиного пострілу – його вітають квітами як визволителя. Монфор спішить назад до Тулузи, але пізно – там вже хазяйнує справжній граф цього міста. Очікуючи ворога, усі жителі без винятку, незважаючи на свою станову приналежність, вік та стать, відбудовують укріплення міста.

Почувши про повернення Раймонда, новий Папа Римський, племінник Інокентія Гонорій III, закликає до нового хрестового походу. Симон де Монфор бере Тулузу в облогу навесні 1218 р. Два місяці триває ця облога, і оскільки чоловіки билися врукопашну з ворогом, жінки та дівчата керували машинами, які метали каміння. Одна з таких машин рознесла на друзки шолом Симона де Монфора разом з його головою наприкінці червня 1218 р. Ця подія найкраще оспівана в одному з найцікавіших джерел про Альбігойський хрестовий похід, яка носить назву Canso de la crozada або Пісня про Альбігойський хрестовий похід. Montfort est mort, viva Tolosa!

Канцо і Окситанська реконкіста. Формування нації

Слід зупинитися на характеристиці цього джерела, тому що саме з нього дуже добре видно ще один наслідок Альбігойських воєн – формування окситанської нації. Окрім того, Канцо – найдорогоцінніше джерело, що висвітлює ці події, бо ця епічна поема у 10 тисяч віршів має цінність історичної хроніки. Але потрібно знати, що вона написана двома авторами. Один з них відомий, це Гійом Тудельський, який перебував при дворі графа Бодуена Тулузького, брата Раймонда, що зрадив його і перейшов на сторону Монфора. Саме при його дворі він розпочав писати Canso. Багато подій він бачив на власні очі. Оскільки він був окситанцем, то опинився у незручній ситуації. Він не міг виправдовувати усі жахіття, які творив Монфор, і навіть інколи їх засуджував. Але його позиція була такою: нещастя війни – це погано, мир – це найкраще, навіть ціною капітуляції. Тому серед нещасть війни потрібно схилити голову і скоритися. «Безумці ті, хто намагаються опиратися сильному», – писав він. Але частина поеми, написана Гійомом Тудельським, переривається на подіях 1213 р., коли він описує, як король Арагонський готується прийти на допомогу своєму швагру. У 1214 р. Бодуен Тулузький за наказом Монфора влаштував каральну експедицію у Керсі, на північ від Тулузи. Раймонд Тулузький відповів контр-операцією, у ході якої взяв у полон свого брата Бодуена і повісив його за зраду. Можливо, Гійом Тудельский теж пішов з Бодуеном у цю каральну експедицію і загинув.

Його естафету перейняв інший поет, імені якого ніхто не знає, але це його 7 000 віршів створили один з найцінніших пам’яток усієї окситанської літератури. Він не просто надав розповіді більшої сили високим рівнем свого стилю, зробивши цю поему шедевром, але й представив читачам зовсім протилежний погляд на події. Це – пісня патріота. Саме як патріот анонімній автор Canso реагує на іноземне вторгнення. І його вірші свідчать про те, що саме тоді, а не в інший момент історії, народилася окситанська нація. Феодальний Лангедок являв собою мозаїку різних князівств, які іноді були союзними, а іноді ворогували. Але агресія, сприйнята як кричуща несправедливість, супроводжувана безмірними жорстокостями, об’єднала народ не лише навколо його законних сеньйорів, які керували армією опору, але й навколо того, що називають цінностями окситанської цивілізації. Усі, в тому числі католицькі хроністи, говорять про готовність до опору стількох обложених міст і замків, що це свідчить лише про одне – місцеве населення, що належало до різних станів та навіть релігійних конфесій у величезній більшості своїй було згідно опиратися завойовникам.

Поет, що написав Canso, ясно висловив те, що було рушійною силою цього бажання спротиву:

почуття належності до спільноти, заснованої на певних цінностях, пов’язаних з певними політичними структурами та свободами, які іноді дорого діставалися;
з ідеалами, що визначали етику цього суспільства, його людські зв’язки, соціальну поведінку, публічну мораль, усе суспільне благо, яке варто було захищати.

Це суспільне благо можна визначити одним словом – paratge. Точно перекласти його неможливо. Воно 50 разів вживається у Canso, і кожен раз у якості головної ознаки колективного ідеалу. Анонімний поет робить з цього слова алегорію усієї системи доброчесностей та цінностей, які на ньому засновані. Вони складають базу того, що зараз називають куртуазною цивілізацією, тобто окситанської культури XII-XIII ст. Достатньо подивитися, з якими словами асоціюється paratge у Canso:

merces, сердечність;
pretz, особисте мірило лицарського духу;
dreits, право;
dreitura, справедливість;
leialtatz, вірність.

Протистоять їм:

orgolh, гординя;
failhimens, фальш;
desmesura, жадібність, тощо.

Таким чином, Canso описує історію хрестового походу як битву цінностей та контрцінностей.

Описуючи дії хрестоносців, поет звертається до читачів «Знайте, що усе людське було знищене, paratge померло у вигранні, а увесь Християнський світ вкритий ганьбою …». А відгукуючись на смерть Монфора, ми читаємо навпаки – «Рaratge розквітло і затріумфувало». Достатньо лише прочитати Canso, щоб зрозуміти, що окситанці, які боролися проти хрестового походу, мали справжню національну самосвідомість. Навіть якщо вони тоді ще не називали себе окситанцями, бо цього слова ще не існувало. Вони називали себе інакше – «люди нашої мови».

У 1220 р. остаточно стало ясно, що намагання насадити у Тулузі та Каркассоні іноземну католицьку династію Монфорів завершилося невдачею. Син Симона, Аморі де Монфор, унаслідував командування хрестовим походом. Він був хоробрим, але не дуже досвідченим воєначальником. Поступово він втрачав усі завоювання свого батька. У 1224 р., коли його самого оточили у Каркассоні графи Тульзькі та де Фуа, він капітулював і повернувся в Іль-де-Франс із жменькою своїх товаришів і забрав із собою тіло свого батька. Що стосується катаризму, то сама по собі війна не могла вбити віру, яка настільки була вкорінена у суспільстві. Церкви катарів, яким був нанесений серйозний удар масовими стратами хрестових походів, почали поступово відновлюватися. Адже по мірі того, як окситанські князі звільнювали свої землі від хрестоносців, катарські спільноти, які зуміли вижити, поступово поверталися до себе додому і відкрито селилися там. Нові катарські клірики – Добрі Чоловіки та Добрі Жінки ставали в їхні лави. А структура катарських Церков була реорганізована завдяки діям таких видатних осіб, як Гвіберт де Кастр, єпископ Тулузький, чи його коадьютора Бернарда де Ламот. Якшо до війни було 4 катарських єпископства –

Тулузи;
Каркассона;
Ажена;
Альбі,

… то у 1226 році було створене п’яте – у регіоні Разес.

Одним словом, після 15 років війни, хрестовий похід завершився повною поразкою. Французьких баронів вигнали з Лангедоку, окситанські князі повернули свої землі. Катаризм навіть посилився, а Римська Церква взагалі не отримала нічого. Але Аморі де Монфор передав королю Франції у 1224 р. свої «віртуальні» права на ці землі. І король Франції, Людовик VIII, син померлого Філіпа-Августа, на відміну від свого батька, вирішив цим скористатися.

Хрестовий похід короля

Хрестовий похід проти захисників єретиків, до якого закликав християнських баронів Папа Інокентій ІІІ у 1209 році, через 20 років повністю перетворився у систематичну завойовницьку війну французького короля. У 1225 р. собор у Бургу, де зібралося близько тисячі церковних ієрархів, відлучив від Церкви Раймонда VII, нового графа Тулузького. У 1226 р. король сам очолив французьку армію, спрямувавши її проти Раймонда Тренкавеля, Раймонда VII Тулузького та їхніх васалів. Коли у гру вступив король Франції, Людовик VIII, все змінилося. Його вторгнення посіяло жах в Окситанії. Велика кількість південних феодалів підкорилася королю тому, що граф Тулузький був васалом Капетингів. Окрім того, це означало повернення жахів війни. Та деякі регіони Окситанії (особливо Ліму та Кабарет) чинили відчайдушний опір. Однак королівська армія була тоді однією з найбільших в Європі, а окситанські сили були обезкровлені. Роки війни та звірств спустошили цю землю. У місті Марманд король за спротив наказав знищити усе населення без винятку, так само, як це було у Безьє. Сам Людовик Восьмий помер під час цього походу, але «бразди правління» взяла королева-вдова, регентша Бланш Кастільська, яка правила від імені свого сина, підлітка Людовіка IX, майбутнього Людовіка Святого, і яка намагалася усіма силами завоювати прихильність Святого Престолу. Хрестовий похід завершував її воєначальник Умберт де Божо. Коли королівські хрестоносці черговий раз обложили Тулузу, вони спалили усі поля та селянські хати, усі виноградники, повбивали усю худобу. Місто не витримало облоги. У 1229 р. Капетинги остаточно підкорили собі Лангедок.

