Лексикон. Юдаїка

Лексикон

Юдаїка

74711311_789664428154165_1327466510205059072_n

Абетковий порядок:

а, б, в, г, ґ, д, е, є, ж, з, и, і, ї, й, к, л, м, н, о, п, р, с, т, у, ф, х, ц, ч, ш, щ, ь, ю, я

Словникові статті:


А


Б


В


Г

Геніза (גְּנִיזָה) – місце, де зберігали іудейські сакральні речі: сувої, книги, їх фрагменти, що містять імена чи епітети Бога, а також предмети ритуалу [1, с. 236].

erw

Джерело:

1. Черноіваненко В. Кумран і рукописи Мертвого моря: Авторство, ідентифікація, історіографія. – К.: Дух і літера, 2014. – 256 с.

Додав: Назар Костенко


Ґ


Д

Другого Храму епоха – умовний період єврейської історії, датований 516 р. до н. е. – 70 р. н. е.

Джерело:

1. Черноіваненко В. Кумран і рукописи Мертвого моря: Авторство, ідентифікація, історіографія. – К.: Дух і літера, 2014. – 256 с.

Додав: Назар Костенко


Е


Є

Євреї (самоназва івритом – єгудім, їдишем – їдн, буквально – юдеї) – етнорелігійна та етноконфесійна спільнота, представники якої сполучені спільним походженням (або вірою в нього) зі стародавньої Палестини, культурними й антропологічними особливостями, а головне – етнічною (національною) релігією – юдаїзмом. До початку з XVIII століття єврейської емансипації історія євреїв, великою мірою, відповідала історії юдаїзму.

Дискусійною проблемою – через відсутність відповідних історичних джерел – залишається участь в етногенезі єврейського народу та його окремих етнолінгвістичних груп несемітських етнокультурних спільнот і прозелітів (тих, хто прийняв юдаїзм) із різних народів. Дані фізичної антропології та генетичних досліджень можуть хіба що вказувати на вірогідність впливів населення тих чи інших реґіонів світу на формування єврейської спільноти. Натомість визначальними для соціяльної ідентичности є культурні маркери та історична тяглість.

До євреїв у різні епохи та різних країнах застосовують кілька етнонімів: «євреї», «юдеї», «ізраїльтяни» – у фонетичних формах різних мов. Сам етнонім «єврей» є екзоетнонімом, тобто даним народами-сусідами, – хананеямизахідносемітськими мешканцями Ханаану (стародавня назва Палестини), оскільки «єврей» – у семітських мовах буквально означає «прибулець з іншого берега». Таке прізвисько мав легендарний праотець єврейського народу Авраам: Аврагам га-Іврі. В історіографії це прізвище вважають за свідчення переміщення частини кочових племен західних семітів – сутіїв (більш відомих за шумерською назвою амореї) з Месопотамії до Сирії, а згодом до Ханаану, внаслідок розгрому касситським правителем Вавилонії Кадашманом-Харбе І (XIV століття до нашої ери). Причому, як неодноразово наголошено в єврейській Біблії, або Старому Заповіті, стародавні євреїв почувалися чужинцями серед хананеїв. Символічно, що етнонім «єврей», який означає «прибульця», відповідає історичній долі єврейського народу яко розсіяної світом спільноти.

Ендоетнонім «єгудім» походить від одного із синів іншого легендарного праотця єврейського народу Якова-Ізраїля – Юди. За біблійною історією, існувало дванадцять колін Ізраїлевих (мовою етнології – племен, які складаються з родів), які вели своє походження від легендарних дванадцяти синів Якова-Ізраїля. Внаслідок знищення Новоассирійським царством північного Ізраїльського царства (X–VIІІ століття до нашої ери) мешканці царства – десять колін Ізраїлевих – протягом 730-х – 709 років до нашої ери були переселені в Месопотамії, асимілювалися та зникли з історичної арени. Інші коліна – коліна Юди і Веніаміна, а також частина священицького коліна Левія – замешкували південне Юдейське царство (X–VI століття до нашої ери). Після знищення царства вавилонським царем Навуходоносором (605–562 роки до нашої ери) мешканці Юдеї були депортовані у Вавилонію, проте завдяки трансформації генотеїстичного ягвізму в монотеїстичний юдаїзм, збереглися в історії та вважаються за предків сучасних євреїв. Більшість мешканців Юдейського царства належала до коліна Юди, від якого й пішла самоназва єврейського народу. Незважаючи на поширення етноніма одного племені на весь народ, до єврейської емансипації свою ідентичність серед одноплемінників зберігали – уявні чи реальні – представники коліна Левія та роду Коенів – нащадків легендарного Аарона (брата пророка Мойсея)– всередині коліна Левія.

В українську мову термін «єврей», який походить від згаданого семітського слова «іврі», перейшов – через грецьке «Ἑβραῖος» – з російської. Цей термін, як офіційне позначення євреїв, був установлений за часів правління російської імператриці Єкатєріни ІІ (1764–1796) – після поділів Речі Посполитої та перетворення Російської імперії на центр світового єврейства. Етнонім «єврей» став замінником традиційної слов’янської назви євреїв – «жиди» (буквально – юдеї), яке набуло пейоративного (принизливого, образливого) значення.

Для розуміння «помітности» євреїв у світовій історії важливо зважати на два чинника . По-перше, юдаїзм є етнічною релігією, нерозривно пов’язаною з єврейським етносом, а зі стародавнього юдаїзму вийшло християнство, яке первинно було однією з юдейських конфесій, і під впливом юдаїзму сформувався іслам. Найвідоміша книга людства – християнська Біблія – переважно складається з юдейських текстів, сукупність яких християни називають Старим Заповітом. Метафорично євреїв називають «Народом Книги», наголошуючи на значущости юдаїзму та юдейської книжности для єврейської історії та культури.

По-друге, євреї від епох Еллінізму та Римської імперії стали розсіяним народом, який проживав у багатьох країнах Европи й Азії і становив меншість серед навколишнього християнського та мусульманського населення, формуючи самоврядні громади. Взагалі, в аграрних суспільствах (в Европі – до ХIX століття) громади релігійних меншин, якщо були терпимі владою, отримували широке самоврядування. Найбільшого розвитку єврейське самоврядування досягло в Речі Посполитій (див.: «Євреї в Україні (від античного до ранньомодерного часу)»).

Під час свого «розсіяння» євреї, будучи «прибульцями», не мали права володіти землею та займатися землеробством; жили за рахунок «міських» професій, навіть якщо проживали у сільській місцевости, що було поширене в Речі Посполитій. Відповідно до потреб господарської співпраці з оточуючим християнським і мусульманським населенням, євреї освоїли специфічні професії трьох типів, деякі з поміж яких стали вважатися за типові «єврейські»:

1. ремесла, які потребують спеціялізації;

2. торгівля, як типове заняття «прибульців», для якої є необхідним налагодження зв’язків між містами й реґіонами, в яких ці «прибульці» можуть знайти своїх одноплемінників;

3. лихварство, яке заборонено у християнстві та ісламі.

Подібними «економічними чужинцями», як наголошує американсько-російський дослідник Юрій Сльозкін, у світовій історії були і залишаються й інші етнічні групи, які теж переселилися зі своєї «історичної батьківщини» та стали меншинами серед іноетнічної більшости. Наприклад, до них належать:

  • роми в Европі,
  • греки та вірмени у Середземномор’ї та Причорномор’ї,
  • араби у Латинській Америці,
  • індійці у Східній Африці,
  • китайці в Південно-Східній Азії,
  • інадани у Північній Африці,
  • шейхмохамаді в Афганістані,
  • канджари у Пакістані,
  • парси (перси-зороастрійці) в Індії.

Однак одночасне становище євреїв яко «чужинців» і з релігійного, і з економічного погляду, а також їхнє проживання серед европейських народів, які з XIX століття стали ґлобальними економічними лідерами, обумовило значущість євреїв ув европейській історії. Через це супроти євреїв виникли особливі, історично тяглі форми ксенофобіїюдофобія й антисемітизм – відповідно, в традиційному та модерному суспільствах. Зрештою, найбільшим виявом політики антисемітизму став Голокост – нацистський геноцид проти євреїв Европи.

Протягом багатовікового відокремленого існування різноманітних груп єврейського народу сформувалися етнолінгвістичні групи євреїв.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 3_jews.jpg

Це:

1) ашкенази – євреї Центрально-Східної Европи, мовою яких є їдиш. Первинним центром ашкеназів були Південна і Центральна Німеччина раннього Середньовіччя, згодом – Річ Посполита і західні губернії Російської імперії, а також Угорське королівство. За Середньовіччя ашкенази – вихідці з німецьких земель поглинули сусідні групи европейських євреїв. На існування у Центрально-Східній Европі інших етнолінгвістичних груп указує наявність значного обсягу слов’янської лексики в східному їдиш, а також слів північнофранцузькою та старочеською мовою у середньовічних коментарях до Талмуду. Однією з акультурованих ашкеназами груп могли бути кенааніти – євреї Русі, чиє існування є дискусійним (див.: «Євреї в Україні (від античного до ранньомодерного часу)»);

2) сефарди – євреї Середземномор’я та Близького Сходу, первинним центром яких – до вигнання наприкінці XV століття – були Іспанія та Португалія (іспано-португальскі євреї, подібно до германських, поглинули інші групи середземноморських євреїв);

3) мароканські євреї;

4) бухарські євреї;

5) горські євреї на Північному та Східному Кавказі;

6) грузинські євреї;

7) вірменські євреї;

8) кримчаки (кримські євреї);

9) єменські євреї;

10) ефіопські євреї (фалаша);

11) нігерійські євреї – юдеї з народу ібго, які самі себе вважають за євреїв;

12) ізраїльські караїми (на відміну від кримських караїмів уважають себе за частину єврейського народу).

Завважемо, що деякі горські євреї та кримчаки не вважають себе за євреїв, але ці «деюдаїзанти» (так називають тих, хто заперечує єврейську ідентичність) складають меншість у своїх спільнотах.

Етнолінгвістичні групи євреїв розрізняються між собою: по-перше, мовами повсякденного спілкування (для всіх «єврейських мов» використовують єврейську писемність, запозичену зі «священних мов» – івриту та арамейської мови, які зберігають своє значення для літургії та книжности); по-друге, нюансами релігійних практик (до того ж ізраїльські караїми сповідують особливу конфесію в рамках юдаїзму, ефіопським євреям теж притаманний неталмудичний юдаїзм); по-третє, традиційною матеріяльною культурою та національною кухнею.

Іноді згадані етнолінгвістичні групи розділяють, за належністю до різних цивілізацій та охопленням модерністю, на «західних євреїв» (тотожних ашкеназам) і «східних євреїв» (решта груп). Такий поділ увиразнює дві відмінності: по-перше, між перебуванням у християнському або мусульманському світі, оскільки євреї серед християн зазнавали юдофобії та відокремлювалися від народів-сусідів у побуті, а для мусульман євреї, як і християни, належать до «людей Писання», тому, за винятком кризових часів, євреї мали відносно сприятливе середовище в ісламських країнах; по-друге, «західні євреї», разом із початком світового лідерства західних країн, потрапили в орбіту модернізації та зазнали емансипації, а до «східних євреїв» ці процеси дійшли вслід за вестернізацією та модернізацією незахідних країн. Модернізація і вестернізація призводить до «розмивання» власної культури «східних євреїв», але їхня специфіка дається взнаки, наприклад, в ізраїльському суспільстві.

