Засадничі аксіологічні хиби сучасної парадигми

Засадничі аксіологічні хиби сучасної парадигми

Для розуміння дегуманізуючих парадигматичних хиб доби, яка релятивізує безумовну та безвідносну, іманентно притаманну (тому нерелятивну, невід’ємну, вихідну та підставово-засадничу) цінність життя людського та життя взагалі, необхідно звернути увагу на подвійні стандарти на кшталт орвеллівського «двоємисля». За подібною нижченаведеній (інфографіка «гендерциду») логікою еквівалентне екзистенційне та соціальне зло селективного знищення людського організму на вразливому стадіальному етапі пренатальної залежності, в умовах довільного і свавільного позбавлення його правосуб’єктності, за тим чи іншим довільним наміром і в тих чи інших цілях, то не визнається геноцидним явищем, то неочікувано визнається в одних або суміжних колах. Відрізняється при цьому від «репродуктивних прав» саме за статтю жертви, що одразу ж порушує декларовані егалітарні принципи:

Джерело інфографіки: Д’Эфилиппо В., Болл Д. История мира в инфографике, 2014.

Cьогодні питання регуманізації пренатального життя відділяє нас неподоланою прірвою від досягнення відносного оптимуму інклюзивної правосуб’єктності та законодавчого втілення етики ненасильства. Значна кількість соціалізованих громадян намагаються слідувати формулі «не бачу зла, не чую зла, не говорю про зло», або відверто підміняють лібералізм лібертинізмом, імплементувавши та легітимізувавши в якості «прав і свобід» насильство, об’єктивуючи та дегуманізуючи людський організм на довільно обраному відрізку пренатальної стадії або до фактичного народження дитини. Зазначимо, що підміняється також означення організму, тому що останній зводять до подоби органу, позбавляючи правосуб’єктності. Тому необхідно зазначити, що після первинної соціалізації новонародженої дитини при контакті із матіррю вона довгий час опісля залишається так само залежною від інших і не виживає без піклування, що дедонсує аргументацію залежності під час пренатальної життєдіяльності як підстави для позбавлення правосуб’єктності. Тепер же наведемо наступне визначення індивіда (лат. individuum — неподільне):

1) «людина як осібна природна істота, представник виду Homo sapiens, продукт філогенетичного і онтогенетичного розвитку, єдності природженого і набутого, носій індивідуальних своєрідних рис (задатки, схильності тощо);

2) окремий представник людської спільноти; соціальна істота, яка, виходячи за рамки своєї природної (біологічної) обмеженості, використовує знаряддя, знаки і через них оволодіває власною поведінкою й психічними процесами.

Обидва значення терміну І. взаємопов’язані й описують людину в аспекті її поодинокості й відокремленості. Найбільш загальні характеристики І.: цілісність психофізичної організації; стійкість у взаємодії з навколишнім світом; активність. Ознака цілісності вказує на системний характер зв’язків між різноманітними функціями і механізмами, що реалізують життєві відносини І. Стійкість визначає збереження основного ставлення І. до дійсності, припускаючи разом з тим існування моментів гнучкості, пластичності, варіативності. Активність І., забезпечуючи його здатність до самозмін, діалектично сполучає залежність від ситуації з подоланням її безпосередніх впливів». [Фармацевтична енциклопедія > Терміни по Алфавіту > ІНДИВІД / Психологический словарь / Под общ. ред. Ю. Л. Неймера]:

Варто згадати також похідне з античності поняття ἐντελέχια, яке слід навести як особливо актуальний приклад раціоналізації доцільного, іманентного, вродженого потенціалу на протяжності становлення фактично існуючого носія цього конкретного потенціалу, розширивши його до визнання незаперечної людської гідності, недоторканості його буття. Повністю соціалізований громадянин постійно знаходиться в становленні. Властивий людський потенціал так само перебуває в становленні, від чого цінність його не релятивізується. Отже, людська гідність іманентно притаманна людському організму, що перебуває в становленні, безвідносно стадій розвитку, й більше того, не залежить від можливих порушень фізічних чи когнітивних здібностей. До прикладу, той же когнітивний потенціал не тотожний людській гідності. Більше того, незаперечна цінність індивіда не вимірюється переважанням тих чи інших індивідуальних властивостей, наприклад когнітивних здібностей або навичок соціалізації, які в деяких випадках ідуть врозріз, диспропорційно. Частина людської гідності, яка є не вродженою, набувається прижиттєво згідно відповідності способу життя вищим етичним стандартам людяності, тоді як базисна, невід’ємна, випливає з приналежності до людського роду (тому смертна кара також є неприпустимою згідно вищих стандартів людяності, а застосування насильства для самозахисту виправдане лише в умовах безпосередньої прямої загрози, агресії). Будь-яке заперечення людської гідності, в тому числі базової, еквівалентне довільному ранжуванню людства, яке уможливлює селективне упослідження індивідів та груп, уможливлюючи їхнє потенційне знищення, як це вже практикувалось низкою режимів по відношенню до цілих категорій людей, громадян та не-громадян.

Іншим проявом «двоємисля» є антинаукова думка, що суперечить здоровому глузду: в ній «не людський» організм набуває людської гідності і з тим правосуб’єктності після фактичного закінчення пренатальної стадії і первинної соціалізації. Це означало б, що який довільний «квант» часу стадіального розвитку після моменту зачаття і до перерізання пуповини не інакше як «чудесним» або «магічним» чином одномоментно наділяє «недолюдську» істоту людською природою та приналежністю до людського роду (до цього ж, за цією химерною логікою, пролягає «долюдська» = «не людська» стадія). В деяких химерних теоріях цей «момент набуття людськості» припадає на нефіксоване набуття свідомості; за цією логікою спляча без сновидінь або непритомна людина не володіє людською гідністю, а відтак і денонсована й потреба посмертної пам’яті та належного поховання (незвідного до лишень культури пам’яті живих). Тих, хто вважає, що «людськість» починається з виходом з утроби слід запитати: в який саме момент родів, чи може після перерізання пуповини, чи після «першої соціалізації» колисання на руках, або ж взагалі при набутті свідомості (і як фіксувати це набуття)? Що вже казати про випадки ускладнених родів, кесаревого розтину, передчасних родах? Подібна псевдоаргументація видається блюзнірством особливо в світлі наукових висновків.

На щастя існує науковий консенсус щодо значення біологічного факту моменту зачаття [Steven Andrew Jacobs. Biologists’ Consensus on ‘When Life Begins’: https://papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract_id=3211703%5D, а актуальна ситуація декриміналізації, імплементації та легалізації («лібералізації» в дискурсі «двоємисля») штучних абортів на вимогу (зустрічається також окреслення «масовий доступ до абортів») є наслідком суддівських рішень, які відхилились від сутнісного значення правосуддя і ідеалу справедливості. Химерна думка про набуття людяності через народження заперечується й тим, що світська влада з певного строку визнає людську гідність ненародженої дитини, тобто мови не йде в більшості випадків про те, що людяність набувається з моменту виходу з утроби. Невизначений «шредінгерівський» статус проявляється в мовлєннєвій регуманізації пренатального життя (існують навіть химерні практики gender reveal party) при прийнятті відповідальності та батьківських ролей, та його дегуманізації в разі, якщо прийняття не відбувається, що є кричущим прикладом розщепленності «двоємисля» та лицемірних подвійних стандартів. В якості прикладу дотичних монодискурсів можна навести наступний, доступний у відео: https://hromadske.ua/posts/zakonoproekt-pro-zaboronu-abortiv.

Стосовно спекуляцій та інсинуацій навколо «моменту появи (вселення) душі», мовляв, душа не з’являється в момент зачаття (в таке важко повірити, але існує й така псевдоаргументація), то подібне варто просто ігнорувати: це навіть не софістика, не те, що схоластика в поганому розумінні слова, і припиняти це слід наведенням наукового консенсусу. Якщо хтось в подібному контексті ревно цікавиться питанням та ідеєю душі, то чому вважає, що довільні секуляції схоластики та інсинуації софістики в подібному фундаментальному питанні за межами світських домовленностей є хоча б якимось аргументом, і тим паче, можуть переважити об’єктивні та універсальні біологічні факти? Однак ніхто інший як Умберто Еко пропагував prochoice-позицію на основі розгляду спекуляцій Аквіната про набуття душі. Транслюючи спекуляції Аквіната Еко в болонському докладі 2008 року «Ембріони без царства небесного» обіцяв витримати нейтральну безоціночку позицію («Данное выступление не претендует на то, чтобы осветить проблемы абортов, стволовых клеток, эмбрионов и так называемого «права на жизнь» с философской, теологической и биоэтической точек зрения. Мой доклад носит характер сугубо исторический и имеет своей целью показать, что думал по данному вопросу Фома Аквинский»), але опортуністські в межах цього ж докладу почав стигматизувати позицію prolife як «антиеволюціоністьску» [sic!] та «релігійно-[конфесійно-]фундаменталістську» («Выбирать антиэволюционистскую битву, защиту жизни, распространяя ее вплоть до эмбрионов, – значит, на мой взгляд, упрощать вопрос до протестантского фундаментализма»). Однак в одному з листувань мусив визнати в листі католицькому кардиналу, що не відає точного моменту «набуття людськості» новонародженим. Він писав: «Если бы такое [гіпотетичне прохання жінки дати дозвіл на аборт] случилось, я бы использовал все средства, чтобы убедить ее любой ценой даровать жизнь новому существу. Рождение ребенка — удивительное событие, чудо природы, от которого нельзя отказываться. Однако я не чувствую за собой права навязывать свою этическую позицию (а также эмоциональное расположение и интеллектуальное убеждение) другим. Полагаю, бывают ужасные ситуации, о которых мы с Вами мало что знаем (вот почему я воздержусь от гипотетических примеров), когда женщина вправе самостоятельно решить судьбу своего тела, своих чувств, своего будущего. Однако есть люди, взывающие к праву на жизнь. Если мы, говорят они, не позволяем одному убивать другого или даже себя (я бы не хотел вступать здесь в дискуссию о самозащите), то почему позволяем прерывать течение уже начавшейся жизни?». Залишаючись осторонь і притлумлюючи, як виявляється, наявну симпатію до нового життя, керована такою позицією людина просто ігнорує насильницьке знищення цього життя і той факт, що це життя ніяк не може захистити себе, більше того, є суспільно упослідженим (стигматизованим і дегуманізованим). Натомість висуваючи вже відому претензію на абсолютну «біовладу сильнішого тіла» суперечить своєму небажанню втручатись в приватні справи та життєві ситуації інших, що по суті співмірно позиції залишатись осторонь при спогляданні і усвідомленні злочинів проти людства та людяності. Це викриває не лише порушення пріоритизації, але й толерування засадничого порушення «абсолютним сувереном біовлади» декларованих принципів справедливості, егалітаризму, прав і свобод, коли сильніший наділяється привілейованим положенням і вирішує питання життя і смерті, прирікає інше життя. Цей ситуативний селективний соціодарвінізм ранжує, стигматизує, дегуманізує та розпоряджається життям і смертю іншого, вразливого і незалежного організму, за появу якого несе відповідальність. В цьому випадку пропагується відмова від обов’язку, натомість з боку зацікавленого висувається претензія та вимагається диктаторське «право» розсуджувати, хто виживе, а хто знищуватиме інше життя. Тут зазіхання на вже відчужене життя, отже чуже попри біологічне рідство. Наводимо в якості прикладу справу Парілло проти Італії:

«Парілло проти Італії 27 серпня 2015 (Велика Палата) Ця справа стосувалася заборони за італійським законодавством номер 40/2004, яка перешкоджає заявнику передавати на наукові дослідження ембріони, отримані шляхом екстракорпорального запліднення, які не були використані для вагітності. Згідно Статті 1 (захист майна) Протоколу номер 1 Конвенції, заявниця скаржилася на те, що вона не могла передати свої ембріони, запліднені шляхом медичного втручання, на наукові дослідження і була зобов’язана зберігати їх в стані кріоконсервування до їх смерті. Заявниця також вважала, що така заборона є рівнозначною порушенню її права на повагу до приватного життя, яке захищається Статтею 8 Конвенції.

Суд, який розглядав таку справу вперше, визнав, що тут можна застосувати Статтю 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) Конвенції стосовно «приватного життя», так як ці ембріони містили генетичний матеріал заявниці, а, отже, були складовою частиною її особистості. Спочатку суд вважав, що Італія мала широкі межі дозволеного втручання в делікатну ситуацію за відсутності європейського консенсусу та міжнародних справ з цієї проблеми. Суд зауважив, що формулювання закону 40/2004 викликало значні дискусії та те, що італійське законодавство взяло до уваги зацікавленість держави в захисті держави та інтереси осіб в користування їх правом на самовизначення. Пізніше суд заявив, що не було жодної потреби розглядати делікатне та спірне питання того, коли починається життя, адже в цьому випадку Стаття 2 (право на життя) не була під питанням. Врешті суд зауважив, що не було підтвердження, що покійний партнер заявниці хотів би передати ембріони медичним дослідженням, тому суд вирішив, що спірна заборона є необхідною в демократичному суспільстві. В результаті суд вирішив, що не було порушення Статті 8 Конвенції. Наприкінці, стосовно Статті 1 (захист майна) Протоколу номер 1 Конвенції, суд висловив думку, що її не можна застосувати в даному випадку, адже людські ембріони не можна звести до поняття «володіння». Тому цю заяву було відхилено» [Репродуктивні права / ECHR: Ukrainian Aspect. Документ у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової. Електронний режим доступу: https://www.echr.com.ua/publication/reproduktivni-prava/%5D.

Спроба висвітлити піклування та захист пренатального життя як «втручання» або «контроль приватного життя» приречена: менше всього чиєсь приватне життя має цікавити суспільство доти, доки воно не починає загрожувати іншому життю, витворюючи силові ієрархії та дегуманізуючи узалежнений організм задля отримання підстави його брутального фізичного знищення. Це втрата пріоритезації (інтереси відносного «комфорту» без врахування наслідків часто для самого ж егоїста вивищуються тут над життям іншого) та користання статусом правосуб’єктності на шкоду позбавленому її організму, мовляв, той ще не має приватного життя соціалізованого організму. Крім цього це вказує на ситуативну розбіжність соціолатричного консеквенціалістського диктату та гранично егоцентричних лібертиністських інтересів, які, коли це вигідно, становлять один дискурс в дусі «соціально-орієнтованої демократії» (вкотре щодо цих заявлених орієнтирів відбувається зміщення та заміщення понять, ба більше: ці здорові елементи ще ніколи не складались в оптимум, бо наруга над життям супутня тріумфу боротьби за громадянські права протягом 1960-1970-х років). Також відбувається заперечення прав на досягнення соціалізації та супутніх суто громадянських прав, тут замовчується також, що несвідомі немовлята також не ведуть сепарованого «приватного життя» (а іноді й де факто інші вразливі категорії громадян, з тих чи інших причин залежні від суспільної турботи).

Що керує людьми і дозволяє пропагувати «вибір» смерті для іншої людської істоти, знаючи про недостатність вихідних засновків, підміняючи при цьому поняття, стигматизуючи захисників та ігноруючи біологічні факти та науковий консенсус? Попри те, що відповідаючи на конкретні вислови Еко, кардинал Мартіні, який, на жаль, надає перевагу теологічним аргументам (що лише звужує перспективу питання до приватної), тим не менш наводить важливі зауваги, які слід згадати поза суто теологічним, релігійно-конфесійним контекстом: «мы понимаем, что вопрос о Жизни (сейчас я приму Ваше написание с большой буквы), несомненно, централен в наших спорах, особенно в споре о том, должна ли женщина иметь законное право прервать беременность. Но здесь также лежит и первый источник путаницы. […] Дальнейшая путаница происходит от того, что Вы называете «знаменем Жизни», которое «не может не трогать души». Полагаю, Вы согласитесь, что знамя символизирует некую значительную общую идею, однако не может дать ответа на сложные вопросы, из-за которых и разгораются ценностные конфликты. Помню, как мальчиком, гуляя у границы в долине Аоста, я вдруг спросил себя, где же пролегает граница между двумя государствами. Мне казалось, что точно определить границу не в силах человеческих. Однако государства существовали, и границы их были вполне определены. […] широкое понятие «Жизни вообще», со всеми культурными и даже религиозными вопросами, которые оно пробуждает, мы сейчас оставим в стороне. Наш разговор — о более узком понятии «человеческой жизни». […] как соотносится с божественным благоволением конкретный вопрос: откуда начинается человеческая жизнь? Вы верно заметили: «Всякий понимает, что новорожденный, еще привязанный пуповиной к материнскому чреву, — уже человек». Но «как далеко можно идти дальше»? Где лежит «порог» жизни? Вы были правы, и припомнив тонкие рассуждения Фомы о различных стадиях развития жизни. Я не философ и не биолог и не хотел бы вторгаться в подобные вопросы. Но всем известно, что теперь мы лучше понимаем динамику развития человека, знаем о роли генов, можем определить — хотя бы в теории — момент зарождения нового существа. Оно появляется в миг зачатия. Под «новым» я разумею нечто отличное от тех двух элементов, что, слившись, сформировали его. Отсюда начинается процесс развития, завершающийся рождением ребенка — «удивительным событием, чудом природы, от которого нельзя отказываться». Ребенок существует с момента зачатия — и все это время остается собой» [Умберто Эко, Карло Мария Мартини, кардинал. Диалог о вере и невериис. Второе издание Библейско-богословский институт св. апостола Андрея Москва 2007 / Carlo Maria Martini e Umberto Eco In cosa crede chi non crede?].

Якщо ж комусь порівняння геноцидних проявів по відношенню до соціалізованих осіб (громадян та негромадян) здається неспівмірним зазіханню на пренатальне життя до певної стадії його розвитку, то слід навести кілька агрументів. Критерії визначення геноцидності політики певного режиму консеквенціалістськи враховують навіть (!) потенційні життя ще до їх фактичного зачаття, зокрема, це потенційні демографічні втрати та запобігання пошлюбленню та шлюбному життю упосліджених індивідів та груп. Більше того, як ми бачили вище, злочинний селективний аборт за статевою приналежністю раптово викликав обурення в кіл, здебільшого лояльних до штучного аборту як такого, і навіть породив термін «гендерцид», який, очевидно, має застосовуватись до обидвох статей / гендерів. Якщо це геноцид, то творці терміну не можуть заперечити геноцидність знищення організму за якимись іншими критеріями, окрім статевої приналежності.

Також наведемо історичні приклади дегуманізації, кричуще подібні до ідеї персонального диктату сильнішого організму і знищення ним дегуманізованого, слабшого, залежного і вразливого. Так, готуючи психологічне підгрунтя для уможливлення немислимого, а саме повномасштабних геноцидів, у «Ваймарі» з’явилась і така дегуманізуюча екстремістська публікація, як «Die Freigabe der Vernichtung lebensunwerten Lebens. Ihr Mass und ihre Form» [Die Freigabe der Vernichtung lebensunwerten Lebens. Ihr Mass und ihre Form [Електронний режим доступу]: akj.rewi.hu-berlin.de/zeitung/08-16/material/fs16-16-unheilvolleschrift.pdf] психіатра Карла Біндінга (Karl Binding) та юриста Альфреда Хохе (Alfred Hoche) [Die Freigabe der Vernichtung lebensunwerten Lebens: Ihr Maß und ihre Form (1920) KOSTENLOS DOWNLOAD / Bücher Online Download Kostenlos 103 [Електронний режим доступу]: https://sites.google.com/site/lesenherunterladen103/-pdf-die-freigabe-der-vernichtung-lebensunwerten-lebens-ihr-mass-und-ihre-form-1920-kostenlos-download]. Вона впроваджувала в громадську думку концепції органіцизму, євгеніки та «расової гігієни» в парадигматичній опозиції «Volkskörper – Fremdkörper» [The Phenomenology of the German People’s Body (Volkskorper) and the Extermination of the Jewish Body [Електронний режим доступу]:https://www.researchgate.net/publication/240740968_The_Phenomenology_of_the_German_People’s_Body_Volkskorper_and_the_Extermination_of_the_Jewish_Body], заклавши цим для Германії ресурси дегуманізації, потрібні злочинцям для реалізації намірів геноциду за етнічними, генетичними, психофізіологічними (в тому числі медичними) та соціальними ознаками.