Віконство Тренкавелей було ліквідовано, а замість нього було створене королівське сенешальство Каркассон-Безьє. Раймонд VII, син Раймонда VI, який так і помер відлучений від Церкви, підкорився та у містечку Мо на Великдень 1229 р. підписав мирну угоду, ратифіковану у Парижі. Вона означала його поразку і тим самим кінець хрестового походу. Від його земель були відрізані території Бокер-Нім, які керувалися ще одним королівським сенешалем. А молодий Тренкавель відправився у вигнання.

Наслідки хрестового походу. Ціна миру

Хто-небудь міг сказали, що як би там не було, на цих територіях запанував мир. Однак військово-політичні наслідки цієї війни виявилися надзвичайно важкими як для Окситанії, так і для Європи в цілому.

Раймонд VII Тулузький зобов’язався власноруч знищувати єресь, зрити усі укріплені замки та передати власне графство своїй єдиній дочці Жанні, яка мала стати жінкою брата французького короля Альфонса де Пуатьє. Від цієї пари тепер залежало майбутнє графства. Раймонда VII також змусили визнати єдиними спадкоємцями Жанну та її чоловіка навіть у тому випадку, якщо у нього самого народиться син. І якщо Жанна та її чоловік помруть без спадкоємців, графство Тулузьке переходить французькому королю;
окситанська знать була фактично знищена, оскільки представники феодальних династій, які були скомпрометовані єрессю або ж її захистом, були позбавлені володінь та майна і стали файдитами;
Церква та спільноти Добрих Людей – катарського кліру – змушені були піти у підпілля, оскільки їхні захисники були знищені або підкорилися новим порядкам. Центром політичного та релігійного спротиву стало укріплене поселення Монсегюр, де переховувалася вища катарська ієрархія, яку захищали лицарі-файдіти, що не підкорилися королю. З Монсегюра заборонена Церква змогла реорганізувати підпільну пастирську діяльність.

Церква бажала цієї війни та оголосила її, але виграв її французький король. Програли ж її окситанскі феодали – захисники єретиків. Для французького королівства це був початок політичної гри, де воно виступило проти імператора Священної Римської імперії. Для окситанського Півдня та його толерантного християнства це був початок знищення. Проте Церква також отримала дивіденди від цієї перемоги, адже співвідношення сил змінилося, і у неї були розв’язані руки. Вона, нарешті, змогла повністю знищити єресь у Лангедоку та забезпечити собі владу над християнським народом, поставивши його у жорсткі рамки. Оскільки священна війна виявилася невдалою, Святий Престол розробив новий спосіб репресій катаризма, на цей раз довірений не військовим, а ченцям – Інквізицію. Починаючи з 1233 р., цей безапеляційний релігійний трибунал допомагав папству насадити нові жебручі ордени домініканців та францисканців. Ці трибунали були введені по всій країні. Інквізиція мала функцію сповідальні – і у цьому сенсі її метою було примирити завойоване населення з вірою Папи і короля. Але вона мала також і функцію релігійної поліції, слідчого трибуналу. Вона по максимуму використовувала зібрані в обов’язковому порядку сповіді у якості свідоцтв у суді, щоб обезголовити катаризм, який пішов у підпілля та ліквідувати один за одним його служителів – Добрих Чоловіків і Добрих Жінок. Щоб знайти їх та знищити зв’язки солідарності у родинах, містечках та селах, які захищали підпільників, Інквізиція використовувала методи залякування та ввела систему всезагального доносительства. Покарання для звичайних віруючих починалися від примусу носити жовтий хрест ганьби на одязі до конфіскації майна, довічного ув’язнення та страти у вогні за рецидив. Для заарештованих Добрих Людей альтернатива була ще простіша – ув’язнення для тих, хто відрікся і страта на вогнищі для нерозкаяних – а останніх була приголомшуюча більшість.

Та все одно Інквізиції потрібно буде ціле століття організованого цькування, систематичного терору, бюрократії, доносів та ідеологічної пропаганди з кафедр проповідників, щоб витравити катаризм з сердець окситанців.

Неодноразово граф Тулузький намагався скинути ярмо, яке він надів на себе і свою країну у намаганнях досягти миру. Між 1230 та 1244 рр. він заключав різні політичні союзи проти французького володарювання. Він навіть спромігся підняти повстання. Такі спроби робив і його племінник Раймонд Тренкавель, який зі зброєю хотів повернути собі Каркассон, але у 1240 р. потерпів поразку. Раймонд VII зміг обєднати проти французького короля свого дядька, короля Англії і декількох європейських графів. У 1242 р. він надіслав сигнал лицарям Монсегюра, на озброєний гарнізон якого він розраховував, щоб вони почали повстання. Знаком цього повстання було вбивство у містечку Авіньонет загоном з Монсегюру двох інквізиторів, що тероризували околиці. Після цього піднявся цілий край, і люди потім свідчили перед трибуналом Інквізиції – ми думали, що наша країна тепер вільна. Але продовжувалося це повстання недовго.

Війська та союзники графа Тулузького були розбиті і він знову підкорився королю Франції у 1243 р., підписавши мирну угоду у Лоррі. Монсегюр же був взятий армією хрестоносців у березні 1244 р., після чого на масовому вогнищі 16 березня там було страчено 225 чоловіків та жінок, які відмовилися зрікатися своєї віри. Там загинула майже вся ієрархія катарських окситанських Церков. Але це був кінець усіх політичних сподівань і графа Тулузького. Останні роки його правління були похмурими. Коли він помер у 1249 р., Жанна та її чоловік стали графинею і графом Тулузькими. Вони померли обидвоє у 1271 р. без спадкоємців, і графство Тулузьке теж зробилося королівськими володіннями. Процес знищення незалежного графства Тулузького, який розпочався з компромісів 1229 р., прийшов до свого завершення.

У той же час катарські Церкви Окситанії, залишившись без ієрархії, були поставлені перед вибором – втеча до Італії чи тюрма і вогнище – або зречення і ганьба.

Союз Капетингів і папства призвів до встановлення нового міжнародного порядку у цілій Європі. Династія Капетінгів, ставши збройною правою рукою Римської Церкві, виступила в Італії проти сил імператора, прихильники якого, гібелліни, фактично захищали італійських катарів. Тому в імперських містах вони жили у відносному спокої. Але коли ворог Папи, імператор Фридрих II Гогенштауфен, помер у 1250 р., Папа Клімент IV покликав в Італію свого капетингського союзника, Карла Анжуйського, одного з молодших братів Людовіка Святого. Війська останнього вдерлися до Неаполітанського королівства та на Сицілію у 1265 р. А потім війна охопила цілу Італію. Вона завершилася у 1268 р. знищенням двох можливих спадкоємців Фридриха –Манфреда та Конрадина. Це розв’язало руки Церкві і в Італії, забезпечивши тріумф гвельфів над гібеллінами, після чого Інквізиція була встановлена і в італійських містах. Тепер інквізитори, перед якими такі міста як Флоренція, у 1245 р., зачиняли брами, почали викликати людей на допити і виносити вироки, хіба що на два покоління пізніше, аніж в Окситанії.