У XVIII–XX століттях у різних країнах і серед різних соціяльних прошарків євреїв-ашкеназів відбувалася єврейська емансипація. Емансипація поєднувала скасування правової дискримінації євреїв та акультурацію – засвоєння євреями національних культур народів Европи й Америки. Первинно промотором став єврейський просвітницький рух – Гаскала, послідовників якого – єврейських просвітників – називали маскіли. Вони критикували традиційний спосіб життя євреїв і виступали за залучення євреїв до модерної культури европейських народів. Засновником Гаскали став німецько-єврейський філософ Мозес Маендельсон наприкінці XVIII століття. А в першій половині XIX столітті Гаскала поширилась у Центрально-Східній Европі, в якій маскіли виступали за релігійні реформи, єврейську емансипацію і підтримку емансипації з боку урядів. Наслідком емансипації стало входження євреїв до складу модерних націй та суспільств і здійснення акультурованими євреями, точніше – представниками різних націй єврейського походження / юдейського віросповідання, значного внеску в культуру, політику й економіку цих суспільств. Іншим історичним шляхом для сучасних євреїв став сіоністський рух, творення та існування Держави Ізраїль.

Література:

1. Сирил Асланов. Изменение языковой идентичности евреев в Восточной Европе: к вопросу о формировании восточного идиша / Пер. с иврита А. Полян // История еврейского народа в России / Под общей редакцией И. Барталя: в 3 тт. – Т. I: От древности до раннего Нового времени. – М.: Мосты культуры/Гешарим, 2010. – С. 398–417.

2. Всеволод Вихнович. Иудаизм. – Санкт-Петербург: Питер, 2006.

3. Михайло Гаухман. Чому євреї настільки «помітні»? Вісім і одна причина «єврейської унікальности» // Україна модерна.

4. Шломо Занд. Кто и как изобрёл еврейский народ / Пер. с иврита М. Урицкого. – Москва: Эксмо, 2010.

5. Яков Кац. Исход из гетто. Социальный контекст эмансипации евреев, 1770–1870 / Пер. с англ. И. Мюрберг, Г. Зеленина. – Москва–Иерусалим: Мосты культуры; Гешарим, 2006.

6. Александр Немировский. У истоков древнееврейского этногенеза. Ветхозаветное предание о патриархах и этнополитическая история Ближнего Востока. – Москва, 2001.

7. Юрий Слёзкин. Эра Меркурия. Евреи в современном мире. – Москва: Издательство АСТ; CORPUS, 2019.

8. Игорь Тантлевский. История Израиля и Иудеи до разрушения Первого Храма. – Санкт-Петербург: Издательство Санкт-Петербургского университета, 2005.

Михайло Гаухман

Євреї в Україні (від античного до ранньомодерного часу)

Єврейська присутність на території сучасної України налічує не менше 1900 років. Поява євреїв у Боспорському царстві, за згадкою в «Юдейській війні» Йосифа Флавія та на підставі єврейських графіті давньогрецькою мовою, фіксується в другій половині I століття нашої ери. В історіографії існують припущення, що євреї мали з’явитись у Північному Причорномор’ї у ІІ–І столітті до нашої ери. Після Другої Юдейської війни, або повстання Бар-Кохби (132–136 роки нашої ери) посилилася єврейська еміґрації в Крим з Юдеї. У IV (можливо – в ІІІ) столітті нашої ери у Херсонесі була збудована синагога. Пізніше вона була зруйнована, а в VI столітті на її місці була зведена християнська базиліка. Євреї продовжували мешкати в містах Криму під владою Візантійської імперії.

Дискусійним питанням історіографії залишається тема юдаїзації правителів Хазарського каганату та присутности євреїв у Хазарії. Ця тема важлива для української історії, позаяк значна частина території сучасної України в IX–X століттях входила до складу або належала до сфери впливу Хазарського каганату, а суперництвом і торгівлею з Хазарією позначений початковий етап історії Київської Руси. Вірогідно, міграція євреїв у Хазарію та юдаїзація її правителів пов’язані з міжрегіональною торгівлею єврейських купців Радганітів (Radhanim – івритом, ar-Razaniya – арабською), які контролювали торговельні шляхи між Середземномор’ям та Китаєм.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу radhanites2.png

Афразійсько-євразійські мережі radhanim

Столиця Хазарії – місто Ітіль на нижній Волзі – стала важливим пунктом Великого Волзького шляху, який пов’язував Скандинавію, північні слов’янські землі та Волзьку Булгарію з ісламським Сходом.

Хазарська історія парадоксальна через поєднання видатного історичного значення Хазарського каганату для ранньосередньовічної Східної Европи з плутаними відомостями історичних джерел про хазарський народ і хазарську державу.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 1_khazaria-1.jpg

Через це в історіографії існують відмінні погляди на засадничі питання хазарської історії. Переважна більшість істориків, ґрунтуючись на арабо-персидських і візантійських текстах, переконана, що правлячі кола хазар прийняли юдаїзм, хоча не ототожнювалися з власне євреями. Розбіжність між науковцями полягає у визначенні статусу правителів, які здійснили наверення на юдаїзм та очолювали Хазарський каганат після цього. Згідно із частиною дослідників – наприклад, за британським орієнталістом Дуґласом Мортоном Данлопом і російським орієнталістом Анатолієм Новосєльцев – у Хазарії існував поділ влади між номінальним правителем – сакралізованим каганом і військовим головнокомандувачем беком (або шадом); каган зберіг відданість тюркській формі політеїзму – тенгріянству й уважався за представника бога неба Тенгрі на землі, а головнокомандувач став юдеєм. Російський історик Владімір Пєтрухін певен, що повідомлення арабо-персидських трактатів про божественний статус кагана відбивають часи до юдеїзації Хазарії, а тому реальним очільником каганату були кагани-юдеї.

Натомість ізраїльський фахівець з єврейської історії Шауль Штампфер заперечує юдаїзацію хазар, убачаючи в арабо-персидських повідомленнях політичний памфлет. Однак його погляд не підтримують фахові орієнталісти, та й – на думку автора цих рядків – позиція Штампфера є полемічною відповіддю на теорію письменника Артура Кестлера й історика Шломо Занда про хазарське походження євреїв-ашкеназів, яка – знову на думку автора цих рядків – взагалі не має джерельного підґрунтя.

З хазарським періодом і підпорядкуванням каганату південних племен східних слов’ян пов’язана присутність євреїв або хазар-прозелітів (тих, які прийняли юдаїзм) у середньовічному Києві. Дискусійним в історіографії є «київський лист» – документ із проханням про фінансову допомогу від юдейської громади Києва.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу wdawdwad.png

«Київський лист»

Ця громада – судячи з імен адресантів листа – мала у своєму складі прозелітів різного етнічного походження, можливо, слов’янського і тюркського. Перший дослідник «київського листа» – фахівець з єврейської палеографії Норман Голб датував лист Х століттям, а українсько-американський орієнталіст Омелян Пріцак – убачив у листі свідчення того, що Київ був прикордонною хазарською фортецею. Позиції Голба і Пріцака зазнали критики з погляду як палеографії, так й історії. Ґрунтовну версію датування «київського листа» запропонував український дослідник Олександром Тортіка, який відніс документ до періоду ранньої Київської Руси, коли хазарська могутність відійшла в минуле і київські юдеї втратили владну підтримку, а тому їм довелося звертатися по допомогу до одновірців з інших країн. Власне, Хозарський каганат і створив таку соціокультурну ситуації на Сході Европи, коли була можливою взаємодія представників єврейського, кавказьких, степових і північних – слов’янських і скандинавських – народів.

Дискусійним питанням юдаїки є вірогідність існування етнолінгвістичної групи кенаанітів (буквально – ханаанейців) – євреїв Східної Европи / Давньої Руси, які розмовляли слов’янською мовою. «Ханааном» середньовічні євреї називали Русь, позаяк у дохристиянській Східній Европі була поширена работоргівля, а ханаанейці – за Танахом – продавали в рабство своїх співвітчизників. Відомо, що євреї були присутні в давньоруському Києві, в якому до монгольської навали – з XI століття існували Жидівські ворота (пізніше – Львівська брама), а на єврейських торговців спрямовувався гнів містян під час Київського повстання 1113 року. Після ХІІІ століття, внаслідок релігійних переслідувань у Західній Европі, центром євреїв-ашкеназів поступово стала Польська держава. Єврейські громади із заходу на схід поширювалися в українських землях од часів їхнього входження до Корони Польської та пізнішої Речі Посполитої, заснованої за Люблінською унією 1569 року. Ймовірно, попередні єврейські громади, якщо вони існували до XIV–XVI століть, були поглинуті ашкеназами.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 4_yiddish.png

У Речі Посполитій найбільшого розвитку набуло єврейське самоврядування, яким за Середньовіччя наділялися єврейські громади у християнських і мусульманських суспільствах. Річпосполитські органи єврейського самоврядування стягали податки з євреїв до королівської скарбниці та для своїх потреб, встановлювали правила торгівлі, регулювали освітнє та релігійне життя, а також вели судові справи, включно з карними, якщо в них брали участь тільки євреї. Вищим органом єврейського самоврядування Корони Польської з кінця XIV – до середини XVIII століття був Ва‘ад чотирьох земель, який збирався раз на два роки в Любліні та Ярославі, представляючи єврейські громади Великопольщі, Малопольщі, Червоної Русі (Галичини) та Волині (включно з Київщиною). Однак Брацлавщина (Поділля) не мала представництва на Ва‘аді На території Великого князівства Литовського діяв аналогічний Литовський ва‘ад.

Євреї, які перебували на службі шляхти, мали окремий правовий статус. Поширеною була практика, коли річпосполитські магнати на своїх земельних володіннях засновували містечка – приватновласницькі поселення міського типу, до яких запрошували євреїв, стягаючи з них чинш – фіксований грошовий збір. Зазвичай, євреї складали більшість населення містечок. У XX столітті в масовій культурі містечко (мовою їдиш – штетл, див. Штетл) стало символом традиційного єврейського життя у Східній Европі.

Українська революція 1648–1676 років на своєму початку мала, зокрема, й антиєврейську спрямованість, хоча повстанці не мали сформовану юдофобську ідеологію. Вибух на Наддніпрянській Україні повстання під проводом Богдана Хмельницького призвів до масового вбивства та вигнання місцевих євреїв. Ізраїльський історик Шауль Штампфер оцінює чисельність єврейського населення Наддніпрянщини напередодні 1648 року приблизно в 40 тисяч осіб, з яких 18 тисяч могли стати жертвами повстанців, а 22 тисячі – біженцями. Гоніння 1648 року набули в єврейській думці масштабу катастрофи, а число жертв та біженців у єврейських текстах було багаторазово перебільшене. В результаті осмислення подій 1648 року, в єврейській інтелектуальній традиції Річ Посполита до повстання Хмельницького була ідеалізована. Єврейську назву Польщі – Полін – виводили зі словосполучення івритом «тут перепочинь» (po lin). А єврейський хроніст Натан Нота Гановер називав Річ Посполиту до 1648 року – «місце, де Бог спочивав».

Орієнтовно до XVIII століття на Правобережній Україні були відновлені єврейські громади. Наприкінці XVIII століття, після поділів Речі Посполитої, Російська імперія перетворилася на центр світового єврейства. Того ж часу була сформована «смуга постійної єврейської осілости» – східний кордон вільного проживання євреїв, який охоплював західні губернії – колишні воєводства Речі Посполитої, та колишні землі Кримського ханства. З того часу єврейські громади поширилися на Лівобережній і Південній Україні.

