Ярослав Баштевич. Суспільство Руського й Белзького воєводств напередодні та на початковому етапі Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького (1648-1649)

Ярослав Баштевич

Суспільство Руського й Белзького воєводств

напередодні та на початковому етапі

Національно-визвольної війни під проводом

Богдана Хмельницького (1648-1649)

fsesefes.png


УДК 94 (477) «13/16»

Ярослав Баштевич (Львів, Україна)

СУСПІЛЬСТВО РУСЬКОГО Й БЕЛЗЬКОГО ВОЄВОДСТВ НАПЕРЕДОДНІ ТА НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ ПІД ПРОВОДОМ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО (1648-1649 рр.)

У статті проводиться аналіз суспільних настроїв у Руському і Белзькому воєводствах від часу їх входження до Польського королівства (з 1430-х рр.) до початкового етапу Хмельниччини (1648-1649 рр.). Також автор окреслює причини відсутності козаччини у вказаних землях та мотиви залучення до боротьби окремих суспільних груп (шляхти, духовенства, міщан та селян).

Ключові слова: Західний похід Богдана Хмельницького, Руське й Белзьке воєводства, суспільні верстви, козацтво.


Український історик Степан Томашівський понад століття тому зазначав, що вплив Хмельниччини настільки великий, що відчувається й досі[1]. Однак у суспільно-політичній думці уже здавна явище українського козацтва, а також сформованої згодом на його основі Гетьманщини, асоціюється фактично й виключно з територією Наддніпрянщини. Натомість роль суспільних станів Руського й Белзького воєводств у цих процесах вчені майже не враховують. Хоча можна сказати навіть те, що саме завдяки людності з окреслених теренів козацтво сформувало свою ідентичність, а Національно-визвольна війна середини XVII ст. набрала таких масштабів.

У роботі, окрім опублікованих джерел, використано праці українських та польських дослідників. Попри направду доволі значні історіографічні обсяги вивчення Хмельниччини, питання ролі у ній земель історичної Галичини та Белзької землі є майже невідомим. Найґрунтовнішими є й досі видані у 1898 та 1914 рр. розвідки С. Томашівського, насичені великим джерельним матеріалом. У радянський період тема теж вивчалася (наприклад, праці В. Грабовецького, Я. Ісаєвича, Ю. Гроссмана), але акцентувалося на єдності галичан з Московською державою та на соціальному характері змальованих подій. Протягом остан­нього десятиліття з’явилася низка праць, де висвітлено окремі аспекти окресленої теми. Це, зокрема, дослідження І. Смутка, І. Скочиляса, В. Смолія та В. Степанкова, О. Ярошинського, З. Федунківа, Б. Омельчука, Р. Голика та ін. Польська історіографія тривалий час апелювала до руйнівної сили Хмельниччини (О. Чоловський) або до її соціального характеру у другій половині XX ст. (Я. Шафлік), але з кінця 1980-х рр. дослідження втратили ідеологічне й націоналістичне забарвлення. З праць сучасних польських істориків у роботі використано дослідження А. Гливи, Д. Купіша, Е. Каліновського тощо.

У статті аналізуються суспільні процеси на теренах колишньої Галицько-Волинської держави, окреслюються різного роду причини відсутності тут козаччини, визначається роль, яку відіграли суспільні верстви руського населення Галичини і Белзької землі у формуванні козацтва Середнього Подніпров’я, а також ставлення суспільства згаданих територій до Хмельниччини.

93154448_2854788694637013_3357246291695370240_n.png

Попри те, що українська національна революція середини XVII ст. розпочалася з території Наддніпрянщини, а її рушійною силою було козацтво, прояви національного руху спостерігаються і значно раніше на території Галичини, оскільки саме там найкраще можна простежити антагонізм між польською й українською націями через тривалий період співжиття на одній території[2]. Із входженням західноукраїнських земель до Польського королівства спостерігаються й соціально-економічні відмінності цих територій від загальноукраїнського масиву, які й привели до того, що в Галичині не розвинувся козацький стан[3]. Оскільки ще від часів татаро-монгольської навали територія Галицько-Волинської держави, а згодом Руського воєводства, була більш густо заселеною порівняно, наприклад, із теренами Київщини, це також зумовило на цих землях більшу соціальну диференціацію та стратифікацію.

