Лексикон. Welfare state

Лексикон

Welfare state

656935.jpg


Вашій увазі пропонується конспективно-компілятивний виклад монографічної інформації, присвяченої проблемі та концепції «Держав загального добробуту», зроблений для потреб глосарїів.


«Держава загального добробуту» (welfare state)це соціально-орієнтована політія та відповідний метод державного регулювання та інтервенціоналізму в ринкові механізми та суспільні відносини. 

Соціальна політика таких держав включає в себе гарантії на допомогу, захист, працю [1, с. 146]. Конкретніше, торкається сфер охорони здоров’я та обов’язкового медичного страхування, підтримки сімей, дитинства, материнства та батьківства, житлової політики [Ibid.], комунального та побутового обслуговування [1, с. 146-147], охорони довкілля, допомоги категоріям населення з обмеженими можливостями, федерального та муніципального облаштування мігрантів (біженців та вимушених переселенців) [1, с. 147].

Тип подібних політій бере витоки в пізньомодерному XIX ст. і найбільшого розвитку досягає у XX-XXI ст.

Характеристика та типологія

Різні теоретики, дослідники, уряди та країни по різному характеризують суть та подають відмінні пойменування такого типу політій [1, с. 12-13]:

  • social state;
  • social service state (Г. Ласкі, У. Беверідж);
  • service state (Р. Паунд, К. Мангейм, Е. Шультц, Н. Гертліц);
  • planned state (М. Фрідман, Л. Брайсон);
  • planned-charity state (П. Серінг, Г. Ейзерман);
  • trade-union state;
  • panstwo (dazace do) dobrobutu (pomocy spolecznej) (Польща);
  • wohlfahrtstaat (Німеччина);
  • welfare state (Емпінг-Андерсон);
  • liberal welfare state;
  • christian democratic welfare state;
  • social democratic welfare state.

Існує низка типів соціально-орієнтованих політій.

Соціал-демократична соціальна держава – розповсюджений у країнах регіону Ютландії та Фенноскандії тип політій із максимальним рівнем соціального патерналізму та відповідно мінімальною соціальною відповідальністю індивідів, має високий рівень перерозподілу прибутків [1, с. 148] за ознаками [1, с. 149]:

  • рівного соціального забезпечення всіх громадян
  • політика повної зайнятості
  • високий рівень подактів та допомоги, низький рівень бідності
  • дистанція між індивідом та ринком підтримується за допомогою соціального громадянства.

Складена «міжкласова» база солідарності – опора широкої системи соціального забезпечення, фінансована за рахунок високих податків при прогресивній шкалі оподаткування.

Економічна криза 1980-1990-х рр. та високий рівень безробіття на той час викликали дестабілізацію цих систем, внаслідок чого вони реформувались, підвищивши ефективність національних економік.

Консервативно-корпоративна соціальна держава в регіоні Західної Європи та Міттельєвропи (Бенілюксу, Франції, Німеччини та Австрії) характеризується рівномірним розподілом міри відповідальності між державою та індивідами, де держава є гарантом соціального забезпечення, яке здійснюється самими громадянами через страхові механізми фондів за їхні ж кошти. Тут існує раціональний рівень перерозподілу прибутків.

Ознаками цього типу є [Ibid.]:

  • залежність рівню соціального забезпечення від особистого внеску громадян до страхових фондів;
  • наявна неповна зайнятість;
  • поміркований рівень податків та допомоги;
  • відсутність основної соціальної відповідальності в держави, покладання на ринок.

Ліберальна обмежено-соціальна держава в регіоні Британських островів (Сполучена монархія, Ірландія) та у США покладає максимальний рівень відповідальності на громадян, забезпечуючи мінімальний рівень соціальної підтримки із високим рівнем перерозподілу прибутків [1, с. 149].

Характеризується такими рисами [Ibid.]:

  • забезпечення мінімального рівня соціальних гарантій для значної частини населення;
  • відносно високий рівень зайнятості;
  • високий рівень податків.