Мова ашкеназів – їдиш – на теренах Речі Посполитої запозичила значний масив слов’янську лексику. Напевно, одним із чинників мовних запозичень стало поглинання центральноевропейськими євреями попередніх громад слов’яномовних євреїв. У такий спосіб у Східній Европі сформувався східний їдиш. Впродовж середньовічного та ранньомодерного часів серед євреїв Правобережжя постав особливий – «український» діялект мови їдиш, а серед євреїв Галичини – поширився «польський» діялект їдишу. В середині XVIII століття на Правобережжі виник хасидизм – релігійний рух у межах рабиністичного (талмудичного) юдаїзму, який вирізняється особливим пошануванням релігійний лідерів – цадиків та ребе, містичним забарвленням учення і його масовою спрямованістю.

У Криму в періоди Золотої Орди та Кримського ханства з євреїв – еміґрантів з різних країн Европи й Азії сформувалася місцева етнолінгвістична група – кримчаки (кримські євреї). Центром кримчаків од XVI–XVII століття стало торгівельне місто Карасубазар (сучасна назва – Білогірськ). Мова повсякденного спілкування кримчаків – кримчацька мова – близька до кримськотатарської й так само належить до половецько-кипчацької групи тюркських мов. Однак єврейство Криму не обмежується кримчаками, а включає й ашкеназів Криму.

Література:

1. Сирил Асланов. Изменение языковой идентичности евреев в Восточной Европе: к вопросу о формировании восточного идиша / Пер. с иврита А. Полян // История еврейского народа в России / Под общей редакцией И. Барталя: в 3 тт. – Т. I: От древности до раннего Нового времени. – М.: Мосты культуры/Гешарим, 2010. – С. 398–417.

2. Натан Ганновер. Глибокий мул. Хроніка Натана Гановера / Наук. ред. пер. й авт. комент. Наталії Яковенко. – Київ: Дух і літера, 2010.

3. Норман Голб, Омелян Прицак. Хазарско-еврейские документы X века / Пер. с англ. Всеволода Вихновича. – Москва–Иерусалим: Гешарим, 1997.

4. Еврейские хроники XVII столетия: (Эпоха «хмельничины») / Сост. и ред. Саул Боровой – Москва–Иерусалим: Гешарим, 1997.

5. Шломо Занд. Кто и как изобрёл еврейский народ / Пер. с иврита М. Урицкого. – Москва: Эксмо, 2010.

6. Юдит Калик. Будущее российское еврейство: евреи в восточных землях Речи Посполитой // История еврейского народа в России / Под общей редакцией И. Барталя: в 3 тт. – Т. I: От древности до раннего Нового времени. – М.: Мосты культуры/Гешарим, 2010. – С. 243–266.

7. Артур Кестлер. Тринадцатое колено / Пер. с англ. А. Кабалкина. – Москва: АСТ: Астрель, 2010.

8. Михаил Кизилов. Крымская Иудея: Очерки истории евреев, хазар, караимов и крымчаков в Крыму с античных времен до наших дней. – Симферополь: ДОЛЯ, 2011.

9. Джон Клиер. Россия собирает своих евреев / Пер. с англ. – Москва–Иерусалим: Мосты культуры; Гешарим, 2000.

10. Павло-Роберт Маґочій, Йоханан Петровський-Штерн. Євреї та українці. Тисячоліття співіснування / Пер. з англ. О. Форостиної, за ред. В. Падяка. – Ужгород: Видавництво Валерія Падяка, 2016.

11. Анатолий Новосельцев. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. – Москва: Наука, 1990.

12. Владимир Петрухин. Выбор веры в евразийской истории. Хазария и Русь // Татьяна Калинина, Валерий Флёров, Владимир Петрухин. Хазария в кросскультурном пространстве: историческая география, крепостная архитектуры, выбор веры. – Москва: Рукописные памятники Древней Руси, 2014. – С. 159–183.

13. Борис Рашковский. Вновь о поиске следов хазарского иудаизма в письменных источниках // Научные труды по иудаике. Материалы XVIIIМеждународной ежегодной конференции по иудаике. – Том II. – Москва, 2011. – С. 72–94.

14. Борис Рашковский. [Рец. на:] Кенааниты: Евреи в средневековом славянском мире / Jews and Slavs / Под. ред. В. Московича, М. Членова, А. Торпусмана. М.; Иерусалим, 2014. Vol. 24. 574 с. // Славяноведение. – 2016. – № 2. – С. 120–125.

15. Абрам Торпусман. Вокруг «Киевского письма» // Хазарский альманах. – Москва: Индрик, 2019. – Т. 16.

16. Александр Тортика. Северо-Западная Хазария в контексте истории Восточной Европы (вторая половина VII – третья четверть Х вв.). – Харьков: ХГАК, 2006.

17. Шауль Штампфер. Насколько хазары были иудеями? // Научные труды по иудаике. Материалы XVIIIМеждународной ежегодной конференции по иудаике. – Том II. – Москва, 2011. – С. 9–67.

18. Douglas M. Dunlop. The History of the Jewish Khazars. – New York: Princeton University Press, 1967.

19. Shaul Stampfer. Did the Khazars Convert to Judaism? // Jewish Social Studies: History, Culture, Society. – 2013. – No. 3 (Spring/Summer). – P. 1–72.

20. Shaul Stampfer. Jewish Population Losses in the Course of the Khmelnytsky Uprising // Judaica Ukrainica. – 2015. – Vol. IV. – P. 36–52.

Михайло Гаухман

Єсеї – одне з юдейських угруповань кінця доби Другого Храму (II ст. до н. е. – кін. I ст. н. е.), відоме головним чином з творів Йосифа Флавія, Філона Александрійського та Плінія Старшого. Див. також Юдаїзм

Джерело:

1. Черноіваненко В. Кумран і рукописи Мертвого моря: Авторство, ідентифікація, історіографія. – К.: Дух і літера, 2014. – 256 с.

Додав: Назар Костенко


Ж


З

Зелоти (Ζηλωτές, «ревнителі») – узагальнюча назва радикальних течій у юдейському русі спротиву римській адміністрації останнього століття Другого Храму. Див. також Юдаїзм

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу d091d0b5d0b7d18bd0bcd18fd0bdd0bdd18bd0b9.png

Солдат Ірода та зелот-сікарій в уявленні худ. Ангуса МакБрайда

Джерело:

1. Черноіваненко В. Кумран і рукописи Мертвого моря: Авторство, ідентифікація, історіографія. – К.: Дух і літера, 2014. – 256 с.

Додав: Назар Костенко


И


І

Ібн Габіроль (Авіцеброн) (~ 1025-1058) –арабомовний іудейський філософ з Малаги, уродженець аль-Андалусу [1, с. 77].

Ibn_Gabirol.JPG

Наділяв усе суще існуванням з волі Бога шляхом поєднання матерії і форми; усе, окрім Бога, навіть духовні істоти, складаються з універсальної матерії [Ibid.].

Malaga-Al_Malaqui-20110921.jpg

Тілесність  лише певна форма матерії, сама матерія  суто потенційність, здатність до набуття форми, і лише набувши форму вона починає існувати [Ibid.]

800px-Ibn_Gabirol,_Caesarea.jpg

Джерела:

1. Кунцман П., Буркард Ф.-П., Відман Ф. dtv-Atlas. Філософія.  К.: Знання-Прес, 2002.  270 с.

Кирило Степанян


Ї


Й


К

Каббала (קַבָּלָה) окремий тематичний глосарій-лексикон див. тут: https://peraspera.video.blog/2020/05/27/8136/

Караїми:

а) послідовники караїмізму (караїзму) – неталмудичної конфесії юдаїзму;

б) послідовники караїмізму (караїзму) – особливої релігії, спорідненої з юдаїзмом, частина яких належить до окремої етноконфесійної спільноти Криму та колишньої Речі Посполитоїкримських караїмів (караїв).

Обидві версії конфесійного та етнокультурного змісту поняття «караїми» є взаємовиключними, а тому розглянемо їх окремо. Однак виклад другої версії буде здійснений без повторення фактологічного матеріялу, наведеного при поясненні першої версії.

Версія перша

Караїмізм сформувався на Близькому Сході, в межах Арабського халіфату Аббасидів, орієнтовно в першій половині XI століття. Тоді відбулася інтеґрація низки антиталмудичних юдейських сект, які виникли у VIII–Х століттях. Засновником караїмізму нерідко помилково називають Анана бен Давида (719–795), який був главою лишень однієї з антиталмудичних сект – ананітів. Проти Бен Анана був спрямований перший антикараїмський трактат на захист Талмуду – «Заперечення Анана» Саадії бен Йосефа (892–942) на прізвисько Саадія Гаон, який був найбільш авторитетним юдейським книжником свого часу. Найбільш ґрунтовним тлумаченням терміну «караїм» є виведення його з івритського слова мікра – Священне Писання. Звідси караїми – «люди Писання».

Караїми відкидали Талмуд, хоч і зверталися до Талмуду в своїх правничих трактатах, а також претензії на першість в єврейському світі юдейських книжників Месопотамії. Караїмські книжники, на противагу талмудичному праву, створили власне правове вчення (як і право юдеїв-рабиністів, має назву Галаха). Так, у караїмізмі були встановленні відмінні від рабинізму обрядові практики у царинах літургії, календаря, відзначення свят, дотримання суботи, здійснення обрізання, проведення ритуального забою худоби (шхіта) тощо. Загалом караїмському праву притаманна більша суворість у тлумаченні приписів Танаху. Специфічною традицією караїмства стало паломництвом в Єрусалим. Для порівняння: паломництво, крім пізнішого звичаю відвідування хасидами могилів своїх ребе і цадиків, не властиво для рабинізму.

«Золотом віком» караїмізму в історіографії називають Х–ХІ століття, коли ця конфесія поширилася серед євреїв Середземномор’я, досягнувши Візантії та Іспанії / Андалусії. Караїми навіть створювали власні громадські інституції. За оцінкою американського історика Сало Вітмаєра Барона, караїми становили не менше 40% тогочасного єврейства.

Розвитку караїмства поклав конфлікт між рабиністами та караїмами в іспанському королівстві Кастилія. Місцеві рабиністи поскаржилися на своїх опонентів королівській владі – й у 1177 році відбулося вигнання караїмів. Того ж часу потужний вдар по караїмам наніс найбільш авторитетний книжник-рабиніст Соломон бен Маймон (Маймонід, 1135–1204).

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 3_maymon_kordoba.jpg

Маймонід (1135–1204), пам’ятник у Кордові

Він дійшов висновку, що караїмський обряд шлюбу відповідає талмудичному праву, а обряд розлучення – ні (в юдаїзмі допустимі розлучення). Висновок Маймоніда призвів до зменшення раніше доволі поширених рабиністично-караїмських шлюбів і відокремлення караїмських громад од рабиністичної більшости.

За Середньовіччя одним із центрів караїмства став Крим. Після монгольської навали на пів острів почали переселятися караїмські громади з мусульманського Сходу, які, ймовірно, рятувалися від центральноазійських завойовників, а пізніше з Візантії – вірогідно, внаслідок захоплення Константинополя турками у 1453 році. Караїмським центром стало місто Кірк-Єр, або Кірк-Ор (буквально кримськотатарською мовою – «сорок фортець / міст / укріплень»), яке в середині ХІІІ століття зробилося столицею Кримського улусу Золотої Орди, а в середині XIV століття – Кримського ханату. Через переїзд столиці до Бахчисараю на межі XIV–XV століття і зростання чисельности караїмської громади місто отримало неофіційну назву Чуфут-кале (кримськотатарською мовою – «жидівська (єврейська) фортеця»).

