День в історії
9 листопада 1923 року
«Пивний путч» (Bürgerbräu-Putsch)
Цього дня подаємо до Вашої уваги покрокову хронологію подій путчу, крах якого лише тимчасово відтермінував одну з наймасштабніших катастроф ХХ ст. та світової історії. Безпосередньо путч коштував життя 4 поліцейським і 16 націонал-соціалістам, учасникам путчу, а його крах став ще одним поштовхом для дооформлення геноцидних ідеологічних доктрин Гітлера.
Перші повоєнні роки не сулили новоутвореній Веймарській республіці нічого хорошого: радикальні та екстремістські настрої з найрізноманітніших сторін лише посилювались, а в цих умовах 1923 року із окупацією Рурського промислового басейну Францією уряд соціал-демократів на чолі з Ф. Ебертом погодився на висунуті вчорашнім ворогом умови. Внутрішня політика Веймару зазнає нищівної критики зі сторони як екстремістів правих, так і лівих сил: вітер був посіяний, настав час пожинати бурю. Так у жовтні того ж року був утворений союз націонал-соціалістів з консерваторами Баварії (що до того ж були сепаратистами) з метою перевороту в Республіці. Однак, члени цього союзу мали різні цілі – якщо сепаратисти на чолі з комісаром регіону фон Каром бажали відновити правління династії Віттельсбахів, то націонал-соціалісти виносили необхідним утворення єдиної централізованої держави[1]. Крім того, на боці путчистів був і Е. Людендорф, що для частини німців був героєи битви при Танненберзі.
Рішення уряду Республіки задавити обидві сили водночас підкріпив керівник Генштабу фон Сект – готовністю залучити Рейхсвер, у разі неспроможності уряду Баварії подолати можливий виступ самостійно. Це налякало фон Кара – в бік Гітлера надійшли заяви щодо неготовності «відкрито виступити проти Берліну», однак останній не збирався відмовлятись від своїх планів; на той момент, націонал-соціалісти знаходились під впливом «Маршу на Рим», проведеного Національною фашистською партією Муссоліні в 1922 р.
Зрештою, 8 листопада 1923 р. в Мюнхені, в залі Bürgerbräukeller, проходила промова комісара Баварії. Серед гостей на ній були і представники місцевих гарнізонів та поліції. Такою можливістю націонал-соціалісти не могли не скористатись – зал було оточено озброєними штурмовиками СА. В приміщення зайшов Адольф Гітлер, й дійшовши до центру зали, заявив «Національна революція почалась!». Після цього присутнім було повідомлено, що уряд Баварії та Республіки вважаються позбавленими влади, а казарми збройних сил та поліції захоплені. Було оголошено, що «тимчасовий уряд» буде сформовано в Мюнхені, генерал-полковник Е. Людендорф був призначений головнокомандувачем, Гітлер же проголосив себе канцлером.
Тим часом, назрівав конфлікт із силовиками, що остаточно переконало фон Кара в примарності його планів – він різко відхрестився від колишніх заяв, як «зроблених під дулом пістолета» а НСДАП оголосив поза законом. Спроба захоплення влади, яка залишилася без підтримки баварських властей, ставала малоймовірною. Людендорф в такій ситуації запропонував лідеру націонал-соціалістів «перейти Рубікон» – захопити центр Мюнхена, й звідти вирушати на Берлін. В ролі героя Великої війни він розраховував на те, що під впливом його авторитету армія і поліція все ж перейдуть на бік заколотників.
Наступного дня, 9 листопада о 11:00 колона націонал-соціалістів рушила до Marienplatz.
Коли путчисти під прапорами зі свастикою наблизились до штаб-квартири сухопутних військ, їм перегородив дорогу озброєний загін поліцейських, а Гітлер, будучи в перших рядах, закликав їх скласти зброю.
Загриміли постріли. Почалася сутичка, в якій путчисти були розгромлені. Четверо поліцейських та шістнадцять націонал-соціалістів були вбиті, серед останніх в тому числі і один з найближчих соратників колишнього єфрейтора Шойбнер-Ріхтер.
Надалі, учасники путчу були покарані – Гітлер, як учасник збройного виступу з метою усунення влади, був засуджений до 5 років; Герінг (поранений в ході подій) та Гесс втекли до Австрії; Людендорф був виправданий.
Учасники «Пивного путчу» не досягли своїх цілей, тоді як НСДАП у ході цих подій отримала конкретні політичні дивіденди – про партію почали говорити. Вже із приходом до влади НСДАП, події листопада 1923 р. зайняли місце в партійному «пантеоні» – майбутній фюрер під час ув’язнення оформив свої політичні погляди у сумнозвісній «Моїй боротьбі», присвяченій тим же 16 загиблим[2], а один із стягів, заплямований кров’ю путчистів, став «священним» для НСДАП, частиною політичного культу і його мартирологу.
