Володимир Лагодич. Етногенез аварів

Володимир Лагодич

Етногенез аварів

Avar warrior.jpg


Етнічне походження аварів, як і виникнення самого етноніму «Awar», є перед проблемою до нинішнього часу, що підлягає дискусії. Традиційно гіпотези, які торкаються цього питання, поділяють на три групи, які розглянемо.

Версія Кляшторного / Паллейбленка [36], яка була найпопулярнішою до другої половини ХХ ст. – за якою авари були народом далекосхідного походження – тунгусько-манчжурського або монгольського, на що наводить свідчення із «Хронографії» Феофана Сповідника про посольство кочовиків у Константинополь в 558 р., учасники якого вразили ромеїв довгими косами, в котрі були вплетені шнурки[37]. Додатковим аргументом на користь цієї теорії є фонетичний аналіз самої назви аварів у китайських літописах – «Шуцзин» та «Шицзин». Думки дослідників у цьому питанні розходяться. Так, деякі з них, серед котрих – самі автори гіпотези, Кляшторний та Паллейбленк вказують, що авари були частиною народу ухуань (що на середньокитайському діалекті звучить як «абар»), який проживав на північний захід від гір Тянь-Шань. У середині VI ст. ухуанці тікали на Захід після розгрому тюркютами Жужанського каганату. З цією версією дослідники пов’язують, крім того, гіпотезу про сяньбійське походження сабірів, які за цією концепцією розглядаються як предки аварів. Відповідно до цього, П.Голден[38] розглянув проблему переходу жужанів (руранів) до аварів на прикладі трансформації етноніму ROURAN/ABAR/AWAR/OБРЪ. Підкріпляють цю гіпотезу й інші дані – зокрема, німецький дослідник К.Менгес визначив, що слова «хоругвь» та «телега», що використовувались у пам’ятках часів Київської держави, зокрема в «Слові о полку Ігоревім»[39] (кінець ХІІ ст.), власне монгольського походження. Оскільки до цього часу мови про присутність монгольського елементу серед слов’ян йти не могло, методом виключення науковець припустив, що запозичити ці терміни слов’яни могли суто в аварів. Однак, ця версія не полишена слабких місць – так, між розгромом жужанів та появою аварів у Східній Європі різниця лише в три роки (555-558 рр.), а Феофілакт Сімокатта прямо вказує[40], що авари походять із Середньої Азії, а не більш східних регіонів.

Гіпотеза лінгвіста Е. Хелімського [41], котрий висунув тезу, частково подібну із першою версією – так, попередником аварів було деяке тунгусо-манчжурське плем’я, що асимілювалось до середини VII ст. під впливом слов’ян та болгар. Автор гіпотези при цьому досліджує напис на чаші із скарбу Надь-Сент-Міклош (т.зв. «напис Буйли») за допомогою матеріалів тунгусько-манчжурських мов. Підтримує дану версію також О.Мудрак[42], пояснюючи велику кількість слів булгарського походження у сучасній угорській мові «субстратом аварів із Трансільванії та Паннонії». Попри це, слабкою стороною версії є спірне походження скарбу Надь-Сент-Міклош, оскільки напис булгарською на одній із знахідок не може остаточно вказувати на власне булгарське походження всього скарбу; аналогічно, на слабкість гіпотези вказує створення її суто на базі етимологічного й фонетичного аналізу, що також не може бути безумовним свідченням її вірогідності.

Гіпотеза змішаного походження аварів, котрій увагу приділяє зокрема А.  Мітрофанов та Л. Гумільов [43], за котрою даний етнос представляв собою союз племен, характерний для древніх степових імперій. За нею, провідну роль у ньому грали з одного боку угри, та східно-іранські племена – залишки массагетів. Ця версія опирається в першу чергу на письмові свідчення Феофілакта Сімокатти[44] та Менандра Протектора[45]. Так, перший наводить у праці «Історія» лист кагана до імператора Маврикія, котрий описував військові перемоги кочовиків над сусідами, невдалий похід на Кавказ, міжусобиці в їх утворенні, а самого кагана описував, як «великого володаря семи кліматів». Особливий інтерес у змісті послання представляє повідомлення про війну в середовищі Каганату, відповідно до чого Л.Гумільов вказував як адресата листа Кара Чурін Тардиш-хана, Е. де ля Васс’єр – Нілі-хана, а Д.Моравчик датує саме послання 598 р.