У США існують програми допомоги на рівнях держави, штату та муніципалітетів, що привело до появи багатьох сімей, поколіннями існуючих за рахунок допомоги, що не сприяє пошуку ними роботи – і це при мінімальному рівні соціального забезпечення [Ibid.]. Таким чином гарантовано задоволення базових потреб людини (їжа, житло, медичне обслуговування) [Ibid.].

Фінансування відбувається через страхові внески та податки при плоскій податковій ставці [Ibid.]. Традиційно отримувачем допомоги вважався не індивід, а household, сім’я в особі її голови, к правило, чоловіка [Ibid.]. Програми соціального страхування утворюють єдину систему [Ibid.]. Основна відповідальність покладена на державу [Ibid.].

«Латинський» та середземноморський типи політії в контексті проблеми є перехідними, поширені в регіоні Латинської Америки, Середземномор’я, включно з нероманомовними політіями (Еллада) із низьким рівнем відповідальності держави за долю індивіда, а допомога базована на принципах християнської моралі. Головними благодійниками виступають родичі, общини, місцева влада, і ця перехідна модель перебуває в розвитку [1, с. 149].

Передумови та витоки

Витоки концепції «welfare state» беруть початки у патрональному камералізмі (абсолютистські концепції Юсті та Вольфа [2, с. 20]) та фур’єризмі (утопічний соціалізм) [1, с. 146], інтервенціоналізму в його неоліберальній ітерації, спрямованій на регулювання суспільного життя.

«Вододіл» між лівоцентричним неолібералізмом та соціалізмом полягає відповідно у розширенні прав при збереженні або звуженні вимірів індивідуальної свободи [2, с. 182].

На думку дослідників, «соціальне громадянство», описане як універсальна основа цивілізованого демократичного суспільства ХХ ст. підсумовує 300-річнні процеси суспільного розвитку [2, с. 182]. Благочесне християнське милосердя та секуляризована філантропія були практично непідвладні якимось регулюючим органам чи інституціям і базувались виключно на добровільному, а отже нерегулярному, акті пожертви. Відповідно, їх цінування було вищим [2, с. 181] за знеособлений державний стандарт соціального забезпечення (який з часом постає уособленням прав громадянства [2, с. 182]). Власне приватизована сфера управління добробутом та філантропія вважається спадщиною Християнського світу в його феодалізованій ітерації, не тотожній романському уявленню про спільну справу та загальний колективний добробут [2, с. 22]. Зрештою відбулась інверсія у сприйнятті соціальної допомоги як пожертви та державного обов’язку: приватність допомоги могла з часом сприйматись як приниження гідності нужденного, тоді як державна допомога та його забезпечення – як цілком природня суспільна дія [Ibid.], узгоджена із правовими забов’язаннями.

Основними віхами, які привели до усталення моделі «welfare state» в євроатлантичному арелі та його поширенню на інші стали далекосяжні наслідки повоєнної економічної дестабілізації та наступ епохи «мас» (особливо в умовах прискореної індустріалізації) після травматичного досвіду Великої війни. В 1930-х рр. відбувались виплати соціальної допомоги з державних бюджетів, що не могли бути покриті податковими надходженнями [2, с. 56]. Документально віхами стали британський Національний акт страхування (а ще за Єлизаветинської доби, 1601 р. в Англійській монархії вийшов PoorLaw (Закон для бідних) [2, с. 178]) та Акт соціальної безпеки у США [2, с. 181].

На думку Дюсона саме камералізм це та суспільна течія, що стала рушієм еволюції континентальної традиції у адмініструвно-соціальну площину державного інтервенціоналізму [2, с. 21]. Це вело до оформлення polizeistaat, або ж police state, де «поліція» розуміється не лише як служба забезпечення сфери правосуддя, а й адміністративна бюрократична діяльність влади [Ibid.]. Консерватизм 1790-х рр., що містив в собі вимір суспільного патерналізму, апелював до «welfare, religion & morality at its subjects» [Ibid.]. Після цього наступне значуще зрушення в соціальній політиці відбулось вже в Германській імперії, де 1883 р. було реалізовано передові на той час укази Бісмарка про допомогу сім’ям робітників [1, с. 146].