Мир кліриків та французів

Підведемо підсумки. Сьогодні існує тенденція розглядати Альбігойський хрестовий похід як «війну Півночі проти Півдня», яка була розв’язана з економічних та політичних причин з чисто завойовницькими цілями. Але реальність була складніша. Це був справжній хрестовий похід, «священна» війна, яку римська курія вела відтепер не лише проти зовнішніх, але й проти внутрішніх ворогів, а король Франції намагався цьому опиратися. Найамбіційніший з північних баронів Симон де Монфор намагався заснувати власну династію у Лангедоку, але його «благочестя» було незаперечним. Він не сумнівався, що виступає зі зброєю, славлячи Христа та Святу Діву, а його криваві здобутки принесуть йому прощення гріхів. Але ця священна війна, розв’язана за закликом Святого Престолу з чітко визначеною метою – знищити єресь катарів, –зовсім цієї мети не досягла, а за своїми наслідками перетворилася у звичайну завойовницьку війну на користь французької корони. Можна також сказати, що цей хрестовий похід став ланкою у ланцюгу процесів, які призвели до заснування Інквізиції та пануванню домініканських порядків.

Хоча після 20 років війни ані вбивства, ані масові страти не «вирішили» релігійних проблем у Лангедоку, у геополітичному плані хрестовий похід призвів до анексії Лангедоку французами, відрізавши його від барселонської династії королів Арагону. У той же час він відкрив королівству Франція вікно у Середземномор’я, віддавши у руки Капетингів ще й долю Італії.

З союзу між Папами та Капетингами обидві сторони вийшли переможцями, які примножили свої сили. І цей «союз трону та вівтаря» тепер встановлював порядок у Європі. Капетинги приєднали до свого королівства середземноморські володіння, а Папа отримав допомогу у викоренні єресі та посилив вплив Церкви на Християнський світ.

Єретичних проповідників змусили замовкнути в усій Європі. В XIV ст. їхній голос ще можна було почути на одинокому гірському пасовиську чи в домі людей, які ще зберігали вірність «вірі батьків» в Окситанії чи Італії. Настали часи полювання на людей і доносів, які стали системою, часи публічних страт на вогнищі перед порталами кафедральних соборів, часи, коли процедури Інквізиції розбивали родини та розділяли сусідів, коли усі боялися доносів, тюрми, конфіскації майна і страт. Так зник окситанський катаризм – головна причина цього походу. Але помер він не від «внутрішньої доктринальної слабкості», як іноді можна прочитати, не природною смертю. Його знищив новий монархічний та релігійний порядок, новий світ кліриків та французів, з якого усе минуле було зачищене.

Окситанці це розуміли. У свідченнях перед Інквізиціїю кінця XIII-го – початку XIV-го ст. можна прочитати, про що люди говорили між собою, коли думали, що їх ніхто не чує. Одне з питань, які вони задавали одне одному було – «Кого ви ненавидите більше, кліриків чи французів?» І на нього було дві відповіді – «Французів, бо вони дозволили клірикам встановити тут свої порядки і Інквізицію». «Кліриків, бо вони привели французів на нашу землю».

Наталія Дульнєва

Англіканська церква (англ. Anglican church) – національна церква Англії. Виникла в результаті Реформації, проведеної Генріхом VIII Тюдором (1509-1547).

Відповідно до «Акту про супрематію» 1534 р. король ставав очільником церкви.

В 30-х роках XVI ст. була проведена секуляризація земель, що належали католицькій церкві, невелику частину котрих отримала новостворена Англіканська церква.

Не дивлячись на розрив з папським Римом, збереглася єпископальна структура церкви (Англіканська церква – єпископальна церква), вершину якої являли архієпископи Кентерберійський та Йоркський.

Coronation of Elizabeth I. Procession

Догматична основа Англіканської церкви формувалася поступово, під впливом різних течій в протестантизмі. В кінцевому варіанті до неї увійшли Книга громадського богослужіння, складена архієпископом Кентерберійським Томасом Кранмером в 1549 р., та «39 статей» – символ віри, прийнятий за Єлизавети І Тюдор в 1571 р. [1, с. 11].

Джерело:

1. Немченко И. В. Язык Средневековья: Русско-украинско-английский толковый словарь средневековой терминологии. О.: Полис, 2001. – 288 с.

Ірина Вікторівна Нємченко

Переклад: Вадим Чепіженко

Анната – щорічний податок пап [1, с. 494].

Джерело інформації:

1. Історія середніх віків : У 2-х т. – Т.2. Високе і пізнє Середньовіччя : курс лекцій. – 2-ге вид., стереотипне / В. О. Балух, В. П. Коцур. – Чернівці : Наші книги, 2016. – 616 с.; іл., карти.

Богдан Мороз

Бенедикт VI (Benedictus PP. VI) (973-974)

19 січня 973 р. за підтримки імператора Оттона І престол Св. Петра зайняв священик, який взяв ім’я Бенедикт VI (Benedetto).

Бенедикт VI не затримався на престолі, Оттон І помер у травні 973 р. Його наступник Оттон ІІ був зайнятий справами в Імперії. Відбувся переворот в результаті якого папу скинули і увязнили де згодом вбили (задушили) у 974 р. Його місце зайняв антипапа Боніфацій VII [1].

Джерела інформації:

1. Норвич Джон. История папства / Пер. с англ. А. В. Короленкова и Е. А. Семёновой. — М.: АСТ; Харвест, 2014. — 606. Глава восьмая. Схизма (964-1054).

Богдан Мороз

Булла Ферраро-Флорентійського собору «Laetentur Саеіі» (1439)

Цитата:

“Веселіться небеса і радуйся земле” (Пс. 96, 11), бо знято середню стіну, яка відділяла Західну Церкву від Східної, і прийшов мир і злагода; а сталось це завдяки тому наріжному каменю – Христові, який кріпко зв’язавши обоє любовним миром, з двох зробив одне (Еф. 2, 20; 2, 14) та утвердив і злучив вічним союзом. Після довготривалої темряви смутку й довголітньої мряки та пригноблюючої імли роз’єднання, нині засяяв тихий світлий промінь бажаної єдності. Нехай радіє мати-Церква, яка бачить своїх, досі роз’єднаних синів, котрі вже повернули до єдності і миру; і вона, що раніше, за час їхньої розлуки, гірко плакала, нехай сьогодні з невимовною радістю дякує всесильному Богові за це чудесне поєднання. Веселіться, всі вірні по всьому світи і ви, що носите Христове ім’я, радійте разом з Матір’ю – вселенською Церквою! Після довготривалих непорозумінь і розбрату, східні і західні Отці, наражаючись на морські і земні небезпеки, подолали всі труднощі й невигоди та охоче й ревно прибули на цей священний вселенський Собор з бажанням відновити святу єдність і первісну любов. Вони не завелись у своєму намірі. Після довгих і важких пошуків, врешті здобули, за благодаттю Святого Духа, так бажане і святе з’єднання» [1, с. 23-24].

Джерело інформації:

1. Бабинський А. Історія УГКЦ за 90 хвилин. – Львів: Видавництво “Свічадо”, 2017. – 144 с.

Богдан Мороз

Гвельфи (іт. guelfi, нім. guelfen, welfen) – представники роду саксонських Вельфів в Італії [1, с. 495].

Stemma della famiglia Roberti

Джерело інформації:

1. Історія середніх віків : У 2-х т. – Т.2. Високе і пізнє Середньовіччя : курс лекцій. – 2-ге вид., стереотипне / В. О. Балух, В. П. Коцур. – Чернівці: Наші книги, 2016. – 616 с.; іл., карти.

Богдан Мороз

Гібелліни (іт. ghibellini, нім. ghibellinen, waiblinger) – прихильники династії Гогенштауфенів в Італії [1, с. 496].

Stemma della famiglia Gaioli Boidi

Джерело інформації:

1. Історія середніх віків : У 2-х т. – Т.2. Високе і пізнє Середньовіччя : курс лекцій. – 2-ге вид., стереотипне / В. О. Балух, В. П. Коцур. – Чернівці: Наші книги, 2016. – 616 с.; іл., карти.

Богдан Мороз

Гібелліни та гвельфи – проімперські та пропапські фракції.

Див. Гвельфи (іт. guelfi, нім. guelfen, welfen) та Гібелліни (іт. ghibellini, нім. ghibellinen, waiblinger)

Греко-католицька (уніатська) громада у США

18 грудня 1884 р. відбулась перша служба греко-католицької громади в США.