Додатковий інтерес представляє чітка вказівка автором «Історії» на різницю між «істинними» аварами – народом абар, яких згадував Пріск Паннійський у «Візантійській історії та діяннях Атіли у восьми книгах» за 463 р., та псевдо-аварів – племен із степів Передкавказзя, що прийшли у Східну Європу[46].

Також, Феофілакт повідомляє про їх виділення на межі V-VI ст., коли власне авари після «поразки, завданої ним» (мається на увазі битва на Каталаунських полях 451 р.), втекли та «знайшли притулок у … Тавгасті – відомого міста від тих, кого називають тюрками». Інша ж гілка аварів, унаслідок поразки «довела себе до більш низького становища», живучи в околицях міста. Через деякий час аварський каган (щоправда, не уточнюється, був це правитель першої, чи другої груп, або спільний), здійснив похід, завоювавши племена Уар і Хунні, котрі отримали назву за іменами своїх «найдревніших правителів». Зрештою, частина останніх поселилась в районі Дунаю, що автором твору датується періодом правління імператора Юстиніана (527-565 р.), «назвавши себе аварами» – фактично, за століття етнонім «Awar» перейняли інші етнічні групи.

Характерним є також те, що походження племен, котрі стали псевдо-аварами, різнилось – так,  Л. Гумільов вказує[47], що уари були гілкою угрів, що протягом переходу через уральські та волзькі степи перейняли огурську, або ж протобулгарську мову. Хунні натомість могли бути хіонітами – іраномовним племенем, близьким до ефталітів, про котре згадував у IV ст. Амміан Марцеллін у «Діяннях тридцяти в одній книзі», що проживало у Середній Азії, та було витіснене на захід тюрками. Також, про можливу участь хіонітів у виникненні Аварського каганату свідчать дослідження Ф.Курти, де вказується наявність іранських запозичень у давньослов’янській мові, поширеній до VII ст. на території Каганату.

З іншого боку, відомим для науки є той факт, що більшість іранських запозичень перейшла у протослов’янську мову внаслідок посередництва скіфо-сарматів. Зважаючи на те, що виділення скіфо-сарматських запозичень від можливих хіонітських (навіть якщо вони зіграли роль у виникненні Каганату) є темою, що має розглядатись відповідними спеціалістами – іраністами та славістами, та нашого дослідження в повній мірі не торкатиметься. Аналогічною за змістом проблемою є походження тунгусо-манчжурського терміну «хоругвь», що має розглядатись алтаїстами.

Загалом, достовірність інформації, наданої Феофілактом Сімокаттою про псевдо-аварів (попри існування гіпотези про посилання ним на тюркські джерела), прямо підтверджується запозиченням візантійського історика цих даних у свого попередника – Менандра Протектора. Останній в свою чергу працював в урядових архівах, й зачасту цитував офіційні зовнішньополітичні документи. Зокрема, підтвердженням цього є ознайомлення Менандра з архівом Петра Патрикія[48]. У результаті, документи, якими користуються Феофілакт та Менандр, вказують на тюркську версію походження аварів, а факт того, що обидва історики не надають вказівок на альтернативні версії, свідчить про відсутність сторонніх гіпотез для візантійських істориків. Подальші документи,  наведені у «Історії» за кінець VI-VII ст., вказують про обмін посольствами між Імперією та кочовиками навіть в періоди інтенсивних бойових дій між ними, однак ці контакти відповіді про походження аварів не надають.

Окремою проблемою, безпосередньо пов’язаною із виникненням етносу аварів, є етимологія та виникнення етноніму «Awar»[49]. Поява цього терміну залишається незрозумілою, актуальність цього питання посилюється з огляду на зв’язок назви кочовиків із кавказьким народом аварців, а дискусії по темі велись із часу виникнення інтересу в науковому середовищі з питання, тобто починаючи з ХІХ ст.

