30 січня 1948 року. Вбивство Махатми Ґанді

День в історії

30 січня 1948 року

Вбивство Махатми Ґанді

unnamed (2).jpg


Юлія Філь

Ікона «Ґанді»

unnamed (1).jpg

Важко знайти дорослу людину в світі, яка б не чула про Ґанді. Його постать наскільки есенсіалізувалася, наскільки він став «річчю в собі», зрозумілим і однозначним феноменом сучасного світу, що мало хто відчуватиме труднощі відповісти на питання, хто це. Не зважаючи на те, що шлях до самоочевидності образу Ганді та його «канонізації» був довгий, зараз він твердим монолітом засів у побутовій свідомості навіть не стільки як оригінальний творець індійської незалежності, скільки духовний поводир, святий, гуру, скарбниця відповідей на всі запитання. Його постать настільки авторитетна, що варто безликому інтернету вкласти у вуста Ганді будь-яку нісенітницю, вона отримає сто шерів та триста лайків. Показовим був випадок, коли російська блогерка Ірина Говоруха опублікувала свій не позбавлений сенсу пост під назвою «У бога немає релігії (Махатма Ганді)», а вже дуже скоро фейсбукова сорока рознесла його як цитату Ґанді по всіх інтернетних усюдах. Активних поширювачів цього тексту як слів індійського національного лідера не зупиняло ні те, що у тексті йшлося про пуповинну кров, яку людство навчилося зберігати, не навчившись при цьому елементарній взаємоповазі та етиці, ні те, що навряд чи для мільйонної індійської аудиторії, до якої апелював Ґанді, метро не було повсякденною реалією життя. Мабуть, це потішило самолюбство блогерки, або ж принаймні вона мала би бути вдячною Магатмі за такий спонтанний піар свого тексту. Українському пересічному читачеві можна пробачити таке невігластво, та якщо комусь видається, що в Індії краще знають свого героя, то це далеко не завжди є правдою. Коли індійцям з різних куточків країни в ході соціологічного експерименту показували фотографії індійських чоловіків в окулярах, віддалено схожих на Ґанді, то більшість з опитаних пізнавали в них саме його. Недарма меморіал Ґанді – Радж Гат – своїм логотипом зробив лаконічне стилізоване зображення окулярів національного лідера. Тож ми знаємо про Ґанді все і не знаємо нічого.

Між тим, він не був ні богом, ні святим, не ріші і не муні. Як його часто оспівували в народних піснях – na sannyasi, na sansari, ні відреченим, ні мирянином. Він, як апофатичне богослов’я – сучасники чітко відчували, чим він не є, але сказати, чим він є, не могли. Недарма його слідом за Рабіндранатом Тагором назвали Магатмою, майже новим словом, яке не зустрічається в індуїстських класичних текстах, хіба раз в Бгаґаватґіті. Сучасне покоління ще більше віддаляється від розуміння, ким він був, але продовжує схилятися перед іконою Ґандіджі.

Важко не погодитися з тим, що сучасна Індія далека від ґандійських ідеалів: амбітна, орієнтована на економічний та воєнний розвиток світова потуга вже давно не мріє про суспільство, яке живе в селах, використовує чаркху, традиційну індійську прядку, та ходить в одязі з домотканої бавовняної тканини кхаді. Та не зважаючи на це, за словами британського журналіста та політолога Едварда Луса, той вплив, який Ґанді продовжує мати на характер країни та напрямок, в якому вона рухається, навряд чи поступається впливові всіх індійських богів, керівників IT-компаній та фізиків-ядерників разом узятих. А все тому, що ґандизм – це не лише тимчасова тактика в антиколоніальній боротьбі, а філософія життя всієї країни, яку вона прийняла ще до незалежності і якій свідомо чи несвідомо продовжує слідувати і в ХХІ столітті. Це підтверджують приклади з усіх сфер життя – індійська текстильна індустрія досі є відсталою через упереджену тарифну політику влади стосовно синтетичних тканин на користь бавовняних, у той час, як значна частина попиту припадає саме на перші; релігієзнавці люблять пояснювати сплеск релігійності сучасного індійського заможного середнього класу саме тим, що ґандійська ідеологія відречення та простоти настільки глибоко продовжує жити у колективному несвідомому, що навіть люди, які чесним шляхом нажили своє багатство, соромляться його й компенсаторно діляться ним із храмами; письменники, як це зробив індійський письменник Аравінд Адіґа у романі «Білий Тигр», не пропускають можливості додати ложку дьогтю, іронізуючи над тим, що портрет Ґанді, як ікона, висить в кожному офіційному покутті, тобто кабінеті, і не заважає чиновникам брати хабарі, а політикам обіцяти фінансування освіти та медицини.

Тож хоч Ґанді в цей день, 30 січня 1948 року, пішов з життя, він продовжує жити не лише в Індії, а й по всьому світу, хай навіть у формі ікони. І в кожній країні вона своя. Можна зустріти книги про французького Ґанді, індійського, американського, про Ґанді ХХІ століття загалом. Про японського Ґанді навіть манґу намалювали. Така величезна кількість метанаративів про цю людину наштовхує на думку про те, що до самого наративу вже годі докопатися. Та чи варто? Ця кількість образів та ікон та їхня невмирущість та універсальність лише свідчить про одне – це була людина вселенського масштабу. І якщо все ж спробувати сформулювати, що ж в Ґанді найбільш магнетичне для нас, то це те, що він створив прецедент у світовій історії – помахом його аскетичної палиці утопія про моральність політики раптом перетворилася на реальність.


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s