Антон Лещинський. Історія трансформацій Церкви Божої Матері: Спроба періодизації

Антон Лещинський

Історія трансформацій Церкви Божої Матері:

Спроба періодизації

84183489_613341389238124_6337912384908165120_n.jpg


Тема Церкви Божої Матері є доволі слизькою для історика релігії. По-перше, тому що ця організація від свого виникнення і аж до сьогодення переживає інтенсивний розвиток; відтак, ні її віровчення, ні культова практика ще не має на нині закріпленої та усталеної форми. По-друге, тому що вік цієї церкви вельми малий – всього неповних тридцять років, а її нинішній склад – то, по суті, перше покоління віруючих. Отже, за неписаним правилом історичної науки Церква Божої Матері відноситься скоріше до явищ сьогодення, аніж минулого, хай навіть і недалекого. Через ці дві обставини, спроби розглядати Церкву Божої Матері у ретроспективному ключі та навіть ставити питання про якусь там періодизацію її такого короткого минулого вповні можуть виглядати як цілком неправомірні.

Але навіть за такий малий строк у згаданій церкві відбувся ряд значимих якісних змін, завдяки котрим вона втратила свій початковий образ і набула цілком нового, помінявши свої суть та місце серед загалу релігійних угруповань сьогодення. На жаль, ці зміни не були зафіксовані у достатній мірі релігієзнавцями, котрі досліджували Церкву Божої Матері. Більшість релігієзнавчих робіт про Церкву Божої Матері відносяться до проміжку між останніми роками минулого століття та кінцем першої половини нульових років, тобто до часу, що передував згаданим змінам. Деякі з авторів, що торкались теми ЦБМ, правда, відстежують зміни, що відбуваються під кінець вказаного періоду, але фіксують самий лише їх початок, причому просто на рівні констатації. Прикладом тут може служити текст російської релігієзнавиці Воробйової М. В., де за станом на 2003 рік відмічено розбіжність віровчення Церкви Божої Матері з православ’ям, а саме згадане віровчення атестується як суміш католицьких догматів та софіології, а також гностичних та іудео-християнських поглядів [1]. При цьому Воробйова не вказує, що «західно-християнські» мотиви тут є наслідком пізніших контактів головного ідеолога церкви з західноєвропейським та американським маріанськими рухами, а всі інші згадані складові не були притаманні Церкві Божої Матері у перші роки її існування [2]. Спостереження певних релігієзнавців,  зроблені у пізніші часи, також не відстежують зміни у віровченні ЦБМ, котрі впливають на питання про її місце у класифікації сучасних «нетрадиційних релігійних течій», а відтак, грішать недоліком актуальності. Так, наприклад, російський дослідник нетрадиційних релігійних течій Роман Лункін у матеріалі «Народ і пророки у Твері», опублікованому у березні 2007 року порталом Credo.ru, іменує Церкву Божої Матері «православною», хоча сама церква на той час вже майже два роки знаходилася поза загалом пов’язаних з православ’ям релігійних рухів і не вживала термін «православна» по відношенню до себе [3].

Словом, трансформації, пережиті Церквою Божої Матері з 1991 року по нинішній час, загалом є білою плямою для сучасного пострадянського релігієзнавства. І от саме спробою заповнити цю білу пляму і є даний нарис.

Найбільш чітко трансформації Церкви Божої Матері простежуються при дослідженні загалу її віросповідної літератури. Інші способи не дають такого достатку фактичної інформації. Культова практика ЦБМ, як уже зазначалося, не має однозначно усталеної форми, тому встановити, наприклад, точну дату тих чи інших нововведень (скажімо, таких, як ритуальні жести на кшталт «подвійного хреста» чи манера водити хоровод під час літургічних «радінь» «корабликом» і «ланцюжком» [4]) вельми важко. Відстежувати соціальне життя церкви теж досить проблематично. Принаймні, без багаторічного польового дослідження, яке складалося б з вивчення поточної соціальної ситуації у ЦБМ та довкола неї з паралельним дослідженням різноманітних архівних даних, таких от, як звіти про церковні заходи, чи матеріали про діяльність духовного лідера ЦБМ на культурно-громадській ниві і тому подібне. Для українського релігієзнавця таке дослідження є важким ще й тому, що сама Церква Божої Матері, попри свою представленість в Україні, має іноземне походження, а її духовний центр знаходиться поза межами нашої країни. Отож, виникає необхідність регулярних виїздів у Іспанію заради спостереження за діяльністю хоча б головного осердя церкви, не кажучи вже про необхідність налагодження контактів з нинішніми громадами церкви у Росії – країні, з котрою Україна, м’яко кажучи, знаходиться не в кращих політичних стосунках, і у якій, до речі, Церква Божої Матері зазнає інформаційного, а подекуди і силового пресингу. Та й, якщо навіть подібне дослідження було б проведене, воно б дало лише можливість зафіксувати зміни у соціальній ситуації усередині церкви та довкола неї, але аж ніяк не, скажімо, ідеологічні трансформації у тих же таки віровченні чи культовій практиці ЦБМ.

Інша справа дослідження віросповідної літератури Церкви Божої Матері. Майже немає проблем з доступом до першоджерел – завдяки прозелітичній діяльності ЦБМ, у якій вільне поширення церковної літератури грає важливу роль. Дещо проблематичніше ситуація з доступом до старих церковних текстів, написаних до початку 2000-х, але їх, хоча би у фрагментарному вигляді, можна знайти у Світовій Мережі; деякі з них через ту ж саму мережу можна знайти і в «паперовій» версії. У кожної з книг є дата випуску, а у їхніх текстах, як правило,  ще й подані точні дати їх написання, отож із встановленням дати появи того чи іншого тексту, що став знаковим для чергового періоду життя церкви також немає труднощів. Значно полегшує справу також і те, що у всього корпусу церковної літератури  лише один автор – Веніамін Береславський, беззмінний духовний лідер ЦБМ, що з’єднав у своїй особі чотири іпостасі – пророка, богослова, письменника і головного (точніше сказати, єдиноосібно головного) ідеолога. Відтак, процес вивчення віросповідної літератури ЦБМ зводиться для релігієзнавця до вивчення писань Береславського, без необхідності вивчати корпус вторинних богословських та проповідницьких текстів, оскільки у Церкви Божої Матері його на даному етапі просто не існує. За такої обставини, через читання віросповідних книг ЦБМ, знову ж таки, доволі легко відстежити стабільні та мінливі елементи та блоки віровчення та зафіксувати зміни його ідеологічних векторів.

Отже, ретроспективний і компаративний аналіз віросповідної літератури та застосування у якості головного критерію класифікації перебіг якісних змін у церковній ідеології, а у якості вторинного критерію  – перебіг змін положення ЦБМ серед інших релігійних угруповань сьогодення – дозволяють виділити та зафіксувати чотири періоди у новітній історії Церкви Божої Матері.

І. «Православно-богородичний» період (1991-2004)

Взагалі-то, датою початку історії Церкви Божої Матері та першого її етапу слід було б вважати 1984 рік – рік, коли Веніамін Береславський, православний прочанин і богошукач, сподобився (за його власними свідченнями) одкровення Божої Матері при Одигітрії Смоленській. Але справа у тому, що до 1991 року  Церква Божої Матері не існувала у чітко організованому вигляді і, власне, не була самостійною інституцією. Скоріше, вона була рухом вірних Істинно-Православної Церкви, однієї з так званих «катакомбних» православних церков, тобто тих відгалужень РПЦ, які за радянських часів не пішли на компроміс з владою і аж до розпаду СРСР перебували у підпіллі. Сам В. Береславський також до початку 90-х не був самостійним духовним лідером. У 1985 році він отримав чернечий постриг та сан диякона, а згодом і священика, від схимитрополита ІПЦ Геннадія (Сікача) і приблизно з того ж року по 1991 рік очолював московську громаду ІПЦ. Щоправда, наприкінці 80-х нібито мали місце спроби офіційно зареєструвати «богородичний рух» ІПЦ у російських органах влади у якості самостійної організації, але відомості про ці спроби є недостатньо точними. Отож, початком існування Церкви Божої Матері уже як більш-менш оформленої інституції слід все-таки вважати 4 червня 1991 року, коли у Москві було зареєстровано організацію під назвою «громадсько-просвітницький фонд «Богородичний Центр». Ця організація стала першим офіційно оформленим «громадським» крилом «богородичного руху» ІПЦ. Роком пізніше, 31 липня, у тій-таки Москві реєстрацію отримує місцеве «духовне» крило руху – «Община Церкви Божої Матері, що Преображується [5]».