«Die Freigabe der Vernichtung lebensunwerten Lebens. Ihr Mass und ihre Form»
Karl Lorenz Binding (1841-1920) та Alfred Erich Hoche (1865-1943)

Відтак Райх втілював одразу утилітарний консеквенціальний холізм, злочинні принципи «колективної відповідальності» та стратифікований комунітаризм (корпоративний елітизм) на основі т. зв. фюрер-принципу, геноцидність на основі концепції органіцизму та селективно-євгенічної «расової гігієни» в межах «категорій раси» та «Volkskörper – Fremdkörper», поєднавши у Голокості расові, етнічні, (етно)релігійні, (етно)конфесійні, медичні та соціальні критерії селекції для геноциду.

Добре відомо, що підготовка геноцидів застосовує маніпулцяції, покроково стигматизуючи та дегуманізуючи тих, кого прагне та планує піддати геноциду. Це значною мірою дотичне концептам так званих «вікна Овертона» та «ієрархії упослідження (піраміди насильства)», які в якості гнучкої моделі сьогодні підважуються, зазнаючи маргіналізації: тим кому вигідно замовчувати тенденції та закономірності, які нащупують ці концепти, можуть висміювати їх в якості «конспірологічних» після того, як відбулась низка редукцій цього концепту до абсурду. Але як у випадку із трьохчасною моделлю мозку, яка визнана неактуальною та застарілою, це не відміняє об’єктивних фактів, наприклад присутності в психіці людини атавізмів на рівні із інстинктами, емоційними комплексами та вищими шарами раціоналізації. В цьому випадку, попри те, що популісти адаптивно відповідають на запит більшості, політтехнології та ЗМІ володіють потенціалом чинити сугестивний вплив та видозмінювати дискурс: взаємозв’язок не може не бути двостороннім, а спроби «соціоінженерінгу» завжди супроводжуватимуть соціальне життя людини.

Можна навести і конкретні приклади, як риторика навколо декриміналізації абортів в 1920 року оперувала визнанням «зла», нібито «необхідного», перекладаючи з тим вину на громадян, однак в умовах розпаду колоніальної системи світу протягом 1960-х років у «Вільному світі» це вже була риторика «прав і свобід», «лібералізації» тощо (дуже характерним є повторна декриміналізація абортів радянською владою в 1950-х роках під гаслом саме «лібералізації» суспільного існування та свого режиму). Надалі на вже вироблений корпус евфемізмів, успадкованих від більшовизму, додались нові, і сьогодні мова ведеться про «репродуктивні права», де насильство нібито слугує «доцільнішій» селективній «репродукції», що мовляв працює на «суспільне благо» (!), цим самим виключаючи з сцього ж суспільства цілі категорії осіб та суб’єктів права. Що вже вказувати на суперечність цих проявів екслюзивізму, привілейованості, супрематизму, «права» грубої сили, несправедливості та відмови в інклюзії, соціалізації: все це напряму заперечує благосно декларований інклюзивний егалітаризм як керівний принцип.

Тим часом евфемізація як прояв «новоязу» та супутник «двоємисля» сягнула нових масштабів. Деякі приклади зведення до абсурду: «В английском языке есть и такие примеры превращений: “домашний питомец” (pet) – в “животное компаньон” (companion animal), “алкоголик” (alcoholic) – “в личность иной трезвости” (person of differing sobriety), “мёртвый” (dead) – “в перетерпевший заключительный дискомфорт” (terminally inconvenienced)» [Антон Шевченко. Зеркало запрета: https://dystopia.me/zerkalo-zapreta%5D. В контексті ж абортів слід навести іншу цитату: «Доктор Келум Міллер, який виступає проти абортів, каже, що більшість людей уявлення не мають, чим насправді є аборт після 12 тижня вагітності. За його словами, у цьому винні лікарі та медсестри, які замість того, щоб називати речі своїми іменами, часто використовують евфемізми. «Мова йде про малюка, але лікарі нерідко називають плід якось інакше наприклад, «продуктом зачаття», каже пан Міллер. «Більшість людей, з якими мені доводилося говорити, уявлення не мають, що це означає. Вони з жахом дізнаються, про що насправді йдеться в наших законах» [«Я не шкодую, що зробила два аборти» / Анна Адамс і Піт Волкер / Програма BBC Вікторії Дербішир. Електронний режим доступу: https://www.bbc.com/ukrainian/news-48858971%5D. Заперечуючи гіппократову клятву медицина відхиляється від своєї єдиної функції опікати та зцілювати (попереджувати ускладнення та запобігати шкоді, лікувати або нейтралізувати ураження, полегшувати перебіг хворіб чи агонію), однак залишає за собою низку термінів, пов’язаних із процесом лікування, застосовуючи їх до прямого і безпосереднього акту насильства з ціллю знищення людського організму в утробі, що крім іншого є вигідним бізнесом та комерціалізованою індустрією.

Парадоксальним чином, розуміючи неприписутимість підживлення ресентименту, не можна не здивуватись, коли деякі медіа говорять про нестачу «простої людської емпатії» в контексті полеміки навколо абортів [Светлана Ворошилова, Саша Никитина, Юлия Медведева, Светлана Суханова. #Я(не)жалею: Истории женщин, сделавших или рассматривавших возможность аборта. Електронний режим доступу: https://birdinflight.com/ru/mir/20161124-considering-abortion-real-stories.html%5D, позаяк саме в емпатії та людській гідності жертвам насильства і було відмовлено. Приклади цього наводяться в пропонованому ж ними тексті. Натомість можна зустріти і такі пасажі, в яких йдеться про «вірогідно чисту вигоду від абортів» (sic!): «Очень многие формы политического активизма также сложно объяснить простым преследованием собственной выгоды и интересов. Например, какую выгоду преследуют активисты-пролайферы? Вероятно, легализация абортов — это одна из немногих политик, которая несёт чистую выгоду всем, включая тех, кто никогда сам не стал бы делать аборт. Пролайферы бы не согласились с этим, потому что, как они считают, это определённо не принесло бы выгоды абортированным эмбрионам. Но если бы антиабортный активизм был преследованием собственной выгоды, а не отстаиванием ценности человеческой жизни, разве не выгоднее пролайферам было бы из соображений собственного комфорта отстаивать право на аборт, а не ценность жизней совершенно им не знакомых эмбрионов? Потому сложно правдоподобно объяснить степень непринятия абортов чем-то помимо ценностных или этических воззрений» [Константин Морозов. Неореакция: Pапутавшись в противоречиях. Електронний режим доступу: https://syg.ma/@insolarance-cult/nieorieaktsiia-zaputavshis-v-protivoriechiiakh].

Не потрібно окремих досліджень, щоб помітити на рівні мовлення частотність терміну «легалізація» замість «декриміналізація» і важливо зафіксувати варіант «лібералізація» (в тому числі на позначення конкретного політичного курсу) [Право на життя: Поляки дискутують навколо абортів: https://wakeupmedia.info/pravo-na-zhittya-polyaki-diskutuyut-navk/%5D, який застосовується як рух в бік евфемізації попередніх. І звісно же, не можна не згадати про феномен так званої «спіралі мовчання», яка як і «вікно дискурсу» не обов’язково зазнає зовнішнього формуючого впливу, а радше є колективним або груповим тиском, який сигналізує та засвідчує лояльність через замовчування, кон’юнктурне самоцензурування або конформістські маркери, стигми, евфемізми. Однак в свою чергу геноциди готувались в рамках «монодискурсивного вікна», в якому відбувалось цілком свідоме зміщення пріоритетів, підміна понять, знецінювались цілі категорії населення через покрокову стигматизацію та підживлення ресентименту до дегуманізації. Що спочатку виливалось в провокування і толерування погромів, самосудів, спалахів «етнічних чисток» й нарешті довершувалось централізованою, бюрократизованою (відтак «баналізованою» за висловом Ганни Арендт) системною розправою. Саме нездатність присікти на індивідуальному рівні підживлення ресентименту, а тим більше його сугестивне навіювання, є тим порогом, який відкриває шлях незворотньому. Як бачимо в пірамідальній моделі «ієрархії упослідження» найнижчий ступінь творці намагаються розмежувати із потребою в здоровій, неупередженій критиці та попередженні зловживань, надаючи йому властивостей когнітивних викривлень, наприклад фільтрів селективного сприйняття, та «ехо-камерності».

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 172047511.jpg
«Ієрархія упослідження»
Overton window (window of discourse) [WikiMedia]

Сьогодні нам доступні приклади дегуманізуючої агресії в такій «безвинній» формі як специфічний «гумор»: не можливо обійти таке явище, як «The Dead Baby Joke Cycle» [Alan Dundes. The Dead Baby Joke Cycle. Western Folklore Vol. 38, No. 3 (Jul., 1979), pp. 145-157 (13 pages) Published By: Western States Folklore Society. Електронний режим доступу: https://www.jstor.org/stable/1499238%5D. Поява їх припадає та відповідає запиту в екзистенційному злі дегуманізації, який в цьому випадку мав нібито притлумити почуття вини та розуміння скоєнного через радикалізацію вже вчиненого і заподіяного зла в формі наруги. Вище ми згадували знецінення передсвідомісної стадії становлення людини і наводили приклад шанобливого (або хоча б позірно «шанобливого») ставлення до решток. Натомість Роже Каюа доповнив антропологічну картину, згадуючи в роботі «Людина та сакральне» [Каюа Р. Людина та сакральне. К.: Ваклер, 2003. С. 217-219] випадки наруги і осміювання решток жертв війни в спробі «доместикувати» смерть та притлумити власні тривогу, страх або жах наглої смерті. Іншим прикладом є практики агхорі, які з позиції езотеричного шляху (що збігається із «шляхами лівої руки» в езотеризмі на Заході) до адуальності дозволяють собі наругу над рештками і образом померлих, пам’яттю про них; позиція адуалістичного нерозрізнення всього дуального, вертикально протиставленого та розрізненого відтак набуває характеру ієрархічної зверхності над іншими. Не випадково фільм, що популяризує сьогоднішніх практиків агхорі носить назву «Я — бог» («Naan Kadavul», таміл. «நான் கடவுள்»).

