Україна як каталізатор глобальних змін:

Оприявнення тенденцій

Ціллю нарису є зокрема спроба позначити актуальні тенденції в розгортанні ширших відцентрових тенденцій всередині парадигми, захопленої «постсовєтізмом». «Постсовєтізмом» того роду, що для низки країн дорівнює ролі сателітів штучного «русского міра», дискурсивно сконструйованого напочатку 2000-х років «мєтодологамі», базованого на імперсько-колективістських атавізмах люмпенізованого «глибинного народу» та реліктах імперсько-царської та більшовицько-(нео)сталіністської діб. Агонізуючи, мертвотний левіафан порушує життя мільйонів зовні, а також вчиняє безпрецедентну гуманітарну кризу в усіх «суб’єктах федерації»; по суті ж це гальванізований кадавр нежиттєздатного «червоно-коричневого» неосталінізму в поєднанні із «воровоством-в-законє» в якості керованої «суверенної (керованної) демократії», наснаженої «zіноv’єvщіною». Основні агенти його: сув’язь олігархів та силовиків, що спираються на навіюваний «люмпен-електорат», він же «глибинний нарід», до якого примикає досліджувана Зімбардо в «Ефекті Люцифера» пасивна конформна більшість; ідеологія цих «еліт» інспірована «мєтодологамі», що мислять себе геополітиками (деякі – «небополітиками»…), соціоінженерами («оккультну архітектуру мас» зустрічаємо вже в маніфесті Дугіна-Курьохіна) та «прогрєссорамі-люденами» Стругацкіх та «стругацковєдов» на кшталт сумнозвісного симпатика націонал-соціалізму Пєрєслєгіна (став таким після досвіду перебування в камері сенсорної депривації), співавтора «русского міра» (іншим є «мєтодолог» Пьотр Щєдровіцкій-молодший, син фундатора «мєтодології» Гєоргія Щєдровіцкого).

Маніяк як фактичний та символічний агент людожерної парадигми «русского міра» (на фото: історик СПбГУ та маніяк-вбивця Олєг Соколов в іпостасі реконструктора)

Зіновьєв пройшов шлях від дисидента та деконструктора «homo soveticus’а» до апологета неосталінізму та натхненника «zєдіvщини» [http://zinoviev.info]

2022 рік, позначений «zіноv’єvщиною», оприявнює всю глибину енантіодромії [https://wp.me/paOhq5-1R1], тобто домінацію несвідомих змістів, які спричиняють перекидання протилежностей, породжуючи (нео)сталіністів (від Брєжнєва, Андропова і Язова до Зінов’єва, дисидентського автора «Зяючих висот» та концепцій «homo soveticus’а», «чєловєйніка»), «нацболів», «червоно-коричневих», наці-маоїстів тощо. Системну кризу парадигми засвідчує шизофренічне самосуперечне подавання замуровування «вікна в Європу» в якості наслідування курсу Пєтра I, що особливо химерно на фоні поразки в Україні, дискредитації флоту («Курск», «Лошарік», «Москва») та «денейтралізації» Швеції. Наразі, крім України і країн Балтії з «постсовєтізму» описаного роду вийшли або перебувають в стані виходу Молдова, Грузія, Азербайджан, а тепер також Казакстан.

Для початку дамо кілька тез про українсько-казакські реляції. Свого часу «завдяки» більшовизму Казакстан та його провідна спільність казак були фіксовані та пойменовані «Казахстаном» та «казахами», можливо, задля уникнення асоціацій з казаками та козацтвом.

Казаки та козак в радянській пропаганді 1920-х років:

використання ще добільшовицького етноніму казак щодо тюркського народу 

та «поблажливе» висміювання козаків-«малоросів»

На карті Казакстан постає частиною чіткої степової смуги, яка проглядається в схожих за обрисами Монголією-Казакстаном-Україною, і продовжується в якости інклюзу, кишені в Угорській Пушті (Паннонській рівнині), захоплюючи також Калмикію в Прикавказзі. Не дивує, що альтернативу «шляхетській республіці» аграрії-воїни Фронтиру віднайшли в мілітарній демократії гетьманату та вольних січах (показово також порівняня їх соціального устрою з організацією «засєчних черт» тодішніх московитів), в дусі мімесису (μίμησις), запозичаючи для боротьби із напівкочовим ворогом тактичний, мілітарний досвід та естетику сусідніх тюркських казаків, вільних степовиків, а також «черкасів», проміжної між ними і нами топологічної ланки. Елементи напівкочового побуту змусили франкофонів позначити частину русинства в якости «вагабондів», але не номадів. Власне і «сарматський» Фронтир Речі Посполитої, і мадяри (шаблі, інспірація гусарії османськими іррегулярними делілер), і ампірна Франція (орієнталізуючі, просякнуті «сарматизмом» строї), Російська імперія та й ті ж Британські острови (від шишаків XVII ст. до міхових шапок та пікельгаубе XIX ст.) переймали елементи цього досвіду та естетики умовного, зміфологізованого «Орієнту». Козацтво яко русинське лицарство Фронтиру не бачило нічого меншовартісного в позначенні себе «Україною», тобто, звитяжного Фронтиру Християнського світу та Русі. Нагадаємо, що сепарована від Подніпровсько-Новгородської Русі (республіканський потенціал останньої колапсував ще на початку модерного періоду під час провадженого московітами етно- та геноциду з подальшою асимліляцією та етнозаміщенням суверенних новгородців) майбутня Московія носить літописну назву «Заліської україни» [sic!] Вользько-Камського межиріччя, а ромейська назва «Мегалі Росія» (μεγάλη Ῥωσία) закріплює її статус колонізованих виселок. Апологети «вєлікодєржавія» самі хизуються сепарацією-«сецесією» від автентичної, первинної Русі, проведену дивергентом Боголюбского, ненависника Києва та автора насадження в своєму домені моделі «оновленої Русі» та «Нового Києва» (аналог translatio imperii), автократичної моделі «самодєржавія» нібито за ромейським взірцем. На що пізніше нашарувалось легендарне «іго» та поступова інкорпорація уламків-ханатів («царств»); загалом віх незворотньої дивергенції східного слов’янства більш ніж достатньо, але не в очах шовіністів-заздрісників, що редукують самостійництво українства до «інспірованого проекту Анті-Россія» в дусі конспірологічної паранойї та намірів етноцидних «превенцій».