В неконтинентальній думці (євроатлантичний ареал, що корелює із англомовною сферою) американці та британці активно розвивали дискурс про державне соціальне забезпечення. Рід Рузвельтів відіграв особливо роль у цьому. Так Тедді Рузвельт в своїй Канзаській промові (1910) характеризував пропонований ним «неонаціоналізм» як «впровадження ідеалів свободи на основі розширення соціальної справедливості» та підкреслював «згубний вплив особливих (осібних) інтересів задля прибутків, що прагнуть до контролю людей влади, корумпуючи їх» [2, с. 179]. Він зазначав, що «людські права не похідні від прибутків», а «капітал є продуктом праці» [Ibid.]. Радник Тедді Рузвельта, неоліберал та головний редактор «New Republic» Г. Кроулі протиставляв дисциплінованість та високий ступінь самообмеження задоволенню приватних бажанням, що користають засобами економічної свободи [2, с. 180]. Наслідувач ідеї підпорядкування приватних інтересів Франклін Делано Рузвельт намагався вдовільнити запит «мас» доби Interbellumу в критичних умовах Великої депресії спробою впровадження моделі соціально-правової імплементації welfare rights [Ibid.]. Дієвим виразом стали пропоновані ним «Чотири свободи» та прохання до конгресу про вироблення нового правового білю, що «складе нові виміри безпеки та проквітання» [Ibid.]. Фр. Д. Рузвельт потрактовував ці зміни в якості «втілення просвітницьких ідеалів цивілізованості» та «соціального фундаменту прав людини», які мають бути закріплені на конституційному рівні [Ibid.].

Трансформація в бік соціально-орієнтованої держави безвідносно щодо специфічних рис характеризується дослідниками таким чином [2, с. 181]:

  • нові функції державної влади та методи реалізації її рішень;
  • публічна діяльність держави віддалена від приватних та монопольних інтересів;
  • витворювані шляхом політичного реформування соціальні служби.

Описується також цей тип політій як наслідок еволюції бюрократичних інститутів, узалежнений від прописаних норм і правил [Ibid.], спрямованих на соціально-правове забезпечення. Втім, дискусії 1970-1980-х рр. присвячені проблемам вивільнення від бюрократичного патерналізму [2, с. 182].

Дослідник Я. Пасько актуалізує аспект посилення в ХХ ст. соціально-психічних фобій, пов’язаних із втратою широкими верствами населення органічного фермерського середовища та колізіями психологічної та соціокультурної адаптації до міських середовищ, внаслідок чого виникають егалітарні тенденції (насамперед – в англомовному ареалі) [1, с. 182]. На його думку, концентровані внаслідок індустріальних процесів широкі верстви, що пауперизуються та навіть люмпенізуються, загрожують стабільності внаслідок схильності підпорядковуватись закономірностям, що виходять зі сфери «колективного підсвідомого» [Ibid.]. Влада ж схильна трансформувати (або й каналізувати) агресивні імпульси, задовільняючи парадоксальну, проте закономірну потребу відмови від свободи [Ibid.], передачу себе та своїх прав, повноважень в розпорядження персоналізованої або знеособленої системи панування.

Аспект корпоративізму

В політиці Форда «welfare capitalism» високий рівень зарплатні мав сприяти партнерським відносинам між адміністрацією та працівниками  [2, с. 136].

656935.jpg

Впровадження системи соціальних програм витворювало нові соціальні структури та організації, забезпечуючи функціонування компанії. Далекосяжним наслідком фордизму стала концепція корпоративно-клієнтальної «держави загального благоустрою», в значній мірі відчужена від громадянського суспільства [Ibid.]. натомість виникає певний професійний статус та місце в ієрархічно-корпоративній структурі [2, с. 137].