«Я — бог» (2009)

В секулярному політичному зрізі сучасні агхорі поряд із цими практиками займаються «лівим» соціальним активізмом, що повертає до відомої ситуацій, коли ідеологи присвоюють собі прерогативу селективного добору суб’єктів та об’єктів декларованої соціальної справедливості й на практиці кричуще порушують одні принципи, підтримуючи або практикуючи інші, релятивізуючи базові та неподільні її засади.

Повертаючись до порівнняння із системним упослідженням в минулому, слід сказати, що не можна не побачити подібності й між «персонально-абсолютистським» та расово-органіцистським підходом до «виведення» слабшого, нібито «паразитарного» життя, з сильнішого індивідуального організму або колективного (корпоративного) «організму». Відмінність лише в переносі консеквенціалістського (спекулюючого на гіпотетичній абстракції та ефемерній питомій вазі блага, заперечуючи цінність блага конкретних індивідів та груп в актуальному часі) «права» чинити утилітарно-холістичний диктат (з точки зору сильнішого «цілого» організму) з колективного на персональний рівень в дусі суб’єктоцентризму, який об’єктивує інших суб’єктів через селективне ранжування та дегуманізацію. В цьому контексті пригадаємо суть претензій у вищезгаданій справі Парілло проти Італії [https://www.echr.com.ua/publication/reproduktivni-prava/].

Соціодарвінізм тут є селективним, і переведений в приватну площину, а депопуляціоністські настрої в межах «двоємисля» співіснують із риторикою соціально-орієнтованого «велферизму» (це змушує декого одночасно «приватизувати» аборт та вимагати лібертиністських норм, але з колективістської позиції вимагати примусової (!) вакцинації, вилучення особистої зброї (в контексті США насамперед засобу самозахисту та попередження потенційного диктату федеральної влади), заперечувати смертну кару, але толерувати легалізацію абортів водночас (!) тощо). «Велферизм» є формою патернального та іноді авторитарного етатизму, який в контексті США наслідуючи прогресизму «Тедді» Рузвельта та деяким аспектам курсу Вілсона 1910-х рр., в своїй генезі черпав риси як в соціалізму, так і в фашистського корпоративізму з його заграванням із синдикалізмом (також і на рівні естетики пропагандистської агітації).

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 1934.-national-recovery-administration.jpg
National Recovery Administration

Часто останній набуває виразу секулярного «цивільного культу» (так званого «civil religion»), месіансько-міленаристської соціолатрії, характерної ще для ранніх революційних аберацій лібералізму (Робесп’єр апологізував терор як громадянську чесноту, а регіцид як засновницьку жертву, а не «суд»: див. Клоссовски П. Сад и Революция / Маркиз де Сад и XX век) та «першого позитивізму» з його парарелігійним абстрагованим деїзмом. Саме соціалізовані громадяни тут є суб’єктними, а дегуманізованому пренатальному життю людини на довільно визначених стадіях розвитку відмовлено в правосуб’єктності. Стосовно ж економічного та подібних чинників при рішенні робити аборт, в межах порівняння методів та риторик слід навести промовистий приклад пропаганди NSDAP:

Приклад дегуманізуючої пропаганди NSDAP

Важливо розуміти, що все це коріниться в низці спільних засад тих парадигм, які зазнали в ХХ столітті радикальної дивергенції та поляризації, проте часто гібридизувались між собою, утворюючі ізоморфи (ізо-гібриди). Ці своєрідні «хіральні рацемати» від політики, розведені в своїх екстремумах, є справжніми Симплегадами, які періодично зсуваються, давлячи та затискаючи поміркований центризм. Два атрактори, два полюси притяжіння, апологізуючи насильство як метод зняття суперечностей, відпочатково несуть деструктивний антигуманістичний заряд попри весь риторичний, демагогічний репертуар. К. Г. Юнг згадував явище енантіодромії (ἐνάντιοδρόμια), коли щось зазнає інверсії, перекидаючись на свою протилежність. Однак цього не відбувалось би, якщо не існувало спільного поля та платформи. Осмислюючи останню, як деструктивну сторону, реверс соціального поступу та секуляризації епохи пізнього модерну та індустріалізації, то слід згадати його наріжні аспекти. Викликана емансипацією від лицемірних зловживань дискредитованого «традиційного устрою» неконтрольована, стихійна ціннісна та світоглядна релятивізація гранично актуалізувала деструктивний потенціал та посилила нігілістичні позиції. Це заклало питоме середовище для нового ресентименту та кристалізації поглиблених форм тотальної релятивізації, внаслідок цього постали соціодарвінізм, нові та оновлені форми дегуманізації, та дискримінації, абсурдний редукціонізм, онтологічні елімінації, антинаталізм, лібертинізм, нігілізм, імморалізм, аморалізм, зрештою, консеквенціальний утилітаризм та холізм, особливо в формах більшовицького колективізму та фашистського тоталітаризму. Всі ці елементи неодноразово гібридувались в «лівому» та «правому» радикалізмі, а також здавна мімікрували під поміркований центризм, реформізм тощо. На рівні ідей та концепцій вони остаточно знехтували ідеалами християнського милосердя та світського гуманізму, релятивізувавши їх до приватно-публічного благочестя чи одного з альтернативних дискурсів. В контексті амбівалетності будь-яких зрушень конструктивні сторони не могли компенсувати усієї міри розбалансування та аберацій, що коштувало низки геноцидів та перших тотальних воєн в історії. Коли в другий повоєнний час людство наблизилось до правового оптимуму, воно, протягом 1960-1970-х років, в більшості своїй об’єктивувало пренатальне життя та стало його упосліджувати. Це не дозволяє вважати оптимізацію відносного обивательского комфорту соціальним історичним оптимумом доти, доки існує ця упосліджувана група, й доки ненароджені людські організми знищують в утробах. При цьому їх не просто «утилізують», а користають як вигідний розтратний «ресурс» одразу в низці індустрій та експериментів. «Антифашистська» повоєнна парадигма побудови «відкритого суспільства» обернулась гуманітарною катастрофою цінностей в формі декриміналізації насильницьких практик над беззахисними людськими організмами, і це є прямою підставою заперечити лицемірний міф про «перемогу над фашизмом» на базовому світоглядному рівні. Реальна картина перевершує концепт «ур-фашизму», змальований У. Еко. Лікторські фасції Етрурії та давнього Риму в якості давнього символу вісі сили та сакральної влади над життям і смертю були актуалізовані по всьому спектру новоутворених парадигм: ліберальним республіканізмом з його французьким досвідом екстремізму та терору, синтетичною ампірною парадигмою, італійськими «ліво»-радикальними фашіо XIX-XX ст. (ще перед Муссоліні вони набули і партійних форм організації, зокрема це «ліво»-орієнтована Partito Radicale Italiano) та нарешті їх інвертованої псевдо-«традиціоналістської» адаптації у італійському партійному фашизмі. Останній експансивно перекинувся на полярний екстремум аби заповнити тимчасовий вакуум, допоки коло не замкнулось в символіці Італійської соціальної республіки (широко відомої як та сама сумнозвісна «Республіка Сало»).

Фасції стали видимим маркером спільного коріння конкуруючих секулярних парадигм, що зазнали дивергенції

Характерним є й наслідування Італійською Радикальною партією 1904-1922 років своїй попередниці, Estrema sinistra (1877-1904). Якщо за «прекрасної епохи» цей заявлений «екстремум» в списку цілей містив виправдані з точки зору сьогодення вимоги соціальної справедливості, то варто звернути увагу на подальше спрямування, що обернулось відхиленням від констурктивних починань і виправданих ідей. І мова піде не про внутрішню поляризацію сил через невипадкове, хоча й ситуативне зближення із муссолінівською формою фашизму. Показовим буде друга повоєнна реінтерпретація прагнень репрезентантів цієї лінії. Отже, в свою чергу заснована 1955 року Partito Radicale Transnazionale в оновленій парадигмі згодом стала виразником «лівого» лібертаріанства, що на практиці вилилось в лобіювання лібертинізму, в тому числі боротьбу за позамедичну декриміналізацію легких нароктиків, а після реогрганізації Марко Панеллою (1930-2016), протягом 1970-1980-х років за декриміналізацію на цей раз абортів. З часом в партію були включені «ліво»радикальний активіст та порнозірка; характерно, що друкований орган мав назву «Liberazione». Подвійні ж стандарти щодо цінності людського життя виявились в черговому лобіюванні відміни смертної кари.

Ганді на емблемі «Partito Radicale Transnazionale»

Все це не завадило експлуатувати образ Махатми Ганді та аторитет гандізму, всупереч докорінній невідповідності принципам та етиці ненасильства ahiṃsā. Також це не завадило зустрічам лідера із далай-ламою та папою римським (парадоксальним чином свого часу Ганді толерував італійський фашизм, в тому числі парамілітаризацію цим режимом дітей та підлітків). Черговий раз коло замкнулость із поширенням в Італії і Франції симпатій маоїзму та появі такого гібриду, як наці-маоїзм, чергової рекомбінації аксіологічного релятивізму.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу d09fd0b0d0bdd0b5d0bbd0bbd0b0.png
Марко Панелла (1930-2016) із далай-ламою та папою римським

Говорячи про міф «консерватизму» багатьох суспільств XIX-XX cт. тот тут прослідковується дещо більш явне, ніж негласні соціальні договори та лицемірні подвійні стандарти, позірне публічне благочестя. Так, тенденції дегуманізації, популізму та гібридна риторика в контексті характерного для Пруссії етатизму та патерналізму тут особливо виразні: в коментарі до «Політики» Арістотеля Вільгельм I (1861/1871-1888) «повністю схвалює концепцію людини як «соціальної тварини» (!) в якості визначального фактору подальших ідей соціальної справедливості під патронатом держави» [Пасько Я. І. Соціальна держава і громадянське суспільство: Співпраця versus протистояння. – К.: ПАРАПАН, 2008. – 272 с. С. 14]. Тут ми бачимо справжню «зоополітику». Дослідник Я. Пасько також пише, що «в соціально-практичному вимірі ідея соціальної держави була комплексно втілена правлячою верхівкою об’єднаної Німеччини 1880-х рр., а в її основу була покладена нова державна концепція соціальної інтеграції [Ibid., с. 129], заснованій на аристотелівській візії, згідно якої держава це той соціальний інститут, що є визначальним для людського існування, і поза яким людська істота не може існувати [Ibid., с. 130]». Автор також нагадує про названі ним «філіпіками» звернення Вільгельма I до парламенту, наприклад від 17 лютого 1881 р., коли кайзер акцентував: «соціальна держава має грунтуватись на поєднанні німецьких традицій милосердя та поваги до прав людини» [Ibid., с. 132]. Саме на гібриді превентивно соціальної політики і постали в подальшому DAP та NSDAP, з характерним для доби дотиком до езотеричних «шляхів лівої руки» в формі аріофосфії, що втілилось і в їх символіці. Однак головне, що повоєнні ідеології перейняли й геноцидний досвід «II-го Райху» в Африці: в приреченому протистоянні за переподіл колоніальних ресурсів між 1904-1908 рр. він провадив геноцид етносів гереро та нама у Африці. Не можна також забувати, що британці проводили подібні акції проти бурів (також колоністів) в цю ж епоху, ще на перетині віків; а також не можна не згадати безчинства Леопольда II (1885-1908).