Так, Прокопій та Мойсей Хоренський у VI ст. називають[50] очільником білих гуннів Кушнавара, ім’я котрого утворене з двох основ – власне «авар» та терміну «кушан», який славіст Бернштрам трактує як позначення кочовиків Середньої Азії. Відмітимо також, що Дніпро позначався терміном «Гунновар», у котрому знаходимо поєднання слів «гунни» та «авари». Надалі, у скороченій формі вони з’являються у назві «вархоніти», поява яких припадає на другу половину IV ст. Пріск Паннійський згадує за 461-465 рр. аварів, які «розбили саварів й відправили до Константинополя посольство».

Наразі, найбільш аргументованою видається версія історика Е.Шаванна[51], котра співпадає з гіпотезою про «змішане» походження аварів нарівні з перейняттям цієї назви «псевдоаварами»-уйгурами уарами та хунні. Так, посилаючись на інформацію, надану Феофілактом Сімокаттою, дослідник виводить аварів від союзу вархонітів. «Справжніх» аварів Е.Шаванн бачить у керміхіонах, назва яких складається з основ «керм» – черв’як та «хіон» – назви жуаньжуанів. Характерно при цьому, що така власне іранська назва має китайське походження, оскільки «жуаньжуань» є назвою комахи, й таку очевидно презирливу назву китайці надали племенам Мокулу. Аргументом на підтримку цього припущення є факт спірності міграції всіх жуаньжуанів у Європу при збереженні їх основного ядра в союзі. Аналогічно можна вказувати і на збереження уйгурської частки, назва котрих була відома раніше на Заході, ніж на Сході. В цьому плані, потрібно прийняти твердження дослідника В. Радлова, що різновиди уйгурів – кутугури, утугури, сарагури й оногури мають назви тюркського походження [52].

Американський історик В. Томсен [53], досліджуючи тюркські рунічні тексти, видаляє племена «апир апурим», яких відносить до аварів. Взявши за основу розгляд трансформації етноніму «Awar» від руранів/жужанів Л. Голдена, дослідник Н. Волкова розробила гіпотезу про походження аварців від «груп аварів, що проникли у гірські райони Кавказу та змішались із місцевим населенням». Така версія підтверджується інформацією із грузинської хроніки «Картліс Цховреба»[54]. Так, у джерелі згадується  про переселення на Північний Кавказ аварів на час правління куропалата (візантійський титул сановника) Гурама (568-600 рр.) та підкорення ними гірського Дагестану. Згідно літопису, у аварів із Гурамом виникла війна, посередником в якій став імператор Юстиніан. Після примирення ворогуючих сторін, Гурам «розселив аварів у гірських ущелинах Кавказу». З огляду на пізніше виникнення самого джерела, Ш.Хапізов прийшов до висновку, що у ньому «автор літопису лише осмислює сусідство з деякими аварами», а сама згадка кочовиків фігурує у ньому, як книжна легенда, яка «отримала широке розповсюдження».

При подальшому розгляді цього питання висувались й інші версії виникнення назви кавказьких аварців. Зокрема, сходознавці Г.Гейбуллаєв[55] та В.Бейліс[56] вказують на походження етноніму від титулів дагестанських володарів (Auhar/Aurhaz-k), наданих шахіншахом Сасанідів Хосровом І (531-579 рр.) й безпосереднього відношення до кочовиків не має. Дослідник І.Дьяконова виводить виникнення їх назви від хуритського слова «Awari», в значенні «поле/галявина» та похідного словосполучення «Awar-uhli», що перекладається як «надзирач полів», що також має мало спільного із походженням аварців від псевдо-аварів.

Таким чином, беручи до уваги також маловірогідність самого факту завоювання протягом кількох років (беручи до уваги перехід аварів з північних берегів Аральського моря через північнокавказькі степи, Дон і аж до Дунаю протягом 558-560 рр.) гірської й бідної місцевості номадами, яку пізніше не змогли підкорити ні араби, ні монголи, ні Тимуриди, версія про спорідненість аварців та авар видається спірною.