Так, порівняно з теренами Подніпров’я, у Руському й Белзькому воєводствах значно більший відсоток становив шляхетський стан. Це пояснюється тим що, окрім місцевого боярства, на новоприєднані землі колишнього Галицько-Волинського князівства рушила велика кількість шляхти[4], яка збільшувала своє землеволодіння та впродовж наступних кількох століть споріднювалася з місцевою елітою, а, своєю чергою, остання масово приймала католицизм[5]. Ці процеси активно підтримували польські королі, які надавали шляхетству все нові привілеї на землі Галичини[6]. Зрештою вже в XVI ст. фактично вся заможніша шляхта Руського воєводства втратила риси своєї національності й «злилася» з польським елементом, а українство збереглося лише серед представників дрібної шляхти[7], але і ті, і ті формально володіли рівними політичними правами, тому й були лояльно налаштованими до польської влади[8]. Шляхта не могла організувати й належної оборони своїх земель від татарських набігів, оскільки впродовж XVI ст. остаточно перетворилася з «рицарів у землевласників»[9], тому українська людність Руського воєводства неодноразово зверталася за допомогою до сусідніх волинських князівських родів (наприклад, Острозьких)[10]. Бажаючи примножити свої прибутки, шляхта захоплювала селянські господарства й чинила все більший тиск на міста, чим провокувала конфлікти та спроби опору, що особливо підкреслювали радянські історики[11].

Як зауважив Борис Флоря, найчіткіше простежується розвиток конфлікту в центрі Руського воєводста у Львові, де «[…] православні “русини” зустрічалися з цілою низкою заборон, що й ставило їх у нерівноправне становище»[12]. У Руському воєводстві від часу запровадження Маґдебурзького права фактично діяло негласне правило, що міське самоврядування може надаватися лише католикам. А оскільки і в XVII ст. у Галичині було зовсім небагато сільських католицьких парафій[13], то в містах релігійне протистояння відобразилося найяскравіше[14].

Якщо ще Казимир III та Людовік І намагалися продемонструвати свою лояльність до місцевого православного населення – 1371 р. було відновлено Галицьку митрополію, – то уже за Владислава II Ягайла її ліквідували з утворенням намісництва, а указами 1412 та 1423 рр. король переніс центр римо-католицької митрополії з Г алича до Львова й доручив львівському архієпископу нагляд за «єретиками та схизматиками» на території Галичини, аби ті «не шкодили Католицькій церкві»[15]. Саме таке ставлення до православних як до «схизматиків» переважатиме і в наступні періоди. Через падіння Константинополя під навалою турків 29 травня 1453 р. Православна церква опинилася у ще гіршому становищі[16]: фактично чували над нею в Галицькій Русі другої половини XV – першої половини XVI ст. сумнівної репутації опікуни-ктитори. Номінації на церковні уряди тут здійснювали з благословення не православних, а римо-католицьких ієрархів, а нагляд за православним кліром часто надавали світським урядникам[17]. Хоча православних священиків і далі ставили з Києва[18]. Таке становище зберігалося аж до 1540-х рр., коли через вимоги міщан вдалося відновити посаду православного єпископа, але згодом міщани й боролися зі зловживаннями тих таких єпископів[19] [20].

Втім, із середини XVI ст. (через нові загрози Реформації) посилився також наступ католицизму, у містах Галичини з’явилися єзуїтські осередки, школи, які намагалися відвернути від православ’я . Міщани-русини, які не мали змоги самотужки захистити свої права, створили братства (рух досягнув свого апогею наприкінці XVI – на початку XVII ст.). Найважливішу роль братство займало при Львівській Успенській церкві. Саме братства, як зазначають дослідники, ставали головними центрами опору наступові на права русинів- українців: з них подавали скарги до магістрату, а то й королю . Але вони задовольнялися певними правовими поступками, що їм надавали у міських радах, і не виступали за збройне вирішення конфліктів[21] [22]. Саме зі Львівського братства, коли напередодні укладення Берестейської унії в місті почалися переслідування православних, розсилали звернення з проханням захисту «[…] до князів, і панів, і всіх православних християн грецького обряду»[23] [24]. Братчики налагодили зв’язок із репрезентантами русинства (українства) з інших українських земель: мали вже досвід від співпраці з волинськими князями, наприклад, родиною Острозьких, яка вже з початку XVI ст. почала втручатися в релігійну ситуацію в Галичині [24] й виступала проти покатоличення.