Від межі XIV–XV століть караїмські громади, утворені вихідцями з Криму та інших реґіонів Золотої Орди, почали формуватись у торговельних містах Корони Польської та Великого князівства Литовського: Луцьку, Львові й Троках (Трокаї). Караїмські громади Речі Посполитої мали особливі королівські привілеї та існували окремо від громад рабиністів. Основним заняттям річпосполитських караїмів була торгівля, а основними конкурентами – рабиністи. Через конкурентну боротьбу купцям-караїмам довелося – вслід за купцями-ашкеназами – проникати у сільську місцевість. Однак караїмські купці програли конкуренцію – і середина XVIII століття позначена занепадом караїмських громад.

Важливо відзначити й щодо кримських, і щодо річпосполитських караїмів, що – попри фактичну й юридичну відокремленість їхніх громад – в іноетнічних джерелах не розрізняються різні конфесійні та етнолінгвістичні групи євреїв. Простіше кажучи: для неєвреїв – як і рабиністи, так і караїми, як ашкенази, так і кримчаки – всі були передусім євреями.

Серед караїмів Криму та Речі Посполитої сформувалися різні мови, які отримали одну й ту ж саму назву – караїмської мови. Однак караїмська мова Криму – етнолект (різновид мови, притаманний певній етнічній групі) кримськотатарської мови (так само, як і кримчацька мова – теж етнолект кримськотатарської), а караїмська мова у Литві, на Волині та Галичині – етнолект кипчацької мови. Відзначимо, що кипчацька мова була lingua franca (загальною мовою спілкування) для Золотої Орди. Наприклад, вірмени середньовічної України теж, як і караїми Речі Посполитої, витворили власний етнолект кипчацької мови. Додам, що кримськотатарська мова сформувалася під впливом кипчацької, й обидві належать до половецько-кипчацької групи тюркських мов.

У середині XIX столітті питання окремішности кримських караїмів набуло політичного значення. Громадську тенденцію до виокремлення кримських караїмів волію називати «протонаціоналізмом». Початок караїмському протонаціоналізму був покладений наприкінці 1820-х років. У 1827 році Ніколай І видав Указ про призов євреїв на військову службу, який був сприйнятий за велике горе для євреїв усіх груп та конфесій. Кримські караїми, очолювані головою громади – гахамом – впливовим купцем Сімхою Бабовичем, розпочали діяти, звернувшись до своєї конфесійної відмінности.

Християнська юдофобія, яка зберігала своє значення і в модерні часи, ґрунтувалася на демонізації Талмуду. Нібито Талмуд був антихристиянським трактатом і викривленням старозавітного юдаїзму, слідування якому зробило євреїв «шкідливим». А караїми – нагадаю – відкидали Талмуд. Караїмським ж елітам удалося сформувати посольство у Санкт-Петербург на чолі з Бабовичем і донести свою позицію до Ніколая І. Імператор увільнив од призову кримських та литовсько-польських караїмів. Дещо пізніше, за аналогією з Оренбурзьким магометанським духовним зібранням і Таврійським магометанським духовним зібранням, у 1837 році було засноване Таврійське й Одеське караїмське духовне правління, очільник якого звався гахамом. Так караїми отримали власну державну інституцію. А в 1863 році – на світанку Алєксандра ІІ – караїми стали йменуватися не «євреями-караїмами», а просто «караїмами», дистанціювавшись від своїх іноконфесійних одноплемінників.

Провідним караїмським протонаціоналістом став газан (священик) Авраам Фіркович (1787–1874).

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 5_firkovich.jpg

Авраам Фіркович (1787–1874)

Він зайнявся збиранням старовинних рукописів та книг, дослідженням надгробних написів на багатовіковому караїмському кладовищі у Чуфут-Кале. Підсумком Фірковичевої евристики стала концепція походження кримських караїмів од стародавніх євреїв, серед яких були наявні представники й «десяти втрачених колін Ізраїлевих», у період персидського царя Камбіза (529–522 роки до нашої ери) з династії Ахеменідів, який нібито підкорив Крим. Подібні погляди, хоч і без розгорнутої аргументації, висловлювали й інші сучасники Фірковича.

На жаль, як виявили сучасники Фірковича, для устародавнення історії кримських караїмів він займався додаванням «приміток» до рукописів і викривляв надгробні написи при їхній публікації. Зрозуміло, що Фіркович не був «людиною ХІХ століття», не був знайомий з азами наукових досліджень і вимогами Леопольда фон Ранке до історичного пізнання. В результаті посмертно за Фірковичем закріпилася слава «фальсифікатора».

Однак, як справедливо наголошує Всєволод Віхнович, ці закиди були геть несправедливим, оскільки Фіркович не фальсифікував самі історичні джерела і зробив величезний внесок до світової науки, зібравши колосальну колекцію писемних пам’яток, яка зберігається в Російській національній бібліотеці у Санкт-Петербурзі.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 6_vikhnovich.jpg

Висновки Фірковича дозволили відкинути обвинувачення щодо караїмів з арсеналу традиційної християнської юдофобії – про нібито страту євреями Ісуса Христа (за Фірковичем, кримські караїми не могли брати участь в євангельській історії) і використання євреями «антихристиянського» Талмуду (за Фірковичем, караїми не тільки не визнавали, а й не могли знати про існування Талмуду). Звідси караїми поставали перед християнським суспільством яко послідовники «чистого» Мойсеєвого закону, не «викривленого» рабиністами. Праці Фірковича, які дозволяли віддалити кримських караїмів од культурно інакших для них євреїв-ашкеназів, дозволили скасувати деякі правові обмеження щодо литовсько-польських і кримських караїмів.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 4_kizilov.jpg

Причиною виокремлення кримських караїмів, на думку автора цих рядків, була не тільки конфесійна відмінність між рабиністами і караїмами, а й у комплекс відмінностей між «східними» та «західними» євреями. «Західні євреї» – це ашкенази, які сформувалися в умовах християнської юдофобії. Власне, для домодерного християнства юдофобія була чи не «природною» річчю, оскільки в очах християн юдаїзм утратив сенс після пришестя Ісуса Христа, а звідси юдеї – це антихристияни. Тож «західні євреї» – це спільнота, відокремлена від своїх сусідів, за побутом, а також і за мовою: більшість ашкеназів мешкали серед слов’ян, а розмовляли германським їдишем, хай і слов’янізованим східним їдишем.

Натомість інші етнолінгвістичні групи євреїв були «східними євреями», які мешкали в ісламських країнах. Для мусульман євреї, як і християни, належать до «людей Писання», а тому, за винятком кризових часів, євреї мали відносно сприятливе середовище в ісламських країнах. До того ж антропологічно євреї належать до південних европеоїдів, як і переважна більшість населення мусульманського Сходу, що теж сприяло «непомітности» східних євреїв серед своїх неєврейських сусідів.

Важливо наголосити, що євреї були спільнотою, дискримінованою державою та стигматизованою частиною російського суспільства. Наголосити на своїй конфесійній, а також і культурній відмінности від них, означало скасувати державні обмеження та заперечити суспільне неприйняття.

У подальшому пошуки караїмської історії велись у напрямку Хазарського каганату. Піонером став російський сходознавець Васілій Ґріґорьєв (1816–1881), який у 1846 році сформулював свою лінгвістичну аргументацію: якщо караїми розмовляють тюркською – караїмською – мовою без семітських впливів, а відомо, що хазари-юдеї були тюрками, значить караїми – нащадки хазар. Ідею Ґріґорьєва розвинув інший російський орієнталіст Васілій Смірнов (1846–1922). Він сформулював концепцію єврейсько-хазарського синтезу, тобто змішування в Криму євреїв-караїмів і хазар-караїмів, результатом чого стало формування етнічної групи кримських караїмів. Якщо ідея Ґріґорьєва не була сприйнята самими караїмами, то концепція Смірнова згодом знайшла своїх послідовників.

Продовженням «хазарських пошуків» стало формування концепція хазарського походження кримських караїмів, яка в першій половині ХХ століття концепція хазарського походження кримських караїмів отримала також аргументацію з царини фізичної антропології, що цілком відповідало тогочасним стандартам наукового знання. Натомість, з погляду сучасної науки, по-перше, не існує взірцевих антропологічних типів – ані «семітського», ані «тюркського», а по-друге – фізична антропологія не визначає належність до етнічної спільноти. Стосовно ж версії про хазарське походження кримських караїмів, варто розуміти, що не існує жодних джерельних свідчень про існування хазарського народу після падіння Хазарського каганату. Концепція хазарського походження презентувала караїмів частиною тюркського світу, відокремленою від інших тюрків тільки конфесією. Причому в «епоху націоналізму» XIX–XX століть релігія відійшла на другий план.

Провідником караїмського націоналізму, історичною підставою якого стала концепція хазарського походження караїмів, став гахам Серая (Сергій) Шапшал (1873–1961).

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 7_shapshal.jpg

Гахам Серая (Сергій) Шапшал (1873–1961)

У 1915 році він очолив духовне правління. А в серпні 1917 року відбувся з’їзд караїмських провідників, на якому перемогу отримала концепція хазарського походження, обстоювана Шапшалом. Натомість, як наголошує російський історик Максім Ґаммал, підтримуваний релігійними колами «традиційний» погляд на караїмів яко євреїв без Талмуду був відкинутий, що вивільнило шлях до кримсько-караїмського націєтворення.

Шапшал у своїх публікаціях та практичній діяльности караїмського лідера здійснив «деюдаїзацію» караїмства, тобто відокремлення своїх одноплемінників од євреїв та юдаїзму. Шапшал наголошував на належности караїмів до тюркського світу, сам караїмізм – презентував не конфесією юдаїзму, а окремою релігією, запозиченою від єврейських «реформаторів» – караїмів.

В рамках «деюдаїзації» Шапшал скасував викладання біблійного івриту (давньоєврейської мови) в караїмських школах і змінив назви релігійних свят на тюркські, ба навіть виправив назву своєї посади на гахан – похідне від слова хан – титул тюркського правителя. Також у своїх сходознавчих публікаціях Шапшал змінив назву середньовічного центру кримських караїмів – Чуфут-кале – на Чуфт-кале (або Джуфт-кале) – буквально: «подвійна фортеця».

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 8_chufut_kale-2.jpg

Чуфут-кале

Так кримські караїми стали й окремим етносом із власним етнонімом, й окремою нацією з власною елітою, максимально дистанціювавшись від культурно інакших євреїв-ашкеназів. А деюдаїзація означала секуляризацію – неодмінний супутник творення масового суспільства.

Варто наголосити, що теза про несемітське – не саме хазарське – походження караїмів урятувала їх од убивства нацистами під час Голокосту в Криму. Однак, як указує російський дослідник Всєволод Віхнович, нацисти вагалися з прийняттям «тюркости» караїмів – і якби перемогли у війні, то караїми могли би повторити трагічну долю своїх колишніх одноплемінників.

Позиція Шапшала була прийнята його одноплемінниками і на сьогодні залишається панівною в інформаційному просторі України. Послідовники Шапшала звернулися до «атавізмів» язичницьких тюркських обрядів, що свідчить про продовження творення етнічної ідентичности караїв, а також продовжили лінію на розривання зв’язків з юдаїзмом та єврейством.

Центром караїмства був не тільки Крим, а й Близький Схід. Близькосхідні караїми вважають себе за частину єврейського народу та вірянами однієї з конфесій юдаїзму і мешкають у Державі Ізраїль та США. Однак у Державі Ізраїль караїми офіційно не визнані як єврейська етнолінгвістична група з конфесійними особливостями, на відміну від рабиністів-ашкеназів та рабиністів-сефардів, які мають власних окремих головних рабинів.