Переїзд українців до Сполучених штатів на той момент уже призвів до існування компактних поселень у Нью-Йорку, Вермонті, Массачуссетсі, але найбільш популярним місцем для поселення українців стала Пенсильванія. Саме в пенсильванському місті Шенандоа сталася подія, яку можна вважати початком існування УГКЦ в Америці.

Наприкінці ХІХ ст. еміграція українців (русинів) з Австро-Угорської монархії до США та Канади стала масовим явищем, на початок ХХ ст. більш ніж 50 тисяч українців переїхали до Штатів, а до І Світової в США вже мешкало 350-360 тисяч українців. Безумовно, люди перевозили на нове місце і свою віру. Вже в середині 1860-х до США прибув перший православний священик-українець, о. Анапій Гончаренко (http://memorua.org/?p=1724). Він провів свою першу службу 2 січня 1865 року, але для грецької громади, оскільки на той момент він мав грецьке підданство.

Втім, абсолютна більшість іммігрантів русинського походження в США була католиками, до того ж католиками східного обряду. Певний час українські греко-католики в США не мали власної церковної інфраструктури та відвідували богослужіння Римо-католицької церкви. Візантійський обряд не був поширений у США, власне, першу православну літургію в Штатах провів той же Агапій Гончаренко в квітні 1865-го. Так само не було прийнято серед американських католиків мати одружених священиків, як це практикується в церквах східного обряду.

Оскільки поступово русинські іммігрантські громади стають компактними, а у переселенців починають з’являтися вільні кошти, вони врешті-решт ставлять питання про запрошення з Галичини греко-католицьких священиків, які б могли відправляти служби зрозумілою мовою та звичним обрядом. Перше звернення щодо необхідності у священиках для США Львівський архієпископ Сильвестр Сембратович отримав у 1884 році від української громади м. Шенандоа (штат Пенсильванія).

Виїхати на служіння українській громаді до Америки зголосився о. Іван Волянський, питання було погоджене з Курією, але римо-католицький архієпископ Філадельфії Патрик Раян відреагував на прибуття нового священика до своєї єпархії негативно. Причинами такої реакції були якраз неготовність сприймати одружених католицьких священиків та нерозуміння потреби русинів у візантійському обряді. Архієпископ не дав згоди на служіння о. Івана в Шенандоа, а отже й дозволу служити в місцевому католицькому храмі священик не отримав. Але попри відсутність благословення від римо-католицького ієрарха, о. Іван Волянський вирішив дослухатися до прохань української громади та розпочати служіння, оскільки він мав дозвіл свого архієпископа. Повідомивши про складнощі вл. Сильвестра, який уже за кілька місяців стане митрополитом і кардиналом, та не отримавши від нього заборони на служіння, о. Іван за допомогою громади орендував приміщення Kern Hall у Шенандоа для проведення там богослужіння.

Перша літургія греко-католицької церкви в Шенандоа була відправлена 18 грудня 1884 року, в надвечір’я дня св. Миколая. 18 січня 1885 року в місті було засновано братство Св. Миколая, яке взяло на себе відповідальність за розвиток парафії, зокрема й за будівництво власного храму. Тим часом служби проходили в орендованому приміщенні, яке було назване каплицею на честь Пренепорочного Зачаття Пресвятої Богородиці. Вже у 1885 році служби почали відправляти у власному новозбудованому храмі св. Архистратига Михаїла. Отець Іван Волянський почав також видавати український часопис «Америка», організував просвітницьку діяльність, а громада швидко розросталася, так що вже у 1907 почалося будівництво більшого храму в Шенандоа.

Волянський також допомагав заснувати греко-католицькі парафії в інших містах Пенсильванії, Нью-Джерсі, Міннесоти. Таким чином, пенсильванське місто дало початок організованому життю української греко-католицької діаспори в Сполучених Штатах.

Першоджерело:

http://memorua.org/?p=1879&fbclid=IwAR2ioAttsXw1jEFwjyGnSsdtlieGGwBcnM3fVT6VUzuXLq8jZPFJh20g2nQ

Руслан Халіков

Григорій Великий (Gregorius PP. I, Gregorius Dialogus, Γρηγόριος ὁ Διάλογος) (590-604)

За час існування екзархату Равенна змінилося 20 екзархів. Тільки двоє з них, Смарагд та Феодор Калліопа, на цю посаду призначались двічі. Але ніхто з цієї двадцятки не прославився в історії, кращі уми Константинополь залишав для себе. Натомість чи не кожен папа, який жив за часів ромейського панування, був вельми непересічною персоною, і найрепрезентативнішим тут виступає Григорій Великий.

Народився в 540 р. в одній з небагатьох уцілілих знатних фамілій Риму, ймовірно – Аніціїв. Аніції дали Імперії двох імператорів та кілька церковних ієрархів. Сам же Григорій народився у тяжкий для Італії час. У ці роки ще не завершилась війна між ромеями та остроготами, а також почалась епідемія т. зв. «Чуми Юстиніана», що забрало до третини людських життів на півострові.

І все-таки, навіть в такий час, життя Григорія проходила настільки мирно і плідно, наскільки це було можливо. Юнак виявився талановитим учнем і згодом став експертом в риториці, науках, богослов’ї та юриспруденції. Зрештою, Григорія примітили у владних колах – в 33 роки він став префектом Риму. Бути в ті роки градоначальником Вічного Міста було викликом своїм здібностям: Рим занепав і зубожів, так ще й передмістя повнилось групами лангобардів.

В цей же час помер батько Григорія, Гордіан. Для Григорія смерть батька стала переломним моментом, і поступово майбутній понтифік почав відходити від світського життя. Зокрема, він наказує спорудити на місці фамільної вілли, де він виріс, новий монастир, який відомий в Римі й досі під назвою Сан-Грегоріо-Маньо-аль-Челіо, де він і прийняв постриг.

До 579 р. Григорій займався благодійною діяльністю, споруджуючи монастирі, лікарні і будинки для для знедолених. Того ж року його помітив тодішній понтифік Пелагій II, який призначив Григорія апокрісіарієм (церковним посланником) і відправив його в тривале відрядження до Константинополя, де він перебував при дворі імператорів Тиберія II та Маврикія до 586 р. Переважну частину свого перебування в столиці Григорій намагався переконати столичну владу надати допомогу Італії, що страждала від лангобардів.

Обидва василевси, однак, навряд могли виділити якісь значні військові контингенти, оскільки Імперію зі сходу облягали перси, а з півночі – авари, до яких долучились склавини. Ці напрямки в Константинополі вважали найбільш важливими.

Після довгих і невдалих переговорів Пелагій II вирішив відкликати Григорія з Константинополя, після чого той провів ще 4 роки в заснованому на місці його вілли монастирі. У 590 р. чума знову повертається до Італії, забравши немало люду, включно із самим Пелагієм. Григорію однак пощастило вціліти – він був обраним новим понтифіком Риму в жовтні того ж року.

Джерела інформації:

1. http://pokrovskii.org/biblio/grigory.pdf

2. Бородін. Равенський екзархат

Володимир Лагодич

Декрет – постанови папи різного роду для всієї церкви [1, с. 496].

Джерело інформації:

Богдан Мороз

Декреталія – постанова папи з окремих питань, але значущих для всієї церкви [1, с. 496].

Джерело інформації:

Богдан Мороз

Духовно-лицарський орден – військово-чернеча організація західноєвропейських лицарів, що виникла в XII ст. в епоху хрестових походів з метою захисту паломників і хворих при християнських святинях у Палестині [1, c. 49-53].

Джерело:

1. Висоцька Г. В. Духовно-лицарські ордени у середньовічній Європі. Наукові праці. Історія. № 262, № 274.

Оксана Гергелійник

Енцикліки – письмові звернення пап до всіх католиків або до віруючих якоїсь однієї країни (чи групи країн) з релігійними або політичними настановами [1, с. 497].

