Євгеній Шатілов
М’яч та соціалізм:
Як у Харкові 1920-х
народжувався сучасний український футбол
У 1922 році у Харкові почав виходити перший після революції спортивний часопис «Вісник фізичної культури». Поруч із редакційними статтями, які агітували надсилати свої матеріали чи роз’яснювали задачі радянської фізкультури, циркуляром командуючого військами про оподаткування спортивних об’єктів у рубриці «Спорт і Червона армія» була вміщена достатньо об’ємна стаття «Футбол у Червоній армії». Її автор (і за сумісництвом редактор журналу) Володимир Блях уміщує туди такі слова: «Футбол есть прекрасное сочетание начал физических, психологических и социальных… Футбол есть школа послушания при свободной инициативе. Игра эта не для слабых, юных и робких, а наоборот, для сильных, крепким духом и телом вполне сложившейся молодых людей». Сам гравець зі стажем (згадки про нього у харківський пресі відносяться до 1913 року), футбольний суддя та, як би ми висловились сьогодні, «спортивний лікар і фізіолог» Блях не поскупився на компліменти грі – наступного випуску він продовжив свій текст і розповів про основи організації гри, техніки та тренувань. Невже усе це від великого бажання впроваджувати футбол у Червоній армії?
З одного боку, так. Футбол було необхідно проштовхувати на замітку армійським інструкторам. Щоб зрозуміти чому, потрібно розуміти усю сутність радянського спорту у на початку 1920-х років. Більшовики з самого жовтневого перевороту ставилися до фізичних активностей надзвичайно прагматично. У жовтні 1920 року на ІІІ з’їзді Всеросійського союзу комуністичної молоді за присутності В.І. Леніна, була прийнята резолюція, в якій фізична культурна молодого покоління проголошувалась важливою складовою комуністичної системи виховання молоді, що націлена на формування гармонічно розвиненої особистості, громадянина комуністичного суспільства. Також зазначалось, що фізичне виховання переслідує практичні цілі, а саме: 1) підготовка молоді до трудової (виробничої) діяльності; 2) до збройної оборони соціалістичної вітчизни. За весь спорт відповідав комсомол, а конкретно один з його органів, який носив назву «Всевобуч» – він створювався спеціально, щоб забезпечити допризовну підготовку юнаків, які готувались до служби у Червоній армії, тож спорт у цей період мав яскраво виражену мілітаристську направленість. Якщо він не обслуговував конкретні цілі, то нова влада цілком могла поставити питання про його місце у соціалістичній системі цінностей. Тож спроба заохотити відповідальних за фізичну підготовку командирів Червоної армії застосовувати футбол, очевидно, не була продиктована виключно бажанням посилити боєздатність бійців. Нові харківські спортивні функціонери працювали над легітимізацією гри, поверненням її у повсякденне життя міста і прагнули, щоб їй нічого не загрожувало у ідеологічному плані.
Останні побоювання були не безпідставні. Щойно вщухли війни на території колишньої Російської імперії, і хтось почав розбудовувати незалежні держави, а хтось вимушений увійти до складу СРСР, то одразу одним з об’єктів дискусії став, як раз, спорт. Одні її учасники бачили фізичну активність неполітизованим засобом гартувати своє тіло – їх називали «гігієністами». Їхні опоненти стверджували, що спорт є потужним засобом впливу на маси (як на ті, що займаються, так і на ті, що дивляться, тому він повинен обов’язково мати політичну повістку – це були «пролеткультівці». За думкою останніх футбол був не зовсім політично-благонадійною грою. Так, гра набула неймовірної популярності перед війною, але грали у неї переважно «буржуї» і «експлуататори». Критикам не подобався і антураж гри – безкомпромісна контактна боротьба, тож гравці клеймились жорстокими та грубими. У тому ж «Віснику…» у 1926 році автор з красномовним псевдонімом «Атілла» ставить під сумнів позитивну роль футболу. У своїй статті «Уместен ли футбол в Красной армии и заменим ли он?» він зазначає, що «футбол – лише гра, яку відрізняє від інших наявність гри, як елементу інтересу та спортивної складової». Утім, він не є основою для фізпідготовки навіть у позашкільних заняттях. «Атілла» говорить, що футбол з успіхом замінять кілька видів змагань з легкої атлетики, а елемент командності у підготовці заміщатимуть баскетбол і гандбол, як види «які не містять грубості і однобокості, які характеризують футбол». У кінці автор відмічає, що «футбол за своєю сутністю і характером – гра непролетарська» і проникла у війська як наслідок переходу на мирний час і «спадок клятого царизму». Всесоюзне спортивне видання «Фізкультура і спорт» публікує красномовну карикатуру, де футбольний матч перетворюється на масову бійку. Протистояння між прихильниками і противниками гри тривало постійно протягом 1920-х років і дискусії проходили на шпальтах різних виданнь, чисельних конференціях.