Версія друга

Караїми (або караї), під якими зазвичай розуміють кримських караїмів, а не їхніх малочисленних литовсько-польських одновірців, є одним із корінних народів України. Офіційне визнання караїмів корінним народом України, за що виступають національні активісти, призвело би до виділення державного фінансування на задоволення культурно-освітніх потреб караїмів і привернуло би увагу української громадськости до цієї етноконфесійної спільноти.

Караїмська громадськість стверджує, що кримські караїми сформувалися серед тюркського населення Криму в домонгольські часи. В період Хазарського каганату, який підкорив Крим, предки караїмів прийняли караїмізм – споріднену з юдаїзмом релігію, яка базується на вшануванні Тори (П’ятикнижжя Мойсеєвого). Із цього погляду, підмінність караїмізму від юдаїзму полягає в тому, що юдеї, поряд із Священним Писанням – Торою, визнають обов’язковість кодексу релігійних і правових текстів – Талмуду.

Міґрації караїмів у Велике князівство Литовське та Корону Польську в XIV–XV століттях призвели до формування в Речі Посполитій громад литовсько-польських караїмів. У ХІХ столітті вихідці з Криму утворили караїмські громади Києва та Південної України.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 1_kenasa_kyiv.jpg

Кенаса в Києві

Розуміння кримських караїмів як окремої етнонаціональної спільноти не виключає використання поняття «караїми» на позначення євреїв-караїмів із Близького Сходу (див. вище).

Література:

1. Всеволод Вихнович. Иудаизм. – Санкт-Петербург: Питер, 2006.

2. Всеволод Вихнович. Караим Авраам Фиркович: Еврейские рукописи. История. Путешествия. – 2-е изд., испр. и доп. – СПб.: Академия исследования культуры, 2012.

3. Максим Гаммал. Караимы в Российской империи // История еврейского народа в России / Под общей редакцией И. Барталя: в 3 тт. – Т. II: От разделов Польши до падения Российской империи / Под ред. И. Лурье. – М.: Мосты культуры/Гешарим, 2017. – С. 204–223.

4. Максим Гаммал. Цикл публичных лекций «История караимов в Российской империи» // Ютуб-канал «Еврейский музей и центр толерантности».

5. Михайло Гаухман. Як кримські караїми стали окремою нацією? Контекстний підхід до модерного націєтворення та хазарської спадщини // Україна модерна.

6. Михаил Кизилов. Крымская Иудея: Очерки истории евреев, хазар, караимов и крымчаков в Крыму с античных времен до наших дней. – Симферополь: ДОЛЯ, 2011.

7. Татьяна Щеголева. Основные этнокультурные аспекты русскоязычной караимской публицистики и состояние крымской караимской общины в конце XX – начале XXI вв. // Тирош. Труды по иудаике. – Вып. 6. – Москва, 2003. – С. 218–235.

8. Крымские караимы: http://karai.crimea.ru/

9. Централизованная религиозная организация «Духовное Управление караимов Республики Крым»: http://karaimspiritual.org/

Михайло Гаухман


Л


М

Маймонід (1135-1204) – див. Моше бен Маймон (‏משה בן מימון‏‎)

Макавеї – див. Хасмонеї, а також Юдаїзм

Марани (англ. Marranos), в Іспанії та Португалії – хрещені євреї. Часто – багаті торговці, відкупники податків, державні чиновники, марани переслідувалися інквізицією за підозрою в прихильності іудаїзму, особливо в правління Філіпа ІІ (15561598). Нерідко вони ставали жертвами релігійного фанатизму міських низів [1, с. 126].

Spain_Marranos_Painting.gif

Maimon-Marrans.jpg

Джерело:

1. Немченко И. В. Язык Средневековья: Русско-украинско-английский толковый словарь средневековой терминологии. – О.: Полис, 2001. – 288 с.

Ірина Вікторівна Нємченко

Переклад: Вадим Чепіженко

Моше бен Маймон (‏משה בן מימון‏‎), або Маймонід (1135-1204) –арабомовний іудейський філософ з Кордови, уродженець аль-Андалусу [1, с. 77].

800px-Maimonides.jpeg

«Путівник для тих, хто вагається» присвячений зміцненню віри філософів, що похитнулась, не супроти, а завдяки наукам, а алегоричність Писання знімає проблему невідповідності певним фактам наукового пізнання [Ibid.].

Апофатика (негативна теологія), яку розвиває Маймонід, звертається до класичного прийому виявлення невловимості сутності Бога через прийняття заперечувальних висловлювань, тоді як стверджувальні стосуються виключно дій, але не сутності Бога [Ibid.].

Джерела:

1. Кунцман П., Буркард Ф.-П., Відман Ф. dtv-Atlas. Філософія.  К.: Знання-Прес, 2002.  270 с.

Кирило Степанян


Н


О


П

Перша Юдейська війна юдейське повстання проти римського правління в 66-73 рр. Його наслідком було захоплення Єрусалиму у 70 р. і зруйнування Храму, чим закінчилася епоха Другого Храму (516 р. до н. е. – 70 р. н. е.).

Джерело:

1. Черноіваненко В. Кумран і рукописи Мертвого моря: Авторство, ідентифікація, історіографія. – К.: Дух і літера, 2014. – 256 с.

Додав: Назар Костенко

Повстання Бар-Кохби антиримське повстання в Юдеї 132-135 рр. н. е., відоме також під назвою Друга юдейська війна.

Джерело:

1. Черноіваненко В. Кумран і рукописи Мертвого моря: Авторство, ідентифікація, історіографія. – К.: Дух і літера, 2014. – 256 с.

Додав: Назар Костенко

«Політичний гебраїзм» Річарда II (1377-1399)  характерна особливість репрезентації влади англійського монарха Річарда II Плантагенета (Richard II of Bordeaux).

nwm_fltc_pcf1 (1).jpg

Richard II of Bordeaux (1377-1399)

В першу чергу біблійні образи використвовувались  хроністом Адамом Аском для порівняння англійського короля Річарда ІІ з старозавітними персонажами. Перед нами калейдоскоп фігур:

  • Соломон
  • Авесалом
  • Артаксеркс
  • Белюс
  • Ісав
  • Ровоам
  • Навуходоноср
  • Валтасар

1.png

Всі вони мають доволі очевидний підтекст. Навіть, коли на перший погляд, монарха порівнюють…

  • з Авесаломом, через красу,
  • з Белюсом, через будівельні справи,
  • а з Соломоном, через його багатство,

…на задньому фоні проступають негативні риси біблійних персонажів.

2.png

Старозавітні образи насправді були використані Адамом Аском задля засудження зловживань монарха, якого він вважає тираном. Річард ІІ – пригноблювач власного народу, «пастир, що став вовком», людина, яка повинна в цілому спектрі політичних гріхів. Володар земного Вавилону«хлопець, а не муж», що втратив своє право первородства, марнотратний фат, який ввів непомірні податки та притискав свій народ, середньовічний Ровоам, Річард ІІ був покараний силою Божого Провидіння.

3.png

Біблійні персонажі, до яких звертається Адам Аск, слугують йому для констатування певного політичного концепту – образу негідного монарха. Цей концепт, в числі інших, ліг в основу ланкастеріанської пропаганди та в подальшому втілився в літературній художній традиції.

Джерела:

1. Libra: збірка наукових праць кафедри історії стародавнього світу та середніх віків / під ред. І. В. Нємченко. Випуск IV. – Одеса : Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, 2017. – 190 с. ISBN 978-617-689-235-9. С. 42-105.

Вадим Чепіженко


Р


С


Т

Терафім (‏תְּרָפִים‏‎) антропоморфні ідоли у вигляді статуеток, що слугували малими богами домашнього вогнища, чому їх порівнюють із романськими пенатами, а не зі скажімо знаменитими біблськими статуетками белів.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 200px-d098d0b4d0bed0bb_2_d091d0add090d09d.png

Джерело:

1. Терафим / Иллюстрированная полная популярная Библейская Энциклопедия / Словник: Смола — Ижица. Источник: вып. IV: Смо — Ѵ, с. 31 (репринт · индекс) [Електронний режим доступу]: https://ru.wikisource.org/wiki/БЭАН/Терафим

Додав: Кирило Степанян

Тфілін (‏תְּפִלִּין‏‎) – філактерії (φυλακτήριον), дві маленькі ритуальні коробочки з пофарбованої шкіри в іудейському культі, що містять написані на пергаменті уривки з Тори. Накладаються на чоло й руку під час будньої ранкової молитви [1, c. 238].

wadwadwda

Джерело:

1. Черноіваненко В. Кумран і рукописи Мертвого моря: Авторство, ідентифікація, історіографія. – К.: Дух і літера, 2014. – 256 ст.

Додав: Назар Костенко


У


Ф

Філактерії – див. Тфілін


X

Хам («політичний гебраїзм»)соціальна стигма, зневажлива назва нижчих верств в ієрархії стратифікованого суспільства, що стигматизувала та дегуманізувала їх через накидання «хамства», гріховної печаті походження від біблійного Хама та народів «хамітського» кореня. Сегреговані від нобілітету («нації») «хами» яко «хаміти» були абсолютною аграрною більшістю населення Європи і трактувались як аграризований субстрат культури. Це слугувало виправданню домінації над ними та наслідкової експлуатації ксенократичними чи місцевими елітами (так «сарматська шляхта», репрезентуючи елітарну «націю», відшарувалось в своєму генетичному міфі від зденаціоналізованих «холопів» Rzeczpospolita та загалом від «посполитих» (в останніх не лише на пізньомодерному етапі, а навіть в епоху Interbellum’у (1918-1939) – між переписами 1921-1931 рр. в II Rzeczpospolita (Polska) – фіксують таку форму ідентитету як «тутейші» [1, с. 362]). Передові мислителі середньовічного періоду критикували плинні форми цієї негативної міфологеми – «хамства» (так, критиці її піддавали Айке фон Репгау в XIII ст., Джон Вікліф у XIV ст., Мартін Лютер – у XVI-му ст. [2]). Проте ще на перетині XIX-XX ст. російські філософи-«сєрєбрісти» задались питанням, яке в дискурсі фіксується і в такому формулюванні: «Русский народ: Богоносец или хам?» [3], а Дмітрій Мєрєжковскій мислив про «торжество грядущего хама» [4], наслідки якого в баченні «білоеміграції» особливо мали актуалізуватись після колапсу залишкових гібридних форм «старих режимів» Центрально-Східної Європи.

Хам.jpg

«Shem, Ham & Japheth. The first sons of Noah» (~ 1896-1902)

by James Tissot (1836–1902)

Були фундаментально стратифіковані взаємозалежні верстви, і навіть при умові деякої  відкритості станів та ротації у них, які становили єдиний corpus, проте міфологізувались як етногенетично відмінні – за критерієм расового походження: то ж теорія «хамітства» є не інакше, як расовою. Так поема «Окассен та Ніколетт» («Aucassin et Nicolette») описує селянина, який зустрівся герою в лісі: «величезний і на диво потворний та огидний: велика приплюснута голова, чорніша за вугільну яму; відстань між очима – з долоню; важкий плаский ніс, товсті губи, червоніші за шмат м’яса, довгі, жовті, страшні зуби» [5, с. 69], подібний опис – і в «Поемі про Ґерена Лотаринзького» [Ibid.]. Геральдичні вудвоси як форма «диких людей» зображувалась інакше, тоді як тут бачимо виразні риси «хамітства».