Джерело інформації:

Богдан Мороз

Єпископи-комбатанти

В епоху Середніх віків князі Католицької Церкви здебільшого були великими землевласниками. Окрім очевидних переваг такого стану речей, перед ними стояло питання захисту своїх володінь. Це спонукало їх формувати власні збройні загони, а часто і самим одягати обладунки, і брати до рук мечі та демонструвати воїнські доблесть і майстерність, яким позаздрили б навіть конунги вікінгів.

Один із яскравих представників цієї братії був єпископ Парижа Гозлен (834-886). Ще будучи простим абатом, цей воїн присвятив себе боротьбі проти вікінгів. У 858 р. він навіть побував у них у полоні. Це дало йому змогу дослідити тактику вікінгів, їхні слабкі та сильні сторони. Тож, ставши у 884 р. єпископом Парижа, Гозлен зумів організувати умілу оборону проти армії норманів, яка в 885 р. взяла місто в облогу.

Очевидець тих подій, монах Аббон Горбатий, у своїй праці «Про війну міста Париж з норманами» згадував, що на пропозицію конунга Сігфріда здати місто, єпископ відповів: «Уяви, що захист цих стін доручили тобі, і скажи чи зробив би ти те, що вважаєш за справедливе вимагати в мене?» За наказом єпископа на стінах нинішньої французької столиці було встановлено великого хреста, а сам він стояв разом із іншими захисниками на стінах, озброєний луком та сокирою. Аббон Горбатий згадує, що в одній із сутичок єпископа було поранено. Важко уявити відчай парижан, коли їхній духовний та військовий лідер помер від чуми у самий розпал облоги. Але своєї місії єпископ досягнув – незабаром між вождями вікінгів розпочалися суперечки і вони один за одним покинули поле бою. Париж було врятовано.

Єпископ Хеахмунд згадується в «Англосаксонській хроніці»: «Король Етельред і Альфред, його брат, билися з армією при Мердені (871 року – П. З.)… Там був убитий єпископ Хеахмунд з іншими добрими людьми». А. Стріннгольм у своїй праці «Походи вікінгів» часто згадує єпископів, як учасників боїв і навіть командуючих арміями.

Було чимало й інших відважних мужів. Таких, як єпископ Адемар Монтейльський (?-1098), духовний лідер Першого Хрестового походу. Військову славу єпископ здобув ще до Хрестових походів. Будучи єпископом міста Ле-Пюї, він зібрав загін зі своїх парафіян і цими силами боронився від войовничих сусідів – інших феодалів. Сучасники згадують його як умілого воїна і, особливо, вправного вершника. Оскільки слуга Божий не міг проливати кров, у бій єпископ ішов не з мечем, а з важкою палицею.

Заклик папи Урбана ІІ вирушити визволяти Гроб Господній єпископ сприйняв з великим ентузіазмом і незабаром приєднався до основного війська зі своїм власним загоном та в якості папського легата. Адемар не претендував на командування, але став беззаперечним духовним лідером «воїнства Христового», розділяючи з воїнами їхній тяжкий побут, а також залагоджуючи постійні конфлікти між лідерами хрестоносців.

Під час битви під Дорілеєю (1097) загін єпископа зайшов у тил «невірних» і цим остаточно вирішив долю битви на користь християн. Правда, джерела розходяться, чи вів єпископ своїх воїнів особисто чи командував на відстані. Активну участь Адемар брав і в боях за Антіохію, які завершилися повною перемогою європейського лицарства.

Як і єпископ Гозлен, Адемар не дожив до завершення головної справи свого життя. Тисячі воїнів померли від сипного тифу і єпископ був у їх числі. Проте він продовжив життя в пам’яті воїнів, які 15 липня 1099 р. з перемогою вступили до Єрусалиму.

Вікінгами і хрестоносцями справа не обмежувалася. Войовничі єпископи згадуються в багатьох битвах, зокрема, і між християнськими арміями:

битва під Бувіном 1214 р. (радник короля Франції і фактичний командуючий його армією, брат-госпітальєр Гален, єпископ Санліса),
битва під Фолкерком 1298 р. (правим флангом англійців командує єпископ Даремський).

Не забуваймо і про Реконкісту – в битві біля Лас-Навас-де-Толоса (1212) вже відступаючих християнських воїнів власним прикладом надихнув і повів у бій архієпископ Толедо Родріго Хіменес.

Як бачимо, в Середні віки єпископи командували арміями, билися, здобували перемоги і зазнавали поразок. Цей незвичайний і, значною мірою, романтичний феномен відійшов у вічність лише тоді, коли занепав вплив Католицької Церкви на суспільно-політичне життя Європи.

Перша публікація:

https://www.facebook.com/SymbolonCenter/posts/942572692620345

Павло Печериця

Інквізиція (англ. Inquisition, від лат. inquisitio – розслідування, розшук) – особливий інститут католицької церкви, метою якого був розшук, суд та покарання єретиків. В період раннього середньовіччя і до ХІІІ ст. боротьба з єресю була справою епископів та світської влади. Папська інквізиція була створена в ХІІІ ст. для боротьби з єресями вальденсів та катарів. Остаточне її оформлення відбулося в 1231 р. за папи Григорія ІХ (1227–1241), який передав інквізицію в руки монахів-домініканців та почасти францисканців. Після придушення єресей ХІІІ ст. папська інквізиція займалася переслідуванням відьом, при чому, до кінця XV ст., не дуже активно. Пік відомих «відьмовських процесів», під час яких на вогнищах було спалено тисячі «відьом», припадає на XVI – першу половину ХVII ст. (і він більше пов’язаний з протестантськими країнами, чим з католицькою інквізицією). В XVI ст. головна небезпека для католицької церкви походила від протестантів. В 1542 р. папа Павло ІІІ (1534–1549) створив у Римі Конгрегацію інквізиції, яка складалася з шести кардиналів, і влада якої розповсюджувалася на весь католицький світ. Це так звана Римська інквізиція. Її виникнення та діяльність дослідники розглядають як один з головних актів європейської Контрреформації [1, с. 73].

800px-Pedro_Berruguete_Saint_Dominic_Presiding_over_an_Auto-da-fe_1495.jpg

Особливе місце в історії переслідування єретиків належить іспанській інквізиції, котра була створена булою римського папи Сікста IV (1471-1484) в 1478 р. за ініціативи «католицьких королів» Фердинанда та Ізабели. Головним об’єктом її уваги були мориски та марани, яких постійно підозрювали у вірності старим вірам. Для іспанської інквізиції характерна фактична незалежність від Риму і підпорядкованість королівській владі. Іспанська інквізиція стала частиною державного апарату, слухняного політичним інтересам корони. Ім’я першого Великого інквізитора, голови Супреми, Томмазо Торквемади стало символом нелюдяної жорстокості та фанатизму [1, с. 73-73].

Auto de Fe en la Plaza Mayor de Madrid, 1683

Джерело:

1. Немченко И. В. Язык Средневековья: Русско-украинско-английский толковый словарь средневековой терминологии. – О.: Полис, 2001. – 288 с.

Ірина Вікторівна Нємченко

Переклад: Вадим Чепіженко

Кардинал – вищі духовні особи римсько-католицької церкви, що належать до всіх трьох ступенів священства і займають ієрархічно місце безпосередньо за папою, вище всіх архієпископів і єпископів.

Джерело інформації:

1. Кардинал, духовный сан // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890—1907.

Богдан Мороз

Конклав – зібрання кардиналів для обрання папи [1, с. 498].

Джерело інформації:

1. Історія середніх віків : У 2-х т. – Т.2. Високе і пізнє Середньовіччя : курс лекцій. – 2-ге вид., стереотипне / В. О. Балух, В. П. Коцур. – Чернівці: Наші книги, 2016. – 616 с.; іл., карти.

Богдан Мороз

«Константинів дар» – див. Піпінів дар («Константинів дар») (754-756)

Лев І, Св. (Leo PP. I) (440-461)

10 листопада католицька Церква відзначає день святого Лева І який був римським понтифіком.

Лев походив з Тоскани, здобув добру освіту у Римі, вивчив грецьку мову, був начитаний класичною літературою а також досить добре орієнтувався у творах написаних християнськими письменниками.