«Какими не должны быть футбольные соревнования»,
газета «Физкультура и спорт», 1928 р.
Який спадок дістався тим, хто розбудовувал футбол у 1920-х роках? Цей вид спорту у Російській імперії був досить непогано організований: у 1913 році виник Всеросійський футбольний союз, під його егідою була проведена і першість серед збірних міст. У першому турнірі від українських земель брали участь команди Одеси, Харкова, Києва, Юзівки, Херсона, Севастополя, вони входили у так званий «Південно-російський футбольний союз». Чемпіонат, зрештою, був розіграний (перемогла Одеса), утім, через ряд претензій до порушення регламенту на підсумковому засіданні організатори визнали його таким, що не відбувся. Тож першість планували на 1914 рік – до союзу прийняли нових членів, а у майбутньому навіть планували, що боротьбу за приз поведуть не збірні міст, а команди найсильніших атлетичних клубів, що вже було схоже на наш сучасний формат. Утім, війна планам завадила: з остаточним утвердженням радянської влади відновились лише ліги окремих міст – змагань всесоюзного масштабу довелося чекати кілька років. Харків у цей момент перебував у статусі міста, де базувались центральні інституції Української соціалістичної радянської республіки: футбол тут і раніше був добре розвинений, але те, що координація усім спортом країни тепер велася звідси, дала додатковий стимул для розвитку. На початку 1920-х років головними футбольними турнірами стали змагання у рамках Олімпіад: всеукраїнських та міських. В «Олімпійський комітет» входили представники комсомолу та місцеві спортивні організатори – ці останні, у статусі гімназистів та студентів, встигли пограти у довоєнних змаганнях. У 1913 році харківська газета «Утро» аналізувала склад збірної команди на Всеросійську першість: оглядач висловлював невдоволення, що до складу не увійшли воротар (а разом з тим і відомий на той час суддя) Сергій Романенко та талановитий півзахисник («хавбек» згідно з засиллям англійської у тодішній спортивній термінології) Володимир Блях. А вже у вересні 1914 року, коли війна йде повним ходом, А.Левітін не пройшов іспит у суддівську колегію. Романенко грав у «середняку» «Штандарті», Блях – у одній з найсильніших команд міста, «Феніксі». Наступні пару десятків років саме з цими особами буде пов’язана організація матчів, турнірів, реформи та нововведення.
Володимир Блях
Вже у 1921 році за їх участю проводиться першість України з футболу – у фіналі, який проходив на найбільш якісному і облаштованому полі, що належало футбольному клубу «Гельферіх-Саде», а тепер пролетарському Всеукраїнському стадіоні, Харків символічно переграв Одесу, забравши собі пальму першості на довгий час. У місті – свій «олімпійський комітет» і свй турнір. Головні трофеї – кубки (ще за інерцією – у 1923-1924 роках відмінять усі трофеї, медалі, заохочення – гравцям залишиться лише процесс) – носять імена засновників: весною команди змагаються за Кубок Бляха, восени – за Кубок Казакова.
Фото з журналу «Спорт», 1922 р.
У 1922 році за першість у місті змагаються 5 команд класу «А» та 4 – класу «Б». Більшість з них виникли ще до революції – наприклад, «Штурм», беззаперечний чемпіон міста без жодної нічиєї. «Вісник…» оглядає гру переможців:
«У крайних нападения Казакова и Левина не хватает техники, взамен чего они противопоставляют быстрый бег»
Саме так: команда «Штурм» виграє Кубок Казакова з самим Козаковим у складі. Це ще одна ознака організації турнірів 1920-х років: часто суддями і організаторами матчів виступали ті ж, хто брав участь у розіграшах! Цілком можливою була ситуація, коли арбітр судить гру з вашою участю, а через кілька днів вам доводиться грати проти нього у рамках того самого турніру. Архівні документи рясніють повідомленнями про конфлікти із суддями – очевидно, важко здобути беззаперечний авторитет, коли обслуговуєш матчі таких як і ти гравців. Ось один з прикладів – протест від команди «Пролетарій» поступив у футбольну колегію суддів і через 90 років ми виявили його у Державному архіві Харківської області:
«4 июля…был назначен матч «Пролетарий» – Велозавод». Судья был тов. Гриценко, который вел себя не как судья, а как патриот одной стороны… Наша команда, видя, что судья не правильно судит, хотела уйти с поля не доиграв до конца, кое как ее удалось удержать за исключением одного игрока, который вышел с поля и выругал судью…».