У цей період відбувається продовження розпочатих ще у 1985 році проповідей отцем Іоанном[6] одкровень Божої Матері серед його послідовників та поступове закріплення за ним слави духовидця і містика. З’являються перші книги отця Іоанна з записами одкровень Божої Матері [7]. Виходить також «офіційним» друком «Вогонь покаянний» – збірка власних проповідницьких  текстів Береславського, написаних у 80-ті та вперше опублікованих у «самвидаві».

ОЦБМП веде прозелітичну діяльність, завдяки чому поступово виходить за рамки міської організації. Громади церкви з’являються у інших містах Росії та деяких країн СНД; сама ж церква займає помітне місце серед видних пострадянських релігійних угруповань 90-х років. Також у цей період для «внутрішніх» організацій церкви характерні часті «зміни вивіски» та інституційні перестановки. У 1993 році Богородичний Центр міняє назву на «Фонд Нова Свята Русь», а «Община Церкви Божої Матері, що Преображується» у лютому 1997 року стає «Православною Церквою Божої Матері Державна». У 1999 році «Фонд Нова Свята Русь» припиняє існування; ПЦБМД, натомість, продовжує існувати.

Також протягом вказаного періоду відбувається процес виходу новоствореної церкви з-під юрисдикції ІПЦ. Уже в травні 1992 предстоятелі ІПЦ, схимитрополит Феодосій та митрополит Єпіфаній, засуджують проповідуване Береславським вчення про «Третій Заповіт», атестують його як лжепророка та відлучають від ІПЦ разом з С. Большаковим, громадським керівником церкви [8]. Пізніше, у 2003 році, ієрархи серафимо-геннадієвської гілки катакомбної Істинно-Православної Церкви, тої самої, у якій В. Береславський отримав священицький сан, підтвердили, що вчення отця Іоанна  не має нічого спільного з ІПЦ та анафематствували його самого та очолювану ним церкву як єретиків [9]. Відтак, уже з самого початку свого офіційного існування Церква Божої Матері перестає бути частиною ІПЦ і надалі залишається окремою від ІПЦ організацією.     

У згадані роки визначаються напрямки ідеологічних конфліктів Церкви Божої Матері з іншими релігійними угрупованнями. Окрім успадкованого від ІПЦ конфлікту з Російською Православною Церквою та комунізмом, сюди додається ідейне протистояння «космізму» та «індуїзму», під якими В. Береславський розуміє загал угруповань руху нью-ейдж та прихильників різних індійських релігійних та релігійно-філософських вчень (таких от, як гаудія-вайшнавізм, йога і тому подібне). Ближче до кінця 90-х оформлюється ідеологічний конфлікт з Римо-Католицькою Церквою. Всі вищезгадані організації та угруповання піддаються різкій критиці у проповідях та духовних книгах В. Береславського, причому почасти у вкрай нетолерантній формі. Однак, далі засудження за відступ від істинного християнства чи (у випадку з нехристиянськими вченнями) за «диявольську» природу, ні сам головний ідеолог церкви, ні його послідовники не заходять.

З ранніх років офіційного існування церкви її лідером ведеться інтенсивний процес пошуку союзу із зарубіжними громадами, які входять до маріанського руху [10]. Пошук розвивається успішно, у ПЦБМД виникають дружні зв’язки з маріанськими громадами у Канаді, Японії та США. Окрім того, лідер богородичників протягом даного періоду інтенсивно їздить світом, беручи участь у різноманітних міжконфесіональних релігійно-громадських заходах та спілкується з видними представниками різних релігій. Парадоксально, але (за свідченням його послідовників) йому вдається знайти порозуміння з одним з патріархів школи чань та з суфійським шейхами [11]. Завдяки тим роз’їздам В. Береславському вдається стати одною зі знаних фігур у міжнародному маріанському русі.  

В ідеологічному сенсі віровчення ПЦБМД у цей період тримається  здебільше на православній основі. Образи Христа та Божої Матері є центральними у пантеоні церкви. З усіх православних образів Божої Матері вірними церкви найбільш шанується ікона Божої Матері Державна [12]. До пантеону шанованих церквою персоналій входять святі Російської Православної Церкви – такі як Нил Сорський, Серафим Саровський, Інокентій Балтський, Іоанн Кронштадтський та ін. Авторськими нововведеннями отця Іоанна цього періоду виступає вчення про Божу Матір як про третю особу Трійці, про месіанську роль Божої Матері, та пов’язане з вищезгаданими постулатами вчення про «третій заповіт», котрий у сьогоденні  здійснюється між Богом та людиною при посередництві Божої Матері. У зв’язку з цими вченнями у ідеології ПЦБМД стараннями отця Іоанна також формується концепція духовного преображення Божою Матір’ю людини, що пристала до «третього заповіту» [13]. Наприкінці періоду, у перші нульові, на основі постулатів про «третій заповіт» та духовне преображення людини у віровченні ПЦБМД виникає вчення про грядущу «богоцивілізацію». Іншою важливою складовою церковного віровчення у цей період є проголошена В. Береславським від імені Божої Матері доктрина апокаліптичної боротьби між Богом та дияволом, що розгортається у сьогоденні та про ключову роль Божої Матері у тій боротьбі.  

Також у ці роки у ПЦБМД формуються культи Євфросинії Почаївської (котру В.Береславський вважав своєю духовною наставницею), та «Серафима Умиленного» – засновника серафимо-геннадіївської гілки ІПЦ [14]. Довкола них складається особлива міфологія; окрім того, Серафим стає центральною фігурою проголошеного отцем Іоанном вчення про так звану, «другу» або ж  «соловецьку Голгофу» [15].

«Родовід», котрий ілюструє у церковному віровченні спадковість Православної Церкви Божої Матері Державна від джерел «істинного православ’я», у ці роки виглядає наступним чином:

1. Афон, себто древні чернечі общини гори Афон;

2. Києво-Печерська Лавра (до XIV ст.);

3. Скити нестяжателів [16] Нила Сорського;

4. Запорізька Січ;

5. Паїсій Величковський та нестяжательський монастир XVIII ст. [17]

5. Оптинські старці;

6. Соловки;

7. Церква Божої Матері [18].

Цікаво, що у цій схемі Афон названо «престолом Самої Богородиці»,  відтак, саме він вважається у цей період головним священним топом у вченні ПЦБМД.

Нарешті, під кінець першої половини нульових, у писаннях отця Іоанна частішають екуменічні мотиви. Щоправда, вони мають свою специфіку – вони зводяться не до проголошення необхідності об’єднання церков, але до утвердження, наприклад, необхідності шанування всіма християнами Божої Матері через місця Її явлень, незалежно від  «конфесійної приналежності» місць та  шанувальників [19].

За рік до кінця періоду, у 2003 році з’являється друга книга «одкровень» Божої Матері – «Ковчег у горах» [20]. У ній, зокрема, отець Іоанн, вустами Божої Матері, формулює одну з головних духовних задач для «миру і Церкви Христової» – «прославити Соловки» (тобто, Соловецьку Голгофу і пов’язане з нею преображення церкви – А. Л.). Невиконання цієї задачі нібито загрожує тим «що диявол остаточно заволодіє Христовою святинею (церквою – А. Л.), її очікують тяжкі лиха» [21]. Також у «Ковчезі у горах», мабуть, уперше за всю попередню історію ПЦБМД було вчинено спробу позитивної рецепції образів діячів нехристиянських релігій, точніше, одного образу, а саме, пророка Мухаммада. У певних рядках «Ковчегу у горах» сповіщалося про прийняття Господом та Божою Матір’ю Мухаммада «до Свого серця, до Своєї трапези», про благоговіння та трепет пророка Мухаммада на небесах перед таїнами Христа і Божої Матері та визнання ним Христа своїм Старшим Братом і Отцем, а Божої Матері – своєю Матір’ю [22]. Також «Ковчег у горах» містить рядки, що непрямо вказують на необхідність проповіді адептами ПЦБМД вісті Божої Матері серед мусульман: «Але і мусульманам належить прозріти у грядущий вік… Я (Богородиця – А. Л.) бажала б, щоби учні Мухаммеда були помазані хоча б у подоб’я учнів Христа» [23].                                  

