Лексикон
Умма: Аль-Андалус (الأندلس)
Абетковий порядок:
а, б, в, г, ґ, д, е, є, ж, з, и, і, ї, й, к, л, м, н, о, п, р, с, т, у, ф, х, ц, ч, ш, щ, ь, ю, я
Словникові статті:
А
Аббадіди – династія емірів Севільї між 1023-1091 рр. [1, c. 8]. Після сецесії, виходу Севільcкого емірату зі складу кризового Кордовського халіфату, каді Абу аль-Касім Мухаммад (Мухаммад I, 1023-1042) встановив республіканський устрій, відтіснивши від влади аристократичну раду [Ibid.].
З тим Мухаммад знайшов ремісника в Калатрави, якого видавав за халіфа Хішама III, і якого визнали правителі Кармони, Валенсії, Денії та Тортоси; Мухаммаду вдалось розбити супротивників – Яхью I з Малаги та Бадіса з Гранади [Ibid.].
Наступний емір, Аббад аль-Мутадід (1042-1069), очолив політію після смерті батька і, за переказами, вбив сина а також замурував в бані та умертвив подачею гарячого повітря 66 осіб – емірів Ронди, Морона та Аркос-Хереса, та їх супровід; приєднавши володіння вбитих емірів, зберігав їх голови у скарбниці [Ibid.]. В подальшому, попри опір Бадіса Гранадського, оволодів низкою міст (Мертела, Ніебла, Санта-Марія де Альгарве, Альхесірас), поширивши владу династії на увесь захід аль-Андалусу вже до 1058 р., оголосивши тоді ж, що лжехаліф Хішам III помер, нібито призначивши Аббада еміром усього аль-Андалусу [Ibid.].
Динар аль-Мутадіда
Мухаммад II аль-Мутамід (1069-1091) завоював Кордову та Мурсійський емірат. За нього Севілья зрівнялась у роскошах та значенні із Кордовою [1, c. 8]. Проте після взяття Толедо леонським монархом Альфонсом VI останній севільській емір звернувся до берберів, султана Юсуфа ібн Ташуфіна, який під Салакою розгромив Леон в 1086 р. [Ibid.]. Але 1090 р., переправившись на півострів, він почав громити вже андалуських емірів, і 1091 р. після багатомісячної облоги взяв Севілью [Ibid.]. Мухаммад II, за переказами, відбивався від берберів навіть на порозі палацу, проте припинив опір по загибелі свого сина, Маліка [Ibid.]. Бербери вислали його в гірський район Агмат на півдні Марокко, де аль-Мутамід помер 1095 р., залишивши по собі низку елегій [Ibid.].
Джерела:
1. Рыжов К. Все монархии мира. Мусульманский Восток VII-XV ст. – М.: Вече, 2005. – 544 с.
Кирило Степанян
Абенсерраги (араб. Banu Sarraŷ (بنو السراج), ісп. hijos del talabartero – сини шорника) – видатний рід з Гранади, нащадки Юсуф ібн-Серра, роль якого одна з ключових в програші маврами Насрідів воєн Реконкісти [1, с. 706].
Matanza de los Abencerrajes (1870). Mariano Fortuny
Були піддані різні в Альгамбрі та змушенні втікати гранадським еміром Мулей Гасаном (أبو الحسن علي) між 1460-1470-ми рр.
Джерело:
1. Бэлза И. Ф. Примечания / Потоцкий Я. Рукопись, найденная в Сарагосе. – СПб: Азбука, Азбука-Аттикус, 2011. – 736 с.
Кирило Степанян
Аверроес (Аверроїс) – див. Ібн Рушд
Авіцеброн – див. Ібн Габіроль
Аль-Андалус, аl-Andalus (الأندلس ,الأندلس) (ісп. Andalucía, від лат. Vandalitia) – мавританська назва Іберійського (Піренейського) півострова, похідна від вандалів – титульного германського етносу племінного союзу вандалів і аланів, який, захопивши Південну Африку заснував Вандало-Аланський регнум (439-534).
Переселенню вандало-аланів можливо, як пише Ганс Йохім Діснер, «сприяв голод, пов’язаний з дуже великою щільністю заселення території, так що врешті-решт було прийнято рішення відійти на захід разом з аланами та деякими групами гепідів і сарматів. Цей переселенський союз, на чолі якого стояв Годігізел, король хасдінгів (з яким вперше з’являється на світ королівська династія), охоплював досить обмежену частину вандалів, які оселилися в Угорщині; згодом між Гейзеріхом і одноплемінниками, що залишились в Угорщині, ще продовжували існувати слабкі зв’язки» [1].