Фундаментальна праця «Всемирная история: В 6 т. Т. 2: Средневековые цивилизации Запада и Востока» вказує, що також була паралельна форма міфологізаторства – стигматизації представників певних верств як «каїнітів», і що це ускладнювалось із теоріями генетичного походження народів від Яфета [2]. Уявні ж потомки Хама певним чином корелюють із античним уявленням про «ефіопів», які розселені всією ойкуменою та кругом земель: лівійськіасійські тощо. Донедавна ж хаміти – назва південної гілки носіїв мов афразійської мовної макросім’ї, що метисизувались із негроїдним населенням Африки.

Джерела:

1. Кабузан В. М. Украинцы в мире: Динамика численности и расселения. 20-е годы XVIII века – 1989 год: Формирование этнических и политических границ украинского этноса. – М.: Наука, 2006. – 658 с. [Електронний ресурс].

2. Всемирная история: В 6 т. Т. 2: Средневековые цивилизации Запада и Востока, ред. А. Чубарьян, М.: Наука, 2011 [Електронний ресурс].

3. Бердяев Н., Лосский Н. Русский народ. Богоносец или хам? [Електронний ресурс].

4. Мережковский Д. Грядущий хам [Електронний ресурс].

5. Ададуров В. Історія Франції: Королівська держава та створення нації (від початків до кінця XVIII ст.). – Л. УКУ, 2002. – 412 с.

Степанян Кирило

Хасмонеї або Макавеї – лідери повстання, що почалося в Юдеї 167 р. до н. е. проти правління елліністичної династії Селевкідів. Див. також Юдаїзм

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу hqdefault.jpg

Повстання Макавеїв в уявленні художника Г. Хільдебрандта

Джерело:

1. Черноіваненко В. Кумран і рукописи Мертвого моря: Авторство, ідентифікація, історіографія. – К.: Дух і літера, 2014. – 256 ст.

Додав: Назар Костенко


Ц


Ч


Ш

Штетли на українських землях

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу shtetl_head_ver_pl.jpg

Штетл (XIX ст.) – особливий тип єврейського міського поселення, характерний для Центрально-Східної Європи Нового часу, у тому числі і українських теренів.

Історія штетлів XIX століття неодноразово висвітлювалася в історіографії.  Наддніпрянський контекст вивчали Йоханан Петровський-Штерн, Володимир Любченко, Михайло Гаухман, Павло-Роберт Магочій, а його галицький відповідник – Іван Монолатій, Тарас Возняк, Майкл Станіславський та інші.

Одностайної відповіді на питання «Що таке штетл?», схоже, не мали навіть його сучасники, вкладаючи у це поняття різний зміст. Одну інтерпретацію цього терміна пропонували імперські адміністрації – російська та австрійська. Сама назва «штетл» їм була чужа – куди популярнішим було запозичене з польської «містечко». Першою прикметною рисою вони вважали наявність компактної єврейської громади. Як іронізував перший губернатор Галичини А. фон Перген, «Белз тільки тому називається містечком, що у ньому живуть ізраеліти». Проте, наявності цієї етнічної громади було справді недостатньо – скажімо у таких містечках, як Користишів, Махнівка чи Тальне було бл. 2-5 тисяч євреїв, а у Бердичів або Богуславі – понад 15 тисяч. Тому іншою характеристикою містечка-штетлу, на думку владних структур, була економічна активність – це мав бути центр локальної торгівлі, ремісництва та промислів, зі щорічними ярмарками та правом місцевих мешканців виробляти горілку. Зовсім інакше поняття штетлу трактували тогочасні місцеві євреї.  Первісно, вони використовували для позначення містечок, де вони селилися, не так слово штетл (яке не було популярне у лексиконі їдиш), як термін «штот» – місто, основною ознакою якого була повноцінність духовно-релігійного життя громади: якщо у поселенні є рабинський суд, писар, сторож та різник, то це справжнє «місто», неважливо, наскільки заселеним та благополучним воно є. Натомість саме слово штетл увійшло в широкий ужиток вже із початком інтенсивної еміграції євреїв з містечок у 2 половині XIX століття і почало глузливо символізувати занедбаність та провінційність.

Історія штетлів на українських землях у XIX столітті була доволі динамічною. Спираючись на матеріал містечок трьох Правобережних губерній Російської імперії, Йоханан Петровський-Штерн виділив період з кінця XVIII – до середини XIX століття як «золоту добу єврейського містечка». Підставою для цього вчений вважає унікальну ситуацію, коли у штетлі одночасно поєдналися три влади – польського магната-власника (а більшість містечок у цей період були приватновласницькі), новоприбулої російської адміністрації та місцевого єврейського самоврядування. Такий симбіоз спричинив статус містечок як посередників між містом та селом та сприяв їх бурхливому економічному розвитку. Беручкі євреї, шинки та корчми, численні крамниці та ремісничі майстерні, пишна резиденція цадика, і, звісно, жвава торгівля на ринку – такими маркерами можна охарактеризувати цю «золоту добу». Наступний період у історії штетлу наступив із середини XIX століття, коли його зачепили та зруйнували модернізаційні зміни. По-перше, після Листопадового повстання 1830-1831 рр. було активізовано русифікацію західних губерній Російської імперії, що відтоді охоплювала не тільки адміністративний апарат і судову систему, а й систему освіти та релігійні справи. Як стверджує Моше Росман, імперський уряд намагався перетворити «магнатських євреїв» на «імперських євреїв». Такі реформи набули особливо агресивних форм у 1840-х роках (за часів правління Ніколая I), а своєї кульмінації досягли у 1880-х рр. По-друге, із перенесенням центрів ярмаркової торгівлі до губернських столиць і особливо спорудженням залізниць містечкові кустарі та крамарі збанкрутіли (не витримуючи конкуренції з дешевим фабричним товаром), а торгівлю було переорієнтовано на великі індустріальні міста на кшталт Києва чи Одеси.  По-третє, після визволення селян у 1861 р., українці стали переселятися із сіл до міст і містечок, конкуруючи з євреями. Через сукупність цих чинників багато євреїв змушені були відмовитися від традиційної діяльності та шукати заробітку у великих містах. Як наслідок, невдовзі містечка перетворяться, за висловом Йоханана Петровського-Штерна, на «культурний артефакт» – великі села із незначними залишками урбаністичної інфраструктури.

Така динаміка розвитку була характерна не лише для Наддніпрянщини, а й для підавстрійських земель. Якщо на початку XIX століття євреї представляли ремісничі професії, володіли броварнями і чинбарнями, орендували шинки і корчми, то наприкінці століття, через низку дискримінаційних заборон імперської та польської адміністрації і швидке зубожіння нижчих прошарків населення, втратили свої позиції, переїжджаючи у місто чи стаючи пролетарями. До цього слід додати тезу Івана Моналатія про те, що після подій 1848 року Відень, а згодом крайова адміністрація провадили активну політику асиміляції єврейської спільноти, пропонуючи громадські свободи взамін на етнічне самозречення.

Описана криза штетлу, вочевидь, посприяла витворенню хибних уявлень, стереотипів та міфів, які накладалися на увесь період існування містечок, без врахування історичного контексту. Перший стереотип був започаткований у літературній творчості Шолом-Алейхема (1859-1916 рр.), який сам спостерігав наслідки кризи штетлу. Його містечка постають злиденними єврейськими сільцями із зневіреним населенням, дерев’яними хатами та занепалим ринком на кілька яток. До прикладу, в Анатівці із повісті «Тев’є-Молочар» усі євреї постають бідними, єдиним, хто має корову є головний герой, місцевий рабин та його учні зображаються схожими на сільських дурників, які не знають елементарних речей. Врешті, такий образ штетлу був популяризований у відомому бродвейському мюзиклі «Скрипаль на даху» 1964 року. Наступний міф про штетл – як летаргійне, але духовно багате містечко, витворився уже після Голокосту. В лекції 1945 року про східноевропейську спадщину Ейбрегем Джошуа Гешель описував мешканців штетлів як найдуховніших і найпобожніших юдеїв, істинних великомучеників. Гешель, який сам у штетлі ніколи не жив, зображав свого утопічного єврея як мудреця, хасида, талмудиста. Іншим творцем такого уявлення був автор бестселера «Життя – воно з народом» Марк Зборовський. Населений побожними їдишемовними юдеями його штетл постає як своєрідний юдейський монастир, тільки з рабином замість настоятеля.

Не менша кількість міфологізованих уявлень про штетл притаманна для підавстрійських єврейських містечок. Вперше образ занедбаного, зубожілого східногалицького штетлу знаходимо у мініатюрі Шолом-Алейхема «То брехня», де у Коломиї «на одного богача припадає ледь не тисяча бідняків». Аналогічно сіру, жалюгідну атмосферу передають описи Белза із роману «Тінь Хреста» братів Таро, чи Заболотова із роману «Господні водоноси» Манеса Шпербера. Про галицький штетл одночасно твориться й інший міф. У ряді новел про Бучач, Снятин, Коломию, Золочів Нобелівський лауреат Шмуель Агнон творить образ духовно багатого східногалицького містечка, «уже назва якого є священною». Варто зауважити, що перелічені образи не були суто літературними чи мистецькими – вони не лише визначали  сучасне масове уявлення про штетл, але і до недавнього часу детермінували історіографічні дослідження.

Література:

1. Тарас Возняк Штетли Галичини. Інтелектуальний путівник. – Львів : Незалежний культурологічний часопис “Ї”, 2010.

2. Мирон Дан. Литературный образ штетла / пер. Ю. Бернштейн // Новое литературное обозрение. – № 2. – Москва, 2010.  – С. 116 – 144.

3. Павло-Роберт Маґочій, Йоханан Петровський-Штерн. Євреї та українці. Тисячоліття співіснування / Пер. з англ. О. Форостиної, за ред. В. Падяка. – Ужгород: Видавництво Валерія Падяка, 2016.

4. Іван Монолатій Громадянське рівноправ’я в обмін на етнічне самозречення: інтеґрація євреїв Галичини в Габсбурзьку державу // Judaica Ukrainica : Annual Journal of Jewish Studies. – 2014. – Vol. 3. – P. 37–59.

5. Йоханан Петровський-Штерн Штетл. Золота доба єврейського містечка / пер. з англ. Я.Стріха. – Київ : Критика, 2019.

Дмитро Пугач


Щ


Ь

~


Ю

Юдаїзм етнічна (національна) релігія єврейського народу, найдавніша в історії людства жива монотеїстична релігія.

74711311_789664428154165_1327466510205059072_n

Менора – символ юдаїзму

Термін «юдаїзм» походить від ранньохристиянського протиставлення християн – юдеям, що вперше зафіксоване у Посланні до Галатів апостола Павла. Це протиставлення виникло через відхід од юдаїзму послідовників християнства, яке первинно було одним із напрямів юдаїзму.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 2_vikhnovich.jpg

Юдаїзм сформувався під час Вавилонського полону (597-539 роки до нашої ери) мешканців південного Юдейського царства (X-VI століття до нашої ери). Монотеїстичний юдаїзм виник шляхом трансформації ягвізма (яхвізма) – генотеїстичного культу бога Ягве (в біблеїстиці позначають за івритськими літерами невимовного Господнього імені – YHWH, у християнській традиції вимовляють як Ієгова). Генотеїзмом у релігієзнавстві називають політеїзм, в якому певне божество визнається за власне божество чи власне панівне божество певної етнічної спільноти, але генотеїзм не заперечував існування інших богів – покровителів інших народів.