~ 1907. Surviving Herero after the escape through the arid desert of Omaheke in German South-West Africa (modern day Namibia) (https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Surviving_Herero.jpg) / 1904.  Überlebende Herero nach der Flucht durch das wasserlose Sandfeld der Omaheke, Deutsch-Südwestafrika (https://web.archive.org/web/20070310205517/http://www.radiobremen.de/magazin/geschichte/namibia/symposium.html)
Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу mutilatedchildrenfromcongo.jpg
~ 1905. Mutilated Congolese children and adults (c. 1900-1905) — in Belgian colonial Congo Free State (present day Democratic Republic of the Congo) (https://commons.wikimedia.org/wiki/File:MutilatedChildrenFromCongo.jpg)

Невипадково ключові фігури так званої «філософії підозри» (Маркс та Енгельс, Ніцше та Фройд) вийшли з германомовного середовища, і всі вони декомпенсували конструктивні сторони своєї критики редукціонізмом та радикалізмом. Ареал «Ост-Міттельєвропи» виявив значний рівень декадентсва та соціодарвінізму (сягаючи, як ми бачили, реактуалізації та апологій «зоополітики» на офіційному рівні), а отже нового витку релятивізму в сфері етики та моралі. Це тління уразило династійні політії регіону, які посилили релятивізацію засадничих цінностей лицемірними претензіями на особливу «чистоту норовів».

Якщо ж згадати таке на позір ультраконсервативне суспільство пізньомодерної доби як Едо бакуфу (сьогунат Токугава), то тут влада негласно культивувала штучні аборти, а традиційні релігійни культи комерціалізували ритуали позбуття духів жертв, при цьому виробивши найхимерніші форми цих ритуалів, які практикуються й сьогодні [Призраки абортов в Азии|Фамильные демоны и репродуктивная политика в Японии|Мизуко-кюё. Електронний режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=3yDlnsc6-34&ab_channel=WickerMag%5D. Що й казати, що це кричуще порушення принципів ахімси. В суспільствах Східної та Південно-Східної Азії виробився цілий піджанр горорів і містики, де духи ненароджених дітей переслідують біологічних матерів (яскравим прикладом є фільм «Ре-Цикл»).

Дослідження фольклору на східнослов’янському грунті повідомляють про подібні практики зняття відповідальності та почуття провини в разі свідомого «зведення плоду» через демонізацію, дегуманізацію, доместикацію та умиротворення уявлених духів, так званих потерчат: «У трагічних ситуаціях, коли тілу немовляти після появи на світ не було надано одягу, як це траплялося із завчасно народженими, мертвонародженими, померлими без хреста або й позашлюбними зведеними зі світу, немовля не тільки не вважалося людиною, воно не тільки не мало людської подоби (хоч анатомічно, звісно, людиною воно було) – воно не мало тіла взагалі. Такі створіння – потерчата – уявлялися безтілесними або у вигляді пташки. Найпоширенішим способом охрестити таку душу, себто вивести її з групи демонічних істот і ввести в групу предків, було надати їй одяг» [Маєрчик М. Одяг як символічне тіло (на матеріалах української традиційної культури)].

Колективістсько-тоталітарний слід декриміналізації абортів спостерігається з 1920 року та виводиться з більшовицького досвіду РРФСР. Так документ під назвою «Постановление Народных комиссариатов здравоохранения и юстиции от 18 ноября 1920 года «Об охране здоровья женщин» говорить наступне: «За последние десятилетия как на Западе, так и у нас возрастает число женщин, прибегающих к прерыванию своей беременности. Законодательства всех стран борются с этим злом путем наказаний как для женщины, решившейся на выкидыш, так и для врача, его произведшего. Не приводя к положительным результатам, этот метод борьбы загнал эту операцию в подполье и сделал женщину жертвой корыстных и часто невежественных абортистов, которые из тайной операции создали себе промысел. Рабоче-крестьянское правительство учитывает все зло этого явления для коллектива. <…> Но пока моральные пережитки прошлого и тяжелые экономические условия настоящего еще вынуждают часть женщин решаться на эту операцию, Народный комиссариат здравоохранения и Народный комиссариат юстиции, охраняя здоровье женщины и интересы расы от невежественных и корыстных хищников и считая метод репрессий в этой области абсолютно не достигающим цели, постановляют: I. Допускается бесплатное производство операции по искусственному прерыванию беременности в обстановке советских больниц, где обеспечивается ее максимальная безвредность» [Иванова А. Что нам насаждали: от абортов до видеопрокатов / Arzamas [Електронний режим доступу]: https://arzamas.academy/materials/582]. Як і коллонтаївський концепт «скрєпності», наведений документ ламає розхожі шаблони, тому що більшовизм тут говорить про «захист інтересів раси», не забуваючи клеймити «моральні пережитки минулого», а також вводить сумнозвісний «новоязівський» евфемізм «операції зі штучного переривання вагітності». Але найважливіше: зізнається у тому, що це «зло» (!): парадоксальним чином легіслатура більшовизму інтерпретувала аборти як «необхідне зло», провина за яке перекладається на ще «недорозвинутих» до комуністичного ідеалу громадян. Як і у випадку із націонал-соціалізмом, корені подібних речей закладені ще до лєнінізма: ксенофобський, шовіністичний, расистський та геноцидальний монодискурс в марксизмі та соціал-демократії Каутского існував від початків. В разі первинного марксизму, окрім виправдання революційного насильства, погроз знищити інститут сім’ї як такої, апологій регіцидів, він транслював й подібний монодискурс: «при первом же победоносном восстании французского пролетариата, которое всеми силами старается вызвать Луи Наполеон, австрийские немцы и /35/ мадьяры освободятся и кровавой местью отплатят славянским варварам. Всеобщая война, которая тогда вспыхнет, рассеет этот славянский Зондербунд и сотрет с лица земли даже имя этих упрямых маленьких наций. В ближайшей мировой войне с лица земли исчезнут не только реакционные классы и династии, но и целые реакционные народы. И это тоже будет прогрессом» (Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. 2-е изд. М., 1957. Т. 6, цитується за: https://scepsis.net/library/id_2241.html?fbclid=IwAR1FX0jZgKgajqumPbXUGKinbf759kaNGGj9DjBJGQTfVz7TJoleOEVkiOI#a2). Не дивує, що консеквенціалістська, колективістська (холістично-утилітарна) ідеологія, яка редукує все до матерії, однією рукою надаючи історичної суб’єктності абстракції «класу» на користь інших, вже нібито «неісторичних класів» («ліво»гегеліанський вивід з «неісторичних народів»), які мусять бути «ліквідовані як клас» (упослідження, терор та позбавлення прав є типовими маркерами і критеріями геноциду), іншою об’єктивувала його як піддатливу для опанування «масу», матерію для «соціального інженерінгу», виводячи з цього декларативно заперечуваний елітизм, ранжування на «вождів»-опановувачів і піддатливий пролетаріат. Звісно же, цей матеріалістично-інструментальний підхід не міг в такій парадигмі не вдатись до «біополітики» у всіх її можливих формах.

Гоорячи про повоєнне юридчне свавілля на службі ідеологічно-політичних потуг та індустрій так званого «Вільного» або «Першого світу», віддалених від обивательских очей комерціалізованих «конвеєрів смерті», слід вказати на кричущу суперечність, можна було б сказати, справжній «скандал в гуманізмі», якби за цим не стояло питання життя і смерті. В різних країн різний «поріг» регуманізації пренатального життя, тобто навіть того ж загального (співмірного та відповідного до рівня поширення і компетенцій так званих «репродуктивних прав») юридичного консенсусу не існує, на відміну від біологічного консенсусу, який є [Steven Andrew Jacobs. Biologists’ Consensus on ‘When Life Begins’: httpspapers.ssrn.comsol3papers.cfmabstract_id=3211703]. Дегуманізатори заплутались у власних ідеологемах, і навіть не мають консенсусу між собою, а детальна та надійна інформація і роз’яснення деталей щодо строків вагітності, коли та чи інша країна починає регуманізувати «плід» і обмежує аборти (тобто по факту починає захист пренатального життя) допоможе викрити цю кричущу підміну засадничих прав довільним субститутом. По суті це денонсує розжожу ідею, що до народження ти «не людина». В контексті «порогу» виходить юридичний казус, коли в одних країнах «не люди» стають «людьми» швидше чи пізніше, ніж в суміжних, з точки зору ширших, наднаціональних правових норм. Які, натомість, фактично підмінені субститутом «репродуктивних прав» і локально роззосередженими практиками їх інтерпретації (саме із претензєю «внутрішніх справ і політики» довго боролись і продовжують боротись аби запоібгти геноцидам). При цьому локальна, регіональна та глобальна «realpolitik», обертаючись «біо- і некрополітикою», замовчує та ігнорує це. Це явний зяючий юридичний абсурд в сфері життя і смерті (!).