ІІ. «Маріанський» період. (2005-2006)

«Вододілом», що відмежовує «православно-богородичний» період від наступної епохи у історії Богородичної церкви стає 2005 рік – рік паломництва В. Береславського до турецького міста Ізмір. Це паломництво стає початком його довгого поневіряння по закордонних країнах, оскільки того ж таки року у Росії починаються переслідування богородичників [24]. У 2005 році відбувається ще одна вельми важлива для церкви подія. Перебуваючи у Туреччині, отець Іоанн пише книгу «Троянда серафітів», котру проголошує новою збіркою записів одкровень Божої Матері, даних йому під час перебування у околицях Солов’їної гори [25]. Окрім усього іншого, ця книга стає своєрідною декларацією розриву з релігійними інституціями, з яких свого часу вийшла ПЦБМД, та оновлення  церковного вчення. Свідоцтво того можна знайти у «Троянді серафітів», наприклад, у наступних рядках: «Забудь про старе християнство, воно віджило свій вік!… Та, що майже 2000 років тому відкрила люблячим Христа таїну Боголюдини і Трійці у трьох Особах, віщує епоху Шлюбного чертога, Богоцивілізацію, Богошлюб та грядуще царство Христа, відображеного у Його творінні» [26].

Ці теми – наближення грядущої «богоцивілізації», боротьба Божої Матері за її прихід та «священнотеогамія» – є ключовими у «Троянді серафітів». У всі наступні роки вони проходитимуть червоною ниткою через книги, що вийдуть з-під пера В. Береславського.

Концепція «богоцивілізації», по суті, представляє собою у цей період розширення вже згаданої вище аналогічної парадигми. Її атрибутами стають провіщання скорої перемоги божественних сил над диявольськими, вигнання диявола та його соратників з Землі і цілковите очищення людських душ від гріховності. Завдяки всьому тому нібито на Землі мусить настати нова, «божественна» цивілізація, щось на кшталт християнського «Царства Божого на землі» після другого пришестя Христа. Щоправда, якою саме буде та цивілізація, що саме робитимуть і як саме житимуть у ній оновлені люди, ні «Троянда серафітів», ні пізніші тексти В. Береславського відповіді не дають. Все зводиться до простої констатації духовного блага, до якого прилучиться людство з приходом «богоцивілізації».

Тема апокаліптичної боротьби Божої Матері з дияволом, характерна для попереднього періоду, отримує своє продовження. На відміну від ранніх «одкровень Божої Матері», де диявол часто іменувався «червоним драконом» (з прихованим натяком на зв’язок його з радянським атеїзмом), у «Троянді серафітів» він іменується то власне дияволом, то іменами з християнської демонології, на кшталт «Люцифер» чи «Вельзевул». У тексті «Троянди…» він виступає загалом як супротивник Божої Матері, ворог утвердження на землі церкви істинних послідовників Христа та, особливо, встановлення на землі грядущої «богоцивілізації». Мотиви ж диявола, як темної сили, що нібито стояла за іудейським священиками та нині стоїть за сучасним католицьким та православним «офіційним» кліром, у «Троянді серафітів» присутні, але дані вельми неясно. Їх можна розгледіти лише у висловлюваннях типу «Їх (іудеїв – А. Л.) Елогім та Адонай не відповідав істинному образу Отця… Ізраїль очікував диявола, коли прийшов Господь, і розп’яв Його» чи «Дитя Моє, запам’ятай: твоїми руками Я веду борню з самим сатаною у особі старої церкви» [27]. Загалом же пафос викривальних сентенцій В. Береславського на адресу католицької та православної церков у цей період зводиться до того, що їх клір, мовляв, пройнявся фарисейським духом, змішався з грішним мирським світом, відступив від головної мети церкви (що ніби полягає у приготуванні душ до преображення та входу у Царство Боже) і оце тепер не приймає одкровень Божої Матері та проклинає і гонить Її вірних послідовників.

Що стосується «теогамії», чи інакше, «священнотеогамії», то вона представляє собою концепцію злиття людської душі з Богом, котре описується як «шлюбне поєднання». Причому, судячи з тексту «Троянди…» та подальших текстів Береславського на цю тему, «шлюбне поєднання» не є тут символічною метафорою – йдеться справді про містичне злиття душі і Божества, завдяки котрому душа обожується і набирає природи серафіта, тобто людини, за чистотою та непорочністю свого духу тотожної ангелам Божим.

Прагнення до теогамії проголошується В. Береславським основною індивідуальною духовною метою віруючих очолюваної ним церкви та, у більш широкому сенсі, головною духовною метою земного людства. Він виголошує також 15 ступенів, за допомогою котрих «адаміт» (земна людина) може досягти «Шлюбного чертога» і стати серафітом. Сам перелік ступенів виглядає досить туманно [28], але слід зазначити, що і у самій «Троянді…» і в наступних книгах певні з цих ступенів отримують розширенні  тлумачення і стають вагомими етичними концепціями у церковній теології. Ледве чи не чільне місце серед них посідає концепція цноти [29]. Вона трактується тут як цілковите відкидання сексуального потягу, котрий у лексиконі Церкви Божої матері іменується «хіттю»; цнота також розглядається тут як «наймогутніша зброя проти диявола» [30]. Іншою важливою концепцією стає постулат про «хрест», тобто, смиренне прийняття випробувань та страждань, що випадають на долю людини і, на свій лад, провадять її духовне становлення. Слідування цим двом постулатам – цноті та хресту – стає однією з головних етичних вимог, що вчення Церкви Божої Матері висуває своєму послідовнику на перших ступенях його занурення у таїни власного духовного преображення.           

Окрім вищеперерахованого, завдяки «Троянді серафітів» у вченні церкви закріплюється міф про преображення Богородиці у останні дні її земного життя, котрі буцім протікали у місті Ефес і свідками якого нібито були апостоли Іоанн Богослов та Андрій Первозваний. Це преображення тепер розуміється як власне теогамічне злиття душі Богородиці з Небесним Отцем і остаточне набуття Богородицею божественної природи. Звідси, місця, де відбувався цей містичний акт, себто Солов’їна гора з каплицею та «могилою Божої Матері» проголошуються В. Береславським головним духовним топом нашого світу.  Також завдяки «Троянді…» у церкві встановлюється шанування місць, пов’язаних з чудесами та явленнями Божої Матері, причому незалежно, чи вважаються ті місця офіційно «православними» чи «католицькими». До числа таких святих місць попадають Лурд, Фатіма і тому подібні.   

Другим нововведенням, що виникає через «Троянду серафітів», стає шанування Церквою Божої Матері Грааля і поява особливих «молитовних правил» та «літургій» Грааля у ритуальній практиці Церкви Божої Матері [31]. Приблизно з цього ж року виникає звичай розцінювати причасну літургічну чашу саме як образ Грааля – легендарної чаші з кров’ю христовою.  

Загалом же, вчення церкви виглядає на цьому етапі ще вповні по-християнськи. Бог іменується в ньому «Отцем Небесним», до Христа застосовуються звичні епітети типу «Агнця», термінологія, метафори та образність вповні відповідають термінології, метафорам та образності, що протягом віків склалися у загалі християнської теології та містики.

У цей період зберігається негативне ставлення церкви до нью-ейджу, та (буцімто) стоячих за ним «махатами з Тибету»; останні у ідеології Церкви Божої Матері продовжують традиційно розглядатися як прибічники темних сил. Таким же лишається ставлення до «індуїзму», якщо судити по наведеному у «Троянді серафітів» пророцтву отця Іоанна. Згідно нього, саме обернений на православ’я «індуський вчитель» звабить вищий православний клір і переконає його прийняти замість православ’я  екуменістичну суміш християнства та «східних наук», що послужить причиною падіння православ’я та його цілковитого щезнення з лиця землі у короткі строки [32].  

