Артем Папакін
Скільки років Києву?
Художня реконструкція легендарної дати заснування Києва (482 рік)
Час заснування Києва залишається предметом науковий дискусій. Літописна розповідь про Кия, Щека, Хорива і Либідь та князювання цих персонажів у побудованому до «покликання варягів» місті є вигаданим. Тим не менш, у 1982 р. під урочисте святкування 1500-річчя Києва було створено офіційну історію столиці, що починалася від «часів Кия». Початок міста було прийнято рахувати від відкритого археологами на Старокиївській горі поселення, датованого за керамікою і візантійськими монетами VI століттям. Прагнення «округлити» дату призвело до штучного «задавнення» поселення до 482 року. Той факт, що слов’янське поселення VI століття припинило своє існування, і до епохи вікінгів на Старокиївській горі не було постійного поселення, замовчувався. Офіційно визнавалася версія про безперервність існування слов’янського городища на пагорбі, яке у ІХ столітті (при літописних князях) перетворилося на місто Київ, «мати городів руських».
Проте такої безперервності в археологічному матеріалі не простежується. На території Києва відомі поселення від кам’яного віку, але це не означає, що місто тут стояло з часів первісних людей. З падінням ідеологічних вказівок на штучне збільшення віку міста науковці відкинули фантастичний 482 рік, зосередившись на вивченні археологічного матеріалу. На жаль, через щільну забудову центральної частини міста, з якої воно починалося, дійти остаточної згоди щодо хоча б приблизного часу заснування Києва археологи не можуть досі.
Після ранньослов’янського періоду на Старокиївській горі виникло поселення волинцевської археологічної культури VIII – початку ІХ століть. Житло, відкрите на пагорбі у 1939 р., носить сліди загибелі в пожежі, як і ряд волинцевських поселень на Правобережжі України. Проте навряд чи скандинави були винні у трагедії – скандинавських речей чи арабського срібла часу пожежі в Києві не виявлено. З середини століття у регіон проникають слов’яни культури Лука-Райковецька. Поселення цього часу мало досить бідний вигляд – ані зброї, ані імпортних статусних речей, ані прикрас чи монет у місцевого населення не виявлено. Тоді ж виникає городище на Замковій горі. Не раніше межі ІХ–Х століть виникають перші укріплення на Старокиївській горі, які в середині Х століття зміцнюються, а в кінці століття – докорінно перебудовуються.
Про початки міста, що стало головним центром Давньої Русі, можна говорити лише з часу виникнення торгово-ремісничого поселення на Подолі. Затока навпроти впадіння Десни у Дніпро служила зручною гаванню для річкових кораблів, а на її березі виникло велике поселення. Найдавніша дендродата Подолу – 887 рік. Саме тоді, ймовірно, було «закладено першу цеглину» (тобто колоду) в «фундамент» нового міста. На початок Х століття Поділ вже був розпланований, існували центральні вулиці, була заселена практично вся верхня прибережна тераса. На Подолі зроблено знахідки залишки будівель і загонів для худоби, риболовецьких снастей і весел, зерна, сліди ковальства і ювелірної справи. Саме виникнення Подолу ознаменувало перетворення Києва на центр далекої торгівлі. Спираючись на дендродату, можна буде відсвяткувати 1200-річчя Києва, і то лише в 2087 році.
Чому ж на київських пагорбах виникло місто?
Візантійські монети і скляні вироби, гирьки, ливарна форма з арабським написом другої половини Х століття та рогова булавка першої половини ХІ століття з рунічним написом свідчать про присутність на Подолі скандинавського населення, зайнятого у далекій торгівлі. У Києві на межі ІХ–Х століть знайдені «скарби» дирхемів і золоті скандинавські браслети. На київських пагорбах археологи відкрили поселення із курганними групами біля них. Серед них – як малі насипи курганів, так і подібні до чернігівських «великі кургани», відомі з письмових джерел як Аскольдова, Дірова та Олегова могили. Поховання і деякі знахідки вказують на присутність у ранній історії Києва скандинавів. Тут виявлено камерні гробниці, норманське озброєння (в тому числі єдину знайдену за межами Скандинавії деталь напівмаски від шолому типу Йормундбю) і скандинавські прикраси.
Що ж робили скандинави на берегах Дніпра?
