Наталія Кідиба

Роль кіно в сучасній культурі

Есей 

Динамічне, технічне, комерційне, видовищне – кіно вміщає в себе всі ці характеристики, притаманні духу часу. Яке ще мистецтво так органічно впишеться в сучасність? Чи краще так – найбільш індустріалізоване мистецтво, найекстравагантніша індустрія, химерна десята муза, що своїм всевидячим циклопічним оком-об’єктивом здатна записати на плівку будь-яку реальність чи вигадку, змішуючи їх і не розділяючи що де.  Вона візуалізує всю нашу епоху – модерн, постмодерн, метамодерн – картинки, що рухаються, не припиняють свій рух більше сотні років, записуючи на плівку стільки історій паралельно до нашої, що час нашого життя вже давно не здатен вмістити їх всіх.

 Кіно продовжило  наш зоровий нерв на сотні, тисячі кілометрів приєднавши його до електричних кабелів, локомотивів, гвинтокрилів, чужих очей, дверей чужих спалень, монастирських келій, космічних станцій, замків, руїни яких давно закидані кістками правнуків тих, ким вони були збудовані. У нас є очі всюди. Паноптикум перетворився на мільйони об’єктивів. Чи стали ми краще бачити?

1952. 3D Movie Audience Bwana Devil. Photo by J. R. Eyerman

Ілюзія здатності бачити все, позбавляє нас зору. Реальність (якщо така була) тьм’яніє перед формотворчістю. За красивою картинкою, не видно замкнутого на собі блукання лабіринтами масової свідомості, точніше видно, але не всім і не завжди, дякуючи старанням декораторів нашої історії.

Та навіть якщо трохи збавити патетику і фаталізм, шкірою відчуваєш, що якщо в нашої епохи ще є який нерв, то це точно nervus opticus – другий черепно-мозковий, чутливий, парний. Проводить нервові імпульси від сітківки до зорового центру у мозку. Він насправді дуже короткий, а   імпульси по ньому проходять з неймовірною швидкістю – і оком не встигнеш моргнути, як то кажуть. Така трепетна нейронна  конструкція, така тонка сіть, щоб ловити видимий світ. Така вразлива і така перевантажена всією тією візуальною інформацією, якою захлинається масова  ( і не лише масова) культура.

Наш час  має поряд з іншими унікальну  можливість до візуалізації себе і не втрачає нагоди її використовувати. Технічний інструментарій здатен зробити видимим будь-що. Уся примарна ноосфера набуває образів, створюючи безліч паралельних візуальних світів. Архетипи тепер не просто живуть собі в колективному несвідомому, вони цілком вільно себе почувають у тілах безлічі допельґанґерів  на екранах, плакатах, моніторах. Світ ейдосів стає видимим, більше того він здається більш переконливим ніж наш.

Нам так хочеться жити як в кіно, наче це зробить життя більш вартісним. Зупиняти когось за хвилину до відправлення потяга, ходити у загадковому чорному плащі, що розвівається, розгадувати злочини за слідами грязюки на черевиках – кому що до вподоби.

Перебільшення, романтизація, ефектні образи – все це потрібно кіно для того щоб зачепити, вразити, захопити. У кіно, на відміну від театру, відсутня жива присутність глядача у дії, він зажди збоку, за екраном, тому щоб дотягнутися до нього (до слова розбалуваного візуальними делікатесами) кіно часто вдається до всієї цієї чуттєво-образної бутафорії (особливо якщо це масова голівудщина). Кіно не намагається перевершити життя, воно намагається нівелювати відсутність живого контакту. То що може бути абсурднішими ніж намагання повторити у житті, те що має нівелювати його відсутність у кіно? Все це бажання “жити як в кіно” індикатор мертвотності життя. Небуквальне, справжнє переживання життя важче  віднайти ніж його екзальтовану кіноімітацію, тому саме вона так часто постає як приклад для сучасного консюмера. Імітація імітації – все за Бодріяром.

Кіно перетворюється на пасивне споживання того, щоб могло бути життям. Це ідеальне споживацьке мистецтво бо воно розповідає саме себе. Воно не критичне до глядача і ніколи не покарає його за  недостатню уважність. Звісно, що це стосується лише того монструозного втілення кіно, що  не намагається бути чистим мистецтвом, а лише прикидається ним, тішачи свого глядача ілюзією причетності до художньої культури. Це індустрія, яка намагається продавати життя, перетворюючи його на симулякр. Вона взяла у мистецтва кіно його виразні засоби, використовуючи їх майже аморально руйнуючи його справжню мистецьку виразність.

Тож візуальна культура кіно увібрала в себе риси часу ( найбільшою мірою консюмеризм), які почали руйнувати її як мистецтво, та разом з тим у ній залишилася сфера (авторське, незалежне кіно, арт-хаус), яка не роз’їдається «духом часу», а рефлексує на нього у найбільш відповідний для цього часу спосіб (аудіо-візуальна технічна розповідь).

Кіно – це мистецтво нашого часу, тому воно так легко з ним зливається. Йому дуже важко залишатися дзеркалом, що відображає нашу епоху,  воно все частіше поринає у химерний світ задзеркалля масової культури, яка зазвичай не критична сама до себе і до решти світу, а лише продовжує маскарад образів-симулякрів, що постійно споживаються.