Джерела:
1. Диснер Г.-И. Королевство вандалов. Взлет и падение [Електронний режим доступу] (07.03.2019)
Кирило Степанян
Альбайсін – найстаріша частина Гранади, за мавританської доби населена мавританським нобілітетом [1, с. 730].
Джерела:
1. Бэлза И. Ф. Примечания / Потоцкий Я. Рукопись, найденная в Сарагосе. – СПб: Азбука, Азбука-Аттикус, 2011. – 736 с.
Кирило Степанян
Альгамбра (الحمراء) (араб. Al Hamra, ісп. Alhambra – «червона») – перлина мавританської архітектури, назву якої пов’язують із ім’ям засновника замкового комплексу, Мухаммеда Ібн аль-Ахмара, або із арабським Дар аль-Амра («Будинок Господаря») [1].
Саввар бен-Хамдун в 889 р. шукав притулок в цитаделі-алькасабі (аlcazaba) від громадянських воєн в Кордовському еміраті. Його діяльність в Гранаді обмежилася лише зміцненням стін цитаделі.
Із першого правителя династії Насридів Мухаммеда I бен Аль-Ахмара (1238-1273) [Ibid.] починається нова епоха розбудови комплексу – перетворення в вишуканий ансамбль мавританського зодчества.
За Юсуфа I (1333-1353) та Мухаммеда V (1353-1391) постав архітектурний шедевр Левиного двору (Patio de los Leones), Воріт Правосуддя (Puerta de la Justicia) [Ibid.].
Після падіння Гранади та вигнання Насрідів (1492) комплекс переоформлювали вже християни, а в подальшому Іспанські Габсбурги насадили тут ренесансну архітектуру.
Джерела:
1. Замки и крепости Средневековья. Альгамбра. Alhambra. [Електронний ресурс]: http://www.allcastles.ru/castles/spain/alhambra (07.03.2019)
Кирило Степанян
Алькасаба (القصبة) (ісп. аlcazaba) – назва укріплених фортецій, цитаделей мавританських правителів [1].
Малага
Джерела:
1. Замки и крепости Средневековья. Альгамбра. Alhambra. [Електронний ресурс]: http://www.allcastles.ru/castles/spain/alhambra (07.03.2019)
Кирило Степанян
Астурійські готи – див. Благородні готи (illustres godos)
Б
Барріо-де-Сантьяго – іспанська назва місцевості із печерними житлами, що пішли під землю, населені раніше циганами [1, с. 730].
Джерела:
1. Бэлза И. Ф. Примечания / Потоцкий Я. Рукопись, найденная в Сарагосе. – СПб: Азбука, Азбука-Аттикус, 2011. – 736 с.
Кирило Степанян
Благородні готи (лат. illustres godos) – залишки розгромлених маврами візіготів, які відійшли до гір Астурії.
Пізніше з’являються на історичному тлі в якості нобілітету, що виводить свій родовід від візіготських вождів та вважає його давнішим за генеалогію Габсбургів, і тому ці астурійці нібито могли бути, словами твору Яна Потоцького, «більш високородними, аніж сам монарх» [1, с. 719].
Джерела:
1. Бэлза И. Ф. Примечания / Потоцкий Я. Рукопись, найденная в Сарагосе. – СПб: Азбука, Азбука-Аттикус, 2011. – 736 с.
Кирило Степанян
Боабділь, або Мухаммед XII Абу Абдаллах (أبو عبد الله محمد الثاني عشر) – останній гранадський емір (1482-1483 та у 1487-1492 рр.), з ім’ям якого пов’язано вигнання маврів, закінчення Реконкісти, падіння Гранадського емірату та політичний колапс аль-Анадлусу.
«Еl rey chico de Granada»
Скинувши батька 1481 р., Мулей Гассана, дестабілізував емірат і був розбитий кастильськими військами в 1482 р. при Луцені. Арагонский монарх Фердінанд V Католик вигнав Боабділя після двох років облоги останньої мавританської столиці, після чого той втік до Африки, де загинув ~ 1527 або 1533 р. у боротьбі із марокканцями, очоливши війська Фесу.
Боабділь кинув останній погляд на Альгамбру з місця, яке відтоді носить назву «останній подих маврів».