Загалом, на основі розглянутих гіпотез про походження аварів можна свідчити про зародження їх племінного союзу, як змішаного, сформованого із уар та хунні в ході боротьби з тюркською конфедерацією племен протягом 555-558 рр. вздовж північного берега Аральського моря, що обстоює славіст Л.Гумільов у реконструкції подій того часу, заснованій на згаданих джерелах – «Історіях» Менандра Протектора та Феофілакта Сімокатти, у достовірності яких не можна сумніватись. Додатковим аргументом щодо вірогідності контактів уар та іраномовних племен уцілому виступає й те, що перші здійснювали перехід з берегів Аральського моря через Середню Азію – ареал проживання ефталітів, кідаритів та самих хіонітів, що навіть за прийняття версії Кляшторного, є очевидним. Подальший перехід новосформованого союзу засвідчує Феофан Сповідник у «Хронографії»[57], хронологію подій якої розглянули Грюнель та Шичалін. Так, протягом 555 р. та груднем 557 р. авари, рятуючись від тюрків, форсували Волгу, перейшли (очевидно з боями) землі сабирів та утигурів, вийшовши до лінії Кавказького хребта.

Постійна загроза з боку тюркської кінноти не давала моливості аварам закріпитись між Волгою та Маничем, що визначило необхідність подальшого переходу кочовиків через передкавказькі степи, де авари (чисельність котрих була невелика – так, Менандр вказує на двадцять тисяч осіб, включно із старими й дітьми[58]) зустрілись із аланами – союзниками Візантійської імперії, що на цей час боролась із Сасанідами за історичну область Лазію (яка тепер є частиною Трапезундського вілайєту Туреччини). Протягом цього періоду прибулі кочовики дізнаються від аланів, або ж від полонених сабирів чи утигурів про існування Візантії, та просять вождя аланів Саросія встановити між Каганатом та Імперією контакт. Вождь у свою чергу передає відомості про аварів у регіоні родичу візантійського стратига Юстину, який повідомляє про ці події імператору Юстиніану наприкінці 557 р. Сам імператор при цьому виявив інтерес до появи нової сили у передкавказьких степах, та з метою подальшого укладення союзу з ними наказав домовитись із прибульцями щодо спорядження у Константинополь посольства.

Власне, саме з кінця 557 р. до лютого 558 р. (Грюнель та Шичалін вказують на те, що посольство прибуло в проміжку між землетрусами жовтня-грудня 557 р. й нашестям чуми в лютому-липні 558 р[59].) відбувається перший підтверджений дипломатичний контакт аварів, у результаті якого кочовики втягуються у сферу міжнародних зв’язків на Балканах та далі до Кавказу – власне Візантією на півдні та південному сході (федеративний договір з якою порушувався та укладався знову), союзниками Імперії аланами на сході, її ворогами – кутригурами, утригурами та лангобардами на сході й заході відповідно, і в Західній Європі – Баварським герцогством та Франкською державою на західному, північно-західному та південно-західному напрямках (на котрі здійснювались систематичні напади з метою грабунку), в якій знаходяться аж до ліквідації свого державного утворення на початку ІХ ст.

Однак, попри ґрунтовність та підкріпленість джерельними матеріалами даної реконструкції, нерозкритим залишається питання переходу аварів від Півночі Кавказу до Дунаю, після успіху місії посольства 557-558 рр. Певні відомості з цього можуть внести пізніші (XI-XIII ст.) джерела Київської держави, де авари згадуються дотично. Так, інтерес у даному контексті представляє т.зв. «етногеографічний вступ» до літописного зводу «Повість временних літ», а також героїчна поема «Слово о полку Ігоревім»[60].

Стосовно «етногеографічного вступу», на проблематику його дослідження вказує факт того, що ця частина літопису залишається, за висновками науковців, найменш дослідженою серед складових літопису – зокрема, не встановлене його точне датування, що розрізняють відносно часу створення «Повісті…» за версіями О.Шахматова[61] (від ХІ ст.) та Рибакова[62] (початок ХІІ ст.)., а також тези О.Кузьміна[63] стосовно «вступу» як самостійної пам’ятки Х ст. До цього також додаються проблеми створення пам’ятки (адже саме створення літопису не обов’язково вказує на одночасне включення до нього «вступу»), а також включення до її складу авторами творів кирило-мефодіївської традиції – з огляду на повідомлення у ньому про слов’янську грамоту.