Протест у колегію суддів, 1925 р.
Державний архів Харківської області, ф. Р-2786, с.6, арк.. 53
Тим часом Всевобуч морально застарів у країни, де активно впроваджувався НЕП. Натомість, по всій території СРСР засновувались осередки спортивного товариства «Спартак» – до назви знаменитого клубу ця структура має опосередковане значення, зате мало функцію «виконавчої влади від фізкультури» на місяцях – воно набирало тренерів та інструкторів, обслуговує студіони ти визначає правила і регламент змаганнь – так у 1923 році вони відправили усіх футболістів на літню перерву через спеку. Скоро спортивне товариства отримують і «законодавчу владу». У 1923 році функції керівництва спортом передали у республіканські Вищі ради фізичної культури (ВРФК). На місцях справою організації змагань, пропаганди здорового способу життя займались губернські ради фізичної культури, які з ліквідацією губерній у 1924 році були реорганізовані в окружні. У першій ці структури поділялись на колегії за проблемним принципом – організаційна, пропагандистка, наукова, технічна тощо. За кілька років функціонери вже збирались по видам спорту: атлетична, шахова, велосипедна і, зрештою, футбольно-хокейна: універсальність була однією з рис не тільки харківського чи українського, а й усього радянського спорту до 1950-х років. Коли взимку футболісти йшли на вимушену перерву багато з них підкорювали хокейні майданчики.
Олександр Шпаковський
На самому початку становлення футболу у 1924 році у Москві вперше запланували розіграти першість СРСР футболу у рамках всесоюзного свята фізкультури. Напередодні ВРФК УСРР провела Всеукраїнську спартакіаду де перемогу здобула збірна Харкова. Вирішено було відправити збірну найкращих гравців міст України і протягом серпня йшла підготовка. Відомий дослідник харківського футболу Юрій Грот вважав, що товариські матчі, які команда провела невдало, змусили ВРФК прийняти рішення, що у Москву поїдуть тільки харків’яни. Утім, архівні матеріали проливають світло на це питання: українська Рада до останнього хотіла привезти саме об’єднану команду та довго телеграфом з’ясовувало умови. Зрештою, столиця відповіла, що очікує на святі фізкультури команду міста-переможця першості. Всеукртехком постановив «для поездки выделить 1-ю сборную г.Харькова в следующем составе: Норов – голкипер, Фомин К. и Кротов – беки, Привалов, Фомин Н.В. и Капустин – хавбеки, Левин, Шпаковский, Нотаров, Алферов, Казаков – форварда. Запасные: Бем, Ус, Грушин, Губарев». Молода команда, де переважала ті самі гімназисти, які розпочинали просувати футбол у місті ще до революції, поїхала у компанії рефері Сергія Романенка. Ніхто не готовий був поставити на цей склад – перемоги очікували від чемпіона Російської соціалістичної федеративної радянської республіки – Москву або Ленінград. У журналі «Спартак», який виходив у Ленінграді, зберігся докладний репортаж про турнір, який дозволяє нам сьогодні детально реконструювати, що сталось у ті вересневі дні в Москві…
На першість претендували команди чотирьох республік: Белорусі, Закавказзя, України та чемпіон Росії – збірна Ленінграда. «Сябри» у Москву навіть не приїхали, тому команда з міста на Неві одразу опинилась у фіналі. Натомість, Україні довелося грати півфінал, який, утім, вийшов дуже простим – 2:0, хоч і оглядач відмічав, що обидві команди нічого не показали, а Україна грала надзвичайно грубо і здобула перевагу скоріше завдяки напору. Ніхто не сумнівався, що перший всесоюзний титул дістаниться Ленінграду. Аж раптом:
«На 20 минуте левый край Украины проводит мяч и бьет в ворота, Полежаев (голкіпер Ленінграду – Є.Ш.) из-за солнца не увидел м’яч и свисток рефери фиксирует первое достижение южан…нападение Ленинграда старается что-то сделать, Соколов выбивается из сил, но неумение бить по мячу дает себя знать… Бутусов развертывается и старается, но держат его крепко, и, кроме того, он не имеет никакой поддержки в своих коллегах. Во время одного из натисков южан правый инсайд делает удар по воротам Ленинграда с шагов 2 и, упавший быть может немного рановато, Полежаев пропускает второй мяч.»