Джерела:
1. ЭСБЕ / Бобдиль [Електронний режим доступу]: https://ru.wikisource.org/wiki/%D0%AD%D0%A1%D0%91%D0%95/%D0%91%D0%BE%D0%B1%D0%B4%D0%B8%D0%BB%D1%8C (07.03.2019)
Кирило Степанян
В
Г
Годинник аль-Ахмара – легендарний годинник, витворений у Альгамбрі першим гранадським еміром Мухаммадом I ібн Юсуфом ібн Насром (аль-Галіб бі-ллах, аль-Ахмар) (محمد بن نصر) (1232-1273).
1264. Muhammad I
За Вашингтоном Ірвінгом, автором збірки есеїв «Альгамбра» (1840), Мухаммед Ібн аль-Ахмар (Альгамар, або Червоноликий) «визнав себе ленним васалом Фердинанда доброї волею і без натяків – і був вірним даному слову, не раз довівши свою відданість і лояльність. Коли цей прославлений монарх помер в Севільї в 1254 році, Альгамар відправив до його наступника Алонсо X послів зі співчуттями; їх супроводжували сто найблагородніших мавританських вітязів, які під час похоронної церемонії несли варту біля королівського труни з довгими палаючими свічками. Цю царську шану мусульманський монарх віддавав весь залишок свого життя: в кожну річницю смерті короля Фердинанда Святого сто мавританських вітязів відправлялися з Гранади в Севілью і ставали на годинник із запаленими свічками в центрі величезного храму, у кенотафа покійному» [1].
Згадуючи солярний годинник Альгамбри в творі «Корабель дурнів» Грегорі Нормінгтон переповідає ще одну редакцію легенди, посилаючись на мадридське видання «Guida Turistica» (1927) Альберто Замайя:
«Султан Мухаммед аль-Ахмар, при якому почалося будівництво палацу, був одержимий страхом Часу. «Я стежу за своїм ворогом, – сказав він одного разу – щоб Час не підловив мене на найменшій помилці, і я не застиг б навічно в Гранаді». Оскільки вночі сонячний годинник часом не відміряли, султан наказав своїм слугам повільно обходити годинник по колу з факелами в руках» [2].
Джерела:
1. Ірвінг В. Альгамбра [Електронний режим доступу] (10.03.2019)
2. Нормінгтон Г. Корабль дураков [Електронний режим доступу] (10.03.2019)
Кирило Степанян
Гранадський емірат (مملكة غرناطة) – остання суверенна політія аль-Анадлусу.
Приблизно в 1231 р. мединський араб Мухаммад ібн Юсуф ібн Наср (Мухаммад аль-Галіб), заснував навколо Хаен політію-таїфа, а 1235 р. захопив Гранаду, виплачуючи данину Фердинанду I Кастильському та Альфонсу X [1].
Насріди вели власну політику, перебуваючи між християнськими монархами та марокканською берберською династією Марінідів (1269-1465) [Ibid.].
Консолідація християнських монархів після унії 1469 р. призвела до падіння Гранади невдовзі (1492) та виходу останніх Насрідів до Африки.
Джерела:
1. Политическая история исламского мира. 2.8. Гранадский эмират (XIII-XV вв.) [Електронний ресурс]: https://runivers.ru/doc/isl/index.php?SECTION_ID=311&IBLOCK_ID=43 (07.03.2019)
Кирило Степанян
Гранадський регнум (Reino de Granada) – назва, що актуалізувала монарший статус політії, зберіглась деякий час для Гранади та низки інших інкорпорованих політій в об’єднаній іспанській монархії для позначення областей [1, с. 707].
Джерело:
1. Бэлза И. Ф. Примечания / Потоцкий Я. Рукопись, найденная в Сарагосе. – СПб: Азбука, Азбука-Аттикус, 2011. – 736 с.
Кирило Степанян
Ґ
Д
Дезенганьйо (ісп. desengaño) – іспанський іменник, що позначає розчарування, зневіру, гіркий досвід, усвідомлення помилки чи позбавлення ілюзій [1, с. 287].
Від 1492 р. використовується в містичній та авантюрній літературі для позначення стану духу євреїв, яких поставили перед вибором приймати християнство чи піти у вигнання [Ibid.]; навернені «новохристияни» виражали ним свій досвід перебування у оточенні ворожого суспільства [Ibid.]. Єзуїт Бальтазар Граціан, на думку Мерседес Альєндесаласар, відповів на досвід desengaño «бароковою» стратегією інсценування, звеличення позірності як єдиної реальності, тоді як desengaño несе також такі конотації, як от прозріння, звільнення від ілюзій [Ibid.].