Був обраний папою в 440 р. Його понтифікат тривав 21 рік до 461 р. й за це немале правління (в його попередників правління було досить коротким: Сикст ІІІ правив лише 8 років, Целестин І 10 років а Евлалій взагалі 1 рік) Лев І Святий зробив немало за що згодом був прозваним Великим.

Його понтифікат почався в доволі тяжкий час: на Заході процвітав хаос спровокований нападами варварів а саме вандалів, готів, гунів та інших. Західна імперія котилася до катастрофи (476 р. – падіння Західної Римської Імперії) завдячуючи варварам.

Також слід відзначити Лева І як захисника «Вічного міста» який брав участь у посольстві 452 р. римських громадян до Аттіли, правителя гунів, щоб той не знищував місто.

Але через три роки папа вже не зміг вмовити нападників, які клялись не підпалювати будинки, але обікрали римлян. Під час правління папи населення Риму скоротилось вдвічі, це і не дивно через напади варварів. Як було згадано, напочатку римляни пойменовували його «Великим» за ці його зусилля.

У 1754 році йому було присвоєно титул «доктор Церкви», титул присвоїв папа Бенедикт XIV (1740-1758).

Джерела інформації:

1. Ковальский Я. Период II. Под опекой Римской империи // Папы и Папство.

Богдан Мороз

Легат – титул дипломатичних представникі пап [1, с. 499].

Джерело інформації:

Богдан Мороз

«Laetentur Саеіі» (1439) – див. Булла Ферраро-Флорентійського собору «Laetentur Саеіі» (1439)

«Нових речей…» («Rerum novarum») (1891)

Енцикліка папи Лева XIII (Leo PP. XIII) (1878-1903).

Нунцій – постійний представник папи в іноземних державах [1, с. 499].

Джерело інформації:

Богдан Мороз

Петро, Св. (Απόστολος Πέτρος, שמעון‏‎) (43-67)

Пій V (Pius PP. V) (1566-1572)

Антоніо Мікеле Гіслієрі (Antonio Michele Ghislieri) в 1566 р. зайняв папський престол під іменем Пій V.

Гіслієрі народився 17 січня 1504 р. в Боско що біля Александрії. Походив з сім’ї незнатного походження. В молоді роки був пастухом, досить швидко вступив в монастир домініканців. Він був аскетом і з нетерпимістю ставився до «єретиків». Будучи інквізитором в Кормо та Бергамо він відзначився надзвичайною жорстокістю, через що місцеве населення ненавиділо його, й навіть ледве не закидало камінням. Папа Павло IV (1555-1559), котрий також відзначився на престолі святого Петра жорстокістю, нетерпимістю до євреїв та іспанців, сам будучи представником неаполітанського роду Карафа, призначив його єпископом, членом римської інквізиції. У 1557 р. Антоніо отримав сан кардинала.

Як вже зазначалось вище у 1566 р. Антоніо Мікеле Гаслієрі зайняв папський престол і взяв ім’я Пій. Він був 225 папою римським.

Роки які він провів в роботі інквізиції дались в знаки. Вступивши на престол святого Петра він не змінився, дозволяв жорстокі вироки та катування, й так само як Павло IV з нетерпимістю відносився до євреїв. За всі роки правління його головною метою було не дозволити лютеранству поширитись в Італії, і слід констатувати, що це йому вдалось. У 1570 р. відлучив від церкви Єлизавету І. Крім протестантизму ворогом папи також були Османи. Успіхом папи можна вважати створення Антитурецької ліги, яка в результаті в жовтні 1571 р. у битві при Лепанто під приводом Дон Хуана розгромила турків-осман. Помер папа 1 травня 1572 року.

Джерело:

1. Корелин М. С. Пий, римские папы // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890—1907.

2. Ковальский Я. Период VIII Папы времен Реформации и Просвещения // Папы и Папство.

3. Норвич Джон. История папства / Пер. с англ. А. В. Короленкова и Е. А. Семёновой. — М.: АСТ; Харвест, 2014. — 606.Глава двадцатая. Контрреформация (1534-1605).

4. Гергей Е. История папства Пер. с венг. О. В. Громова. — М.: Республика, 1996. — 463 с. Розділ Воинствующие папы контрреформации (Bторая половина ХVI века).

Богдан Мороз

Піпінів дар («Константинів дар») (754-756)

Провізія – узаконена папством симонія [1, с. 502].

Джерело інформації:

Богдан Мороз

Реформація (англ. Reformation, від лат. reformatio – перетворення, перевлаштування, виправлення) – широкий суспільний рух XVI ст., направлений проти католицької церкви, її догматики і організаційної структури. В ідейній підготовці відкритих антипапських, антикатолицьких виступів значну роль відіграла критика гуманістами пороків католицької церкви, часто втілена в формі сатири. Проте на відміну від гуманізму, з характерним для нього світським поглядом на світ, Реформація – це суто релігійне явище.

В XVI ст. під Реформацією розуміли перетворення церкви, засновані на вченнях Мартіна Лютера (лютеранство), Жана Кальвіна (кальвінізм), Ульріха Цвінглі (цвінгліанство) та інших. Як показали історичні дослідження, Реформація не була суто конфесійним рухом, але мала політичне та соціальне наповнення, різне в різних країнах Європи. Початком Реформації в Німеччині і європейської Реформації загалом прийнято вважати виступ Мартіна Лютера 31 жовтня 1517 р. з «95 тезами проти індульгенцій».

В результаті масових реформаційних рухів і проведення реформаційної політики світськими правителями єдність католицького світу була порушена. На частині території Німеччини, Угорщини, Швейцарії, в Англії, Шотландії, Нідерландах, Скандинавських країнах склалися протестантські церкви [1, с. 180].

Джерело:

Ірина Вікторівна Нємченко

Переклад: Вадим Чепіженко

Святий Лев І (Leo PP. I) (440-461) – див. Лев І, Св. (Leo PP. I) (440-461)

Святий Петро (Απόστολος Πέτρος, שמעון‏‎) (43-67) – див. Петро, Св. (Απόστολος Πέτρος, שמעון‏‎) (43-67)

Секуляризація (англ. secularisation, від лат. saeculum – вік, мир, мирське життя, saecularis – мирський, світський):

1. Відповідно до норм канонічного права – перехід особи чи речі з духовного стану або володіння в світське (якщо позбавлення духовного стану не було покаранням). Теоретично секуляризація могла здійснюватися виключно за згодою церкви. На практиці ж секуляризація церковного майна, перш за все землі, проводилася європейськими правителями проти волі церкви. В XVI ст. секуляризація була наслідком Реформації та повного розриву з Римом цілих країн та регіонів [c. 186].

2. В історичній літературі термін секуляризація використовується також по відношенню до процесів переходу культури [c. 186], людської свідомості, художньої творчості тощо до світського стану. Наприклад, зміст французьких хронік XIV ст. дозволяє говорити про часткову секуляризацію історіописання цього періоду [c. 187].

Джерело:

Ірина Вікторівна Нємченко

Переклад: Вадим Чепіженко

Символ віри (лат. credo, англ. creed) – коротке зведення головних догматів віри, що складає основу християнського чи будь-якого іншого віровчення. Сприймається без доказів, лише вірою. Загальнохристиянський (апостольський) символ віри був затверджений Нікейським (325 р.) та Константинопольським (381 р.) вселенськими соборами[c. 189].

Джерело:

Ірина Вікторівна Нємченко

Переклад: Вадим Чепіженко

Супрематія – див. «Акт про супрематію».

Тамплієри – члени католицького духовно-лицарського ордену, заснованого 1118 р. в Єрусалимі для захисту святих місць і скасованого в 1312 р. [1].

Джерело:

1. Словопедія [Електронний режим доступу]: http://slovopedia.org.ua/93/53410/996549.html

Оксана Гергелійник

Українське питання в дипломатії Папського престолу

Найістотніші відносини Папського престолу та України до 1929 р., та Ватикану і України після 1929 та 1991 рр., однак зносини тривають набагато довше – від часів папи Климента, через князів Ізяслава, Ярополка та Данила, унії 1439 та 1596 років, але у ХХ столітті почався новий, важливий етап відносин Києва та Рима.