Щодо методів, які використовувались протягом 1960-1970-х років в країнах «Вільного світу», то тут варто навести приклад з іншого контексту, який тим не менш характеризує свою добу. Нас не має бентежити, що приклад стосуватиметься депатологізації гомосексуалізму приблизно в той же час, бо важливим є тут методи та міра тиску на суддів заради лобіювання ідеологічно-політичних рішень. Нехай кон’юнктурні зловживання владою неспівмірні рішенням, які напряму заперечують цінність людських життів на певній стадії становлення, вони ілюструють тло епохи, коли упосліджені користали тим же принципом «ціль виправдовує засоби». Елі Зарецьки описує cитуацію так: «народження ідентичнісної політики почалося з палкого відкидання психоаналізу, який активісти руху геїв назвали на початку 1970-х років архіворогом. Зібрання Американської психіатрічної асоціації 1973 р., які скасували класифікацію гомосексуалізму як хвороби, відбувались за присутності активістів руху геїв, які вигукували такі фрази: «Чи не тут тепер знаходиться Освєнцим» [Зарецьки Е. Народження ідентичністної політики в 1960-ті роки / «Глобальні модерності», за ред. Майка Фезерстоуна, Скота Леша та Роланда Робертсона / «Зміна парадигми», випуск 12. К.: Ніка-Центр, 2013, с. 352]». Попри очевидний всезагальний, кричуще кон’юнктурний та ідеологізований тиск на легіслатури, слід додати одну важливу заувагу. Якщо підставове для легіслатур рішення в цьому контексті не зазіхало на чиїсь права і статус, а надавало та розширяло їх, то як завжди амбівалентні наслідки рішення призвели до неминучого реваншизму віктимізованих груп при подальшому розгортанні процесів емансипації, які не компенсуються, а часто підживлюються соціал-популістськими партіями та ідеологіями. Сьогодні маємо свідчення спрямованного імпринтингу (imprinting) дітей за посередництва drag queen, до пркиладу в феєрично-демонічному амплуа [An amazing demon drag queen has entertained children in Michelle Obama’s library / A demon drag queen has entertained children at the Michelle Obama public library. Електронний режим доступу: https://www.pinknews.co.uk/2017/10/17/an-amazing-demon-drag-queen-has-entertained-children-in-michelle-obamas-library/?fbclid=IwAR1TI9MhNOUZeYOuO1CfJ3NPtUfsFtjzxDNLiRoERjD2jAPFCQaZHdfZS0I%5D.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 2017.-michelle-obamas-library.png
2017. Michelle Obama’s library

У радикальноиу маніфесті «The Queer Nation Manifesto» (1990) [https://historyisaweapon.com/defcon1/queernation.html?fbclid=IwAR1c9AifnqEi6tbeK9o2k5fGQZ5W65Bp0eHHnOBAZCLQImjACFRHv8F9iNI] зустрічаємо такі пасажі: «Straight people are you enemy» та «We are an army because we have to be». Радикальний фемінізм також від справ справедливої емансипації жіноцтва перейшов до екстремістських сугестій та експансій, в контесті чого слід згадати «SCUM Manifesto» (1967) Валері Соланас та «The Dialectic of Sex: The Case for Feminist Revolution» (1970) Суламіфі Файрстоун. Звісно же, в дусі подвійних стандартів зручно списувати екстремістські заклики на нерозуміння передтечі «постіронічності», розводячи їх із здійсненими практиками екстремізму.

Критикуючи актуальну лібертиністську парадигму, гібридизовану із патернальним етатичним соціал-популізмом, часто застосовують орвеллівську характеристику «культури смерті», іноді папське окреслення «цивілізація смерті». Принцип «більше прав, менше обов’язків» по суті є іншим виразом релятивістського принципу телеми (θέλημα пройшла шлях від раблезіанського образу абатсва трикстерів через «Hellfire Clubs» еліт XVIII ст. до кроуліанства ХХ ст. та сучасного телемізму, тобто магіко-демонолатричних форм так званих «шляхів лівої руки» в езотеризмі, до яких належали певні кола в DAP та NSDAP з їх захопленням аріософією). Цей принцип, «якщо ніщо не істина все дозволено», закликає до утвердження свавілля, тобто зловживання свободою волі на шкоду свободі, праву та життю іншого, не говорячи про саморуйнування і насильство над собою, власним людським єством (розутіленням образу піднесеного людського ідеалу через «психічну трансформацію» [див. «Демоны плоти. Полный путеводитель по сексуальной магии пути левой руки» Ніколаса та Зіни Шрек]; в транс- та постгуманізмі цікавляться вже звершеним саморозлюдненням). Подібні вподобання залишаються приватною справою кожного, однак не можна не звернути увагу, що сьогодні лібертинізм, виразником якого серед аристократії були згадані «Hellfire Clubs», адаптуючи себе під «масовий» запит підмінив собою ідеал лібералізму, знехтувавши його засадничим принципом. Тобто принципом дотримання «золотого перетину» свободи як обов’язку її свідомого обмеження в разі, коли та загрожує межам свободи іншого. «Неоліберальна» та «неопрогресивістська» партійна парадигма сьогодні постала кричущим симулякром лібералізму та прогресизму, енантіодромічно повертаючись до свого расистського коріння в XIX столітті, тільки на новий лад та через інверсію електрорату (що відбулось близько середини ХХ століття, за «Нового Курсу» Рузвельта та «Камелоту» Кеннеді). Йдеться про речі фатальніші за реваншизм віктимних груп, потакання вимогам зворотної дискримінації та подібним проявам незрілості деяких представників емансипованих груп. Головне те, що оновлена парадигма підмінивши лібералізм лібертинізмом зазіхає не менш як на «біополітичний» контроль. Знаковим тут є зізнання Енн Райс, відомої авторки поп-готичної літератури про вампірів та відьом, яка 2010 року повідомила про своє розкатоличення та сформулювала кредо приналежності до «неоліберального» курсу та дискурсу: «Как я уже говорила ниже, я перестаю быть христианкой. Я выхожу. Во имя Христа, я отказываюсь быть анти-геем. Я отказываюсь быть анти-феминисткой. Я отказываюсь быть против искусственного контроля над рождаемостью. Я отказываюсь быть анти-демократом. Я отказываюсь быть против светского гуманизма. Я отказываюсь быть против науки. Я отказываюсь быть противной жизни. Во имя … Христа, я оставила христианство, дабы быть христианкой. Аминь» [http://www.annerice.com, 28.07.10]. А що вже згадувати про сумнозвісний «новоязівський» неологізм політика та пастора Емануела Клівера II з Congressional Black Caucus. А саме «авумен» («Amen and Awomen»), який на слух радше можна сприйняти як «не-жінка» із заперечною часткою «а-» (версії ж, що він мав на увазі «Амінь та жінки» або «a man and a woman» не роблять цю своєрідну «урівнюючу» іновацію менш химерною та неналежною).

«Opening Prayer For Congress Uses “Amen And A-Woman”»

Однак, коли маргіналії стають нормативом на найвищому урядовому рівні, навіть екcтремальні їх виразити з часом здобувають характеру ЛЕГАЛЬНИХ. Не можливо не згадати випадок кричущої дегуманізації, який призвів до юридичного казусу. Якщо хтось вважає, що це зайва драматизація, то пропонуємо ознайомитись із дегуманізуючими «інсталяцями» викривлених виводів з «трансгресив-арту» та «шок-арту». Конкретно із «Foetus Ear-rings» 1989 року авторства Ріка Гібсона (Rick Gibson), який об’єктивував та вчинив наругу над рештками абортованих людських організмів. Між критикою явища та наругою над жертвами і рештками є кричуща різниця, яка виводить друге за межі імморалізму в напрямі відвертого аморалізму.

«Foetus Ear-rings»

Будучи оштрафованим за рішенням лицемірної судової системи, Гібсон казав: «Я вирішив зробити скульптури, які відкрито розповідали про проблему використання мертвих тварин (включаючи людей) як предметів мистецтва. Усі мої матеріали були легально придбані або отримані від законних компаній». Вказують, що «Гібсон зазначив, що його цікавить те, де закон і мораль, здається, не зовсім збігаються […] у своєму прес-релізі про «Людські сережки» він стверджував, що плоди нічим не відрізняються від того, щоб прикріпити голову неповнолітньої тварини на стіну або використовувати шкуру поросяти, щоб зробити м’яч (Sunday Times , 5 лютого 1989 р.)» [http://www.reprosoc.com/blog/2017/4/11/human-earrings]». На власному сайті [http://www.rickgibson.net/freezedry.html]. Гібсон описує концепцію свого діяння: «I was given the two preserved human foetuses by a British anatomy professor. He told me that they had been preserved in formaldehyde twenty years ago but the liquid had evaporated so that the fetuses had dried out and shriveled. Using a variety of techniques, I re-hydrated the specimens, freeze-dried them and turned them into a pair of foetus earrings. They were exhibited at the Young Unknowns Gallery for less than a day in December 1987. Rumours have it that they are currently in the collection of Scotland Yard’s Black Museum in London, England». Подібну наругу Гібсон чинив й над рештками тварин, прикриваючись риторикою художнього вислову та критики поводження із тими ж тваринами. Одна з експозицій пройшла в Cuts Gallery (London’s Kensington Church Street).

«Freeze-dried Sculptures»

Іншим кричущим прикладом є провокативні фотознімки Чжу Юя (朱昱, Zhū Yù), де він, як вважають, імітував акт каннібалізму над абортованим людським організмом. За межами КНР також відбулась експозиція його доробку: «Portraying Food: June–July 2008, Walsh Gallery, Chicago».

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу zhu-yu-e69cb1e698b1.png
Zhū Yù (朱昱)

Свого часу ВВС повідомляло наступне: «The artist, Zhu Yu, was quoted as saying: «No religion forbids cannibalism. «Nor can I find any law which prevents us from eating people. I took advantage of the space between morality and the law and based my work on it». Mr Yu, who is a Christian, claims religion plays a major role in his work» [http://news.bbc.co.uk/2/hi/entertainment/2624797.stm].