Містична відвага, що творить внутрішній світ у відповідь на desengaño, породжене світом яким він є, стає вужчою конструкцією декору (на противагу авантюрно-містичному виміру desengaño), де актуалізована відмінність між буттям як таким і позірністю згасає і розчиняє себе у послухові законам іспанського двору, і цим виявляє абсолютну придворну позірність [1, с. 290].
Desengaño актуалізується у історії дона Кіхота де ла Манча [1, с. 289-290], а також, можливо, корелює із усвідомленням прірви між квазімонастирським укладом Ескоріалу та колізіями реформаторської діяльності Хуана де ла Крус, й з концепцією «розчаклування світу» Макса Вебера.
Джерела:
1. Європейський словник філософій: Лексикон неперекладностей. Том третій. Під керівництвом Барбари Кассен та Костянтина Сігова. – К.: Дух і Літера, 2013. – 328 с.
Кирило Степанян
Дезенганьядо (ісп. desengañado) – «людина без ілюзій». В Граціана це наприклад «мудрий християнин, придворний філософ: бути, а не здаватись, ще менше вдавати» [1, с. 290]. Див. Дезеньганьйо.
Джерела:
1. Європейський словник філософій: Лексикон неперекладностей. Том третій. Під керівництвом Барбари Кассен та Костянтина Сігова. – К.: Дух і Літера, 2013. – 328 с.
Кирило Степанян
Е
Є
Ж
З
И
І
Ібн Габіроль (Авіцеброн) (~ 1025-1058) – арабомовний іудейський філософ з Малаги, уродженець аль-Андалусу [1, с. 77].
Наділяв усе суще існуванням з волі Бога шляхом поєднання матерії і форми; усе, окрім Бога, навіть духовні істоти, складаються з універсальної матерії [Ibid.].
Тілесність – лише певна форма матерії, сама матерія – суто потенційність, здатність до набуття форми, і лише набувши форму вона починає існувати [Ibid.].
Джерела:
1. Кунцман П., Буркард Ф.-П., Відман Ф. dtv-Atlas. Філософія. – К.: Знання-Прес, 2002. – 270 с.
Кирило Степанян
Ібн Рушд (Ібн Рошд; латинізовані форми: Аверроес, Аверроїс) (1126-1198) – кордовський філософ та вчений, коментатор Аристотеля (коментарі ці згадані Данте в «Інферно», IV, 144 та інші) [1, с. 706].
З його надбання саме коментарі до Аристотеля чинили найбільший вплив на Християнській світ Заходу [2, с. 77]. Коментарі групуються на три групи [Ibid.]:
- парафрази: короткий виклад висновків Аристотеля;
- середні: роз’яснення змісту вчення Аристотеля із власними міркуваннями;
- великі: детальне пояснення текстів.
Ібн Рушд намагався поєднати філософію із коранічним Писанням, розрізняючи декілька ступенів розуміння Корану, відповідно до декількох ступенів розумових здібностей людини [Ibid.].
У вченні про інтелект він розрізняє дієвий, або активний інтелект, який дає інтелігібельні форми, і сприймаючий, або потенційний чи матеріальний інтелект: обидва надіндивідуальні та вічні [Ibid.]. У актуалізації сутнісних форм в потенційному інтелекті конкретної особи Ібн Рушд вбачає породження набутого, або індивідуального інтелекту, який є смертним, тому особисте безсмертя виключене [2, с. 76-77].
Джерело:
1. Бэлза И. Ф. Примечания / Потоцкий Я. Рукопись, найденная в Сарагосе. – СПб: Азбука, Азбука-Аттикус, 2011. – 736 с.
2. Кунцман П., Буркард Ф.-П., Відман Ф. dtv-Atlas. Філософія. – К.: Знання-Прес, 2002. – 270 с.
Кирило Степанян
Ї
Й
К
Каді (قاضٍ) – судді в Уммі, що судили за нормами шаріату (канонічне ісламське право) [1, с. 196].
Джерела:
1. Уривалкін О. М. Історія України (середина XIII – середина XVII ст.). – К.: Кондор, 2005. – 284 с.