Безпосередній інтерес для дослідження представляє свідчення про етнополітичний союз дулібів (які, за літописом були розміщені на території Волині), розгромлений аварами, із пізнішим «примучуванням» перших кочовиками шляхом запрягання дулібських жінок у вози. При цьому, з огляду на проблематичність датування тексту, не до кінця зрозумілим є хронологія цих подій. Так, більшість дослідників трактує інформацію зі «вступу» як доказ існування в регіоні вищезгаданого союзу дулібів у VI-VII ст., та його боротьбі з кочовиками й подальшим встановленням панування аварів над ним до періоду правління імператора Іраклія (610-641). Крім того, у літописі присутня притча суто біблійного характеру про безслідне зникнення аварів – яку С.Гедеонов[64] трактує як «книжну легенду», запозичену із пізнішого джерела – листа патріарха Миколая до болгарського царя Симеона (918-927). Хоча сам автор концепції прив’язував дані події виключно до ареалу Київської держави, А.Кібінь[65] використовує міфічність оповіді як аргумент до «ослаблення гіпотези про прив’язку розповіді про притіснення обрів до східноєвропейського ареалу».

Однак аргументи які підтверджують те, що інформація про боротьбу дулібів з аварами та зникнення останніх стосується саме Східної Європи висунув професор Л.Войтович[66]. Серед них:

  • відсутність у листі патріарха Миколая свідчень про запрягання аварами дулібів у вози. Крім того, як зауважує науковець, «думка про безслідне зникнення кочовиків у X ст. могла прийти в голову практично всім, хто чув про аварів».
  • очевидна біблійна паралель «притчі» про зникнення номадів, де останні висвітлюються як допотопні велетні, «здавна славні, сильні люди». Відповідно, підстав вважати про пряму залежність літопису від візантійського джерела немає. Зауважимо також, що наділення ворога рисами міфічних велетнів має багато спільного з фольклорним мотивом, котрий існував у слов’ян. Очевидно, пізніше він був перероблений літописцем у формі біблійної традиції – на що вказують західнослов’янські відповідники («obr» – «велетень» на чеській, «obor» – на словацькій, «hober» – на верхньо-лужицькій; перекликається це також із німецьким відповідником «Huhne», що також означає «велетень/богатир», похідним від етноніму «гунни»).
  • сам літописець прямо вказує, що приказка «погибоше аки Обре, ихъ же несть племени, ни наследъка» здавна побутує на Русі, не посилаючись при цьому на візантійські джерела.

Версія, за котрою можливе панування аварів на Волині початково відносили до часового проміжку між облогою Константинополя кочовиками у 626 р. та східним походом імператора Іраклія у 628 р. виглядає при цьому малоймовірною, оскільки «Хроніка» Амартола нічого не говорить про війну слов’ян з кочовиками[67] – при тому, що самі авари з кінця VI ст. знаходились біля кордонів Імперії, а станом на 619 р. створювали загрозу для її столиці. У результаті, можна говорити, що свідчення про боротьбу аварів із дулібами оригінальне, а до самого «вступу» дані із «Хроніки» Георгія Амартола були лише додані. Паралель між даними «Повісті…» можна провести також із франкською т.зв. «Хронікою Фредегара»[68], де мова йде про панування аварів над слов’янами Паннонської котловини перед повстанням Само у 623 р.

Разом з тим, попри  пізніше датування цих подій, можливим буде надалі вказувати про правдивість версії завоювання Волині аварами під час їх переходу до Дунаю у 561-563 рр., на що вказує Л.Войтович. До уваги тут необхідно брати передусім те, що слов’яни, на відміну від візантійців та франків, не мали своїх літописців у Ранньому Середньовіччі. Підкріплюють таку думку й археологічні дані – так, на погром кочовиків у регіоні вказують наконечники аварських стріл на місці зруйнованих городищ Хотомель (VI ст.) та Зимно (VII ст.)[69].

Назва «Обри» побудує в руській книжній традиції і поза «Повістю…». Так, окрім прикладів, наданих славістом М. Жихом[70] – «Мерпъа Обьринъ родомъ»; «Магогъ, от сего суть вси языци, иже живутъ на полунощи: Козари, Руси, Объри, Болгари и ини вси»; «Аще мы се ныне знаемъ, не мы же тъчию, нъ и Оугри и Обьри», про кочовиків згадує героїчна поема «Слово о полку Ігоревім», написана не пізніше 1182 р. У ній вказується про деякі «шеломы оварьскыя», й при цьому незрозумілим є те, чи відноситься це безпосередньо до союзу кочовиків. З огляду на це, Творогов[71] вказує на те, що мова у поемі може йти про аварців, а Н.Дилевський[72] – на перефраз грецького «αβαρίκος».