Тетраграматон (як у біблеїстиці позначають ім’я YHWH з чотирьох літер), з лінгвістичного погляду, є формою третьої особи однини дієслова «бути», що означає початок дії – «існування» – в минулому, продовження його в теперішньому та майбутньому часі, а відтак – Господнє ім’я можна перекласти: «Я був, є і буду». У православній традиції Господнє ім’я тлумачать яко «Сущий».

Культ Ягве об’єднував дванадцять західносемітських племен – колін Ізраїлевих – в одну етнорелігійну / етноконфесійну спільноту, попри, ймовірно, різне походження «колін».

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 1_twelve_tribes.jpg

Бог Ягве був відомий й іншим західносемітським народам. Серед євреїв ягвізм був генотеїстичним культом, який полягав у пошануванні одного бога яко небесного покровителя власного народу і відмові від поклоніння іншим богам Ханаану. Вірогідно, первинно Ягве мав богиню-дружину Ашеру, статуя якої була встановлена в Першому Храмі.

Ягвізм став державним культом Ізраїльського царства (XI–X століття до нашої ери), яке об’єднало коліна Ізраїлеві та підкорило сусідні народи і території. На чолі держави стояли царі: засновник – Саул, його зять – Давид і син Давида – Соломон.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 3_biblical-borders-of-israel.jpg

Після смерті останнього держава розпалася на Північно-Ізраїльське царство (X–VIII століття) із центром у Шехмі (Наблусі) та південне Юдейське царство (X–VI століття) зі столицею в Єрусалимі.

Центром культу Ягве був Перший Храм, або Храм Соломона, в Єрусалимі (близько 960–586 роки до нашої ери), а основним релігійним дійством було жертвопринесення свійських тварин.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 2_solomons_temple.jpg

Художня реконструкція Першого, Соломонового Храму

Служителями культу Ягве були представники жрецького коліна Левія, а служителями саме Храму – один із родів цього коліна – Коени – легендарні нащадки Аарона, брата Мойсея.

Виходячи з історичних хронік та книг пророків, які входять до складу Танаху, з плином часу посилювалася тенденція до переходу євреїв од генотеїзму до політеїзму через поклоніння різним божествам Ханаану і перетворення Ягве на одного з кількох чільних богів. Однак юдейський цар Іосія (640/639–609/608 роки до нашої ери) здійснив релігійну реформу, зруйнувавши святилища ханаанейських божеств і проголосивши повернення до ягвізму. Реформа Іосії вможливила пізнішу трансформацію релігійного життя євреїв.

Зруйнування вавилонським царем Навуходоносором (605–562 роки до нашої ери) Першого Храму означало релігійну катастрофи для ягвізма й узагалі єврейського народу. Припинення функціонування храмового культу, який об’єднував коліна Ізраїлеві, і депортація мешканців Юдейського царства у Вавилонію загрожувала єврея асиміляцією. Така доля раніше спіткала переселених до Месопотамії мешканців північного Ізраїльського царства (X–VIII століття до нашої ери), яке після кількох війн з Новоассирійським царством було остаточно знищене ассирійським царем Сінаххерібом (близько 705/704–681 років до нашої ери).

Під час Вавилонського полону євреї потрапили у середовище багатьох культур та культів Нововавилонського царства. Левіти, яко своєрідна релігійна «інтеліґенція», здійснили трансформацію генотеїстичного ягвізму в монотеїстичний юдаїзм. Зусиллями левітів Ягве з богу євреїв став Богом – творцем і володарем світу (тотожним християнському Богу-Отцю і мусульманському Аллаху), а євреї перетворилися на «богообраний» народ, який мусить дотримуватися суворих юдейських приписів.

Левіти займалися укладенням та редагуванням основного тексту юдаїзму – Тори (буквально івритом – «закону»), або П’ятикнижжя Мойсеєвого.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 4_italy-old-torah-scrol_horo-1-1024x640-1.jpg

Тора

Причому в канонічному уявленні вся Тора була дана євреям через Мойсея на горі Синай. Пізніше левіти виступили укладачами Танаху. Так, за кілька століть єврейські книжники створили корпус текстів, в яких відбився наратив «священної історії» єврейського народу під покровительством єдиного Бога, і цей наратив позбавлений політеїстичних мотивів. Власне, монотеїзму відповідає не стільки Тора (за винятком п’ятої книги з однозначно «монотеїстичним» змістом – Второзаконня) і книги пророків, в яких відображені попередні генотеїстичні уявлення та боротьба пророків проти язичницьких культів Ханаану, скільки практика тлумачення Тори від часів Вавилонського полону. Важливим доказом тогочасного переходу євреїв до монотеїзму став дещо пізніший конфлікт між тими євреями, які повернулися з Вавилону до Юдеї наприкінці VI століття до нашої ери, і самарянами – нащадками тих євреїв, які залишались у Ханаані, продовжували сповідувати генотеїстичний ягвізм і не прийняли монотеїстичний юдаїзм.

Новий культ єдиного Бога-Ягве поглинув культи деяких семітських богів, а деякі боги були представлена в Танаху як ідоли – хибні боги ханаанейських народів. Приєднання до культу єдиного бога поклоніння іншим богам одбилося в двох особливостях тексту Тори. По-перше, в ньому наявний фрагмент, який у біблеїстиці називають Елогвіст – в якому Бог називається Елогім, а не Ягве. По-друге, в Торі та юдейській літургії широко вживають інші, ніж Ягве, «нижчі» за святістю імена Божі: Елоах, Елогім, Адонай, Ель Шадай тощо, які первинно, до формування монотеїстичного юдаїзму, мали власних божеств-носіїв.

В історіографії поширене твердження, що на становлення юдаїзму помітно вплинув іранський дуалістичний монотеїзм – зороастризм – панівна релігія Персидської імперії на чолі з династією Ахеменідів. Персидський цар Кир ІІ (559–530 роки до нашої ери) захопив Вавилон у 539 році. Він прихильно поставився до євреїв і дозволив їм повернутися до Ханаану, де ті розпочали будівництво Другого Храму, завершене у 516 році до нашої ери.

Вірогідно, іранський бог Ахура-Мазда (мовою пехлевіОрмазд) – творець світу і володар порядку, праведности та справедливости, який має у своєму підпорядкуванні янголів, міг стати взірцем для нового – монотеїстичного – образу Ягве. Монотеїстичні уявлення, як ішлося вище, відбились у релігійних практиках юдаїзму періоду Другого Храму (516 рік до нашої ери – 70 рік нашої ери). Однак, порівняно із зороастризмом, юдаїзм став більш послідовним монотеїзмом, позаяк в юдаїзмі не існує аналогів Ангра-Майнью (Арімана) – злого духа, супротивника Ахура-Мазди, хоча визнається існування «темних сил», на кшталт злого янгола Сатана і жіночого духу Ліліт. Забігаючи наперед, вкажу, що в подальшому юдаїзм став цілковито послідовним монотеїзмом: панівною стала позиція відмови від визнання субстанціональности «зла» – і «зло» стали розуміти яко відсутність «добра». Ймовірно, наслідком впливу зороастризму на юдаїзм стали апокаліптичні уявлення про потойбічну заплату праведникам та воскресіння мертвих у фізичному тілі, яке має відбутися наприкінці людського часу. Ці впливи могли бути пізнішими, позаяк вони прописані не в Танаху, а в Талмуді.

Історичною передумовою тривалих впливів зороастризму на юдаїзм була неперервна наявність єврейських громад у Месопотамії, яка від 539 року до нашої ери – за винятком перебування в імперії Александра Македонського та царстві Селевкідів між 330 і 144 роками до нашої ери – аж до арабських завойовницьких походів 630-х років нашої ери входила до складу держав, в яких панівною релігією був зороастризм: Імперії Ахеменідів, Парфянського царства Аршакідів та Імперії Сасанідів. Так, метафорично кажучи, вселенський масштаб зороастрийського віровчення мав вплинути на «дух» юдаїзму, втім, без запозичення євреями мітів та обрядів зороастризму.

Важливими ритуальними нововведеннями левітів під час Вавилонського полону, які не мали аналогів ані в зороастризмі, ані в інших стародавніх культах, було створення синагог (від давньогрецького – зібрання), або бейт кнесетів (івритом – «домів зібрання») – місць громадського життя і здійснення літургії, а також встановлення для синагогальної служби молитов тричі на день, що відбивало періодичність жертвопринесень в Єрусалимському храмі. Синагоги продовжили своє існування після відновлення Другого Храму та стали головним інститутом юдаїзму після його зруйнування римськими військами у 70 році нашої ери.

Становлення юдейського канону та формування єврейського народу яко спільноти послідовників юдаїзму продовжилося в епоху Другого Храму. Редагування Тори завершилося під керівництвом первосвященика Єздри в другій половині V століття до нашої ери. Йому ж удалося, завдяки своєї проповіді залучити до юдейської спільноти частину нащадків тих євреїв Ханаану, хто не був депортований у Месопотамію.

В елліністичну епоху (323–30 роки до нашої ери) євреї розселилися за межами Юдеї та Месопотамії, створивши потужні громади в містах Східного Середземномор’я. У цей період завершилося укладання та редагування Танаху, а елліністичні ідеї вплинули на його складнику – Книгу Йова й Екклезіаст. Однак не тільки еллінізм впливав на юдаїзм, а й юдаїзм викликав зацікавлення в народах елліністичної культури, результатом чого стало створення у птолемеївському Єгипті у середині III століття нашої ери Септуагінти (буквально – «перекладу сімдесяти») – перекладу Танаху давньогрецькою мовою. Промовистим наслідком юдейсько-елліністичного культурного синтезу стала філософія логосу єврейського філософа Філона Александрійського (25 рік до нашої ери – близько 50 року нашої ери).

В епоху еллінізму євреям Ханаану вдалося вибороти політичну незалежність. У 167 році до нашої ери правитель греко-сирійського царства Селевкидів Антіох IV Єпіфан зробив на місці Єрусалимського храму святилище Зевса Олімпійського, що викликало повстання євреїв. Серія військових дій, які точилися із 166 по 142 роки нашої ери, отримала назву Маккавейської війни, наслідком якої було створення Юдейської держави з центром у Єрусалимі. Боротьбу очолив священик Матафія Хасмоней і п’ять його синів, які заснували династію Хасмонеїв. Ідеологією повстанців був антиеллінізм і відродження єврейських традицій, тому повстання було спрямоване не тільки проти влади Селевкидів, а й проти еллінізованих одноплемінників, хоча еллінізація так чи інак впливала на все суспільство Юдеї. Стабільне існування держави Хасмонеїв тривало менше століття. У 37 році до нашої ери, за римської підтримки, владу в Юдеї захопив ідумеянин Ірод І Великий, який із 22 по 13 роки до нашої ери здійснив реконструкцію Другого Храму, значно його розширивши, через що оновлений Храм отримав назву «Храму Ірода».

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 5_herods_temple.jpg

«Храм Ірода»

Юдаїзму в еліністичному світі та Римській імперії був притаманний прозелітизм – поширення юдейської релігії на неєвреїв. Можливо, почасти саме прозелітизмом пояснюється поширення єврейських громад Середземномор’ям. У Римській імперії, крім прозелітів, які прийняли юдаїзм і ввійшли до єврейських громад, існували також симпатики юдаїзму, які формально не наверталися на цю релігію, позаяк такий перехід, означав для них зміну способу життя та розрив із оточенням. Юдейський прозелітизм заклав підвалини для майбутнього поширення християнства. Формальна заборона прозелітизму була встановлена в юдаїзмі у IV столітті нашої ери – вже після перетворення християнства на світову релігію.