Після запровадження постанов Варшавської конфедерації 1573 р., а саме щодо релігійних свобод усієї шляхти, із сеймиків Руського воєводства в наступні десятиліття лунали вимоги виконання її статей[25]. Як відомо, хоча львівський єпископ Гедеон Балабан був одним з ініціаторів об’єднання Церков, на унію він не перейшов, як і вся Львівська єпархія. Попри те, що Берестейський унійний собор наклав анафеми на львівського й перемишль­ського єпископів, це не вплинуло на життєздатність Православної церкви. Хоча унійні тенденції виглядали вражаюче, переходи на унію не стали масовими, а єпископи почали виконувати функції екзархів Константинопольського патріархату[26]. У першій половині XVII ст. було чимало спроб унійних митрополитів захопити Львівську єпархію, але львівське міщанство завдяки Ставропігійному братству зберегло позиції православ’я[27]. Не хотіли переходити на унію, можливо, не так через догматичні питання, як через відверте втручання шляхти, римо-католицьких ієрархів у руські релігійні справи православних[28]. Втім, доля православ’я, унії у різних регіонах безпосередньо залежала від релігійних симпатій землевласників, у володіннях яких знаходилися парафіяльні храми[29] [30] [31]. Якщо, до прикладу, у Волинському воєводстві, де уніатство було набагато поширенішим, воно стало сприйматися як перешкода насадженню католицизму аж від 1640-х рр. , то у Львівській єпархії Руського воєводства, де зберегло свої позиції православ’я, уніатство фактично зразу трактувалося вороже, що простежується, зокрема, в діяльності Яна Дмитрія Суліковського.

У найбільш важкому становищі в Руському воєводстві перебували селяни – не лише щодо інших верств суспільства Галичини, а й відносно селянства з Поділля і Наддніпрян­щини, куди регулярно зі своїми нападами навідувалися татари. У радянський період особливо наголошувалося на серйозній експлуатації західноукраїнського селянства. Так, через екстен­сивний спосіб господарювання – фільварки, які виникали на теренах Західної України уже наприкінці XIV – на початку XV ст., шляхта, окрім постійного збільшення тривалості панщини й різноманітних повинностей, почала масово захоплювати селянські наділи (а часто й маєтки дрібної шляхти) і приєднувати їх до своїх господарств[32]. З XVI ст. в Галичині поширювалася система оренди маєтків, саме від орендарів (здебільшого, представники середньої шляхти) найбільше потерпали селяни[33]. Це підтверджується тим, що у гродських книгах акти оренди маєтків становлять вагому частку документів[34]. Зростання фільваркової системи впродовж другої половини XVI – першої половини XVII ст. призводило до все більшого розорення й розшарування селянства[35]. До цього слід додати й постої військ, які часто розміщувалися саме на території Галичини й діяли в зайнятих маєтках не набагато краще татар[36]. Водночас посилювався опір селянства, який проявився у різних формах, зокрема: поданні численних скарг королю, втечі цілих сіл та міст або збройних виступах проти орендарів чи шляхти[37]. Через набіги татар освоєння придатних для господарства земель Карпат тривало фактично до середини XVII ст.[38] [39] Тому саме гірські райони Карпат, поруч із Поділлям й Наддніпрянщиною, від XIV ст. стали місцем втечі для селян і міщан . Через соціально-економічні причини на Прикарпатті постав рух опришків, який активізувався на початку XVII ст.[40] Цікаво, що шляхті вдавалося набагато швидше організувати загони для придушення опришківського руху[41] [42], ніж організувати оборону проти татарської загрози.

З вищеназваних причин зрозуміло, чому людність фактично всіх суспільних верств оплоту українства на західному кордоні – терени Руського й Белзького воєводства, долучилася до Хмельниччини.