Також, уваги у контексті розглянутих джерел заслуговує гіпотеза дослідника Ф.Вестерберга, за якою авари ще до моменту встановлення дипломатичного контакту із Візантією встановили контроль над західнослов’янськими – чеськими або паннонськими дулібами, а не волинськими. Її аргументація зводиться до:

  • авари у східних слов’ян називались не «обрами», а власне «аварами», на що вказує згаданий рядок із «Слова о полку Ігоревім»;
  • приказка «погибоше аки Обре, ихъ же несть племени, ни наследъка» виключно книжного походження;
  • уривок про боротьбу дулібів та аварів запозичений руським літописцем із візантійського джерела;
  • території, на яких проживали волинські дуліби, знаходились осторонь від напрямку міграції кочовиків до Паннонії.

Однак, дана версія може вважатись малоймовірною, при достовірності як погрому городищ Хотомель та Зимно, так і тези про те, що «Повість…» не розповідає про жодних дулібів, окрім волинських.

Таким чином, на основі розглянутих фонетичних, а також археологічних досліджень, котрі проливають світло на виникнення й подальшу міграцію племінного союзу аварів, можна прийти до висновку про те, що в сучасній історичній науці немає єдиної точки зору стосовно утворення даного союзу племен. Найпоширенішими, й відповідно – найаргументованішими у науковому середовищі залишаються гіпотези передусім про змішану та тунгусько-манчжурського/монгольського походження Кляшторного й Паллейбленка.

При цьому перша, заснована передусім на письмових свідченнях IV-VI ст., вказує на поділ даних кочовиків на «справжніх», котрі після розгрому імперії Атилли відступили з Європи до ареалу проживання тюрків, надалі очевидно змішавшись з ними, та псевдо-аварів – конгломерату племен уар та хунні, що були гілками угрів та ефталітів відповідно, які за реконструкцією Л.Гумільова[73] протягом боротьби з Тюркським каганатом у 555-558 рр. трансформувались у союз та зазнавши втрат у війні з останнім, розпочали перехід від півночі Аральського моря (нинішній кордон Казахстану та Узбекістану) через північнокавказькі степи, Волгу аж до Паннонії та Верхньої течії Дунаю, з установленням контакту із аланами та Візантією. Окрім того, дана гіпотеза доповнюється версією про перехід кочовиків через територію сучасної Волині, яку населяв племінний союз дулібів, на що вказують знахідки аварських стріл у нижніх шарах городищ Хотомель та Зимно, які датовані VI-VII ст. та згадки панування номадів над слов’янами у пізніших візантійських та руських джерелах. Таким чином, за гіпотезою, сам етнонім «Awar» був перейнятий племенами інших мовних груп, фактори до перетворення яких у єдине утворення були типовими для кочових народів – довга війна із сильним супротивником та поступовий відхід із первісного району проживання під подальшим тиском, що завершилось встановленим перших зовнішньополітичних контактів з Візантією та аланами між 557-558 рр.

Водночас, беручи до уваги гіпотезу про далекосхідне походження аварів – як залишків Жужанського каганату після війни з тюрками, необхідно наголосити на її спірній аргументованості, що заснована виключно на фонетичному аналізі (при цьому, він дозволяє встановити трансформацію етноніму «Awar», який походить саме від руранів/жужанів та був лише перейнятий уарами та хунні). Під сумнів її ставить також те, що за умови виходу з Далекого Сходу, навіть під загрозою фізичного винищення з боку тюрків, відступаючі авари навряд могли здійснити перехід через більшу частину Євразії за три роки. Також Феофілакт Сімокатта, повідомляючи про появу нової сили в регіоні Балкан в 558 р. прямо вказує, що кочовики були вихідцями із Середньої Азії. З огляду на це, можна припускати про існування у аварському середовищі принаймні чотирьох елементів: 1) місцевого,  2) гунського,  3) тюркського (ефталітського), 4) жуаньжуанського[74].