Останні десятиліття періоду Другого Храму, коли Юдея стала васалом Римської держави, були позначені розгалуженням юдаїзму на кілька рухів, які набули характер «політичних партій»:

1. садукеї – храмові священики та аристократи, які перебували під впливом елліністичного раціоналізму;

2. фарисеї – книжники, які відзначалися антиеллінізмом та пацифізмом, вивчали Тору та юдейські звичаї – Усну Тору, пізніше заклавши підвалини Талмуду;

3. зелоти – войовничі антиелліністи, супротивники влади нащадків Ірода Великого і римського протекторату;

4. єсеї – еґалітарний містичний рух, який теж заперечував еллінізацію єврейського суспільства. Існували також інші групи, наприклад, ззовні близькі до єсеїв християни (точніше – юдеохристияни), які пізніше – зусиллями апостола Павла – полишили юдаїзм і стали носіями нової монотеїстичної релігії – християнства.

Зелоти підняли Велике повстання, або Першу юдейську війну (66–73 років нашої ери) проти римського владарювання. Римські війська у 70 році захопили Єрусалим і зруйнували Храм. Унаслідок поразки Юдея втратила свою обмежену самостійність і стала римською провінцією. Продовженням єврейсько-римського протистояння стала Друга юдейська війна 115–117 років, яка охопила єврейські громади Східного Середземномор’я. Завершальним актом боротьби євреїв із Римом стало Повстання Бар-Кохби 132–136 років (іноді саме його називають Другою юдейської війною), яке завершилося вигнанням євреїв із Єрусалима, перейменуванням міста на Елію Капітоліну та заборону дотримання в ньому юдейських обрядів.

Результатом Юдейських війн, знищення єврейської держави та зруйнування Єрусалима стало те, що з усіх юдейських рухів-«партій» залишилися тільки фарисеї. Іншим наслідком стало полишення християнами юдаїзму і виділення їх із «єврейського світу». Саме фарисеї, яких в юдейській традиції називають хахамами (івритом – «мудрецями»), заклали релігійні підвалини нової епохи в історії юдаїзму та, відповідно, історії єврейського народу – періоду рабиністичного (талмудичного) юдаїзму, який триває по сьогодні. Відзначимо, що в Євангеліях фарисеї були представлені головними супротивниками Ісуса Христа. Вірогідно, ця лінія новозавітної оповіді відбиває первинну міжконфесійну конкуренцію з юдеохристиянством, яка згодом переросла у суперництво за душі вірян між юдаїзмом і раннім християнством.

Нову – рабиністичну – епоху започаткували кілька поколінь книжників-хахамів, які в умовах втрати єдиного релігійного центру після зруйнування Храму започаткували розробку та фіксацію Усної Тори – Талмуду.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 6_talmuds_page.jpg

Схема сторінок Талмуду

В уявленнях самих хахамів вони тільки записували та розтлумачували ті приписи, які разом із Письмовою Торою, себто власне П’ятикнижжям, були дані євреям через Мойсея на горі Синай. В юдейській традиції виділяють такі покоління книжників-талмудистів:

1. танаї (від дієслова в арамейській мові, що означає «повторювати», «вчитися», «вивчати») І–ІІ століть нашої ери, які склали Мішну (від дієслова в івриті, що означає «повторювати», «вивчати», «заміщати», «вторувати») – збірник релігійних приписів та звичаїв, дотримування яких дозволяє на практиці слідувати юдейському віровченню;

2. амораї (буквально арамейською – «ті, хто говорять / промовляють») ІІІ–Vстоліть, які створили збірник трактатів із коментарями до Мішни – Гемару (буквально арамейською – «завершення», «вивчення», «повторення за вчителем»). У V столітті центр книжности перемістився з Палестини до Месопотамії, яка до арабських походів 630-х років була центром Персидської імперії Сасанідів. Єврейських учених очолювали релігійні лідери – екзілархи, або рош галут (з давньогрецької мови та івритом – глава вигнанців), та авторитетні вчені – гаони. В історіографії розрізняють палестинських та вавилонських амораїв і Єрусалимську (насправді – палестинську) й Вавилонську Гемару. Мішна і Гемара разом складають Талмуд – звід юдейського права і традицій, хоча подекуди Талмудом називають саме Гемару;

3. савораї (буквально арамейською – «ті, хто розмірковують / розважають») VІ – перша половина VІІ століття, які зробили доповнення до Вавилонської Гемари, завершили редагування Талмуду та виробили правила талмудичної аргументації.

Структурно Мішна і Гемара складається з Аґади (івритом – «оповідь») – легенди, оповідання й афоризми мудреців і Галахи (буквально івритом – «ходіння») – всеохоплюючого юдейського права, яке включає релігійні ритуали. Завершення та поширення серед єврейських громад Талмуду означало формування рабиністичного юдаїзму, який набув характеру «тотальної релігії» (за виразом філософа-орієнталіста Марка Батунського щодо ісламу). У тотальний релігіях (окрім юдаїзму, таким є іслам) віровчення, мораль, право, ритуали, традиції та звичаї постають єдиним комплексом приписів, покликаних всебічного пронизувати повсякденне життя релігійної людини. Однак на практиці неможливо стовідсотково реалізувати настанови тотальних релігій. До того ж, оскільки євреї не мали власної державности, у Талмуді був сформульований принцип: «Закон землі – це закон», який означає визнання з боку юдейського віровчення законодавства країн проживання євреїв.

Історія юдаїзму не зупинилася на завершенні Талмуду, але в подальшому й до наших часів єврейські книжники вивчають Талмуд і спираються на його положення у своїх рішеннях ритуально-правового характеру. Видання ж трактатів Талмуду містять і «шари» набагато пізніших коментарів книжників, створених за Середньовіччя і Нового часу. Відзначу, що для юдейських рабинів не властива централізація та створення ієрархічних структур, а відтак – юдаїзм на практиці являє собою сукупність рухів та шкіл, які відрізняються акцентами у віровченні та релігійними практиками, а також можуть утворюватися навколо харизматичних релігійних лідерів та їхніх династій, що притаманно хасидизму.

Ситуацію у сучасному юдаїзмі визначила єврейська емансипація. Відповіддю на акультурацію євреїв та секуляризацію єврейського життя з боку частини юдейських релігійних діячів стало формування ортодоксальних та ультраортодоксальних рухів у середовищі юдаїзму. «Ортодокси» й «ультраортодокси» виступають за консервацію способу життя євреїв на період до початку емансипації та посилення «тотальности» юдаїзму перед викликами модернізації й секуляризації. Найбільш впливовим ультраортдоксальним рухом є любавичський хасидизм, або Хабад, який фактично проводить релігійне місіонерство серед світських євреїв. Деякі «ультраордоксальні» групи виступають проти сіонізму та заперечують «законність» існування Держави Ізраїль. Власне, для масової свідомости ортодокси й ультраортодокси асоціюються з юдаїзмом та релігійними євреями загалом, а ортодоксальні й ультраортодоксальні рабини та синагоги домінують у релігійному житті єврейських громад по всьому світові, крім США. Відзначимо, що існують відмінності в релігійних практиках ортодоксів й ультраортодоксів серед ашкеназьких та сефардських громад євреїв.

Окрім ультраортодоксального та ортодоксального юдаїзму, існують релігійні рухи, які дали позитивні відповіді на виклики модерного світу та єврейської емансипації, що мало наслідком відступи від релігійної «тотальности». Виокремлюють два основні напрями, які мають власні розгалуження:

1. реформістський (ліберальний, прогресивний) юдаїзм – виник під впливом єврейської емансипації у 1820-х роках у Німеччині, хоча його коріння сягають кінця XVIII століття, що пов’язано з виникненням єврейського просвітництва – Гаскали, послідовники якої – маскіли – виступали за реформування традиційного способу життя євреїв. Пізніше поширився по всій Европі та США. Реформісти розглядають юдаїзм як історичний феномен, допускаючи зміни єврейської традиції. Реформістські провідники у XIX столітті реформували літургію, запровадивши молитви мовами европейських народів. Сучасні реформістські рабини працюють з мішаними сім’ями, в яких один із подружжя не належить до єврейського народу та не сповідує юдаїзм, прагнучи залишити ці сім’ї в єврейському середовищі;

2. консервативний юдаїзм – виник у середині ХІХ століття в Німеччині та США через неприйняття дальшого розвитку реформістського юдаїзму. Консерватори, як і реформісти, схвально ставляться до сучасности. Однак, на відміну від реформістів, уважають, що зміни в єврейській традиції не повинні порушувати Галаху. Поєднання традиційної релігійности та відкритости до світу стало запорукою успіху в поширенні консервативного юдаїзму серед євреїв із Центрально-Східної Европи, які еміґрували до США.

Відзначимо ще один, хоч і малочисельний, напрям – реконструктивістський юдаїзм, який виник у 1920-х роках у США. Для реконструктивістів юдаїзм є радше не «вірою», а «цивілізацією», себто етнокультурною традицією, яка створила та зберігає єврейський народ. Реконструктивізм виходить з історичности юдаїзму та уявлень про Бога. На відміну від реформістів та консерваторів, реконструктивізм не набув поширення серед єврейства, хоча – на думку автора цих рядків – є знаковим для розуміння уявлень світських євреїв про юдаїзм у сучасному світі.

Література:

1. Марк Батунский. Ислам // Большая советская энциклопедия.

2. Мэри Бойс. Зороастрийцы. Верования и обычаи / Перевод с англ. и прим. И. М. Стеблин-Каменского; послесл. Э. А. Грантовского. – Москва: Главная редакция восточной литературы Издательства «Наука», 1988.

3. Всеволод Вихнович. Иудаизм. – Санкт-Петербург: Питер, 2006.

4. Михайло Гаухман. Юдаїзм і модерність (на прикладі біографії Аркадія Ковнера) // Україна модерна.

5. ЕжеВиКа: еврейская Вики-энциклопедия.

6. Елена Носенко-Штейн. Реформистский иудаизм в России: есть ли у него будущее? – Москва: Неолит, 2020.

7. Владимир Сорокин. Историко-культурный контекст Ветхого завета.

8. Игорь Тантлевский. Введение в Пятикнижие. – Москва: Российский государственный гуманитарный университет, 2000.

9. Игорь Тантлевский. История Израиля и Иудеи до разрушения Первого Храма. – Санкт-Петербург: Издательство Санкт-Петербургского университета, 2005.

10. Электронная еврейская энциклопедия.

11. Judaism and Zoroastrianism Similarities // Spiritual Growth Guide.

12. Marc Zvi Brettler. The Hebrew Bible and the Early History of Israel // The Cambridge guide to Jewish history, religion, and culture / Ed. by Judith R.Baskin, Kenneth Seeskin. – New York: Cambridge University Press, 2016. 6–33.

13. Dana Evan Kaplan. Contemporary Forms of Judaism // The Cambridge guide to Jewish history, religion, and culture / Ed. by Judith R.Baskin, Kenneth Seeskin. – New York: Cambridge University Press, 2016. P. 445–464.

14. Kaufman Kohler, A. V. W. Jackson. Zoroastrianism // Jewish Encyclopedia [1906].

15. Alan F.Segal. The Second Temple Period // The Cambridge guide to Jewish history, religion, and culture / Ed. by Judith R.Baskin, Kenneth Seeskin. – New York: Cambridge University Press, 2016. P. 34–57.

Михайло Гаухман


Я


 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s