Інший прояв лібертиністського маргінесу, який став допустимою нормою декларованої парадигми свободи і прав, плюралістичного інклюзивного суспільства, є провокації пародійної релігії «Church of Euthanasia» Кріса Корди: екстремістське гасло «Save the Planet, Kill Yourself», антинаталізм та токсичне хейтерство, направлене на prolife та християнські деномінації, рух «проледі», «постіронічне» загравання із темою концтаборів та газових камер націонал-соціалізму, апроприативна протерористична кампанія «Unabomber for President» попри те, що Качінскі є послідовним критиком «ліволіберальної» парадигми та інші.

«Church of Euthanasia»
«Church of Euthanasia»

Характерно, що Адам Парфрей (Adam Parfrey), який не противився чуткам про приналежність до демонолатрії в межах «шляхів лівої руки», в відомому провокативному збірнику екстремістських маніфестацій «Apocalypse Culture» 1987 року не оминув, звісно же, покликань на християноцентричну есхатологію та апокаліптику, щоб дати поживу критикам, схильним до есхатологічних очікувань.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу apocalypse-culture-1987-.png
«Apocalypse Culture» (1987)

Характерно й те, що збірник «Ліва Європа» (2017) по-трикстерські «постіронічно» маніфестував своїм оформленням «канібалістичні» та танатофільскі візуальні образи.

«Ліва Європа» (2017)

Проблема навіть не у тому, що усім наведеним прикладам провокації та пропаганди розлюднення, розутілення образу людськості не місце в декларованому інклюзивному та плюралістичному «відкритому суспільстві». І навіть не в тому, що антилюдські заклики, які в ХХ столітті лунали як зосереджений заклик до насильницької дії, тепер «ретроактивно» стали списуватись на пародіювання або «рофл», і все це під виглядом «антифашизму».

До всього, відповідаючи духу епохи, стиранню меж «постіронією», з’явивився феномен коміків-антинаталістів, один з яких нібито дійсно зробив вазектомію [http://www.cemetery-partisan.com/2020/03/23/antinatalism/].

Найглибшою ж проблемою є те, що на позір маргінальні принципи провокаторів відображають загальний курс транснаціональної ідеологічногої потуги (кластеру ідеологій та дискурсів, не позбавлених, звісно же, внутрішніх суперечностей) на лобіювання «репродуктивних прав» та маніпуляції навколо них. Багатьма ентузіастами та політтехнологами-популістами, зацікавленими ЗМІ транслюються есхатологічні образи, пропагуюється депопуляція, поширюється психоз перенаселенності та острахи, відомі в ХХ столітті найбільше з критикованої та розвінчуваною сьогодні публікації «The Tragedy of the Commons» (1968) Гаррета Гардіна. Разом із дружиною останній покінчив із собою 2003 року подружжя входило до руху End-of-Life Choices (Compassion & Choices, Hemlock Society). Однак коло замикається і парадигма продовжує терзати себе зсередини (як і у випадку з Качінскі-«Унабомбером» або Каарло Пентті Лінкола) на нових рівнях, що опривнилось в «The Ostrich Factor: Our Population Myopia» (1999), цитуючи: «a warning about the threat of overpopulation to the Earth’s sustainable economic future, called for coercive constraints on «unqualified reproductive rights» [sic!] and argued that affirmative action is a form of racism» [https://en.wikipedia.org/wiki/Garrett_Hardin].

Інфографіка «Course Hero» до «The Tragedy ofthe Commons» (Garrett Hardin)

Мальтузіанські спекуляції, базовані на публікації 1798 року «An Essay on the Principle of Population» Томаса Мальтуса (Thomas Robert Malthus), який до всього мав священницький сан, довгий час спирались на хибну трансполяцію ситуативного актуального прикладу, наприклад умов Британських островів, перенаселенності такої тогочасної метрополії як Лондон за доби урбанізації та пауперизації, тощо, на планетарні масштаби. Ці процеси до того ж розгортались на тлі системної кризи аграрного типу цивілізації та системного ж переходу до повноцінної локальної індустріалізації, що волікла пролетаризацію та пауперизацію новоутвореної супільної страти. Неуникно із супутньою деградацією традиційних форм аграрного устрою, його технократичною реорганізацією.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу an-essay-on-the-principle-of-population-1.png
Інфографіка «Course Hero» до «An Essay on the Principle of Population»

Сьогодні есхатологічні острахи перенаселенності впираються навіть не в те, що при економічному зростанні демографічні показники більшості суспільств схильні падати, але й в той факт, що навіть при безпосередній кризі перенаселенності єдиним гуманним виходом є курс на заснування аркологій та добровільне розселення компактними громадами. Тло перенаселених мегаполісів, які загострюють конфлікти, посилено поляризують соціум та генерують робочий стрес, викривлює призму бачення одержимих цими есхатологічними очікуваннями. Неможливий переподіл земельних ділянок, які можуть органічно розмістити і забезпечити значну кількість людей, стоїть на заваді подібний зміні парадигми: в подібному зсуві не зацікавлені ані мегаполіси, ані індустрії, ані монополісти, ані уряди, ані більшість землевласників та власників нерухомості. Шукатимуть завжди шлях найменшого спротиву: перехід до аркологій вимагатиме повномасштабних екологічних, цивілізаційних та соціальних пертурбацій планетарного масштабу. Але чому за це мають розплачуватись невинними життями, ревіталізуючи елементи соціодарвінізму під виглядом «соціальної» політики, та породжуючі «біополітику» та практику, що інтенсивно набуває нових гібридних форм протягом ХХ- ХХI століть?

Пропагандистська інфографіка, що агітує за «глобальні дії»

Додатково для розуміння джерела цих кричущих в контексті питань життя і смерті хиб та непослідовностей слід ознайомитись із документом «Центру репродуктивного здоров’я» під назвою «Кому надано [sic!] право на життя». Ним маніфестується «НАДАННЯ» (ким і на основі чого?) безумовного, як маємо розуміти, права на життя:

https://reproductiverights.org/sites/default/files/documents/RTL_RU_7%2011%202016_FINAL.pdf?fbclid=IwAR2mIdKqMjrPIN6iDf5aoDwHk4E8Y-N3zsexR1wUGSoYo_FoO4LAVbZ8.

В світлі подібних документів слід звернутись до концепцій «біополітики» в її формулюванні Мішелем Фуко, «біосили» (biopouvoir, «біовлади») та «некрополітики» А. Мбембе. Їх вплив значний, і до прикладу Хідео Кодзіма в розробленій ним відеогрі «Death Stranding» втілив таке попередження: Західне узбережжя США поглинуте некросферою, і задля реінтеграції за допомогою «хіральної мережі» дефрагментованих акнлавів, «неоліберальний уряд» США, який знаково для актуальної парадигми маніпулює інклюзією (очолений жінкою та афроамериканцем), жертовно використовує ненароджених дітей та «некроматерів».

«Death Stranding» (2019) Хідео Кодзіми

Однак ще 1729 року Джонатан Свіфт в сатирі «A Modest Proposal for Preventing the Children of Poor People in Ireland from Being a Burden to Their Parents or Country, and for Making Them Beneficial to the Publicі» передбачував аберації та зловживання, які рано чи пізно мали опорочити раціоналізм та лібералізм, що втратив би загальнолюдські орієнтири. Саме це і складає суть «скандалу в гуманізмі» та дозволило звершитись «тихій революції цінностей» протягом ХХ століття; в другій половині інтенсифікувати «біополітику» в умовах розпаду колоніальної системи, постіндустріального переходу та появі нових вимірами «масової» політики патерналізму та соціал-популізму.

На початку 1900-х рр. у «Столітті дитини» шведська феміністка (а також діячка Робітничого інституту Стокгольму [ЭСБЕ: https://ru.wikisource.org/wiki/%D0%AD%D0%A1%D0%91%D0%95/%D0%9A%D0%B5%D0%B9,_%D0%AD%D0%BB%D0%BB%D0%B5%D0%BD], Еллен Кей писала: «Погані людські екземпляри не повинні розмножувати свої вади і хвороби, свої розумові або фізичні вади. Язичницькі суспільства мали свої переваги, коли вони з усією своєю жорсткістю ставилися до слабких та дітей-калік. Християнські суспільства навпроти подовжують життя невиліковних і вкрай потворних дітей. Гуманізм майбутнього ймовірно виявиться таким, що лікар – в повній свідомості своєї відповідальності й під контролем – буде безболісно гасити такі життя» (цитується за Sverige SRadio: Принудительная стерилизация в истории Швеции: https://sverigesradio.se/artikel/6391182). Не дивує, що авторам медіафраншизи «Assassin’s Creed» ця персоналія видалась корисною для трансполяції на XXI ст.: див. https://assassinscreed.fandom.com/ru/wiki/%D0%AD%D0%BB%D0%BB%D0%B5%D0%BD_%D0%9A%D0%B5%D0%B9; https://assassinscreed.fandom.com/ru/wiki/%D0%90%D0%B1%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%BE_%D0%98%D0%BD%D0%B4%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%B7) як бачимо, навіть розробники ААА-медіафраншиз не соромляться залишати алармістські посили стосовно дегуманізуючих тенденцій актуальної парадигми, і тим давати поживу конспірологічній міфотворчості.