В цьому контексті потрібно розглядати крім того гіпотезу Е.Хелімського про тунгусько-манчжурське походження аварів, засновану на аналізі напису на одній із знахідок скарбу Надь-Сент-Міклош. При цьому, низка дослідників, яка підтримує версії про далекосхідне походження аварів – Менгес, Голден, Кляшторний та Паллейбленк не допускають (принаймні, не згадують безпосередньо) про присутність іраномовного субстрату серед аварів, попри їх перехід через територію, на якій проживали іоніти та ефталіти.

Окремим питанням є також походження етноніму «Awar», детально висвітлену Голденом в контексті далекосхідної гіпотези походження аварів – де дана назва була перейнята від  жужанів, та протягом IV-VI ст. під впливом запозичень поступово трансформувалась. Водночас, ця назва має відношення до західнослов’янських (чеських, словацьких, верхньо-лужицьких і частково німецьких) відповідників, котрі вказують кочовиків, як свого роду велетнів із надприродніми властивостями – що пересікається із легендою про їх раптове зникнення, яку відносять до Х-ХІІ ст. Також, у контексті етногенезу аварів може розгядатись питання зв’язку назви кочовиків із кавказькими аварцями – на основі чого були розроблені гіпотези про завоювання Північного Кавказу новоутвореним конгломератом, що однак видається малоймовірним.

Таким чином, початково етнонім «Awar» зародився в результаті трансформації китайської назви «Rouran» протягом IV-V ст.[75] Початково, його носили вихідці із Далекого Сходу – тунгусько-манчжурського або монгольського походження, які увійшли до Імперії гуннів. Після розпаду останньої у результаті смерті Атилли у 453 р., «справжні» авари відступили у Середню Азію, потрапивши під вплив тюрків.

Надалі, їх назву перейняли племена уар та хунні, що утворили конгломерат під ударами Тюркського каганату у 555-558 рр., та під загрозою фізичного винищення здійснили перехід від північних берегів Аральського моря через північнокавказькі степи й Волгу аж до Паннонії. Протягом 557-558 рр. кочовики вступили у контакт із іраномовними аланами, котрі на цей момент були союзниками Візантійської імперії у боротьбі із Сасанідами. В результаті останнього, при посередництві вождя аланів Саросія, авари надсилають посольство до Константинополя між груднем 557 р. та лютим 558 р., після чого вступають у сферу зовнішньополітичних відносин, уклавши союзницький договір з імператором Юстиніаном.


Покликання:

[36]  С. Г. Кляшторный, Д. Г. Савинов. Степные империи древней Евразии. Санкт-Петербург., 2005, С. 44–48.

[37] Феофан Споведник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 8 січня 2019, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm

[38]  P. Golden, Some notes on the Avars and Rouran, in The Steppe Lands and the World beyond them. Studies in honor of Victor Spinei on his 70th birthday, Iasi, 2013, P. 43–66.

[39] Menges Karl Heinrich, Altaic / Encyclopedia Iranica, 1989, O. Pritsak, “From the Säbirs to the Hungarians” in Hungaro-Turcica. Studies in Honour of Julius Németh, ed. Gy. Káldy-Nagy (Budapest, 1976), P. 18–30.

[40] Памятники Средневековой Истории народов Центральной и Восточной Европы. Феофилакт Симокатта История. Пигулевская Н. и др. С. 10.

[41] Хелимский Е. Тунгусо-Маньчжурский языковой компонент в Аварском каганате и славянская этимология. Материалы к докладу на XIII Международном съезде славистов. Любляна, 15–21 августа 2003. Гамбург, 2003, С. 3–12.

[42] Мудрак О. А. Аварская надпись на сосуде из клада Надь-Сент-Миклош, in Orientalia et Classica, Москва., 2005. Вып. 6. C. 81–103.

[43] Гумилев Л. Н. Древние Тюрки. М., 1967. C. 34–39.

[44] Гумилев Л. Н. Хунну. Срединная Азия в древние времена. Москва., 1960. C. 244–246.

[45] Византийские историки. Менандр Византиец. Библиотека Якова Кротова, отримано доступ 11 січня 2019, URL: http://krotov.info/acts/05/marsel/ist_viz_06.htm.

[46] Приск Паннийский. Готская история. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 8 січня 2019, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prisc/frametext.htm

[47] Гумилев Л. Н. Древние Тюрки. Москва, 1967. C. 32–33.

[48] Памятники Средневековой Истории народов Центральной и Восточной Европы. Феофилакт Симокатта История. Пигулевская Н. и др. С. 12.