Активно підтримало козацький рух селянство (зокрема у Галичині), що дослідники часто логічно пояснюють намірами покращення свого становища. І здавалося б, що в цьому випадку не можна говорити про національне питання, бо ж навіть свої напади селянські загони спрямовували не лише на маєтки польської шляхти, але й української православної . Але з іншого боку, можливо, дещо несподівано, але непоодиноким явищем було те, що селяни Руського воєводства могли добровільно обороняти маєтки панів від мародерів[43], незалежно від національності. Окрім цього, є певні нюанси, що дозволяють до соціального характеру повстання додати національні нотки. Зокрема, шляхта Придніпров’я імовірно не бачила великої загрози від своїх підданих, оскільки геть не була готовою до виступів й не змогла організувати оборони. Тому вона швидко покинула свої володіння уже з першою хвилею заворушень. А організувати сеймики вдалося лише наприкінці червня – початку липня 1648 р., і то вже в Житомирі та Луцьку Натомість шляхтичі західноукраїнських воєводств, а також сусідніх Краківського, Сандомирського, Люблінського фактично з кінця травня – початку червня розпочали приготування до оборони[44] (у Руському воєводстві – ще 11 квітня, задовго до переможних для козацтва битв, сеймик у інструкціях послам просив короля вгамувати «козацьку сваволю» і відновити спокій)[45] [46]. Окрім цього, уже після перемог Хмельницького, з травня стали поширюватися чутки про розісланих останнім аж під Краків шпигунів, які «бунтували» народ. Загроза була такою великою, що шляхта Галицької землі в червні вирішила не відправлятись до спільного посполитого рушення, а тримати «оборону на місці» .

Те, що фактично звідусіль від західноукраїнського селянства лунали погрози полякам (як нації), можна пояснити тим, що в Галичині саме «польськість» стала однією з головних ознак привілейованого стану (і українським заможним родам для посідання державних урядів доводилося частково або повністю «ополячуватися», тобто, входити в суспільну верству Речі Посполитої). Тому там, де руська шляхта вже міцно увійшла до суспільного організму Речі Посполитої, вона виступила проти Хмельниччини, як-от з Перемишльщини[47], або ж втекла в західну Польщу чи Угорщину, як рід Шептицьких[48]. Але при цьому, навіть у розпал Хмельниччини, В. Липинський нарахував серед повстанців понад шість тисяч шляхти (і з Галичини)[49]. Так і в Руському воєводстві шляхта, хоча і в менших масштабах, долучилася до виступів (особливо з Галицької землі); часто шляхтичі очолювали повстанські загони (як Семен Височан)[50]. За таких умов опозиційні до Хмельниччини шляхтичі з «Червоної Русі» або закидали гетьману «зрадництво», або ж підтримку за козацькі вольності[51], не побачивши національного підтексту у виступі. Можливо, частина шляхти, яка підтримала боротьбу на стороні Хмельницького, мислила, як волинський шляхтич Єрлич, який критикував гетьмана за знищення маєтків середньої шляхти, але хвалив за знищення магнатських володінь[52].

До Хмельниччини активно долучилися і міщани Галичини. Ще перед вступом козацького війська спостерігалися повстання в кількох містах – Теребовлі[53], Яворові[54]. Хоча окремі міста: Броди, Белз, Руська Рава, Коломия «залишалися вірними Речі Посполитій»[55]. Наприклад, у Львові руське населення, не боячись репресій, допомагало козацтву: «Хмель­ницький забирає українські міста, оскільки вони самі йому піддаються, […] планує в по­дальшому, після з’єднання з великою кількістю татар, рушити на Люблін. У Львові виявилася велика зрада від русі: перехоплено 10 листів від Хмельницького, декілька бочок пороху, немалі гроші, які відправили зі Львова для підтримки Хмельницького. На що вже Львів, котрий не відчуває нестачі в силах для своєї оборони, але і його залишають люди багатші, побоюючись зради». Але львів’яни засуджували союз козацтва з татарами («невірними»)[56]. Цікаво, що при зустрічі козацтва з репрезентантом українства в Галичині львівськими братчиками, останні проявили готовність до співпраці, оскільки зустрічалися з особистим капеланом Хмельницького. А частина братчиків згодом навіть перейшла на сторону козаків й служила у козацькому війську[57]. Але у автора Львівського літопису (М. Гунашевського) захоплення козацтвом (як це простежувалося у попередній період) поєднується 1648 р. з образом безжальних воїнів та детальним описом козацьких руйнувань краю[58]. Ці погляди є відображенням так званого поміркованого крила повстанців[59], які бачили себе частиною «Русі», але бажали зайняти місця польської знаті, тому їх лякали радикальні селянські маси (чернь).