На рівні ж організаційного життя конфлікт з РПЦ, остаточний розрив з ІПЦ та фактична еміграція духовного лідера ПЦБМ сприяють у цей період укріпленню контактів церкви з марсіанськими угрупованнями, завдяки котрим вона сама стає окремим суб’єктом вищеназваного руху. В ті ж роки  очолювана отцем Іоанном релігійна організація офіційно закріплює свій розрив з православ’ям; відтак, слово «православна» зникає з її назви.

Сам же духовний лідер Церкви Божої Матері у вказаний період проживає у Туреччині, у містах Анталья та Ізмір.

ІІІ. «Катаро-богомильський» період (2007-2012)

У 2007 році у світ виходить нова «одкровенна» книга В. Береславського під назвою «Цивілізація Ave Maria», у якій вперше постає тема катарів [33]. Забігаючи вперед, слід відмітити, що та ж таки книга містить перші прояви універсалістських мотивів, але у наступні сім років існування Церкви Божої Матері саме катарський тренд стає визначним у її ідеології.  

Одним із ідеологічних здобутків цього періоду стають включення історичних катарів до числа духовних предтеч Церкви Божої Матері та їх міфологізація. Другий, більш важливий здобуток, полягає у введенні в ідеологію церкви катарського вчення про створення Сатаною земної людини та матеріального світу. Щоправда, воно не було взяте, так би мовити, у оригінальному вигляді, але адаптоване отцем Іоанном під попередні ідеологічні конструкції і  з тих пір існує у комплексі церковного вчення як концепція так званої «адаптаційної переліпки» [34]. Також у вченні церкви знаходять своє місце запозичені від катарів заперечення первородного гріха і вчення про перевтілення. Захоплення отця Іоанна катарами у ті роки заходить так далеко, що надалі він починає підписувати свої книги «Іоанн Богомил», а проголошуване ним вчення іменує богомилізмом – на честь середньовічних богомолів, східноєвропейського аналогу катарів. Починаючи від першого ж року періоду лексикон Богородичної Церкви збагачується новим терміном – Мінне [35] – який одразу ж займає одне з ключових місць у церковному віровченні.

Запозиченні В. Береславським елементи катарського вчення приводяться у співзвуччя з доктринами, виголошеними ним раніше. Так, вчення про протистояння очолюваних Божою Матір’ю світлих сил та сил диявола тепер трактується у дуалістичному дусі, тобто як протистояння сил абсолютного добра силам абсолютного зла. До числа прийнятих Церквою Божої Матері епітетів Бога додається титул «Отець Чистої Любові»; при цьому категорично заперечується приналежність Бога до будь-якого зла. Запозичене від катарів учення про земних людей як про ангелів, що через обман Люцифера отримали плотську природу і забули про природу ангельську приходить у відповідність з виголошеним раніше вченням отця Іоанна про природу серафіта, приховану у земній людині.

Змінюється і розуміння персони диявола. Тепер він трактується як самозване божество, rex mundi [36], творець гріховного матеріального світу. До нього у церковній термінології починають застосовуватися імена та епітети, запозичені з гностичного лексикону (Ялдаваоф, Деміург). Також – цілком у дусі гностицизму – у вченні Церкви Божої Матері тепер ставиться знак рівності між Люцифером та Елогімом – богом Старого Заповіту [37].

Критика православної та католицької церкви стає жорсткішою. Під неї підводиться нова ідеологічна база – переказ про «зраду» апостола Петра, котрий, нібито виконуючи завдання Синедріону, створив учення про походження Христа від Єгови і тим самим спотворив істинне християнство. Відтак, усі церкви, що слідували та слідують цій доктрині, за теперішньою логікою віровчення В. Береславського, насправді шанують Люцифера, що мімікрував під Бога. Переліки історичних «злодійств» церковної історії (насильницьке хрещення Русі Володимиром Великим, знищення катарів інквізицією, тощо) стабільно з’являються у книгах отця Іоанна, що виходять у цей період. Не забуває отець Іоанн критикувати і нью-ейдж, що ставиться ним на один щабель з «тантрами, бхагавадгітами та буддизмом» [38]. Усі вчення і практики нью-ейджу та «східних релігій» проголошуються тут «люциферіанською химерою, нав’язаною князем світу цього» [39].

Розмах міфотворчості отця Іоанна стає ширшим. Тепер вона торкається цілком «світських» персоналій російської історії, таких от як Степан Разін та Омелян Пугачов, що проголошуються тут борцями проти пронизаної духом «візантійщини» «офіційної» московської церкви. До того ж, Степан Разін оголошується першим мучеником «Другої Голгофи» і від його страти починається відлік її початку [40].

У ході вищезгаданої міфологізації у віровченні Церкви Божої Матері вперше виникає концепція «деспозинів» – особливої месіанської династії «царів Граалю», представники якої походять від непорочно зачатого сина Христа та Марії Магдалини на ймення Йосиф.  До числа деспозинів церковна міфологія цього періоду відносить царевича Дмитрія [41], Степана Разіна та Омеляна Пугачова; остання російська цариця, Олександра Федорівна, іменується «спадкоємицею західноєвропейських месіаністичних деспозинів» [42].

Крім того, у вченні Береславського вперше виникає тема непорочних, божественних цивілізацій, котрі передували «84-й змішаній цивілізації», тобто, всьому загалу цивілізацій та культур, відомих з історії людства. За Береславським, таких доісторичних цивілізацій було три – Гіперборея, Атлантида та Аркадія. Проте, далі  констатації їх божественності та праведності, Береславський не йде і не дає ніякого їх опису. Гіперборея виступає у нього батьківщиною архетипу вшанування Бога і Божої Матері та праведного життя, який уже пізніше став найбільш прийнятним для слов’ян (читай – східних слов’ян). Атлантида позиціонується як «прабатьківщина Христа», хоча у розкритті цього постулату отець Іоанн чомусь обмежується порівнянням тотожностей між давньогрецьким міфом про Аполлона та євангельською історією Христа, іменуючи Аполлона «атлантичним Христом» [43]. Місце ж і роль Аркадії у міфі про божественні цивілізації минулого залишаються нерозкритими [44].

Нарешті, серед переліку священних топів, шанованих Церквою Божої Матері, вперше з’являється нова назва – Сан-Сальвадор Вердадеро [45]. Ці руїни, неподалік від котрих отець Іоанн та його найближчі сподвижники знаходять собі прихисток після переїзду з Туреччини до Іспанії, входять до церковного міфу як катарський замок, заснований «слов’янами-теогамітами». Згодом це місце набуде для ЦБМ особливої значимості як «серце світу» [46] та місце чергового «одкровення» отцю Іоанну від Божої Матері, котре незабаром буде зафіксоване ним у однойменній книзі. Проте, Солов’їна гора зберігає своє сакральне місце у віровченні Церкви Божої Матері і зберігатиме його у наступному періоді. А от Афон у якості «престолу Самої Богородиці» більше ніколи не згадуватиметься у літературі ЦБМ. 

Проте, всі вищезгадані нововведення зовсім не означають втрату церковним віровченням ключових ідейних надбань попередніх періодів. Культ Євфросинії Почаївської та Серафима Умиленного зберігаються і пов’язані з ними міфи знаходять у роки періоду своє відтворення у церковній літературі. Нікуди не дівається і вчення про «соловецьку Голгофу» та прийдешню «богоцивілізацію». Доктрина «теогамії» і пов’язані з нею етичні принципи, вироблені В. Береславським раніше, продовжують займати одне з чільних місць у віровченні церкви.

Також у цьому періоді церква відходить від виключного шанування ікони Божої Матері Державна, а отже, з офіційної назви церкви щезає слово «Державна». Проте, певні місцеві осередки церкви у Росії зберігають це слово у своїй назві протягом перших років періоду.

