Історичні студії, Історіографія, Дослідники, Медієвістичні студії, Новини, Християнський світ Сходу

Володимир Лагодич. Візантійська історіографія у СРСР

Опубліковано: kirilostepanyan on

Володимир Лагодич

Візантійська історіографія у СРСР

46_tn3 - копия.jpg

В останні десятиріччя виходить немало досліджень, присвячених тим чи іншим проблемам, пов’язаних з історією Візантійської імперії. Однак, низка сучасних публікацій не полишена класичної для такого роду праць  проблеми – вузькопрофільності теми, обраної автором. Вибір автора  накладається при тому на специфіку тогочасних джерел, що мали низку характерних особливостей. Серед них – як звичні для джерелознавства проблеми (встановлення особи автора, його достовірності, правдивості написаного), так і звичні для історіописання у ранньому Середньовіччі риси  – компілятивність, спірність наведеного автором, рівень освіченості останнього. До цього додається специфіка розвитку історіописання Візантії.

У результаті, маючи намір ознайомитись із певним аспектом існування Імперії ромеїв – внутрішнім чи зовнішнім, читач (а зазвичай це студенти 2-3 курсів, для яких в першу чергу і написано) логічно задаватиме питання – «Чому дисципліна із такою, здавалось би, довгою історією, не обзавелась дослідженнями загального характеру? Чому їх не так багато, як публікацій з археології, новітньої історії?»

Цей текст – спроба пояснити дане питання на прикладі історії розвитку візантиністики з кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.

Казати, що зацікавлення до Візантії прийшло пізно буде й справді брехнею. Історіографія з теми має багату традицію у дослідженнях, і вони сягають ще модерної епохи. Так, центром класичної візантиністики стала на цей час Франція[1]. Перший підйом у сфері напрацювань з теми відбувся ще у першій третині XVII ст. Уваги серед тодішніх істориків заслуговує Дюканж (1610-1688), автор «Glossarium ad scriptores mediae et infimae latinitatis» у трьох томах. Характерно при цьому й те, що і один з піонерів візантиністики проявляв інтерес до епохи Хрестових походів, та зокрема – до Походу 1204 р. (що очевидно й посилило інтерес історика до Імперії ромеїв).

Надалі, аж до настання Новітнього часу, актуальності серед проблем історії Візантійської імперії займає низка тем, передусім –   визначення місця держави у вивченні Середньовіччя загалом та співставлення хронологічних періодів історії Візантії щодо періодизації Середніх віків; надалі – її економічна, соціальна складові, проблеми релігійного характеру, внутрішня та зовнішня політика імператорських династій. При розгляді останніх серед них увагу дослідників привернув її військовий аспект. Фактор пізнього зацікавлення істотно обумовив подальший розвиток як проблематики історії Візантії загалом, так і розгляд конкретної теми.

Для цього наведемо приклад із розвитку науки в середовищі Франції протягом другої половини ХІХ ст. Зокрема, Ш. Діль у дослідженні «Основні проблеми візантійської історії» називає цей період якісно новим для дисципліни, з якого науковці почали систематично підходити до виставленої проблематики (коли раніші дослідження з історії Візантії представляли собою радше нариси окремих етапів, при яких Імперія взаємодіяла вже із західноєвропейськими королівствами)[2].

     Саме в цей час виник помітний інтерес до історії Візантії у Російській імперії. Проявилось це насамперед у виданні журналу «Византийский временник» із 1894 р. Не виключаємо при цьому, що інтерес у науковому середовищі Росії виник на фоні одночасного розвитку тематичних праць у Західній Європі[3]. Разом з тим, як свідчить звіт Неодмінного секретаря Імперської Академії Наук М. Дубровіна за 1898 р.[4], російські візантиністи у своїх напрацюваннях піднімали обширну проблематику – від встановлення автентичності джерел до питань археології. Уваги у звіті заслуговує також розділ «Критика», у якому розміщені рецензії А. Васильєва, П. Безобразова та Є. Рєдіна на статті та монографії німецьких науковців[5]. Особливої уваги на цей період заслуговує багатотомна «Історія Візантійської Імперії» Ф. Успенського (вперше опублікована у 1912 р.), однак подальшим якісним змінам у дисципліні завадила Світова війна, до додались дві революції.