Так само й польська сторона не лише в українських, а й у етнічно польських воєводствах, хоч відкрито і не заявляла про національні мотиви виступів, але, готуючись до оборони, наголошувала не залучати до неї русинів[60]. Наприклад, у Люблінському воєводстві заборонили продавати олово і порох, особливо тим, що «походили з України»[61], хоча там упродовж 1648-1649-х рр., на відміну від сусідньої Холмщини, майже не було селянських виступів[62]. У Підляському воєводстві теж було проведено низку застережних заходів для виявлення «внутрішніх ворогів»[63]. Так, Хмельниччина породила так звані strachy na Lachy, а найбільше шкоди етнічно польські території зазнали через постої власних військ, проти яких «міг боронитися тільки Пан Бог»[64]. Вочевидь такого «великого страху» додавала шляхта з Подніпров’я, яка з весни 1648 р. втікала все далі на захід[65].

Цікавою особливістю, яка дещо відрізняє характер Національно-визвольної війни в Галичині від решти українських земель, була доволі масова участь у ній кліриків. Так, з актових книг Руського воєводства відомо понад 100 імен представників духівництва, які, попри свій сан, організовували загони, разом із селянами брали до рук зброю і нападали на панські маєтки, серед них були навіть сотники й полковники[66]. Окрім того, якщо вони не брали безпосередньої участі, то «намовляли до непокори»[67]. А на оборонні заходи духівництво з Буська реагувало відгуком: «Чути того Ляха, бо ще їм козаки не дали себе пізнати»[68]. Залученню до боротьби кліриків сприяли й вимоги Хмельницького, відображені в інструкції послам у Варшаву за червень 1648 р.: «Що до нашого духовенства стародавньої грецької віри, то дуже просимо його не чіпати, і ті святі церкви, які у Любліні, Красному Ставу, Сокалі та в інших містах силою були унією поневолені, при давніх вольностях залишити»[69]. Згідно з цим, мало б бути негативне ставлення Хмельницького до уніатів, але майже невідомо про їх вбивства козаками, а суперечності обмежувалися захопленням православними уніатських церков, монастирів (так, майбутнього уніатського єпископа Якова

Сушу викинули з монастиря через паркан)[70] [71]. Таке, порівняно терпиме, ставлення Хмель­ницького до уніатів було важливим для русинів фактично уніатської Холмщини, яка теж долучилася до Національно-визвольної війни у жовтні – листопаді 1648 р. Загалом для уніатів Холмщини в ці часи були характерними часті переходи з унії у православ’я і навпаки. А селяни, які належали уніатському духівництву і, напевно, були уніатами, також оголошу­валися козаками і брали участь у військових діях (бувало, що до них долучався і уніатський клір)[72]. Та в Києві, ймовірно під впливом православних ієрархів, радикалізувалося ставлення гетьмана до унії: «Щоб імені унії не було, тільки римський і грецький закони […]»[73] [74]. Такі ж тези були включені козацькою стороною і до Зборівської угоди 18 серпня 1649 р. Цікаво, що «рятівником унії» тоді виступив православний шляхтич А. Кисіль, який у переговорах з козацтвом апелював до релігійної толерантності .