1.png

Фордизм, консюмеризм та конвеєрність в його утопічному вимірі (Fordlandia) отримали найглибшу критику в дистопії Олдоса Гакслі «Прекрасний новий світ» (1932), де ціною комфортного існування стає зникнення природньої та вільної людини як феномену.

2.png

Теорія «організованого модерну» вказує його формування між 1945-1973 рр. (С. Лаш, Дж. Уррі) як продукт еволюції від  моделі «модульного індивіда» до піоритету низки форм колективного, і соціальна версія неокорпоративізму – одна з них [2, с. 135].

У звітах Центру по вивченню демократичних інстиутів з 1970-х рр. з’являються висновки про загрозу від наслідків того, що в Європі відбулось поглинання суспільств корпоративно-бюрократичною «державою достатку», насамперед засобами впровадження технологічної раціоналізації виробничих процесів (подібна технократія нівелює «низові» структури громадянського суспільства) [Ibid.]. Відбулась по суті інкорпорація профспілок та громадських організацій державною «корпорацією» [Ibid.].

Виник і феномен спільного лобізму «інкорпорованих» профспілок та корпорацій. З цієї точки зору цікаво і те, що шведська соціал-демократія та Р. Майнднер виробили модель wageearner funds (фондів найманих працівників), що передбачало передачу економічного контролю над корпораціями їх робітникам, а корпорації перераховували частину свого прибутку у визначені державою фонди, що здійснювало поступовий перехід приватного капіталу в державну власність, хоча громадськість ще у 1980-х рр. не сприйняла цю ідею [2, с. 59].

Маркузе потрактовує в «Одновимірній людині» тенденцію корпоративізації «держави добробуту» як тенденцію неокорпоративізму, що входить в суспільну парктику разом з ідеями фордизму [2, с. 136].

«Організований модерн» раціоналізовано технологізує та організує, що призводить до системно контрольованої сфери праці та менеджменту та вироблення нової соціальної психології [Ibid.].

Критика та інтерпретації

Дискусія, що розгорнулась навколо концепту «welfare state» між Гаєком та Дж. М. Кейнсом [2, с. 56], виявила досить протилежні точки зору предмет та виявила амбівалентні наслідки та полярні аспекти.

Кейнс вважав, що всеохоплююче центральне планування хибне, а компроміс між нормативними вимірами соціальної справедливості та ліберальними принципами вільного ринку ускладнений [Ibid.]. Внаслідок домінування останніх та необмеженності вільного ринку напочатках в соціальній практиці призвело до дисбалансу та пауперизації широких верств населення [Ibid.].

Гаєк вважав, що «програми соціальної допомоги перетворюють демократичний уряд в потужну машину перерозподілу приватних капіталів» [2, с. 96]. Він вбачав негативний аспект у появі типу громадянського ідентитету, що він вважав орієнтованою та залежною від соціальної допомоги інфантильною особою, що випадає за межі як національної традиції, так і економічних законів [2, с. 56], з поля дії яких виведена, а тому втрачає здатність адаптуватись до поведінкових норм та вимог часу, пов’язаних із необхідною імплементацією мережевих горизонтальних зв’язків та вимірів соціально-економічної взаємодії [Ibid.]. Було вжито агрікультурну метафору уряду, уподібненого більше «фермеру», аніж «будівничому мостів»: формулювання та імплементація державної публічної політики порівнювалась із фермерством та садівництвом поряд із опікунством та сприяння розвитку через збереження контролю лише над визначальними наслідками зростання [2, с. 60]. А громадянське суспільство та ринок вбачались як горизонтальний вимір, будучи протиставлені вертикалізованій системі несвободи [Ibid.].

Дж. Дьюї в роботі «Індивідуалізм старий та новий» (1929) потрактовував ці тенденції як «відновлення традиційних та мирних форм залежності, узгоджених з раціональними засадами» [2, с. 178]. Він же провів аналогію між опануванням природничими науками природи, нібито контроль над нею [Ibid.] (про подібну potentia ad imperium, що є зворотом від натурфілософського «прочитання Писання природи» до її оволодіння говорить вже Френсіс Бекон в «Nova Atlantis») соціальному управлінню та контролю над соціумом засобами соціоінженерінгу, декларативно – заради колективного блага національної спільноти [2, с. 179].