Про розвиток візантиністики вже у СРСР свідчить стаття  у Третьому виданні «Великої Радянської Енциклопедії». Так, зазначається, що «…у 30-і рр. ХХ ст. з’являються перші дослідження радянських науковців, у котрих з марксистських позицій розглядаються проблеми історії Візантії…»[6]. За такою короткою характеристикою ховаються доволі специфічні умови для існування дисципліни, що в перші десятиліття існування Радянської держави виявилась банально незатребуваною. Безпосереднім доказом цього є припинення роботи Російсько-візантійської комісії у 1930 р. Увагу серед цих подій привертає діяльність згаданого Ф. Успенського (за сумісництвом очільника Комісії), до смерті якого у 1928 р. видавався «Византийский временник», а також публікація другого видання «Історії Візантійської імперії» у 1927 р. Подальший різкий спад у візантиністиці можемо пояснювати розгортанням «культурної революції», коли історична наука у Радянському Союзі стала повноцінною складовою ідеологічної підготовки населення.

Про своєрідні умови існування візантиністики в подальші роки свідчить відсутність інтересу наукового середовища до досліджень М. Сюзумова, присвячених соціуму[7], релігійному аспекту[8] та культурі[9] Імперії ромеїв. В результаті, фаховий історик, котрий довів вірність режиму ще в роки Громадянської війни[10], був вимушений займатись певний час педагогічною діяльністю та філателією.

Очевидно, що умови, котрі були виставлені Радянською владою до істориків, привели останніх до розчарування у перспективі розвитку дисципліни. Результатом цього було явище еміграції до Західної Європи та США, що стала характерною для тодішніх науковців. Серед останніх можна виділити особи професора О. Васильєва, що стоїть біля витоків американської візантиністки[11], а також Г. Острогорського, що у 1940 р., який видав «Історію Візантійської держави» у Німеччині.

Разом з тим, в доказ принаймні часткової правдивості наведеної вище статті з «Великої Радянської Енциклопедії», зазначимо, що характерно тоталітаризм проявив себе і у Німеччині стосовно історичної науки[12]. Логічно й те, що сам факт існування Візантійської імперії, як держави «пригнічених мас», протягом настільки довгого періоду міг здатись необізнаному читачеві одіозним. Не слід забувати й про те, що Російська імперія позиціонувала себе протягом тривалого часу як спадкоємця саме Візантії. Таким чином, замовчування проблематики візантійської історії поставало радше з ідеологічної потреби.

Однією із перших спроб відродити інтерес наукового середовища до візантиністики було утворення у Ленінградському відділі Інституту історії АН СРСР т.зв. «візантійської групи». Попри це, група не мала загальнодержавного статусу та не могла об’єднати зусилля істориків одним номінальним існуванням. Надалі, протягом 40-х рр. ХХ ст. ідеологічний тиск у СРСР до історичної науки загалом та візантиністики зокрема ослаблюється. У випадку з останньою, цей процес можна пояснити специфічною політикою правлячої партії в питаннях релігії, котра викликала зацікавлення як тема досліджень у візантиністів ще з початку ХХ ст. В результаті, протягом цього часу проходить інституційне оформлення радянської візантиністики – виникають центри дослідження історії Візантії у Ленінграді, Москві та Свердловську.

Початок цього процесу можна простежувати із 1943 р., коли в умовах структурної реорганізації Інституту АН СРСР виникає група з історії Візантії на чолі з медієвістом Є. Космінським. У перші роки до її складу входять дослідники Б. Горянов, М. Левченко, Є. Ліпшиц  та Н. Пігулевська. Характерно при цьому, що очільник групи не був сформованим візантиністом, оскільки сфера його зацікавлень була представлена передусім у аграрній історії середньовічної Англії[13]. Разом з тим,  підкреслимо, що відсутність публікацій з історії Візантії не заважало науковцю неодноразово виступати з доповідями на тематичних сесіях візантиністів. Специфіка такого становища підкреслює високі організаторські здібності особи Є. Космінського.