[49] Хапизов Ш. К вопросу о происхождении этнонима Awar // Вестник Института ИАЭ, 2016,  №2. С 99-106.

[50] Митрофанов Ю. Аварский каганат как политический феномен языческого этно-религиозного контекста развития христианской ойкумены // Исторические науки. Христианское чтение №6, 2016. С. 354-355.

[51] Кляшторный С.Г., Савинов Д.Г. Степные империи древней Евразии. Санкт-Петербург, 2005. 

[52] Бернштам А. Очерк истории гуннов, Издательство Ленинградского государственного ордена Ленина университета имени Жданова, 1951. С. 170-171.

[53] Там само, С.173.

[54] Картлис Цховреба. История Грузии // Пер. с древнегрузинского, предисловие и комментарии Г.В. Цулая. Москва, 1982. – 76 с.   

[55] Гейбуллаев Г.А. К этногенезу азербайджанцев. Баку, 1991. Т. I. С. 154.

[56] Бейлис В.М. Из истории Дагестана VI-XI вв. (Сарир) // Исторические записки. Вып. 73. Москва, 1963. С. 256.

[57] Феофан Споведник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 8 січня 2019, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm

[58] Византийские историки. Менандр Византиец. Библиотека Якова Кротова, отримано доступ 11 січня 2019, URL: http://krotov.info/acts/05/marsel/ist_viz_06.htm.

[59] Бернштам А. Очерк истории гуннов, С. 175-176.

[60] Дылевский 1962 – Дылевский Н.М. Лексические и грамматические свидетельства подлинности «Слова о полку Игореве» по старым и новым данным // Слово о полку Игореве – памятник XII в. Москва.; Ленинград: Издательство АН СССР, 1962. С. 169-254

[61] Шахматов А.А. Повесть временных лет и её источники // Труды отдела древнерусской литературы. Издательство АН СССР, 1940. IV. С. 9-150.

[62] Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв. М.: Наука, 1982. 598 с.

[63] Кузьмин 1977 – Кузьмин А.Г. Начальные этапы древнерусского летописания. Издательство МГУ, 1977. 394 с.

[64] Гедеонов С.А. Варяги и Русь. В 2-х частях / Автор предисловия, комментариев, биографического очерка – В.В. Фомин. 2-е издание, комментированное. М.: Русская панорама, 2004. 656 с.

[65] Кибинь А.С. Дулебы в поставарском историко-политическом контексте (новые направления историографии) // Ладога в контексте истории и археологии Северной Евразии. Санкт-Петербург.: Нестор-История, 2014. С. 157-165.

[66] Войтович Л.В. Восточное Прикарпатье во второй половине І тыс. н.э. Начальные этапы формирования государственности // Rossica antiqua: Исследования и материалы. 2006. СПб.: Издательство СПбГУ, 2006. С. 6-39.

[67] Истрин В.М. Книгы временыя и образныя Георгия Мниха. Хроника Георгия Амартола в древнем славянорусском переводе. Текст, исследование и словарь. Т. I: Текст. Петроград, 1920. 634 с.

[68] Шмидт Г. Хроники Фредегара (историографический очерк). Санкт-Петербург: Евразия, 2015. 464 С.

[69] Королюк В.Д. Авары (обры) и дулебы русской летописи // Археографический ежегодник за 1962 год. Москва, 1963. С. 24-31

[70] Жих М.И. О предыстории Волынской земли (VI – начало X века) // Международный исторический журнал «Русин». 2008. № 3-4 (13-14). С. 35-57.

[71] Творогов О.В. Авары // Энциклопедия «Слова о полку Игореве». Т. 1., 1995. С. 22-23.

[72] Дылевский Н.М. Лексические и грамматические свидетельства подлинности «Слова о полку Игореве» по старым и новым данным // Слово о полку Игореве – памятник XII в. Издательство АН СССР, 1962. С. 169-254.

[73] Гумилев Л. Н. Древние Тюрки. М., 1967. C. 34–39.

[74] Бернштам А. Очерк истории гуннов, С. 173.

[75] P. Golden, Some notes on the Avars and Rouran, in The Steppe Lands and the World beyond them. Studies in honor of Victor Spinei on his 70th birthday, Iasi, 2013, P. 43–66.


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s