Варто наголосити й на тому, що значна частина мирного населення (православ- них/русинів) Галичини через страх не підтримали Хмельницького, вони ж часто допомагали польській стороні, як це видно з облоги Збаража[75]. До того ж, козаки у своєму війську часто прирівнювали чернь (селян) до худоби, посилали її як «гарматне м’ясо»[76]. Адже козацькі й татарські загони нерідко руйнували не тільки маєтки заможної шляхти, а й селянські; подекуди грабували захоплені селянами міста; знищували православні церкви (захоплення собору Св. Юра різко засудив львівський літописець)[77]; татари забирали величезний ясир тощо (наприклад, втрати Перемишльської землі були такими великими, що господарство вдалося відновити лише до середини XVIII ст.)[78] [79]. Все це призвело до розчарування суспільних верств від створеного колись ідеалу козацтва, тому уже з наступним приходом козаччини в Галичину 1655 р. її майже ніхто не підтримав . Чимало руського населення після подій 1648-1649-х рр. емігрувало на територію Гетьманщини, як полк Семена Височана (а звідти й на Слобожанщину)[80], а ті, хто залишився, стали «більш компромісними», що проявилося у релігійних питаннях (призвело в майбутньому до переходу на унію єпархій Західної України), а залишки шляхетської верстви полонізувалися й увійшли до складу регіональної еліти[81].

Похід Хмельницького мав величезне значення для Руського й Белзького воєводств. Адже створення Гетьманщини й численні міграції туди населення з Галичини привели до послаблення опору перед «польськістю» і частковою асиміляцією (наприклад, той таки перехід в унію). Хоча, як інколи підкреслюється у польській історіографії, Хмельниччина спричинила згодом поділ українських земель між Річчю Посполитою та Московською державою, але чи мало б шанси руське (українське) населення (особливо з теренів Галичини) встояти й не поєднатися з річпосполитською ідентичністю, якщо б не було створено Гетьманщини, а також, закликів в універсалах гетьманів – І. Виговського, П. Дорошенка до єднання всіх українських земель!?


The article analyzes social moods in the Ruthenian and Belz voivodeships from the time of the entry of these lands to the Kingdom of Poland (1430-s) to the initial stage of Khmelnychchyna (1648-1649). The author also outlines the reasons for the absence of the Cossacks in the specified voivodeships and motives of involvement in the struggle of certain social groups of Galithia (gentry, clergy, citizens and peasants).

Key words: Western campaign of Bogdan Khmelnytsky, Ruthenian and Belz voivodeships, social groups, Cossacks.


Покликання:

[1]         Томашівський С. Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину (Два місяці української політики 1648 р.). Львів, 1914. С. 2.

[2] Флоря Б. У истоков польско-украинского конфликта // Славяноведение. 2004. № 4. С. 28.

[3] Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. // Записки НТШ. Львів, 1898. Т. 23-24. С. 4.

[4]  Грабовецький В. Західно-українські землі в період народно-визвольної війни 1648-1654 рр. Київ : Наукова думка, 1972. С. 17-18.

[5]  Смуток І. Руська шляхта Перемишльської землі (XIV-XVIII ст.). Історико-генеалогічне дослідження. дис. на здобуття наук. ступеня доктора іст. наук: 07.00.06. Київ, 2018. С. 109-111.

[6] Там само. С. 92-95.

[7]  Грушевський М. Українська шляхта в Галичині на переломі XVI-XVII в. // Бібліотека «Дзвонів». Львів, 1938. Ч. 28. С. 5-9.

[8] Флоря Б. Указ. соч. С. 34.

[9]  Грабовецький В. Антифеодальна боротьба карпатського опришківства XVI-XIX ст. Львів : Вид-во Львівського університету, 1966. С. 19-20.

[10]  Рудницький С. Руські землі Польської корони при кінці XV в. Ворожі напади й організация пограничної оборони // Записки НТШ. Львів, 1899. Т 31-32. С. 26.

[11]  Сагайдачна Н. Становище українського населення Галичини напередодні Хмельниччини: історіографічний аспект // Галичина: науковий і культурно-просвітній, краєзнавчий часопис. Івано-Франківськ, 2001. Вип. 5-6. С. 112-113.

[12] Флоря Б. Указ. соч. С. 28.

[13] Сагайдачна Н. Назв. праця. С. 112.

[14] Флоря Б. Указ. соч. С. 29.

[15]  Скочиляс І. Польське «право патронату» та особливості правового становища Галицької (Львівської) єпархії в XV-XVII століттях // Вісник Львівської комерційної академії. Серія гуманітарних наук. Вип. 10. Ювілейний збірник на пошану Степана Гелея. Львів : Вид-во ЛКА, 2011. С. 110.

[16] Там само. С. 107.

[17] Там само. С. 101-111.