16 червня 1919 р. відбулася важлива подія в історії України та відносин української влади з католицькою церквою. Після візиту посла УНР графа Михайла Тишкевича до Папи Римського Бенедикта XV уряд Директорії УНР був фактично визнаний курією. Саме в такому ключі тлумачили і в Італії, і в Україні лист кардинала П’єтро Гаспаррі до Симона Петлюри, де він писав: «Святий Престіл, визнаючи благородний характер української нації, піднесе свої молитви за її щастя, у твердому переконанні, що право самовизначення, вже визнане для інших народів, які належали до колишньої російської імперії, буде визнане також і для України».

Посольській місії М. Тишкевича до Риму передували перемовини уряду Центральної Ради, а згодом і Української Держави з Курією. Першим претендентом на роль посла України до Ватикану міг бути, на думку І. Сергійчука, о. Діонісій Банчковський, який вів листування з цього приводу ще в березні 1918 року. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського вже гетьманський уряд продовжив цю роботу, і ключову роль відігравали в ній міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко та український дипломат у Відні Ян Токаржевський-Карашевич. Вони домовлялися про відкриття окремої нунціатури Святого Престолу в Українській державі, у жовтні 1918-го Київ відвідав представник Риму. З українськими греко- та римо-католиками листувався також нунцій на території колишньої імперії Романових Акіле Ратті (майбутній папа Пій ХІ), закликаючи їх сприяти припиненню польсько-української війни.

Михайло Тишкевич

Наприкінці існування Гетьманату Скоропадського виникла думка призначити послом України в Римі графа Михайла Тишкевича. Після повалення гетьманського режиму уряд знов очолили соціалісти, і призначення аристократи Тишкевича до клерикального Риму почало викликати питання в нової влади, зокрема й у Володимира Винниченка. Питання до соціалістичної влади України були і з боку Римської Курії, тому на кілька місяців призначення посла до папського престолу було відкладено. Зрештою кандидатура Тишкевича знайшла підртимку з боку урядовців, і вже в середині травня 1919 року граф приїхав до Риму. Зустріч із Папою Бенедиктом XV відбулася 25 травня, посол передав вірчі грамоти, але відкриття посольства все ж супроводжувалося численними проблемами, зокрема, не всі члени делегації змогли отримати італійську візу (Ватикану як окремої держави на той момент ще не існувало). Саме за результатами тієї зустрічі й було написано цитований вище лист кардинала-держсекретаря П. Гаспаррі.

Бенедикт XV

Попри те, що ситуація розвивалася не на користь України, певний час дипмісія УНР активно працювала в Римі. Папа Бенедикт підтримував українську місію також на Паризькій мирній конференції, де Україну представляв той самий М. Тишкевич (послом у Римі після нього став о. Франц Ксаверій Бонн). Планувалося відкриття нунціатури в Києві, й 16 лютого 1920 року було призначено апостольським візитатором до України о. Джованні Дженоккі, який так і не встиг розпочати свою місію в УНР. Із від’їздом уряду Директорії УНР з території України занепала і місія в Римі.

Джованні Дженоккі

Попри відсутність незалежності в України протягом значної частини ХХ століття, Ватикан продовжував опікуватися українськими католиками східного та західного обрядів, що опинилися в складі різних держав. Так, саме за клопотанням Папи Іоанна ХХІІІ було звільнено з радянських таборів предстоятеля УГКЦ митрополита Йосипа Сліпого, який оселився в Римі у 1963 році, заснував там Український католицький університет і Собор святої Софії, брав участь у ІІ Ватиканському соборі та готував УГКЦ до повернення в Україну. 8 лютого 1992 року Ватикан заснував Апостольську нунціатуру в Україні, першим нунцієм став архиєпископ Антоніо Франко. Ініціатором створення нунціатури став Папа Римський Іван Павло ІІ, який відвідав Україну з офіційним візитом протягом 23-27 червня 2001 р. Наша країна стала другою з пострадянських держав, які відвідав Папа, і цей візит сприяв розвитку католицької церкви в Україні. Зокрема, Іван Павло ІІ проголосив блаженними 32 українських католиків, відслужив кілька служб, виголосивши проповіді українською мовою, заклав фундамент Українського Католицького Університету в Україні.

Сьогодні католицька церква є однією з потужних християнських спільнот в Україні. Римо-католики мають 943 релігійні громади, діє 7 дієцезій (єпархій). Греко-католики мають 4413 громад, об’єднаних у дві окремі структури — Українську греко-католицьку церкву та Мукачівську греко-католицьку єпархію. Також в Україні існує кілька парафій Вірмено-католицької церкви. Папа Франциск І підтримує Україну як у своїх посланнях, так і в плані матеріальної допомоги нужденним. Українські католицькі ієрархи беруть активну участь у публічному житті, регулярно висловлюються з гострих моральних питань та намагаються вводити християнські принципи до політичного дискурсу.

Першоджерело:

http://memorua.org/?p=1547&fbclid=IwAR1dUFePtYrudV7hKmzc2qJ9ioPlYD_fiQqTUpYBgMdJu6M0CKU8INjttBc

Руслан Халіков

Флорентійська церковна унія (1439-1442)

5 липня 1439 р., після тривалої підготовки, в ході роботи Ферраро-Флорентійського церковного собору було досягнуто рішення щодо відновлення єдності Східної та Західної церков. Наступного дня, 6 липня було підписано церковну унію між представниками церков, і папа Євген IV видав спеціальну буллу Laetentur Caeli, яка мала стати припиненням розколу. З візантійського боку були присутні не лише церковні діячі, а й сам імператор Іоанн VIII Палеолог, що провів тривалий час у Феррарі, готуючи ґрунт для підписання унії, а з іншого боку – шукаючи союзників у боротьбі проти турків-осман.

Одним з найбільш активних учасників собору з боку православних був також Київський митрополит Ісидор. Він походив із міста Фесалоніки, де проунійні настрої були достатньо сильними. Цей відомий церковний діяч почав свою кар’єру в Константинополі, і там же був висвячений на Київського митрополита, всупереч планам московського князя Василія ІІ. В той час Київські митрополити жили, переважно, в Москві, але зберігали давній титул і висвячувалися в Константинополі. Митрополит Ісидор у 1437 році також переїхав до Москви, але незабаром попрямував на Ферраро-Флорентійський собор та прийняв унію. Але московське духовенство та князь Василій ІІ не погодилися з рішенням свого митрополита, як і представники інших православних церков, і навіть широкі кола всередині Константинопольського патріархату. Але чи можливо було взагалі об’єднати Східну та Західну церкви, і чи не виглядало на той момент це рішення абсолютно неймовірним?

Церковному розколу між першим і другим Римом на той момент було не 1000 років, а лише менш ніж 400. Для нас ця цифра все одно виглядає величезною, але в Середньовіччі процеси могли тривати поколіннями, не вважаючись при цьому чимось забутим чи остаточно вирішеним. На момент скликання Ферраро-Флорентійського собору вже більше ста років, хоч і з перервами, тривала війна між Англією та Францією. Кельнський собор будували майже 230 років, а собор Нотр Дам де Парі – майже 200 років. Шартрський собор будували близько 400 років. Приблизно двісті років точилося протистояння між європейцями та мусульманами за Палестину, що увійшло в історію під назвою Хрестових походів. До того більш ніж 450 років тривали суперечки щодо основних догматів християнства, відомі як доба Вселенських соборів. Так само й розділення Римської та Константинополької церков ще не всіма вважалося чимось раз і назавжди вирішеним та закріпленим в історії.

Якщо говорити більш конкретно про історію церкви, то можливість об’єднання Східної та Західної церков також неодноразово виносилася на порядок денний. На необхідності примирення наполягали такі відомі православні богослови, як Феофілакт Болгарський (кін. ХІ ст.) та Нікіфор Влеммід (сер. ХІІІ ст.). Західна церква навіть провела собор 1274 р., який католики визнають 14-м Вселенським, де обговорювалося об’єднання зі Східною церквою. Рішення цього собору підтримали василевс Михаїл VIII Палеолог та Константинопольський патріарх Іоанн ХІ. Втім, після смерті першого другий втратив престол, і справа об’єднання церков була на певний час відкладена.