ІV. Універсалістський період (2012 – нинішній час)

Певною мірою, вказана дата – 2012 рік – є досить умовною. Універсалістські мотиви почали звучати у вченні В. Береславського задовго до неї. Так, у вже згаданій книзі «Цивілізація Ave Maria» є наступна сентенція: «На небесах не розрізняють між ісламом та буддизмом» [47].  Там же, наприклад, пророка Мухаммада, названо «учнем Божої Матері» [48], котрий «у земні  дні… отримав одкровення про істинного Отця і ангелів його» [49]. У пізнішій книзі, «Дівінаментум», отець Іоанн стверджував що «каббала та суфізм одного духу з вченням слов’ян-теогамітів [50]» та проголошував аккадську богиню Іштар іпостассю Божої Матері [51]. Але саме у 2012 році Веніамін Береславський записує чергові «одкровення Божої Матері», які пізніше ввійдуть у нову «одкровенну книгу» під назвою «Сан-Сальвадор Вердадеро: Богомильський престол Божої Матері», чий текст виявиться пронизаним темою глибинної духовної спорідненості між християнством та буддизмом, а також темою їх зв’язку з «теогамічною» традицією – нарівні з «богомильською» трактовкою елементів, запозичених із сучасного східнослов’янського рідновір’я. І саме з 2012 року у циклі віровчительної літератури Церкви Божої Матері починають з’являтися книги, присвячені персонально певним божествам буддійського пантеону, а також темам маніхейства і зороастризму. Першою ластівкою тут стає книга «Гуань Мінь та Божа Матір» – фактичне ознаменування введення бодхісатви Гуань Інь до пантеону шанованих церквою іпостасей Божої Матері та подальшого розвитку «буддійських» мотивів  вчення отця Іоанна, виголошених у «Сан-Сальвадор Вердадеро». Перша публікація цієї книги також відбулася 2012 року. Отож, саме ця дата вважається нами більш точною для позначення початку нового періоду у історії ЦБМ.

Цей період відмічений інтенсивною публікацією книг В. Береславського,  котрі, з одного боку, закріплюють ідеологічні надбання «катарського» періоду, а, з другого боку, сприяють розгортанню нових ідей, закладених у черговому «одкровенні Божої Матері». У 2014 році виходить у світ книга Береславського, присвячена засновнику маніхейства, де той представлений як істинний місіонер від Отця Чистої Любові та сподвижник Божої Матері.  Пізніше, у 2018 році з’являється об’ємний трактат отця Іоанна під назвою «Христозороастризм. Новий Золотий Вік божеств та людей», завдяки якому слово «христозороастризм» стає термінологічним надбанням  віровчення ЦБМ, а зороастрійські терміни проникають до церковного лексикону. За два роки до того з під пера отця Іоанна виходить інший трактат: «Богомильство. Духовність світлого універсуму» – об’ємне та різностороннє витлумачення церковного вчення, поданого вже цілком в універсалістському дусі.  

У цей період ряд змін у церковній ідеології набуває завершеної форми. Божа Матір остаточно трансформується у вселенське жіноче божество, образ же християнської  Богородиці стає однією з її «півтори тисячі іпостасей» [52]. При цьому вшанування її в християнських образах, даних на православних чи католицьких іконах, зберігається. Наряду з нововведеними текстами молитов, у церкві продовжують використовувати російськомовну версію «Ave, Maria”, хоча і в сильно видозміненому вигляді [53]. Зберігається також месіанське бачення образу  Божої Матері.

За Богом у церковному лексиконі остаточно закріплюються епітети «Отець Чистої Любові» та «Отець Невимовної Величі» [54]. Закріплюється і постулат про те, що Бог вільний від усякого зла і за своєю природою є антитезою злу. Виразами цього постулату стає введене у церковний лексикон отцем Іоанном одне з імен Бога – Добробоженька, та утвердження прямої тотожності між Отцем Чистої Любові та Ахурамаздою – «Благим Богом» зороастризму. Разом з Божою Матір’ю, Отець Чистої Любові фактично тепер утворює дуальну пару верховних божеств церковного пантеону. Христос, третя особа шанованої церквою «трійці», тепер виступає не тільки як Боголюдина та втілення Отця Чистої Любові, але і як «цар помазаників»  – божественних місіонерів, що протягом існування світу сходили від Отця Чистої Любові, аби нагадати земним людям про наявність у них вищої, божественної природи і всіляко сприяти перетворенню «адаміта» на «серафіта», тим самим прискорюючи звільнення людства з тенет Люцифера.

У світлі вищезгаданої концепції, богомилізм проголошується отцем Іоанном універсальним релігійним вченням, даним світові від «помазаників Божих». Він стверджує одвічне існування богомильства у різних формах [55]. У числі помазаників опиняються Будда, Мані, Заратуштра та Мухаммад. Водночас, у текстах отця Іоанна позначається ідея сонму великих та малих «христів», «будд» та «бодхісатв», себто, людей що розкрили власну божественну природу, чи ж (у випадку «бодхісатв») знаходяться на шляху до її розкриття.

Більшого розкриття і уточнення набувають церковні міфи про доісторичні «божественні цивілізації». 2014 року у світ виходить книга «ААВе. Автентична Атлантична Версія» [56], у якій докладно описується версія міфу про Атлантиду – «батьківщину помазаників», царем котрої нібито був Христос. До цього, як уже було сказано, Атлантида та Гіперборея частотно згадувались у «одкровенних книгах» та творах отця Іоанна, але присвячених конкретно ним докладних текстів серед загалу церковної літератури не було.

Стає також помітним розгортання «уфологічних» мотивів, котрі означилися у вченні В. Береславського ще у попередньому періоді. Тема злобних інопланетян, союзників Люцифера, оформлюється у завершений міф про протистояння «капітанів НЛО» та «білих корабелів». Перші є нібито представниками інопланетних диявольських цивілізацій; другі – представниками божественних цивілізацій, буцімто сущих в інших світах Всесвіту. Цікаво, що ті та інші виступають у В. Береславського вихідцями з планети Земля, котрі пішли різними шляхами «духовної еволюції» – низхідним та висхідним відповідно. На той час як майбутні «білі корабели», потрапивши до світлих сфер, обожилися, майбутні «капітани НЛО» потрапили до пекельних світів та планет і, майже цілковито або ж і взагалі повністю втративши свою людяність, набули демонічної природи. Сучасна ера трактується у цьому міфі як час повернення «білих корабелів» та «капітанів НЛО» на Землю та боротьби  між ними за встановлення на  ній власного образу цивілізації – відповідно, «богоцивілізації» чи «дияволоцивілізації». Примітно, що з темою «гуманоїдів», як ще іменує «капітанів НЛО» вчення Береславського, тут пов’язані певні конспірологічні міфи, такі от, як про таємне вторгнення інопланетян на землю чи таємний світовий уряд [57]. Тими же підступами названий міф пояснює гедоністичні мотиви у сучасній західній культурі та інтенсивність технічного прогресу у наші дні [58]. Знаходять у ньому своє відображення і інші сучасні конспірологічні міфи – про таємну присутність на землі раси «рептилоїдів», про викрадення землян інопланетянами-гуманоїдами заради певної зловісної мети і таке інше [59].  

«Священна історія» ЦБМ також видозмінюється. У 2015 році Береславський публікує книгу «Іоаннова гілка», де стверджує походження Богородичної церкви від Іоанна Богослова, котрий нібито отримував керування безпосередньо від Божої Матері під час свого проживання у Ефесі. Коротко ж ця схема розвитку церкви від ранньохристиянської епохи до наших днів виглядає тепер наступним чином:

1. Богородиця як голова церкви, апостол Іоанн, як права рука і довірений учень Богородиці, апостол Андрій, коло учнів та послідовників;

2. Слов’яни-теогаміти, навернені під час місії апостола Андрія;

3. Історичні богомили та катари, духовні спадкоємці слов’ян-теогамітів, котрі після гонінь князя Володимира Хрестителя вимушено розселяються по Балканах та по країнах Західної Європи;

4. Ісихасти та ряд окремих православних і католицьких ченців-подвижників і святих старців від Середньовіччя до Новітнього Часу включно;

5. Нестяжателі;

6. Христовіри [60];

7. Серафим Умиленний та заснована ним гілка катакомбної Істинно-Православної Церкви;

8. Духовні наставники отця Іоанна – Євфросинія та Єва Почаївські, митрополит УАПЦ Іоанн (Бондарчук) [61];

9. Богородична Церква.