[18] Там само. С. 110.

[19]  Ісаєвич Я. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI-XVIII ст. Київ : Наук. думка, 1966. С. 72­73.

[20]   Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). Вид. 2. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2009. С. 72.

[21] Грабовецький В. Західно-українські землі. С. 38-39.

[22]  Гербільський Г Західноукраїнські землі в роки Визвольної війни і возз’єднання України з Росією (1648­1654 рр.) // 300 років возз’єднання України з Росією : Наук. зб. Львів, 1954. С. 60-61.

[23] Флоря Б. Указ. соч. С. 29.

[24] Мицько І. Костянтин Іванович Острозький та церква Галичини // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. Вип. 18. Острог : Національний університет «Острозька академія», 2011. С. 63-64.

[25]  Галушка Ю. Ставлення руських сеймиків до реформованих віровизнань Речі Посполитої упродовж 90 -х рр. XVI ст. // Студентські історичні зошити. Івано-Франківськ, 2016. Вип 7 : Спеціальний випуск, присвячений українсько-польським відносинам Х-ХХІ століть. С. 37-38.

[26]  Скочиляс І. Рецепція Берестейської унії у Львівській єпархії в першій половині XVII століття (спростування одного історіографічного міфу) // Od Kijowa do Rzymu. Z dziejôw stosunkôw Rzeczypospolitej ze Stolic^ Apostolsk^ i Ukraine / pod red. M. R. Drozdowskiego, W. Walczaka i K. Wiszowatej-Walczak. Bialystok, 2012. S. 778­779.

[27] Ibidem. S. 779-783.

[28] Ibidem. S. 786.

[29] Ibidem. S. 789.

[30] Ярошинський О. Волинь у роки Української національної революції середини ХУІІ ст. Київ : Видавничий дім «Стилос», 2005. С. 50.

[31]  Скочиляс І. Рецепція Берестейської унії у Львівській єпархії. S. 791.

[32] Грабовецький В. Антифеодальна боротьба… С. 23-24.

[33]  Гроссман Ю. Західноукраїнські землі перед Визвольною війною 1648-1654 рр. // 300 років возз’єднання України з Росією: Наук. зб. Львів, 1954. С. 23.

[34]  Сагайдачна Н. Становище українського населення. С. 112.

[35] Грабовецький В. Антифеодальна боротьба. С. 23.

[36] Там само. С. 24.

[37]  Селянський рух на Україні 1569-1647 рр. Збірник документів і матеріалів. Київ : Наукова думка, 1990. С. 14­22, 134-141.

[38]  Сагайдачна Н. Становище українського населення. С. 112.

[39] Грабовецький В. Антифеодальна боротьба. С. 29.

[40] Там само. С. 31-38.

[41] Грабовецький В. Антифеодальна боротьба. С. 36-41.

[42] Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. 2-ге вид. Львів : Світ, 1990. С. 126.

[43] Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси. С. 57.

[44]  Kupisz D. Prôby organizacji wojsk „obrony domowej” przez szlachtç wojewôdztw kijowskiego, bradawskiego i czemihowskiego (1649-1650) // Kwartalnik Historyczny. 2018. R. CXXV S. 7-8; Kalinowski E. Strachy na Lachy – na Podlasiu: szlachta ziemi bielskiej w walce z powstaniem Chmielnickiego (1648-1649) // Przegl^d Historyczny. 2014. R. 105. № 1. S. 7; Szaflik J. Nastroje wsrôd spoleczeήstwa Lubelszczyzny w okresie wojny narodowo-wyzwolefczej na

Ukrainie (1648-1654) // Annales Universitatis Mariae Curie-Sklodowska. Sectio F, Nauki Filozoficzne i Humanistyczne. 1956. № 11. S. 62.

[45]  Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardynskiego we Lwowie w skutek fundacyi Sp . Alexandra hr. Stadnickiego. Wyd. staraniem Galicyjskiego Wydzialu Krajowego. Lwôw, 1909. Т 20. S. 505-510.

[46]  Czolowski A. Z dziejôw Chmielniczyzny na Podkarpaciu // Ksiçga pami^tkowa ku czci Wladyslawa Abrahama. 1931. T. 2. S. 2.

