Дмитро Пугач

Штетл: Міф чи реальність українського містечка XIX століття?

Штетл як особливий тип поселення, став справжнім феноменом Центрально-Східної Європи Нового часу, у тому числі і українських терен. Бурхлива економічна діяльність, особливі міжетнічні та релігійні стосунки, незвична культура та врешті – численні стереотипи та міфи, якими обросло містечко-штетл роблять дану проблематику актуальною.  Тому і не дивно, що історія штетлів XIX століття уже висвітлювалася у історіографії – наддніпрянський контекст вивчали Йоханан Петровський-Штерн, Тетьяна Батанова, Михайло Гаухман, Павло-Роберт Магочій, а його галицький відповідник – Іван Монолатій, Тарас Возняк, Майкл Станіславський та інші. Зважаючи на об’ємність теми, у своїй доповіді ми постараємося відповісти на три питання: Що таке штетл ? Якою була реальність штетлів ? Які існують міфи про них?

Одностайної відповіді на питання “Що таке штетл?” схоже, не мали навіть його сучасники, вкладаючи у це поняття різний зміст. Одну інтерпретацію цього терміна пропонували імперські адміністрації – російська та австрійська. Сама назва “штетл” їм була чужа – куди популярнішим було запозичене з польської “містечко”. Першою прикметною рисою вони вважали наявність компактної єврейської громади. Як іронізував перший губернатор Галичини А. фон Перген “Белз тільки тому називається містечком, що у ньому живуть ізраеліти”. Проте, наявності цієї етнічної громади було справді недостатньо – скажімо у таких містечках як Користишів, Махнівка чи Тальне було 2-5 тисяч євреїв, а у Бердичів або Богуславі – понад 15 тисяч. Тому іншою характеристикою містечка-штетлу, на думку адміністрації, була економічна активність – це мав бути центр локальної торгівлі, ремісництва та промислів, із щорічними ярмарками та правом місцевих мешканців виробляти горілку. Зовсім інакше поняття штетлу трактували тогочасні місцеві євреї.  Первісно, вони використовували для позначення містечок, де вони селилися, не так слово штетл (яке не було популярне у лексиконі їдиш), як термін “штот” – місто, основною ознакою якого була повноцінність духовно-релігійного життя громади – якщо у поселенні є рабинський суд, писар, сторож та різник, то це справжнє “місто”, неважливо, наскільки заселеним та благополучним воно є. Натомість саме слово штетл увійшло у широкий вжиток уже з початком інтенсивної еміграції євреїв із містечок у II половині XIX століття і почало глузливо символізувати занедбаність та провінційність.

 Якою була реальність штетлів? Їх історія на українських землях у XIX столітті була доволі динамічною. Спираючись на матеріал містечок трьох Правобережних губерній Російської імперії, Йоханан Петровський-Штерн виділів період з кінця XVIII – до середини XIX століття як “золоту добу єврейського містечка”. Підставою для цього вчений вважає унікальну ситуацію, коли у штетлі одночасно поєдналися три влади – польського магната-власника (а більшість містечок у цей період були приватновласницькі), новоприбулої російської адміністрації та місцевого єврейського самоврядування. Такий симбіоз спричинив статус містечок як посередників між містом та селом та сприяв їх бурхливому економічному розвитку. Беручкі євреї, шинки та корчми, численні крамниці та ремісничі майстерні, пишна резиденція цадика, і, звісно, жвава торгівля на ринку – такими маркерами дослідник характеризує “золоту добу”. Наступний період у історії штетлу наступив із середини XIX століття, коли його зачепили та зруйнували модернізаційні зміни. По-перше, після Листопадового повстання 1830–1831 рр. було активізовано русифікацію західних губерній, що відтоді охоплювала не тільки адміністративний апарат і судову систему, а й систему освіти та релігійні справи. Кажучи словами Моше Росмана, імперський уряд намагався перетворити “магнатських євреїв” на “імперських євреїв”. Такі реформи набули особливо агресивних форм у 1840-х роках (за часів правління Миколи I), а своєї кульмінації досягли у 1880-х рр. По-друге, із перенесенням центрів ярмаркової торгівлі до губернських столиць і особливо спорудженням залізниць містечкові кустарі та крамарі збанкрутіли (не витримуючи конкуренції з дешевим фабричним товаром), а торгівлю було переорієнтовано на великі індустріальні міста на кшталт Києва чи Одеси.  По-третє, після визволення селян у 1861 р., українці стали переселятися із сіл до міст і містечок, конкуруючи з євреями. Через сукупність цих чинників багато євреїв змушені були відмовитися від традиційної діяльності та шукати заробітку у великих містах. Як наслідок, невдовзі містечка перетворяться, за висловом Йоханана Петровського-Штерна, на “культурний артефакт” – великі села із незначними залишками урбаністичної інфраструктури.