Кирило Степанян
Кордовські Омейади – див. Кордовські Умайади
Кордовські Умайади (Омейади) – династія, яка заснувала емірат, а згодом – Халіфат на західній периферії Ісламського світу внаслідок розпаду всеарабського Халіфату [1, с. 708], коли шиїти Абассиди скинули суннітів Умайадів (Омейадів) в 749 р. [Ibid.]. ‘Абд ар-Рахман, онук останнього халіфа Умайадів з Дамаска втік до Андалусії, проголосивши себе кордовським еміром (756), унезалежненим від Абассидського халіфату [Ibid.].
Кордовський халіфат, утворений на основі емірату, проіснував з 929 р. по 1031 р. (тоді як Абассидський халіфат упав під ударами монголів 1258 р.), коли розпався на роздрібнені політії.
Джерело:
1. Бэлза И. Ф. Примечания / Потоцкий Я. Рукопись, найденная в Сарагосе. – СПб: Азбука, Азбука-Аттикус, 2011. – 736 с.
Кирило Степанян
Кордовський емірат (756-929) – після завоювання Абассидами (750-1258) Халіфату ‘Абд ар-Рахман, онук останнього халіфа Умайадів з Дамаска, втік зі своїх іракських володінь до Північної Африки, звідки перейшов до аль-Андалусу, де за підтримки племен кальбітів захопив Севілью і Кордову [1], проголосивши себе кордовським еміром (756), унезалежненим від Абассидського халіфату [2, с. 708], хоча до того титул еміра (як «командувача»), носили призначувані халіфом намісники провінцій [1].
‘Абд ар-Рахман I ад-Дахіл (756-788) (138-172 рр. за літочисленням від року Хіджри [3]) не визнавав Аббасидів, які вирізали майже усіх Умайядів, а його положення не дозволяло йому претендувати на сан халіфа, тому в 756 р. Абдаррахман I і заснував емірат та поклав початок династії Кордовських Омейядів [Ibid.].
Населення було строкатим: маври, муваллади, мосараби [Ibid.]. Війни велись із християнськими монархіями: Астурійською, Наваррскою, а також з внутрішньо-політичними суперниками та повстанськими рухами в Толедо і Кордові [Ibid.].
За ‘Абд ар-Рахмана II аль-Мутавассі (822-852) (206-238 рр. за літочисленням від року Хіджри [3]) емірат ще був стабільним але надалі ця політія прямувала до політичного роздроблення попри переведення політії в статус Кордовського халіфату (929).
Джерело:
1. Политическая история исламского мира. 2.2. Кордовский эмират (756-929) [Електронний ресурс]: https://runivers.ru/doc/isl/element.php?ELEMENT_ID=2083&SECTION_ID=270&IBLOCK_ID=43 (07.03.2019)
2. Бэлза И. Ф. Примечания / Потоцкий Я. Рукопись, найденная в Сарагосе. – СПб: Азбука, Азбука-Аттикус, 2011. – 736 с.
3. Политическая история исламского мира. Период: I. Испанские Омейяды [Електронний ресурс]: https://runivers.ru/doc/isl/element.php?ELEMENT_ID=83317&SECTION_ID=5540&IBLOCK_ID=50 (07.03.2019)
Кирило Степанян
Кордовський халіфат (929-1031) – переведенний в статус Халіфату колишній Кордовський емірат (756-929) унезалежнених від Абассидів анадлузьких емірів Умайадів.
Кордовський халіфат на межі християнського міленіуму (1000 р. по Р. Х.)
‘Абд ар-Рахман III ан-Насір (912-961) (300-350 рр. літочислення від року Хіджри) [1], що був кордовським еміром з 912 р., прийняв (або повернув в відповідному кон’юнктурному потрактуванні) сан халіфів, що замінив прийнятий попередниками титул еміра, та проголосив новий Халіфат.
‘Абд ар-Рахман III ан-Насір
Al-Hakam II was the second caliph of Al-Andalus
from 961 to 976
Попри статус політії внутрішні суперечності в ній використовувались задля витворення в подальшому територіальних незалежних і напівнезалежних політій, таваїф (طوائف) правителів із титулом мулук ат-тафа’їф, що позначило фактичний розпад Халіфату в 1031 р. [Ibid.].