[47]  Смуток І. Руська шляхта Перемишльської землі. С. 225.

[48]  Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр. / упорядн. о. Ю. Мицик ; Редколегія В. Брехуненко, Д. Бурім, О. Маврін, П. Сохань, Г. Швидько. НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського; Канадський інститут українських студій (Едмонтон). Київ, 2012. Т. 1 : (1648-1649 рр.). С. 419.

[49] Ярошинський О. Волинь у роки. С. 176.

[50] Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси. С. 56, 115-117.

[51]  Дарчик С. Окремі аспекти початкового етапу повстання Б. Хмельницького в мемуарах сучасників // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. Київ, 2009. Т. 17. С. 58-60.

[52] Там само. С. 56-57.

[53]  Стрішенець М. Теребовлянщина в період національно-визвольної війни під керівництвом гетьмана Б. Хмель­ницького // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гна- тюка. Серія: Історія / за заг. ред. проф. І. Зуляка. Тернопіль : Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2014. Вип. 1. Ч. 3. С. 14.

[54] Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси. С. 87.

[55] Там само. С. 44, 81-82.

[56]  Гіпіч В. Юзеф Бартоломій Зіморович. Життя та світогляд львівського міщанина XVII століття // Київська старовина. 2012. № 4. С. 154.

[57] Ісаєвич Я. Братства та їх роль… С. 114.

[58]  Голик Р. Війна і Русь: Еволюція уявлень про збройні конфлікти у середньовічній та ранньомодерній культурі та їх рецепція у модерній Галичині // Actes testantibus. Ювілейний збірник на пошану Леонтія Войтовича. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2011. Вип. 20. С. 224-226.

[59] Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. С. 126.

[60] Kalinowski E. Strachy na Lachy – na Podlasiu. S. 14.

[61]  Szaflik J. Nastroje wsrôd spoleczeήstwa Lubelszczyzny… S. 63.

[62] Ibidem. S. 72.

[63] Kalinowski E. Strachy na Lachy – na Podlasiu… S. 30-36.

[64] Ibidem. S. 56.

[65] Kupisz D. Prôby organizacji wojsk «obrony domowej»… S. 23-24.

[66]   Харишин М. Богдан Хмельницький та Українська православна Церква (1648-1657 рр.) // Український історичний журнал (далі – УІЖ). 1995. № 4. С. 94; Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси. С. 53-56.

[67]  Пестрікова О. Образ українських козаків у творчості польського історика Людвика Кубалі // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. 2017. Вип. 15. С. 23.

[68] Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси. С. 12.

[69]  Цит. за: Іваненко-Коленда С. Митрополит київський, галицький та всієї Русі Гавриїл Коленда // УІЖ. 2006. № 5. С. 89.

[70] Там само. С. 90.

[71]  Szaflik J. Nastroje wsrôd spoleczeήstwa Lubelszczyzny… S. 66.

[72] Візер С. Місце уніатської церкви в структурі держави Б. Хмельницького // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. Серія 6 : Історичні науки. 2004. С. 60.

[73] Цит. за: Візер С. Місце уніатської церкви. С. 57-58.

[74] Іваненко-Коленда С. Митрополит київський. С. 90.

[75]  Окаринський В. Стереотипи свідомості воюючих сторін у їх ставленні до цивільного населення на прикладі облоги Збаража та за умовами Зборівського миру 1649 р. // Україна-Європа-Світ: Міжнародний збірник наукових праць. Серія : Історія, міжнародні відносини. Тернопіль, 2009. Вип. 3. С. 50-52.

[76] Там само. С. 53.

[77]  Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець: Джерелознавче дослідження. Київ : Наук. думка, 1971. С. 123.

[78]  Gliwa А. Najazd tatarsko-kozacki na Rus Czerwon^ w 1648 r. Straty materialne i demograficzne na terenie ziemi Przemyskiej // Rocznik Przemyski. T. XLV 2009. Z. 1 : Historia wojskowosci. S. 52-60.

[79] Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси. С. 109.

[80]   Юркевич В. Еміграція на схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького. Київ : Друкарня Всеукраїнської Академії Наук. 1932. С. 2-3.

[81]  Смуток І. Руська шляхта Перемишльської землі. С. 408-409.


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s