Така динаміка розвитку була характерний не лише для Наддніпрянщини, а й для підавстрійських земель. Якщо на початку XIX століття євреї представляли ремісничі професії, володіли броварнями і чинбарнями, орендували шинки і корчми, то наприкінці століття, через низку дискримінаційних заборон імперської та польської адміністрації і швидке зубожіння нижчих прошарків населення, втратили свої позиції, переїжджаючи у місто чи стаючи пролетарями. До цього слід додати тезу Івана Моналатія про те, що після подій 1848 року Відень, а згодом крайова адміністрація провадили активну політику асиміляції єврейської спільноти, пропонуючи громадські свободи взамін на етнічне самозречення.

Описана криза штетлу вочевидь посприяла витворенню хибних уявлень, стереотипів та міфів, які накладалися на увесь період існування містечок, без врахування історичного контексту. Перший стереотип був витворений у літературній творчості Шолом-Алейхема (1859-1916 рр.), який сам спостерігав наслідки кризи штетлу. Його містечка постають злиденними єврейськими сільцями із зневіреним населенням, дерев’яними хатами та занепалим ринком на кілька яток. До прикладу у Анатівці із повісті “Тев’є-Молочар” усі євреї постають бідними, єдиним, хто має корову є головний герой, місцевий рабин та його учні зображаються таким собі сільським дурниками, які не знають елементарних речей. Врешті, такий образ штетлу був популяризований у відомому бродвейському мюзиклі “Скрипаль на даху” 1964 року. Наступний міф про штетл – як летаргійне, але духовно багате містечко, витворився уже після Голокосту. В лекції 1945 року про східноевропейську спадщину Ейбрегем Джошуа Гешель описував мешканців штетлів як найдуховніших і найпобожніших юдеїв, істинних великомучеників. Гешель, який сам у штетлі ніколи не жив, зображав свого утопічного єврея як мудреця, хасида, талмудиста. Іншим творцем такого уявлення був автор бестселера “Життя – воно з народом” Марк Зборовський. Населений побожними їдишемовними юдеями його штетл постає як своєрідний юдейський монастир, тільки з рабином замість настоятеля.

Не меншою кількістю міфологізованих уявлень про штетл можуть “похвалитися” підавстрійські єврейські містечка. Вперше образ занедбаного, зубожілого східногалицького містечка знаходимо у мініатюрі Шолом-Алейхема “То брехня”, де у Коломиї “на одного богача припадає ледь не тисяча бідняків”. Аналогічно сіру, жалюгідну атмосферу передають описи Белза із роману “Тінь Хреста” братів Таро, чи Заболотова із роману “Господні водоноси” Манеса Шпербера. Про галицький штетл одночасно твориться й інший міф. У ряді новел про Бучач, Снятин, Коломию, Золочів Нобелівський лауреат Шмуель Агнон творить образ духовно багатого східногалицького містечка, “уже назва якого є священою”. Варто зауважити, що перелічені образи не були суто літературним чи мистецькими – вони не лише визначали  сучасне масове уявлення про штетл, але і до недавнього часу детермінували історіографічні дослідження.

Отже, попри те, що штетл був безумовною реальністю українського містечка XIX століття, ця дійсність не була однозначною – слово “штетл”  розуміли та вживали по-різному, а його історія знала як періоди піднесення, так і занепаду. Це спричинило витворення різноманітних відірваних від історичного контексту міфів про штетл – від занедбаного містечка до центру юдейської духовності.