Головним аспектом роботи групи протягом перших років її існування стало відродження дослідницької роботи по історії Візантійської імперії. Так, передбачалось здійснювати це в аспектах зв’язків ромеїв із Київською державою, Закавказзям, Сходом, Західною Європою. Крім цього, виносилось завдання по встановленні зв’язків із дослідниками по всій території СРСР, оскільки частина з них полишила свої дослідження та працювала не за основним профілем, перекваліфікувавшись на викладачів у школах, займаючись профілем допоміжних історичних дисциплін.

Також, серед актуальних завдань було відновлення періодичних видань з історії Візантії. В результаті, вже у 1947 р. виникає т.зв. «Нова серія» «Византийского временника». Характерно, що в редакційній статті, присвяченій поновленню публікації видання, вказувалось що останнє сприятиме «…об’єднанню наявних кадрів радянських візантиністів…»[14].

Сам перший том серії був присвячений пам’яті Ф. Успенського, обговорення внеску якого знайшло відображення у роботі Всесоюзної сесії візантиністів у 1945 р., присвяченій до 100-річної річниці з його Дня народження. Зауважимо, що Є. Космінський на ній окреслив завдання групи Інституту Історії АН СРСР, вказуючи на необхідність «…продовжити славну традицію візантиністики, задавши їй стимулу…». Зрештою, таку пропозицію було одобрено, й результатом її прийняття і стала публікація «Византийского временника» в подальшому.

В наступні кілька років у сфері візантиністики, попри виділення наукових центрів, не відбувається істотних зрушень. Пов’язано це насамперед із розгортанням у країні кампанії по боротьбі із космополітизмом. Уже 28 жовтня 1947 р. (перший том «Нової серії» було видано того ж місяця), відбулось засідання групи, на якому журнал було розкритиковано. Характер зауважень до видання ілюструє виступ А. Рановича, який заявив, що журнал «…не має радянського обличчя…». Наступного року зауваг торкнулась навіть редакційна стаття, яка тепер трактувалась як «…велика похвала до колишньої візантиністики, що до цього була символом реакціонізму в історичній науці…». Вже у 1949 р. загальний лейтмотив критики звівся до «поширенні у середовищі радянських візантиністів антипатріотичних ідей буржуазного космополітизму»[15].

Останнє негативно позначилось на затримці наступних видань «Византийского временника», коли редакційна колегія була вимушена приділити увагу усуненню вищеописаних «помилок». Зазначимо, що таке становище радянської історичної науки під кінець сталінізму проявилось і у більш одіозних випадках. Наприклад, у 1952 р. з’являлись публікації на зразок статті «Про вивчення Давньої історії на основі праці Й.В. Сталіна «Марксизм та питання мовознавства»[16].

Ще однією проблемою, з якою зустрілась секція, була реалізація кабінету з вивчення історії Візантії у структурі Академії Наук. Можемо припускати, що практичної реалізації задуму, висунутого ще у 1943 р., не відбувалось через звернення з цим питанням до Відділу філософії та історії АН СРСР саме Б. Горянова, що був євреєм по національності. Так чи інакше, втілення у життя цих ідей відбулось вже в епоху «відлиги» – а саме 1954-55 рр., коли відбувається формування окремого сектору історії Візантії, ініціативу в якому зі смертю Є. Космінського перебирає З. Удальцова. З цього часу відбувається остання структурна реорганізація радянської візантиністики, що триває аж до 80-х рр. ХХ ст.[17] З наступних десятиліть відбувається оформлення національних осередків дослідження візантійської історії на теренах колишнього СРСР, серед яких місце займає вітчизняна.