Зараз вже загальновідомо, що епоха вікінгів в Європі розпочалася не з нападу норманів на Ліндісфарн у 793 р., а раніше. Принаймні від другої половини VIII століття існувало поселення скандинавів на Волзькому торговому шляху, відоме як Стара Ладога. Упродовж наступного століття виникають інші колонії купців-воїнів – східних вікінгів: Рюрикове городище, Сарське городище, поселення у Верхньому Поволжі (біля с. Тімерьово, Петровскоє і Михайловскоє). На цих пам’ятках археологами знайдено сотні тисяч срібних монет – дирхемів. За ними скандинави долали тисячі кілометрів, потрапляючи на східні ринки у Поволжі. Східним (арабським, перським) джерелам ці купці-воїни були відомі під назвою «ар-Рус», а в слов’янським мовах вони називалися терміном «русь». Русь у ті часи – поліетнічна спільнота, в якій вихідці зі Скандинавії відігравали провідну роль. Ці люди об’єднувалась довкола спільних занять – торгівлі, ремесла і війни. Русь мешкала у міських поселеннях, розташованих на східному торговому шляху. У VIII–IX століттях цей шлях пролягав Волгою, але вже у першій половині ІХ століття русь розвідала річковий і морський шлях до Візантії. Ця держава теж мала багатства й ринки і була зацікавлена у товарах, які постачала русь – головним чином рабів. Латинське джерело, відоме як «Аннали Сен-Бертен», або «Бертенські аннали» (продовження «Франкських королівських анналів» імперії Каролінгів) повідомляють, що делегати русі (які виявилися шведського походження) прибули до імператора Людовіка у складі візантійського посольства у 839 р. Це є найбільш раннім свідченням про контакти русі з Візантією. Пізніше назва русь зафіксована візантійськими джерелами: патріарх Фотій і низка пізніших авторів повідомляли про напад «росів» на Константинополь у 860 р. Про подорожі до Візантії згадують і рунічні камені, переважно зі Швеції, а скандинавські саги розповідають про мандрівки вікінгів до Міклаґарду – Константинополя.
Поступово на новому торговому шляху русі – Дніпровському – розквітають нові міські поселення. Наприкінці ІХ століття виникає торговий емпорій у Ґньоздово біля пізнішого міста Смоленська, на місці стику верхніх течій Дніпра і Двіни, на березі Дніпра, що не затоплюється паводком. Воно мало укріплене городище, оточене відкритими поселеннями, і величезний некрополь, де відкрито багато камерних поховань зі скандинавськими речами і зброєю. У Середньому Подніпров’ї також стали виникати нові поселення. Наприкінці ІХ – на початку Х століття скандинави заснували інший емпорій – Шестовицю в нижній течії Десни. Тут відкрито речі скандинавського походження, які свідчать про те, що Шестовиця була осередком купців-воїнів. Серед знайдених у поселенні речей присутні гирьки і уламки терезів, прикраси скандинавського і візантійського походження, корабельні цвяхи і ями зі смолою, у могильнику присутні камерні поховання зі скандинавськими предметами і візантійськими імпортними речами.
Найбільш південним пунктом зосередження скандинавських артефактів, що відносяться до періоду заснування Дніпровського торгового шляху, став Київ. Подібно до інших емпоріїв русі, у ІХ-Х століттях Київ мав укріплене городище (на Старокиївській горі), де була згодом заснована князівська резиденція з кам’яною церквою (Десятинною) і кам’яним палацом та відкрите торгово-ремісниче поселення біля підніжжя пагорбів уздовж Дніпра (Поділ). Торгова діяльність русі на середину Х століття дуже детально описана у творі візантійського імператора Константина Порфірогеніта (Багрянородного) «Про управління імперією». Він, зокрема, називає «фортеці» русі – міста і укріплені поселення Новгород, Смоленськ, Вишгород, Чернігів, Київ, звідки приїздили купці до Вітачева – союзної слов’янської фортеці. Він також описує небезпечний шлях торгових флотилій уздовж Дніпра, минаючи пороги, острови і переправи, до Чорного моря і Константинополя. Після походу 860 р. лише двічі, у 911 і 944 рр. русь здійснювала військові походи на Візантію, решта часу процвітала описана Константином сезонна торгівля. Саме така торгівля зробила з Києва місто – ключовий пункт на шляху руських товарів до Візантії.