Дещо зазнають змін акценти в конфліктному ставленні отця Іоанна (а відтак, і Церкви Божої Матері) до релігій і вчень, визначених у якості ідейних супротивників. Так, критика отцем Іоанном традиційних християнських церков (перш за все, православної та католицької) зберігає жорсткість. Основним предметом критики є розуміння цими церквами Христа як «сина божого», себто як сина старозавітного Бога, що, як уже було сказано, за церковним ученням тотожний «князю світу цього», тобто, дияволу. Відтак, В. Береславський тепер звинувачує ці церкви у «іліті» – заміні справжнього Божества його перекрученим образом і проголошенні цього образу єдино істинним. Постійна критика ортодоксальних церков (а надто, Римо-Католицької Церкви) за гріх «іліту» нині виконується В. Береславським у руслі цілковитого заперечення тотожності між Отцем Чистої Любові та Богом Старого Заповіту. З тих же самих позицій отець Іоанн критикує і ортодоксальний іудаїзм. Згаданий тренд нині є домінуючим у сфері ідейного конфлікту Церкви Божої Матері з іншими релігійними групами. Окрім нього, у ідеології церкви традиційно зберігається конфліктне ставлення до нью-ейджу. А от ставлення Церкви Божої Матері до «індуїзму» з негативного, схоже, сьогодні потроху міняється на прихильне. Принаймні, для отця Іоанна стають характерними висловлювання щодо походження індуської ведичної традиції від Гіпербореї, тобто від цивілізації, котра, за церковним міфом, належала до розряду «світлих» [62].   

Набувають також чіткості намагання Береславського інкорпорувати до віровчення Церкви Божої Матері елементи східнослов’янського неоязичництва. Це добре видно на термінологічному та концептуальному рівнях нинішньої церковної ідеології. Наприклад, рідновірська концепція «ранку Сварога» – наступаючої нової епохи у духовній історії людства – оголошується В. Береславським «богомильською» [63]. В трактаті «Христозороастризм» Вогонь Ахурамазди іменується «Сварожичем» [64], а у «книзі Слова» [65] «Сан-Сальвадор Вердадеро» Бог Отець також виступає під іменами Біл-Бог, Білий Сварог та Даждь-Добробоженька [66]. Західнослов’янський міф про Білобога та Чорнобога вповні очікувано знаходить у писаннях Береславського витлумачення у дусі, близькому до зороастрійського та катарського дуалізму [67]. Використовується також рідновірська космографічна тріада «Прав – Яв – Нав», щоправда, у дещо переробленому вигляді. Під «Прав’ю» тут розуміється загал «світлих світів»; під «Яв’ю» – «змішані» світи (тобто ті, де добро перемішалося зі злом), під «Нав’ю» ж розуміється сукупність «темних світів» [68].

Наклали ідеологічні зміни деякий відбиток і на образи, шановані церквою від ранніх періодів свого існування. Так, Євфросинія Почаївська отримує нове духовне ім’я – Євфросинія-Зороастра і шанується тепер як богиня «у почті Цариці Небесної» [69]. Більше того, свідчення про Євфросинію Почаївську як про «істинну богиню» В. Береславський називає одним з головних  духовних обов’язків Церкви Божої Матері [70]. Щодо Серафима Умиленного, то його образ в церковній міфології не особливо змінюється –  він як був, так і є центральною фігурою міфу про Соловецьку Голгофу, який, до речі, також не зазнає протягом минулого і поточного періодів особливих змін.

Процес же міфологізації окремих історичних персон, притаманний ідеології ЦБМ ще з ранніх нульових, стає набагато ширшим та інтенсивнішими, завдяки чому пантеон шанованих Церквою Божої Матері діячів минулого значно поповнюється новими іменами. Сюди попадають навіть персоналії, які за свого життя мали відношення не до релігійної, а до мистецької, точніше, музичної сфери – Моцарт, Бетховен і Чайковський. Всі троє удостоюються власного міфу [71], у якому проголошуються «музичними христами». Їх  музика іменується «могутнім ключем розпечатування внутрішньої духовної людини» [72]. Продовжується міфологізація персон політичної історії, причому вони міфологізуються, так би мовити, індивідуально (як от у випадку Людвіга ІІ Баварського), і колективно (як у випадку з королями династії Меровінгів). У рамках цієї міфологізації у вченні Церкви Божої Матері отримує розвиток міф про «деспозинів». До їх числа тепер попадає цілий ряд владик та монархів минувшини, таких, наприклад, як уже згадані король Баварії Людвіг ІІ та франкські королі з династії Меровінгів, королі з династії  Стюартів, російський імператор Петро ІІІ, шведський король Карл ХІІ чи київський князь Аскольд. Взагалі, міфотворчість у книгах отця Іоанна тепер набуває такого розмаху, що годилося б говорити вже не про міфологізацію історичних персонажів, але про міфологізацію власне самої історії людства, котра фактично переписується Береславським на «богомильський» лад.

Окрім новинок у ідеології, у Церкві Божої Матері цього періоду виникає ще одна нова тенденція – розпочинається та набирає обертів процес перекладу книг отця Іоанна європейськими мовами.  З’являються переклади книг віровчення Церкви Божої Матері іспанською та англійською мовами. Той же процес нині іде і в Україні. Цікаво, що тут, окрім продукування україномовних видань літератури Церкви Божої Матері, потиху відбувається міфологізація певних персоналій української історії та прилучення їх до пантеону соратників Божої Матері [73].

Проте, дві ключові ідеї – прийдешня «богоцивілізація» та «священнотеогамія» – не отримують у вченні церкви суттєвих змін. Концепція «85-ої богоцивілізації» все так само зводиться до утвердження її настання на оновленій Землі після того, як світлі сили на чолі з Божою Матір’ю очистять духовну природу людства від темних складників, нанесуть остаточну поразку темним силам і заженуть Люцифера з його численними посіпаками до «пекельних» кутків Всесвіту. Містичний шлюб людської душі з Богом, завдяки котрому дві природи – людська та божественна – зливаються воєдино, все так само є вищою особистою метою, до здійснення котрої вчення Церкви Божої Матері закликає своїх віруючих і все сучасне людство взагалі. Арсенал методів, яким віруючий може наблизитися до звершення цієї мети, лишається у церковному віровченні тим же – покаяння у гріхах, дівство, подобріння, обожнювання Божої Матері, зречення світу, сповідання церковного вчення, служіння справі церкви та прийняття свого хреста. Можна сказати, що «богоцивілізація» та «теогамія», разом з «другою Голгофою» є найбільш стабільними елементами церковного вчення, що без помітних змін збереглися від попередніх періодів існування ЦБМ.

Відтак, за 28 років свого існування Церква Божої Матері пройшла шлях від маргінального православного угруповання до деномінації, котра сповідує універсалістське синкретичне вчення, складене з елементів християнських єресей, маніхейства, зороастризму, ідей та образів, запозичених від буддизму, східнослов’янського рідновір’я, уфології та конспірології. Якщо судити з нинішніх тенденцій, то процес формування ідеології Церкви Божої Матері потроху вступає у фазу систематизації – ряд церковних міфів уточнюється та набуває більш конкретного вигляду. З огляду на вищезгадану тенденцію та судячи з того, що у книгах отця Іоанна останніх років все частіше з’являються фрагменти, котрі подають історію людства у, м’яко кажучи, альтернативній формі, можна припустити, що у найближчому майбутньому з’явиться окремий трактат, що містить повний виклад «богомильської» історії світу та людського суспільства. Проте, ми вважаємо, що слід бути обережним у прогнозах відносно подальшого розвитку Богородичної Церкви. Зрештою, її духовний лідер позиціонує себе як пророк живого одкровення Божої Матері, котре продовжує тривати, а отже, вповні може виявитися, що «Рупор Адміралтеси» [74] – не остання «одкровенна книга», що вийшла з-під пера отця Іоанна. Єдине, що можна тут стверджувати з великою долею упевненості, це те, що закріплення універсалістського характеру вчення отця Іоанна та бурхлива міфологізація триватимуть у поточному періоді існування Церкви Божої Матері і надалі.