Джерела:
1. Политическая история исламского мира. Период: I. Испанские Омейяды [Електронний ресурс]: https://runivers.ru/doc/isl/element.php?ELEMENT_ID=83317&SECTION_ID=5540&IBLOCK_ID=50 (07.03.2019)
Кирило Степанян
Л
М
Марани (англ. Marranos), в Іспанії та Португалії – хрещені євреї. Часто – багаті торговці, відкупники податків, державні чиновники, марани переслідувалися інквізицією за підозрою в прихильності іудаїзму, особливо в правління Філіпа ІІ (1556–1598). Нерідко вони ставали жертвами релігійного фанатизму міських низів [1, с. 126].
Джерело:
1. Немченко И. В. Язык Средневековья: Русско-украинско-английский толковый словарь средневековой терминологии. – О.: Полис, 2001. – 288 с.
Ірина Вікторівна Нємченко
Переклад: Вадим Чепіженко
Мориски (ісп., англ. Moriscos – від ісп. moro – мавр) – іспанські мусульмани (маври, мудехари), які після завершення реконкісти – падіння Гранади в 1492 р., були насильно християнізовані. З кінця ХV ст. почалися гоніння на арабську мову та культуру, знищення арабських книг. Мориски стали об’єктом переслідувань інквізиції. Особливо погіршилося положення морисків при Філіпі ІІ (1556–1598), фанатичному католику, який, за власними словами, бажав не мати підданців взагалі, чим мати серед підданих єретиків. В 1609-1610 рр. мориски були вигнані з Іспанії. Більшість з них переселилися до Північної Африки [1, с. 137].
Джерело:
1. Немченко И. В. Язык Средневековья: Русско-украинско-английский толковый словарь средневековой терминологии. – О.: Полис, 2001. – 288 с.
Ірина Вікторівна Нємченко
Переклад: Вадим Чепіженко
Моше бен Маймон (משה בן מימון), або Маймонід (1135-1204) –арабомовний іудейський філософ з Кордови, уродженець аль-Андалусу [1, с. 77].
«Путівник для тих, хто вагається» присвячений зміцненню віри філософів, що похитнулась, не супроти, а завдяки наукам, а алегоричність Писання знімає проблему невідповідності певним фактам наукового пізнання [Ibid.].
Апофатика (негативна теологія), яку розвиває Маймонід, звертається до класичного прийому виявлення невловимості сутності Бога через прийняття заперечувальних висловлювань, тоді як стверджувальні стосуються виключно дій, але не сутності Бога [Ibid.].
Джерела:
1. Кунцман П., Буркард Ф.-П., Відман Ф. dtv-Atlas. Філософія. – К.: Знання-Прес, 2002. – 270 с.
Кирило Степанян
Мудехари (англ. Mudejars, від араб. мудажан – ті, кому дозволили лишитися) – мусульмани (маври) в християнських державах Піренейського півострова в ХІ-ХV ст. Обкладені поголовним податком, мудехари зберігали свої закони і звичаї, мову, власність, в тому числі земельну. У великих містах вони жили окремими кварталами. Вправні майстри, ремісники і землероби, мудехари здійснювали чималий вплив на культурний розвиток країн Піренейського півострова. Так, в архітектурі палаців і храмів Севільї, Кордови, Валенсії, Толедо відобразилися традиції мусульманського будівництва – підковоподібні арки та купола. Ще більш сильним був арабський вплив на прикладне мистецтво. Після завоювання Гранади (1492 р.), символічного завершення реконкісти, розпочалися гоніння на мудехарів – насильницька християнізація, вигнання тощо [1, с. 139].
Джерело:
1. Немченко И. В. Язык Средневековья: Русско-украинско-английский толковый словарь средневековой терминологии. – О.: Полис, 2001. – 288 с.
Ірина Вікторівна Нємченко
Переклад: Вадим Чепіженко
Мукарни (مقرنص) – сотові своди в насамперед сакральній та монументальній архітектурі Ісламського світу.
Також інтерпретуються як символічні сталактитові структури. Патерни репрезентують фрактальні (самоподібні, тобто такі процеси і структури, що відтворюють себе в меншому) космогонічні процеси та космологічний принцип упорядкування.
Емануючі з трансцендентної точки хвилі розходяться з центру, а по краях «поширення» впорядкованого простору «тіснять» косну матерію, представлену сталактитовоми формами, які підсвідомо нагадуватимуть замкнений, обмежений простір печери. Сотовий свод також межує із патернами орнаментальних рослинних (флористичних) форм, які репрезентують ідеї та актуалізують конотації фертильності, гармонії, непізнаваності Бога (Аллаха) через табуацію тваринної та антропомофрної іконографії. Це контрастує із вкрай геометризованою структурою, що репрезентує (окрім символічної медово-сотової воскової структури) також кристалізацію в мінеральному царстві (що набагато пізніше актуалізує та акцентує характерний для епімодерного (міжвоєнного) періоду євроатлантичний стиль art-deco).