Через століття після заснування, у 980-х рр. в Києві відбувається будівництво нового міста – центру князівської влади, нової християнської релігії, місця концентрації товарів, податків і влади. На Старокиївській горі було побудовано кам’яну Десятинну церкву (частково на місці язичницького могильника) і три кам’яні палаци, було закладено вулиці, реконструйовано міські фортифікації. Старокиївська гора набуває вигляду резиденції великого князя – християнського правителя ранньосередньовічної держави, а Київ – стає столицею.
Використана література:
1. Андрощук Ф. Гнёздово, Днепровский путь и финал Бирки // Археологический сборник. Гнёздово. 125 лет исследования памятника. – М., 2001.
2. Андрощук Ф. Скандинавские древности в социальной топографии древнего Киева // Ruthenica. Т. III. К., 2004.
3. Данилевский И. Н. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX–XII вв.). М., 2001.
4. Даркевич В. П. Происхождение и развитие городов древней Руси (X—XIII вв.) // Вопросы истории. 1993. № 10.
5. Зоценко В. Н. Скандинавские древности и топография Киева «дружинного периода» // Ruthenica. Т. II. К., 2003.
6. Ісаєвич Д. Загадка півторатисячоліття // Час і події 05/24/2007. https://www.chasipodii.net/article/1440/
7. Козюба В. К. «Місто Володимира» у Києві: історична реальність чи історіографічний міф? // Стародавній Іскоростень і слов’янські гради. Т. 1. Коростень, 2008.
8. Константин Багрянородный. Об управлении империей. М., 1991.
9. Комар А. К дискуссии о происхождении и ранней истории Киева // Ruthenica. Т. IV. К., 2005.
10. Комар А. Киев IX–Х вв. // Русь в IX–X веках: археологическая панорама. Москва–Вологда, 2012.
11. Мюле Э. К вопросу о начале Киева // Вопросы истории. 1989. № 4.
12. Новосельцев А. П. «Мир истории» или миф истории? // Вопросы истории. 1993, № 1.
13. Осипчук И. Академик Петр Толочко: «С празднованием 1500-летия Киева мы поспешили лет на… 100» // Факты и комментарии. 2007, 22 мая.
14. Петрухин В. Я. Начало этнокультурной истории Руси IX–XI вв. Смоленск, 1995.
15. Пріцак О. За кулісами проголошення 1500-ліття Києва // Сучасність, вересень 1981.
16. Рыбаков Б. А. Город Кия // Вопросы истории, 1980, № 5.
17. Рыбаков Б. А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. М. 1963.
18. Сагайдак М. А. Давньокиївський Поділ: Проблеми топографії, стратиграфії, хронології. – К., 1991.
19. Толочко А. Очерки начальной руси. – К., СПб: Laurus, 2015.
20. Толочко П. П. Древний Киев. К., 1983.
21. Толочко П. Историческая топография раннего Киева: реальная и вымышленная // Ruthenica. Т. 8. К., 2009.
22. Франклин С., Шепард Д. Начало Руси. 750–1200. / Пер. с англ. Д. М. Буланин, Н. Л. Лужецкая. – СПб: Дмитрий Буланин, 2009.
23. Hedenstierna-Jonson C. Rus’, Varangians and Birka Warriors // Aspects of warriors, fortifications and social change in Scandinavia / Ed. by L. Holmquist Olausson, M. Olausson. – Stokholm, 2009.
24. Urbańczyk P. Who were the early Rus’? // Русь в IX–XII веках: общество, государство, культура. / Отв. ред. Н. А. Макаров, А. Е. Леонтьев. – М.; Вологда: Древности Севера, 2014.
Автор: Папакін Артем Георгійович
Кандидат історичних наук, доцент. У 2003 р. закінчив історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, у 2007 р. – аспірантуру по кафедрі історії слов’ян. Викладає нормативні курси «Історія Центрально-Східної Європи (Середньовіччя та Ранній новий час)», «Давня історія Центральної та Південно-Східної Європи», курси з історії Польщі, українсько-польських стосунків та військової історії. До кола наукових зацікавлень входять іноземні військові формування на території України, військова історія Польщі, українсько-польські стосунки у ХХ ст., уніформологія, зброєзнавство. Стажувався за урядовою програмою Республіки Польща для молодих науковців при Варшавському університеті (2003–2004).