17-23, 09, 2019.

Покликання:

[1] Воробьёва М.В. Христианское разномыслие: Словарь. – СПб, Изд-во Санкт-Петербургского Университета, с.96.

[2] Особливо це стосується софіології та гностицизму, які набирають виразності у вченні Церкви Божої Матері саме протягом нульових років. Що ж до «іудео-християнських» мотивів у вченні ЦБМ, то це, на нашу думку, очевидна неточність, оскільки, якщо судити з віросповідних текстів ЦБМ, для неї завше було властиво свідоме дистанціювання від мотивів, що перейшли у християнство з іудаїзму.

[3] Див. Р.Лункин. Репортаж: Народ и пророки в Твери. Богородичный приход стал средоточием православной мистики и тверского патриотизма. – [електронний ресурс] – http://www.portal-credo.ru/site/print.php?act=news&id=52398

[4] «Кораблик» – тип хороводу, при якому учасники рухаються шерегою, один за одним, не торкаючись одне одного; «ланцюжок» –  тип хороводу, коли учасники рухаються, узявшись за руки, чи, як варіант, поклавши руку (руки) на плече (плечі) партнера попереду.

[5] Рос. «Община Церкви Божьей Матери Преображающейся».

[6] Ім’я, прийняте В.Береславським у чернецтві. 

[7] Такі як  «Откровения Божьей Матери в России, 1984-1991» – Омск, «Дароносица печатей»,1991.

[8] Див. Окружное послание иерархии Тихоновской катакомбной Истинно-Православной Церкви от 21мая/3 июня 1992 г. – [електронний ресурс] – http://www.katacomb.narod.ru/message2.html

[9] Див. Окружное послание иерархии серафимо-геннадиевской ветви катакомбной Истинно-Православной Церкви от 14/27 июня 2003 г. – [електронний ресурс] – http://www.katacomb.narod.ru/message.html

[10] Йдеться про загал різноманітних християнських, переважно католицьких громад та організацій, що присвятили себе шануванню Діви Марії.

[11] Див. Архиепископ Иоанн. – [електронний ресурс] – https://avemaria.ru/pcbmd_sobor_7.htm 

[12] А.Н. Лещинский. Особенности богородичного движения в России (из опыта социально-философского анализа). – Москва, 2005. – с.50.

[13] Незважаючи на зовнішнє новаторство, перше зі згаданих вчень у певному сенсі є розвитком властивого народному православ’ю образу Божої матері як «заступниці та утішниці», тоді як друге представляє собою версію православного учення про можливість для людини позбутися власної гріховності та набути первинно святої природи за допомогою Бога, побожного життя та чернечого подвигу.

[14] Серафим (в миру – Поздєєв Михайло Олександрович (за іншими версіями – Олексійович) (?–1971) – архієрей катакомбної Істинно-Православної Церкви. З огляду на протиріччя у біографічних даних, є неясною персоналією у історії російської катакомбної церкви. Якщо судити з порівняння різних версій його життєпису, то вповні імовірно, що він  дійсно був за сталінських часів політв’язнем, заарештованим через приналежність до опозиційних радянському уряду церковних кіл. Також імовірно, що він справді намагався видавати себе за вцілілого під час розстрілу великого князя М.А.Романова. Після смерті став об’єктом шанування серед послідовників заснованої ним гілки ІПЦ та у Богородичній Церкві.

[15] Під «Соловецькою Голгофою» (вона ж «друга Голгофа») у вченні Церкви Божої Матері розуміється мучеництво православних священиків, засланих у Соловецький Табір Особливого Призначення за часів сталінщини. Щоправда, церковний міф розглядає «Соловецьку Голгофу» не тільки як мучеництво, але як і подвижництво священиків, котрі, знаходячись у вкрай нелюдських умовах Соловецького табору, навертали в’язнів до Бога. Душею і лідером «соловецького подвижництва» нібито був Серафим Поздєєв, котрого церковний міф іменує великим князем Михаїлом Романовим, що, буцім, вижив після невдалого розстрілу, став ченцем Білогорського монастиря та у 1925 році був висвячений на єпископа патріархом Тихоном. Преображення, котре були пережите Серафимом під час «Соловецької Голгофи», зробило його «великим христом»; на той час як інші мученики стали «малими христами». Загалом же, як стверджує церковний міф, «Соловецька Голгофа» відкупило чашу гріхів людства та породило «апокаліптичну церкву мелхиседекова священства» на чолі з Серафимом Умиленним. [Вторая Соловецкая Голгофа. – електронний ресурс – http://ru.wikisofia.me/%D0%92%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B0%D1%8F_%D0%A1%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%86%D0%BA%D0%B0%D1%8F_%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%B3%D0%BE%D1%84%D0%B0]. Пізніше «Друга Голгофа» набула у вченні церкви більш широкого значення, під нею почали розуміти страждання усіх невинних жертв, що загинули під час політичних катастроф ХХ ст. Але, попри  зміни трактовки, Соловки та Серафим Умиленний лишаються у міфі про «Другу Голгофу» центральними елементами цієї концепції. 

[16] Нестяжателі – чернечий рух XV-XVI ст.. у Московській державі. Виступали проти монастирського землеволодіння та матеріального збагачення монастирів, мотивуючи свою протестацію тим, що шукання мирських багатств протирічить сенсу чернечого життя, основною метою котрого є очищення від гріховності та наближення до безгрішного стану душі, втраченою людьми через гріхопадіння.

[17] Очевидно, йдеться про Нямецьку лавру (Румунія), у якому свого часу Величковський був настоятелем.

[18] Беседа религиоведа М.С.Штерина с о. Иоанном. – Сб. «МАРИЯ С НАМИ», №387, Москва, 2003. – с.81-82.

[19] Іншими словами, православні за цим закликом мусять шанувати «католицькі» Лурд та Фатіму, тоді як католики  мають шанувати «православні» Почаїв та Соловки.

[20] Повна оригінальна назва: Ковчег в горах. Слово Премудрости Божией блаженному Иоанну.

[21] Ковчег в горах. Слово Премудрости Божией блаженному Иоанну, 2003. Цитовано за електронним ресурсом https://ru.wikiquote.org/wiki/%D0%98%D0%BE%D0%B0%D0%BD%D0%BD_(%D0%91%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9)#Из_книги_«Ковчег_на_горах»._2003_г

[22] Ibid.

[23] Ibid.

[24] 15 лютого 2005 року стався погром православними фундаменталістами офіційного будинку церкви – Центру руської духовності у Москві. Той випадок став першим у низці актів переслідування прихильниками православ’я та силовими органами  Церкви Божої Матері у Росії, найбільший пік котрих припав на 2006 рік.

[25] Солов’їна гора –  у лексиконі Богородичної Церкви – назва гір Бюльбюль-дагі у турецькому ілі (області) Ізмір, де знаходяться шановані католицькою церквою святині – дім та могила Богородиці.

[26] Роза серафитов, Закарпатский областной благотворительный центр «Ковчег», Ужгород, 2006 – с.34.

[27] Ibid, cс. 39, 44.

[28] Перелік ступенів у висхідному порядку:

1. Покаяння адамітів;

2. Зречення диявола та ветхих програм;

3. Обітниці вічної цноти;

4. Хрест;

5. Мелхиседеки;

6. Обоження;

7. Страсне;

8. Помазання;

9.Соловки;

10. Агнець двох Сердець;

11. Богошлюбність;

12. Шлюбний одр;

13. Серафіти;

14. Подвоєний Грааль;

15. Айя-блаженства

[Блаженный Иоанн. Роза Серафитов. – Ужгород, Закарпатский областной благотворительный фонд «Ковчег», 2006 – с. 118.].

[29] Оригінальний російський термін – девство.

[30] Блаженный Иоанн. Роза Серафитов. – Ужгород, Закарпатский областной благотворительный фонд «Ковчег», 2006 – с.41.

[31] Див. Блаженный Иоанн. Религия Грааля, отдел IX. Литургии, молебны. – Москва, «Мир Софии», 2005.

[32] Ibid, c.90.