1944 р. вийшла робота «The Road of Serfdom» [2, с. 96] Гаєка, що говорить про аспект «рабства». Про становища «сублімованих рабів індустріальної цивілізації» говорить Маркузе, вказуючи, що підпорядковані вони тепер здебільшого адміністративним, а не фізичним формам контролю, як у минулому [2, с. 137].

Н. Баррі 1979 р. вважав модерну теорію «welfare state» наслідком реінтерпретації концептів політичної свободи, спільності та рівності, що трансформують саму природу суспільства: від вільно координованих індивідів (при приматі регулювання соціуму спільними правилами бракуватиме почуття спільності цілей) до єдності-commmunity, від соціальних зв’язків, легітимізованих контрактними (договірними) взаємовідносинами і забов’язаннями (модель клієнтели) та «октройованого» державою акту милосердя до надання «прав добробуту» (welfare rights) [2, с. 179]. Згадуваний PoorLaw (Закон для бідних в Англійськый монархії), який був розкритикований Спенсером як «марнотратство», що має тенденцію до розширення, «згубна філантропія» та економічно невигідна та примусова система страхування [2, с. 178]. Критикують концепт «welfare state» і з точки зору максими «Федераліста»: «політична влада органічно тяжіє до насадження державою власних інтересів та цілей замість впровадження інтересів приватних власників» [Ibid.].

Апологети ж соціально-спрямованого підходу вважають, як от С. Кастейн, що державні бюрократи мають бути аполітичними суб’єктами змін, що акумулюватимуть волю та здібності індивідів задля досягнення консенсусу в переслідуванні суспільних цілей [Ibid.]. Соціальні програми інтерпретуються і як моральне право отримання соціальної допомоги як раціонально обгрунтоване та доцільне на певних етапах життя [2, с. 181], що має зміст, який нівелюють егоїстичні погляди на економічні свободи.

Натомість генерація лібералів, представлена Дворкіним та Ноціком, вважає, що нерівність не підлягає моральному осуду, позаяк обумовлена природньо [2, с. 183], тоді як Маршал та Роулз засуджують нерівність [Ibid.]. Перші вбачають доцільність у допомозі вузьким верствам «пасіонаріїв», рушіям суспільного розвитку та «генераторам ідей», що нібито сприятиме й покращенню становища бідних [Ibid.]. Вони апелюють, що ідея перерозподілу благ призводить до того, що «один примусово працює на іншого», і вважають це «хибною справедливістю», а їх ідеалом є конституційна демократія з пріоритетом індивідуальних свобід [Ibid.] напротивагу комунітарним тенденціям.

Якщо Інглхарт вбачає процес переходу від «матеріальних» до «постматеріальних цінностей свободи», що корелюють з посиленням прав спільнот, то Ч. Рейч що характерна для концептуальної «свідомості-III» соціокультурний характер поточної ітерації ідеї «справедливості» [Ibid.]. Передбачають навіть усунення клієнтальних форм панування, притаманних соціально-орієнтованим державам [Ibid.]. Натомість висувають ідеї «занурення в символічну тканину культурних традицій», що є питомим середовищем для особистості та запобіжником від обмеження людської гідності, що сприятиме збереженню гуманності та свободи в дедалі більш технологічному суспільстві [2, с. 184]. На 1990-і рр. Дж. Рац вбачав в цьому ресурс до співіснування та збереження культурних традицій [Ibid.].

Джерела:

1. Александрова О. С. Взаємодія конкуренції та партнерства як фактор розвитку середнього класу в Україні: Філософський аналіз. Монографія. – К.: ПАРАПАН, 2009. – 252 с.

2. Пасько Я. І. Соціальна держава і громадянське суспільство: Співпраця versus протистояння. Монографія. – К.: ПАРАПАН, 2008. – 272 с.

Кирило Степанян


 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s