Мукарни також зустрічаються в архітектурній традиції суміжних із Уммою ареалів, у вірменський, наприклад, є запозичення цих елементів декору.
Іноді мукарни опиусуються як тривимірна декорація [1]. Попри вражаючий рівень естетизму процес виготовлення мукарн не є надмірно складним; він описаний Вашингтоном Ірвінгом у есеях «The Alhambra» (1840).
Загальний опис мукарн В. Ірвінгом:
«Відмінною рисою Альгамбри, як і мусульманського декоративного мистецтва в цілому, є використання елементів, які араби називають мукарни, а європейці – сталактитами. Рядами звисають з карнизів, стель, арок, схожі на бджолині стільники, вони створюють дивовижну гру світла і тіні. Здається, що сонячні промені, відбиваючись від тисяч дрібних поверхонь, поглинаються цим своєрідним орнаментом, створюючи ефект, який важко не помітити, розглядаючи склепіння залу Двох Сестер» [2].
В есе «Ажурна в’язь Альгамбри» В. Ірвінг описує власне процес виготовлення цих шедеврів зодчества:
«Недосвідченому оку легкі рельєфи і химерні арабески, що прикрашають стіни Альгамбри, здаються різними, плодом неспішної і кропіткої праці, і так само вражає їх невичерпне розмаїття і гармонійна однаковість, особливо склепіння і куполи, чи-то стільникові, чи-то розмальовані памороззю – сталактити і висячі орнаменти, приголомшуючі спостерігача вигадливістю візерунка. Подив проходить з тим, коли виявляєш, що все це – ліпнина: алебастрові плити, відлиті в виливниці і майстерно пригнані в візерунки усякої міри і виду. Цей спосіб обліплювати стіни арабесками і штукатурити склепіння на зразок печер був винайдений в Дамаску і вельми вдосконалений марокканськими арабами, яким сарацинське зодчество зобов’язане багатьма своїми шедеврами і примхами. Весь цей казковий ажур було вироблено хитромудро і просто. Голі стіни розкреслили в клітку, як роблять художники-копіїсти, потім – колами, що перемежаються. По цій канві працювали швидко і швидше, а перетини прямих і косих ліній утворили нескінченно примхливі і разом з тим однакові візерунки» [Ibid.].
Переніаліст та традиціоналіст Тітус Буркхард зазначав, що коли мусульманин зрештою торкається лобом дзеркальної підлоги месджід, то і тут споглядає Божественний задум, торкається його земного відображення [3]: так «покора» (іслам) ніби увінчує віруючого довершеним виразом вічності («Кульмінаційна точка ісламської молитви – момент, коли лоб розпростертого на килимі віруючого торкається підлоги – тієї дзеркалоподібної поверхні, яка скасовує контраст висоти і глибини і робить простір однорідним єдністю, без будь-якого особливого напрямку» [Ibid.]).
Щодо власне мукарн Т. Буркгардт зазначає:
«Ісламська архітектура не прагне повністю нейтралізувати важкість каменю, повідомляючи йому висхідний рух, як робить це готичне мистецтво; статична рівновага вимагає нерухомості, але грубий матеріал як би тоншає і стає прозорим, завдяки висіченим арабескам і різьбі в формі сталактитів і порожнин, пустот, які підставляють тисячі граней світла і надають каменю і штукатурці властивостей дорогоцінних каменів. Наприклад, аркади двору Альгамбри або деяких мечетей північно-західної Африки покояться в довершеній нерухомості і при цьому здаються витканими з сяючих вібрацій. Подібно до світла, вони створені прозорими; можна сказати, їх потаємна субстанція – не камінь, а Божественне Світло, творчий Розум, таємничо перебуває у всіх творіннях» [Ibid.].
Джерела:
1. Muqarnas: A Three-Dimentional Decoration of Islam Architecture by Shiro Takahashi [Електронний ресурс]: http://www.tamabi.ac.jp/idd/shiro/muqarnas/default.htm (07.03.2019)
1. Ірвінг В. Альгамбра [Електронний режим доступу] (07.03.2019)
3. Буркхардт Т. Сакральное искусство Востока и Запада. Принципы и методы [Електронний режим доступу] (07.03.2019)
Кирило Степанян
Мулук ат-тафа’їф – титул правителів таваїф (طوائف), територіальних політій, які постали із розпадом Кордовського халіфату (1031) [1].