[33] Див. Иоанн Святой Чаши. Цивилизация Ave Maria. Боготворение. Анталья – Измир, январь 2007-март 2008. – Местная религиозная организация Община Православной Церкви Божией Матери Державная, 2008. – с. 140-141.

[34] Адаптаційна переліпка – термін з лексикону Церкви Божої Матері, під яким розуміється магічний акт духовної переробки «Князем світу цього» (нібито заради їх «адаптації» до земних умов) душ  людей, що зійшли з вищих світів на землю. Завдяки цьому акту, що буцімто відбувся сім з половиною тисяч років тому, «переліплені» люди втратили пам’ять про власну ангельську (боголюдську) природу, набули гріховності та попали у залежність від влади Люцифера.

В цілому, церковний міф про «адаптаційну переліпку» перегукується з уявленнями середньовічних катарів, згідно яких люди насправді є ангелами, звабленими Люцифером від божого світу у світ, сотворений дияволом, де їхні душі опинилися у полоні плоті.

[35] Мінне (від нім. поетичн. Minne – любов) – у лексиконі Церкви Божої Матері: 1. Божественна Любов; 2. Одна з іпостасей Божої Матері.

[36] Цар світу (лат).

[37] Иоанн Святой Чаши. Дивинаментум или Таинство обожения. – Киев, «Саммит-Книга», 2009. – сс.83, 84.

[38] Ibid, с. 391.

[39] Ibid.

[40] Ibid, с. 209.

[41] Мається на увазі Григорій Отрєп’єв, себто  Лжедмитрій І.

[42] Иоанн Святой Чаши. Дивинаментум или Таинство обожения. – Киев, «Саммит-Книга», 2009. – сс.186, 193, 195.

[43] Ibid., с.43, 45-46.

[44] Якщо судити з відповідних розділів «Дівінаментуму», то у вченні про Гіперборею та Атлантиду Береславський відштовхується саме від давньогрецької міфології, а не від нью-ейджівських міфів про загублені цивілізації давнини. Так, він чомусь пов’язує тему Атлантиди з циклом давньогрецьких міфів. Те ж саме, якщо судити по певним глухим сентенціям того ж таки трактату, стосується й теми Гіпербореї (на це може вказувати, наприклад, посилання Береславського на античні легенди про відвідування Гіпербореї Аполлоном (с. 186). Що ж до Аркадії, то, вірогідно, під нею Береславський розуміє цивілізацію давнього Аккаду. Принаймні, непрямою причиною такого припущення може бути вжите Береславським словосполучення «у древній Аркадії та Вавилоні» у частині трактату, присвяченій шануванню народами Месопотамії богині Іштар, котру він ототожнює з Божою Матір’ю  (с. 228). 

[45] Так отець Іоанн та його послідовники називають руїни замку Сан-Сальвадор де Вердера, що знаходяться у горах між каталонськими містечками Ель-Мас-Ісак і Ла-Сельва-де Мар та неподалік від католицького монастиря Сан-Пере-де Родес.

[46] Сан-Сальвадор Вердадеро.  – електронний ресурс –  http://ru.wikisofia.me/%D0%A1%D0%B0%D0%BD-%D0%A1%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D1%80_%D0%92%D0%B5%D1%80%D0%B4%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BE

[47] Иоанн Святой Чаши. Цивилизация Ave Maria. Боготворение. Анталья – Измир, январь 2007-март 2008. – Местная религиозная организация Община Православной Церкви Божией Матери Державная, 2008. – с. 213.

[48] Ibid, с. 213.

[49] Ibid, c. 212.

[50] Иоанн Святой Чаши. Дивинаментум или Таинство обожения. – Киев, «Саммит-Книга», 2009. – с.98.

[51] Ibid, c. 226.

[52] Див. Alma Mater Dei et Humani – [електронний ресурс] – http://ru.wikisofia.me/Alma_Mater_Dei_et_Humani

[53] У українському перекладі текст цієї молитви виглядає наступним чином: «Радуйся, Маріє, благодаті повна, наш  Отець з Тобою. Благословенна Ти серед невіст Його і благословен плід лона Твого, світло зачаття непорочного. Спасителько світу, Богоматір, Царице миру, Непорочнеє Зачаття, спаси світ». [].

[54] Останній епітет – ще одна данина маніхейській духовній спадщині, майже пряме запозичення з лексикону вчення Мані, яке іменувало Бога «Отцем Величі».

[55] Див. Іоанн Богомил. Богомильство. Духовність світлого універсуму. – Український переклад з російського оригіналу 2016 року. – Ужгород, 2018.

[56] Оригінальна російська назва – ААВе. Аутентичная Атлантическая Версия.

[57] Див. Іоанн Богомил. Білі корабели проти гуманоїдів./ Іоанн Богомил. Гуань Мінь і Божа Матір. Енциклопедія богомилізму. (переклад з російської) – Ужгород, Світ Софії, 2016. – сс.227-229.

[58] Ibid, с.228.

[59] Ibid., сс. 227-229.

[60] Христовіри – представники єретичного руху у Російській Імперії, більш відомого з літератури Російської Православної Церкви під  назвою «хлистів».

[61] Іоанн (Бондарчук) (1929-1994) –  православний священик, архієрей, що послідовно займав протягом життя високі церковні посади у РПЦ, УАПЦ та УПЦ КП. З Церквою Божої Матері пов’язаний тим, що у грудні 1990 року, будучи архієреєм УАПЦ, висвятив Іоанна (Береславського) на  єпископа «Російської Автокефальної Православної Церкви».  

[62] Див. Блаженный Иоанн Богомил. Утро Сварога. – [електронний ресурс] – https://www.otkrowenie.ru/%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%8C%D0%B8/%D0%B0%D1%83%D1%82%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D1%8B%D0%B5-%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8-%D0%B1%D0%BE%D0%B6%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B2/%D1%83%D1%82%D1%80%D0%BE-%D1%81%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B3%D0%B0/

[63] Ibid.

[64] Иоанн Богомил. Христозороастризм. Новый Золотой век божеств и людей. – Ужгород,, Колірія, 2018. – сс..202-203.

[65] У лексиконі Церкви Божої Матері «книгами Слова» називаються книги, складені із записів одкровень Божої Матері, даних через отця Іоанна.

[66] Блаженный Иоанн Богомил. Сан-Сальвадор Вердадеро: Богомильский Престол Божьей Матери. – Ужгород, Світ Софії, 2017 – с.403.

[67] Див. Бел-Бог – [електронний ресурс] – http://ru.wikisofia.me/%D0%91%D0%B5%D0%BB-%D0%91%D0%BE%D0%B3

[68]  Блаженный Иоанн Богомил. Мироправящая Явь/Сан-Сальвадор Вердадеро: Богомильский Престол Божьей Матери. – Ужгород, Світ Софії, 2017 – с.147-156. .

[69] Иоанн Богомил. Христозороастризм. Новый Золотой век божеств и людей. – Ужгород,, Колірія, 2018. – с.208.

[70] Ibid, с.512.

[71] Див. Иоанн Богомил. Четыре музыкальных христа. –  Ужгород, Світ Софії, 2012.

[72] Анотація до книги Блаженный Иоанн. Фортепиано как Орфеон. – [електронний ресурс] – http://wikisofia.me/%D0%A4%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B8%D0%B0%D0%BD%D0%BE_%D0%BA%D0%B0%D0%BA_%D0%BE%D1%80%D1%84%D0%B5%D0%BE%D0%BD

[73] Прояв такої міфологізації був засвідчений автором цього нарису під час польових досліджень Церкви Божої Матері. Перебуваючи у приміщенні офісу київської общини Церкви Божої Матері автор звернув увагу на настінне панно,  що зображувало Божу Матір у іпостасі Адміралтеси Білих корабелів, в оточенні шанованих церквою персон минулого. Серед них був чоловік у козацькому строї та з оселедцем. На питання, хто це, один зі священиків київської громади, отець Макарій, відповів: «То Петро Калнишевський, останній отаман Січі».

[74] Оригінальна назва – «Рупор Адмиралтессы». Чергова книга «одкровень Божої Матері», опублікована у 2017 році. Остання (на нинішній час) книга у циклі «одкровенних книг» Богородичної Церкви.


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s