Таким чином, на основі розгляду метаморфоз візантиністики протягом першої половини ХХ ст., можна прийти до наступних висновків:

  • Інтерес наукового середовища Російської імперії до історії ромеїв виник доволі пізно – лише наприкінці ХІХ ст. Попри це, пізнє зацікавлення компенсується активною співпрацею на міжнародному рівні (передусім з Німеччиною), що дозволило російським науковцям вже на початку ХХ ст. публікувати самостійні дослідження. Сприяло цьому і позиціонування Російської імперії, як «третього Риму»;
  • Розвитку міжнародної співпраці візантиністів у значній мірі завадила Перша світова війна та наступне ускладнення внутрішньо- та зовнішньополітичного становища. В свою чергу, це спричинило відтік кадрів за кордон та ускладнення науково-дослідницької роботи істориків у Радянській державі загалом;
  • До цього додавалось відношення марксистсько-ленінської ідеології до візантиністики, що в значній мірі розглядала дисципліну як «пережиток минулого» аж до кінця 40-х рр. ХХ ст. При цьому, тодішні наукові осередки виникали в значній мірі з особистої ініціативи дослідників, як у випадку з Є. Космінським та Н. Пігулевською.

Вищеперелічене, підводить до одвічного студентського «Чому досі не досліджено? Чому досі немає?» Відповідь на просте питання настільки  проста, наскільки й гірка для нас, як для майбутніх науковців – незатребуваність, з якою візантиністика часто зустрічалась у Радянській державі. В результаті, протягом останніх десятиліть науковцям прийшлось «надолужувати»  відставання, викликане надто своєрідним відношенням правлячої верхівки до історичної науки загалом. Зауважимо, що цей процес для більш скурпульозного аналізу необхідно розглядати саме в контексті загального становища тодішньої історичної науки, чого не допускає формат статті. Разом з тим, залишається тішити себе тим, що в середовищі Міністерства Освіти і науки України не проводять ідеологічних кампаній, й відповідно, візантиністика має більший плацдарм для розвитку.

Посилання:

[1] Диль Ш., Основные проблемы византийской истории (пер. французского Горянова Б., ред. С. Сказкина, Москва, 1947): 5-10.

[2] Там само, 11-21.

[3] Окремої уваги заслуговує німецький журнал «Byzantinische Zeitschrift», що з’явився у 1892 р., а також видання «Збірник авторів по Візантійській історії».

[4] Дубровин Н. Ф. Византийский Временник за пять лет (1894—1898). Из отчёта г. Непременного секретаря Имп. Акад. наук, читанного на акте 29 декабря 1898 г. // Прил. к VI т. “Византийского Временника”(Санкт-Петербург): 1-23.

[5] Там само, 147-208.

[6] Значение слова «Византиноведение» в Большой Советской Энциклопедии, отримано доступ 1 вересня 2019, URL:  http://bse.sci-lib.com/article004866.html

[7] Сюзюмов М., Проблемы иконоборческого движения в Византии (Свердловск, 1948): 48-100.

[8] Сюзумов М., О трактате Юлиана Аскалонита,отримано доступ 1 вересня 2019, URL: http://myriobiblion.byzantion.ru/askalon_predisl.htm#1

[9] Поляковская М., “Ученый и время. К 100-летию со Дня рождения М.Я.Сюзумова” // Византийский временник, Т.54 (Москва, 1993): 170-182.

[10] Там само, 170-171.

[11] Священник И., “Судьбы русской византинистики в Старом и Новом свете: Г. Острогорский и А. Васильев”: 1-7.

[12] Хряков А.В. “Карл великий или «истребитель саксов»? Борьба за ранкского императора в Нацистской Германии”, отримано доступ 4 вересня 2019, URL: https://publications.hse.ru/chapters/142651425.

[13] Сашанов В., “Становление советского византиноведения в 40-50-е годы ХХ века. Институциональный аспект”: 1-11.

[14] Там само, 5-6.

[15] Там само, 7-8.

[16] Дьяконов И., “Об изучении Древней истории на основе труда И.В.Сталина «Марксизм и вопросы языкознания»” (Москва, 1952): 25.

[17] Лебедева Г., Пиотрковская Е., Слядзь А., “З. Удальцова как организатор советского византиноведения (К 100-летию члена-корреспондента АН СССР А.Н. Удальцовой”: 1-19.

Залишити коментар