Реальна Еллен Кей та однойменний персонаж,
голова Ради директорів фармацевтичної корпорації «Абстерго Індастріз»

Коло замикається, коли канібалістична система думки починає підважувати і внутрішньо суперечити, а почасти відкрито заперечувати сама себе. Так, в своїй «святочної утопії» «Через сто років» Еллен Енй писала: «Надежды особенно окрылились в 2006 году, когда была решена другая, почти такая же сложная задача: была найдена сыворотка, совершенно уничтожающая страшную болезнь, перед которой так долго бессильно было человечество, несмотря на все гигиеничные меры предосторожности: болезнь — стремления к индивидуальности и оригинальности. В силу статей 123, 456 и 789 Гигиенического устава, изданного в 2008 году, было введено всеобщее принудительное впрыскивание этой сыворотки, так что человечество навсегда было охранено от распространения этой гибельной болезни» [Уэллс Г. и др. Застывшая тень / Polaris: Путешествия, приключения, фантастика; Уэллс Г. и др. Эликсир жизни / Polaris: Путешествия, приключения, фантастика]. Якщо довіряти згаданій радіопередачі шведського радіо [UPD: з певного часу аудіо- та текстова версії стали з якихось причин недоступні], то шведський Folkhemmet (визначення 1928 р. «народний дім» належить прем’єр-міністру Швеції соціал-демократу Перу Альбіну Ханссону) демократичним шляхом – через Ріксдаг – прийшов до того, що піддавав між 1935–1975 рр. примусовій стерилізації жінок, навіть на основі шкільних IQ-тестів (!). В Швеції співтовариство генетиків було найчисленнішим, а перше генетичне товариство виникло тут 1910 р. , а перед тим, 1909 р. – товариство «расової гігієни»; 1922 р. тут відкривається в перший в світі державний інститут «расової гігієни». Перший закон про стерилізацію прийнятий шведським парламентом в повній згоді та вступив в силу 1-го січня 1935 р. , хоча данійці прийняли закон про стерилізацію вже 1929 р. (згодом і норвежці – ними за весь період стерилізовано ~ 40 000 осіб, тоді як шведами – ~ 60 000, а данійціями – ~ 6 000) [Sverige SRadio: Принудительная стерилизация в истории Швеции: https://sverigesradio.se/artikel/6391182; https://sverigesradio.se/sida/artikel.aspx?programid=2103&artikel=6391182%5D. Антинаталіст від філософії Петер Цаппфе (Peter Wessel Zapffe) жив у Норвегії, де видав свої праці «Den sidste Messias» (1933) та «Om det tragiske» (1941). Крім найвищого рівня ангедонії скандинавські суспільства впали в справжню гуманітарну кризу: «По данным официальной статистики, ведущей учет с 2013 года, ежегодно в Гренландии рождается 700 детей, и делается 800 абортов» [Мариана Джорегильорда Белтран. Гренландия. Остров, на котором абортов больше, чем родов: https://www.bbc.com/russian/features-48294839%5D. Однак в ХХ столітті далеко не одні лише скандинавські «соціально-орієнтовані» суспільства вдавались до подібних вищеописаним практик.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 1974.-department-of-health-and-education-urging-native-american-individuals-to-be-sterilized.jpg
1974. «Department of Health and Education urging Native American individuals to be sterilized» [WikiMedia]

Підсумовуючи та переходячи до конкретних пропозицій, можна виділити низку питань, які потребують прояснення. Насмапред необхідним є осмислення строків вагітності, коли та чи інша країна починає регуманізувати «плід» і обмежує аборти (тобто по факту починає захист пренатального життя). Друге: осмислення умовних «ієрархії» та «субординації» (структурно, за питомою вагою елементів) проабортивної потуги: визначальним є запит безвідповідальних біологічних батьків до політичних популістів, або ж інтереси ідеологів, представників індустрій (про використання клітинних ліній абортованих людських організмів в роботі із рецепторами смаку для харчових корпорацій див. Senomyx: https://wayback.archive-it.org/7993/20170404095417/https:/www.fda.gov/ohrms/dockets/ac/01/transcripts/3750t1_01.pdf VACCINES AND RELATED BIOLOGICAL PRODUCTS ADVISORY COMMITTEE (16.05.2001); Vaccines and Related Biological Products Advisory Committee Meeting, p.81 , Center for Biologics Evaluation and Research, May 16, 2001), фармацевтів тощо? Лоігка підказує на взаємозалежність цих інтересів.

Lubert Stryer, засновник «Senomyx»

Наскільки визначальними є сьогодні депопуляційні (екофашистські), селективно-соціодарвіністські та умовно «неомальтузіанські» чи «біотехнологічні» інтереси і погляди в лобіюванні проблеми? Чи домінуюють вони над популізмом (запитом на санкцію відмовитись від відповідальності за зачате життя)? Які існують шанси на укріплення позицій ProLife, коли більшість має вигоду підтримувати статус кво і поглиблювати дегуманізацію, трансгуманістичні тенденції? Близько півстоліття відверто ігноровані елементарні біологічні факти, що свідчить про їх надзвичайну стійкість.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу fugazi_history_final_spreads3.jpg
Інфографіка, що показує питому частку «Abortion Rights» в активізмі

Якими є реальні можливості імплементувати регуманізуючі норми, закріпити їх законодавчо? Які основні перепони, пороги та умови? Наскільки реальним є спільний виступ деномінацій заради реального тиску на «статус кво» і які види приймає конформізм всередині самих деномінацій? Чого не вистачає для об’єднаного тиску з боку солідарних деномінацій? Виступ спільними силами проти юридичних норм послабить позиції деномінацій в секулярній країні, чи також вдарить по політикуму з огляду на те, що більшість громадян, а отже електорату, входить в ту чи іншу деномінацію і так чи інакше прислухатиметься до позиції своїх духовних наставників? Це не говорячи про міжнародний резонанс гіпотетичного спільного бойкоту секулярних юридичних практик, що порушують базові права. Чому це утопія справа у інтересах еліт всередині деномінацій? Чи існують приклади ефективної співдії секулярних організацій та деномінацій у створенні фондів, надання підтримки вразливим матерям і сім’ям задля попередження абортам?

Власне найбільш перспективним окрім консультативної та просвітницько-роз’яснювальної роботи є, як видається, два потенціали. По-перше, це потенціал окремих або асоційованих світських та релігійних благодійних джерел підтримки, забезпечення та піклування за вагітними і сім’ями в складній ситуації для запобігання абортам. А також секулярного у засновках (але гранично відкритого) руху, який вироблятиме та поширюватиме модель універсальної (секулярної у вихідному стані) етики ненасильства та культури обов’язку. Тобто захисту людського і тваринного життя, з точки зору емпатії до всіх відчуваючих істот, в загальному вигляді: комплексне відстоювання цінності життя, а, отже, прав ненароджених, заборону смертної кари, відстоювання правосуб’єктності тварин, протистояння псевдо-«зоозахисникам», які виступають за стерилізацію тварин (бачимо подібність такого «захисту» [https://www.unian.ua/incidents/hto-ti-taka-svyashchenik-z-lavri-zaboroniv-volonteram-sterilizuvati-kishok-i-rozbiv-perenosku-video-novini-kiyeva-11561698.html] іншим нібито правовим та «соціально корисним» практикам, а примусова стерилізація дискримінованих груп та корінних народів, меншин, має свою історію в XX і подекуди навіть в XXI ст.), лобіювання нелетальних засобів самооборони як суспільного нормативу тощо. Повторюючи вже сказане в одному з оглядів, слід нагадати, що «етика ненасильства в соціумі та за його межами (і стосовно природних середовищ) в умовах повного усунення упосліджених груп та категорій серед населення, а отже підставової правосуб’єктності будь-яких з них, повної заборони смертної кари та переходу до фактичного правового захисту тваринного життя попри характер ідеальної норми має просуватись, і от чому. Позаяк будь-яка легальна та юридична система не може обходитись без недосяжного de facto ідеалу, лишень постійний рух до нього та самовдосконаналення, питоме усвідомленням належного, яке починається кожного нового покоління, стримує соціум від колапсу. Ідеальний стан не як утопія, а як телос (ціль, призначення) дії, що також визначає рамки доцільного, детермінує modus operandi, тобто допустимі методи, має знайти своє втілення. На індивідуальному рівні слід намагатись долати граничний, зведений до асбурду релятивізм, який зазіхає на вирішення питаннь життя і смерті, зваженим неупередженим реляціонізмом (плюралістичною комунікацією, базованою на принципах добросусідства). Тотальний релятивізм вже отримав домінацію в деяких аспектах суспільного співжиття, а точніше, завжди її отримував, при потребі мімікруючи під будь-який декларований образ парадигми. Подібна система етизації нормативного законопорядку та культура відповідальності зосереджена та зведена виключно до одного засадничого та підставового принципу: максимальна свобода, обмежена виключно здоров’ям та життям іншого незалежно від його статусу, що мало би бути досягнуто через:

  • правосуб’єктність усіх без виключення категорій населення на будь-яких стадіях розвитку індивіда;
  • неупереджене регулювання конфліктних ситуацій, які виникали б на грунті суперечностей;
  • мінімізацію примусу як форми насильства при організації та реалізації охорони порядку та правосуддя;
  • повна інклюзивність для людей та курс на захист тваринного життя;
  • виключення ірраціональних та довільних факторів.

Гармонізація співжиття можлива, повторимо, виключно через визнання прав та забезпечення гарантіями  КОЖНОЇ категорії населення незалежно від їх статусу, стадіального розвитку а отже рівня соціалізованості. І, відтак, шляхом справедливого та чесного визнання повної (відкритої та інклюзивної) правосуб’єктності, рівності (правового егалітаризму) та обмеженої лише свободою іншого особистої свободи (забезпечення максимальної свободи самореалізації до межі, що посягає на невід’ємну людську гідність іншого). Все це випливає з елементарних принципів власне гармонізації соціального та планетарного співжиття. Ще раз повторимо вимогу: має бути гарантовано максимум свободи, обмеженої ВИКЛЮЧНО здоров’ям та життям іншого незалежно від його статусу. Отже, повинні бути вироблені дієві принципи регулювання подібних конфліктів між інтересами осіб або їх представниками (правозахисниками). Також мають бути вжиті заходи для ознайомлення населення із важливістю усвідомлення міри відповідальності перед іншими на індивідуальному рівні. Можливість цього не утопічна а природна, і впирається лише в подолання кон’юнктури та тенденційності косних інституцій та ідеологій, що релятивізують цінність людського життя та невід’ємну людську гідність. Особливого піклування потребують найбільш вразливі та узалежнені суб’єкти, які нині дегуманізовані, упосліджені, уражені в правах та яким нині відмовляють навіть (!) в невід’ємній людській гідності. І слід постійно пам’ятати, що допоки системи, інститути чи інертний в загальному соціум зволікають, слід вести розбудову кращого устрою та дотримуватись принципів ненасильства на індивідуальному та локальному рівнях.

Кирило Степанян

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s