Михаїл VIII був засновником династії Палеологів, і його нащадки згодом неодноразово поверталися до ідеї об’єднання з Римом. Так, перемовини про унію вели василевси Андронік ІІІ Палеолог та Іоанн V Палеолог (сер. XIV століття), щоправда, більшість церковних діячів та значна частина суспільства загалом не сприймала ідею унії. З іншого боку, саме папство на той час перебувало в ослабленому стані, цей період увійшов до історії церкви як Авіньйонський полон, коли Римські папи перебували під владою французьких королів та не могли вести самостійної політики.

Для Константинопольських імператорів і політиків загалом об’єднання зусиль із Римом було питанням не лише досягнення Царства Небесного, але й боротьби за незалежність власної імперії. В першій третині XV століття переважна більшість земель Візантійської імперії вже контролювалася турками-османами, столиця яких знаходилася в Едірне, колишньому Адріанополі — тобто західніше Константинополя, глибоко на Європейському березі Босфору. Сама столиця перебувала під постійною загрозою завоювання, шукаючи у західних союзників, перш за все, військової підтримки, і саме на неї імператори готові були обміняти визнання духовної першості Римського єпископа над Константинопольським.

Вже на початку XV ст., під час тривалого правління Мануїла ІІ Палеолога, ідея унії ледь не була втілена в життя. Кілька відомих православних богословів та церковних дипломатів школи Димитрія Кидоніса, наближених до династії Палеологів, навіть особисто перейшли в західний обряд. Унійні пошуки імператора Мануїла ІІ підтримували також патріархи Євфімій та Йосиф ІІ. У 1414-1418 рр. у Констанці відбувся черговий собор (16-й Вселенський за західною нумерацією), де в чергове підійнялося питання унії Східної та Західної церков. Розкол на той час проходив не лише по лінії Рим-Константинополь, сама Римська церква мала трьох пап, кожного з яких підтримувала певна політична сила. Також було двоє претендентів і на Київський престол, один з яких — Григорій Цамблак — брав участь у Констанцькому соборі. Вирішивши питання розділення католицької церкви, собор не зміг остаточно подолати розкол між Римом і Константинополем, і питання знову було відкладене, щоб повернутися на порядок денний за правління сина Мануїла ІІ — Іоанна VIII.

Втім, навіть попри підписання уповноваженими представниками обох сторін унія не знайшла практичного втілення та рецепції. Значна частина грецьких єпископів виступила проти визнання першості Римського папи, між представниками візантійської делегації почалися суперечки просто на соборі. Ще кілька років засідання продовжувалися у Флоренції та Римі, в очікуванні рецепції унії східними церквами. Митрополит Київський Ісидор повернувся в 1440 році до Києва, а в 1441 році прибув до Москви, звідки був змушений згодом втекти до Риму через несприйняття унії князем Василієм ІІ. Як папський легат Ісидор брав участь в обороні Константинополя в 1453 р., зміг утікти після захоплення міста турками-османами та отримав від папи Пія ІІ титул унійного патріарха Константинопольського, хоча більше туди не повертався. Натомість у Москві після зміщення Ісидора православну кафедру обійняв митрополит Іона, від якого почалася власне історія Московських митрополитів, яка призвела згодом до визнання з боку Константинополя і появи патріархії.

Першоджерело:

http://memorua.org/?p=1605&fbclid=IwAR1EfSiYgotdyRSNUEbOOPyEK8IHSUZRAdO1vyeAPe9SLMoQ-4zjw7-Tn9s

Руслан Халіков

«Хрестові походи» – воєнно-колонізаторські походи (1096-1270) до країн Близького Сходу (Сирії, Палестини, Єгипту), що здійснювалися під релігійними гаслами боротьби християн проти «невірних» (мусульман) та визволення «гробу Господнього» і «святої землі» Палестини [1].

Джерело:

1. Хрестові походи. Держави хрестоносців [Електронний режим доступу]: http://pidruchniki.com/1188061840818/istoriya/hrestovi_pohodi_derzhavi_hrestonostsiv

Оксана Гергелійник

Швейцарська гвардія (Cohors pedestris Helvetiorum a sacra custodia Pontificis) (1506)

Bandiera Guardia Svizzera

Швейцарську гвардію Папи Римського вже давно широкий загал сприймає в першу чергу, як церемоніальний підрозділ. Як починався бойовий шлях цієї «найменшої армії на планеті»?

На початку XVI ст. Папська держава безпосередньо залежала від своєї боєздатності. Король Франції, імператор Священної Римської імперії, могутні правителі італійських міст та мусульманські пірати – ось далеко не повний список тих сил, які прагнули, якщо не знищити, то принаймні підпорядкувати Святий Престол. За цих обставин понтифіки мали покладатися не лише на ангельське воїнство, але й на цілком реальних солдатів.

Papa Giulio II della Rovere a Mirandola in occasione delle Celebrazioni Pichiane (1994)

Папа Юлій ІІ (1503-1513) прославився як один із найвойовничіших намісників святого Петра в історії. Прагнучи захистити Папську державу та розширити її вплив, він провадив численні військові кампанії. При цьому статус духовного лідера християн геть не заважав йому особисто очолювати походи, а подекуди і вести воїнів до бою. Саме Юлій ІІ попросив очільників Швейцарії надіслати 200 воїнів для охорони його особи. І 22 січня 1506 року перші 150 бійців на чолі з капітаном Гаспаром фон Силененом урочисто принесли присягу та отримали папське благословення.

Але цілком резонно було б спитати – так а чому саме швейцарці? Почнімо з того, що свою особисту безпеку папа міг довірити лише іноземцям. В умовах постійних інтриг і боротьби за владу, Юлій ІІ не довіряв особисту безпеку землякам – італійцям, багато з яких були більш віддані своєму місту, сім’ї чи політичному угрупованню, ніж Святому Престолу.

Але відкритим залишається питання – чому його вибір зупинився на швейцарцях, а не, скажімо, на іспанцях чи германцях? У цьому плані папа насправді не був оригінальним: знамениту боєздатністю швейцарську піхоту тоді наймали на службу багато правителів Європи. Швейцарців вирізняли відвага, дисципліна й відданість наймачам.

Варто згадати, що це були також дуже жорстокі воїни – під страхом смерті у швейцарських загонах заборонялося брати полонених, тож переможеного ворога не рятували ні багатство, ні шляхетне походження. В свою чергу, швейцарці розуміли, що така репутація не дозволяє їм сподіватися на милосердя з боку ворога і тому вони самі вкрай рідко здавалися в полон, віддаючи перевагу принципу «перемога або смерть». Лицарська кіннота в паніці відступала перед наїжаченою алебардами швейцарською фалангою. Такі бійці були потрібні тогочасним понтифікам.

Головним обов’язком Швейцарської гвардії завжди була охорона Папи Римського. І хоча гвардійці неодноразово ходили у військові походи разом із своїм першим наймачем, Юлієм ІІ, вони мало діяли на передовій і перебували поряд з понтифіком. До наших днів було задокументовано лише один бій Швейцарської гвардії.

Папа Климент VII (1523-1534) трохи перестарався у своїй грі та нажив собі ворога в особі могутнього правителя Священної Римської імперії Карла V. Навесні 1527 року армія імператора, значну частину якої становили імперські найманці-протестанти, взяла в облогу Рим, а 6 травня відбулася «римська різанина». Імператорські війська увірвалися в місто, вбиваючи й калічачи мешканців, грабуючи і спалюючи будівлі. Гвардійці прийняли бій на сходах собору святого Петра. З 189 воїнів загинуло 147, але цією жертвою було врятовано папу, який зумів, разом із вцілілими швейцарцями, по підземним коридорам перебратися до замку Святого Ангела.

Christoph Graf

На згадку про цю подію 6 травня стало професійним святом Швейцарської гвардії. Саме цього дня відбувається присяга нових гвардійців, які клянуться, у разі необхідності, віддати своє життя за Папу, так само, як зробили це їх побратими майже 500 років тому.

Перша публікація:

https://www.facebook.com/SymbolonCenter/posts/968507843360163

Павло Печериця

«Per Aspera»

Pax Christiana: Patrimonium Sancti Petri

Залишити коментар Скасувати відповідь

Поділитися цим:

Пов’язано

Залишити коментар Скасувати відповідь