Джерела:
1. Политическая история исламского мира. Период: I. Испанские Омейяды [Електронний ресурс]: https://runivers.ru/doc/isl/element.php?ELEMENT_ID=83317&SECTION_ID=5540&IBLOCK_ID=50 (07.03.2019)
Кирило Степанян
Н
Насріди (بنو نصر) (ісп. Nazarí) – мавританська династія арабського походження (бану аль-Ахмар), заснована Мухаммадом I аль-Галібом (1232-1273).
Правила Гранадським еміратом між 1232-1492 рр. [1]. Зберігали позиції в Гранаді завдяки вмілому лавіюванню між інтересами християнських монархій та Марінідів Феса.
Після об’єднання іспанських монархій 1469 р. політія Насрідів рушила до краху – падіння Гранади 1492 р. та порятунку останніх Насридів в Марокко [Ibid.].
Джерела:
1. Политическая история исламского мира. Период: IV. Насриды [Електронний ресурс]: https://runivers.ru/doc/isl/element.php?ELEMENT_ID=2083&SECTION_ID=270&IBLOCK_ID=43 (07.03.2019)
Кирило Степанян
О
П
Р
Разья (англ. razzia):
1. похідна від араб. ġāzī (غازي) мавританська назва фанатичних воїнів-газіїв, які за кордовського хаджиба аль-Мансора (978-991) вели священну війну, газават – від араб. ḡazwa (غَزْوَة) ⇒ ġazw (غزو) – проти іновірців;
Аль-Мансор (978-991)
2. через алж.-араб. ghaziya (غزية) в західно-романських мовах назва виправ берберійських піратів за рабами.
Джерела:
1. Razzia | Definition of razzia in English by Oxford Dictionaries [електронний ресурс]: https://en.oxforddictionaries.com/definition/razzia (07.03.2019)
Кирило Степанян
С
Севільський емірат – таїфа, яка вийшла зі складу Кордовського халіфату і проіснувала під управлінням династії Аббадидів між 1023-1091 рр. [1, с. 7], претендуючи на гегемонію в аль-Анадлусі.
Заснована під проводом каді, на початку мала республіканську форму правління [Ibid.]. Перебуваючи між натиском християн-реконкістадорів з Леону та берберів Марокко, була знищена до 1091 р. [1, с. 8]. Див. Аббадіди
Джерела:
1. Рыжов К. Все монархии мира. Мусульманский Восток VII-XV ст. – М.: Вече, 2005. – 544 с.
Кирило Степанян
Т
Таваїф (طوائف) – тип роздрібнених політій, які виникли на руїнах Кордовського халіфату після 1031 р., внутрішні суперечності в якому використовувались задля витворення територіальних незалежних і напівнезалежних політій, правителі яких носили титул мулук ат-тафа’їф [1].
1037
1080
Останньою суверенною політією аль-Андалусу став Гранадський емірат за Насрідів, що протримався до 1492 р.
Джерела:
1. Политическая история исламского мира. Период: I. Испанские Омейяды [Електронний ресурс]: https://runivers.ru/doc/isl/element.php?ELEMENT_ID=83317&SECTION_ID=5540&IBLOCK_ID=50 (07.03.2019)
Кирило Степанян
Таїфа (طائفة) – однина від поняття таваїф (طوائف). Див. Таваїф (طوائف)
Тарік ібн Зійяд – див. Юсуф Бен-Тахер
У
Ф
X
Ц
Ч
Ш
Щ
Ь
~
Ю
Юсуф Бен-Тахер, або аль-Тарік ібн Зійяд (طارق بن زياد) (670-720) – військовий лідер берберського походження.
Розпочав мавританське завоювання Іберійського (Піренейського) півострова, перейшовши Гераклові стовпи та розбивши візіготів й завоювавши Кордову та Толедо [1, с. 706].
За його іменем маври назвали південний мис Іберійського (Піренейського) півострова Джебель аль-Тарік («гора Таріка») [Ibid.], або Гібралтар.
Gibraltar
Джерело:
1. Бэлза И. Ф. Примечания / Потоцкий Я. Рукопись, найденная в Сарагосе. – СПб: Азбука, Азбука-Аттикус, 2011. – 736 с.
Кирило Степанян
Я
«Per Aspera» 