Ленінградський нападник Родіонов відквитав один гол, утім українці прагматично відзахищались до фінального свистка, який зафіксував сенсаційну перемогу УСРР. Ще більше здивували гравці з Харкова, коли 8 вересня при 8 тис. вболівальників перемогли збірну СРСР. Вражений Г.Фепонов, один з класиків спортивної журналістики в країні, який, разом з тим, судив цю гру, написав:
«Публика бурно приветствовала победу Украины, достойно защищавшей честь своей республики и в течении 5 дней из провинциальной команды вставшей в ряды лучших команд Европы, безусловно сделавшей эпоху в деле тактики игры у нас в России»
Кілька гравців Харкова потрапили для збірної СРСР (до того ворота туди гравцям не з Москви і Ленінграду були закриті), а Сергій Романенко став членом Президії Всесоюзної колегії суддів. Наступний розіграш всесоюзної першості відбувся аж у 1928 році, тож Україна 4 роки носила титул чемпіонів – наступного разу це досягнення повторить київське «Динамо» аж у 1961 році, але це буде зовсім інший турнір і інший формат. Герої повернуться до міста, яке чекало і раділо їхнім успіхам, зіграють перший міжнародний матч з Німеччиною. Дуже скоро припинить своє існування базова команда «Штурм» і гравці розійдуться по командам – вони вже майже професіонали, постійно грають у футбол, але зарплатню отримують як робітники підприємств. Більшість героїв розіграшу 1924 року опиняться у харківському «Динамо» – команда ГПУ пропонувала найкращі умови, інфраструктуру і кілька років уособлювало харківський футбол. Який сильно змінився: на хвилі успіху більшість підприємств відкривали спортивні гуртки, виставляли свої команди – до кінця десятиліття їх число сягатиме 50, неймовірний контраст порівняно з 9 лише у 1922 році. Звіт Губради фізкультури свідчив з 7,5 тис. спортсменів 3.800 були футболістами.
1920-ті рр. заклали дуже важливу базу у український футбол – тоді з’явились багато легендарних на сьогодні команд, з’явились сучасні спортивні арени. Зрештою, професіоналізм у футболі, що б там не казали про «радянських аматорів» – теж явище 1920-х! Утім, події тих років сьогодні не часто згадують. Вболівальники українських команд постійно плекають успіхи у післявоєнних радянських чемпіонатах і кубках, утім не згадують про перший титул чемпіона СРСР збірної Харкова. Згадують єврокубкові походи, але забувають, що першими почали виїжджати закордон і позиціонувати себе в Європі саме футболісти у той період. Прекрасно пам’ятають імена Войнова, Лобановського, Сабо, Беланова, Протасова, але Привалов, Нотаров, Шпаковський, Щегоцький, Паровишніков залишаються невідомими прізвищами. Ті, хто перебували при становленні українського футболу, опинились на периферії його історії. І тут згадуються слова, написані Г. Фепоновим вже 95 років тому про легендарні матчі у Москві: «Вторая игра была серьезна и силы напряглись, играли классно, но вполне развернулись лишь в последней игре: здесь козырнули с туза. А, быть может, только и с короля?!»
Що ще почитати з цієї теми:
- Ю. Грот. 100 лет харьковскому футболу. – Харьков: Золотые страницы, 2008. – 432 с.
- Николай Шемет. Футбол в Харькове 1910-1915. – Харьков: Факт, 2018. – 284 с.
Євгеній Шатілов, молодший науковий співробітник Національного військово-історичного музею України (м. Київ)
Текст написаний у рамках ініціативи «Динамо Харків», що реалізується в рамках програми неформальної історичної та громадянської освіти Студії живої історії, яка впроваджується в Україні організацією Інша Освіта / Insha Osvitaу партнерстві зі Спілкою MitOst e.V. за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини та Фонду Роберта Боша.
«Per Aspera» 