було вироблено навіть окрему медаль[3] для учасників путчу 1923 р., на звороті якої вказувалось: «І все таки, ви перемогли», що було встановлено пізніше, у 1934 р.
Проаналізовані джерела:
[1] Архівні документи. Світова історія. 25 пунктів. Програма Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП) / 24. Februar 1920 – Das 25-Punkte-Programm der Nationalsozialistischen Deutschen Arbeiterpartei (NSDAP) / The 25 points of the Program of the NSDAP / Deutsch; Українська; English / (24 лютого 1920 р.): http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/1920.Hitler.php
[2] «Моя борьба».
[3] Курылев О. П. Боевые награды Третьего рейха.
Володимир Лагодич
Чим був «III-й Райх»?
Senator Alben W. Barkley of Kentucky, a member of a congressional committee investigating Nazi atrocities, views the evidence at first hand at Buchenwald concentration camp. Weimar, Germany. 24. April 1945. [https://ww2db.com/image.php?image_id=11513; https://de.m.wikipedia.org/wiki/Datei:Buchenwald-bei-Weimar-am-24-April-1945.jpg%5D
Націонал-соціалізм особливим чином втілив граничне соціальне та екзистенційне зло. Намагаючись усвідомити його сутність та ємно описати фактори генези і становлення, чинники та складники цього в деталях ситуативного, але системного, методичного в своїй антилюдськості, зумовленого і детермінованого статусом кво еклетичного синкретизму із катастрофічними наслідками:
- утилітарний консеквенціальний холізм, злочинні принципи «колективної відповідальності» та стратифікований комунітаризм (корпоративний елітизм) на основі т. зв. фюрер-принципу, геноцидність на основі концепції органіцизму та селективно-євгенічної «расової гігієни» в межах «категорій раси» та «Volkskörper – Fremdkörper», поєднання у Голокості расових, етнічних, (етно)релігійних, (етно)конфесійних, медико-клінічних та соціальних критеріїв селекції для геноциду;
- загострення акумульованого «II-м Райхом» деструктивного потенціалу: прусського мілітаризму, юнкерства та грюндерства, колоніального неоімперіалізму доби Вільгельма II та геноцидний досвід Германської імперії в Африці;
- ранжування зовнішніх спільнот на (гео)політичному рівні;
- застосування нового комунікаційного потенціалу для пропаганди; ідеологічний «сцієнтизм», адаптований для потреб патернального популізму доби «масової» політики;
- авангардні футуристичні елементи в поєднанні із спекуляцією на симулякрі «консервативного революціонізму» та «корінного традиціоналізму»;
- австро-баварський фашизм, що «надбудував» себе на основою прусського мілітаризму;
- звужений етноцентричний та етнократичний «прусський соціалізм»;
- еклектичний езотеризм «шляхів лівої руки» на основі аріософії в поєднанні із ситуативним конкордизмом (аналог солідаризму в зрізі політиці щодо деномінацій, одні з якихї куладали конкордати, а інші піддавались репресіям та геноциду) та союзами із схильними до колаборації представниками традиційних релігій та конфесій;
- досвід тотальної мобілізації та війни, який витворив потужний заряд ресентименту (питоме джерело для реваншизму, ревізіонізму, іредентизму та подібних прагнень) і деформував психологію кількох поколінь;
- нарешті, наріжне: граничне саморозлюднення через дегуманізацію та знецінення іншого (іноді з парадоксальним позірним виступом проти призвичаяних практик зооциду, що в свій час проаналізував Олдос Гакслі в «The Perennial Philosophy» 1946 року); садизм, що репрезентував себе яко відчужений бюрократизований «утилітарний» механізм, тоді як характер злочинів та супутня риторика (глузливе «Праця вивільняє») засвідчує не лише випадки «виконавчості» щодо «наказів» (арендтова «баналізація зла») з перекладенням вини на вищі ступені просякнутої елітизмом і, підкреслимо, градуальним «фюрер-принципом», ієрархії, попри самоочевидну їх злочинність (тепер вже не упосліджуюча практика перенесення власного екзистенційного та соціального зло на сфабрикований образ «азазела-фармака» та спільноти і особи ним стигматизовані, а релятивістська спроба інтерпретувати нібито «підневільну» участь в геноциді та інших формах злочинів через легітимацію антилюдського «нового ладу»), а персональний садистичний характер партиципантів колективного злочину.
Кирило Степанян
«Per Aspera» 