Щодо структури Фронтиру, то той існував у кількох вимірах. Це був подвійний Фронтир на стику з територіями осман і татар; перший супроти напівкочових угруповань, від яких січовими козаками міметично запозичуються елементи естетики, найменувань-тюркізмів, побуту, бойової та тактичної майстерності, який є одночасно авангардом наступного. А саме – авангардом опозиції Християнський світ vs Дар аль-Іслам. Власне османи були вже осідлі, але також несли включення кочівників (при чому у складі осман, мова не про татар, і ці включення досі існують як окремий лад (суб)етносу юруклер в Турецькій Республіці). Поряд із цим під куполом «Вічної держави» Осман діяла система мілетів, етнорелігійних та етноконфесійних автономних спільнот із власною правовою системою. І саме етноконфесійним зближенням в очах частини ієрархів та козацької старшини було загравання із строкатим, але автократичним московським великокняжим царатом, що протиставляв ідеологему царства (кесарства) «III Риму» османським халіфам-султанам-падішахам в якості Кайзер-і Рум, тобто «цезарів Риму» та протекторів Міллет-і Руму. Московія, захопивши силами власних казаків-першопроходців (не лицарів-оборонців Фронтиру, а системних колонізаторів, що несли етноцид палеоєвразійським культурам) уламки улусів, ісламізовані ханати, інтерпретувала їх яко «царства», інкорпорувавши їх та додавши корон на герб, в підсумку спричинивши розвой свого етносу євразійським просторінням, що й закріпило чинний до XXI століття імперський комплекс-детермінанту та ідефікс, здатний пересилювати будь-які недостатні для якісного переходу парадигматичні зсуви соціополітичного устрою. В цьому до часу царі конкурували з кримськими ханами: з 1502 року останні прийняли титул «Улуг Йортинг, ве Техти Кириминг, ве Дешт-і Кипчакнинг, улуг хани», і висували претензії на Дешт-і Кипчак, який власне співпадав із степовою смугою та сягав Сибірського ханату. Інкорпорація Криму та його детатаризація ще й тому є символічним ідефіксом російського імперства, разом із культивуванням «потьомкінського» симулякру Тавриди, космополітичної ойкумени незамерзаючих морів «новоросійського» Півдня, підступу до жаданого Константинополіса.

Повертаючись до сьогодення: новий очільник Казакстану (чинно однієї з виразно постсовєтістскіх країн) Токаєв відвідав сороміцьку пропагандистську експозицію, аби персонально перед очами всього «русского міра» та головних лоялістів режиму принизити «глаvковєрха» та натякнути (анонсувати) новий статус Казакстана яко країни, що максимально, наскільки це можливо поміж цих двох країн, дистанціюється від актуального безуму і безладу, та, натомість, обирає подвійну орієнтацію: зближення з умовно спільним вектором ЄС-НАТО (нові номінальні поправки щодо демократизації режиму та ладу) та, чинно, КНР (що символічно і не лише засвідчує некоректне прирівнювання Токаєвим т. зв. Тайваню (національної Китайської Республіки) до сепаратистських квазіполітій «ЛДНР»). З точки зору імперських амбіцій та «Великої шахівниці» Бжезінскі, в категоріях якої борсається кремлівська «геостратегія», це жахлива катастрофа: почавши «zіноv’єvський» 2022 рік з хизування привласненими «успіхами» придушення заворушень у Казакстані та формування негласної коаліції в стані «Глобального Півдня», кремлівський режим втрачає водночас Україну та тимчасову лояльність Казакстану, «м’якого підбрюшшя» та ключової держави Середньої Азії (також Казакстан має на своїй території об’єкти космічної інфраструктури сусідів), очевидного регіонального лідера. В якості останнього Казакстан наміренно чи ні стає новим по якості фактором в світлі незбиточних планів Турецької Республіки по лідерству в гіпотетичному пантюркістському «Турані». Однак ті ж демократичні подвижки це така ж данина західній парадигмі (парадигмі вестернізації, що передбачає хоча б мінімальний декорум-фасад демократизації), як і в авторитарній (пост)кемалістській Туреччині: це не змінює внутрішньополітичного ладу, в якому конкурують кланові олігархічні структури, спадкоємці старших і молодших жузів. Саме зіткнення їх інтересів імпліцитно, в поєднанні із стихійним невдоволенням, спровокувало трагічні події навколо виступів, заворушень і їх придушення урядовими військами під егідою ОДКБ (стає зрозуміло, що її не слід розцінювати в якості монопольного інструменту кремлівського режиму, як і не слід недооцінювати те, як він користатиме нею). За однією з версій імпліцитною, неафішованою паранойєю кремлівського режиму є те, що Україна, нібито інспірована НАТО, може перерізати так званий «Волгоградскій корідор», вузький перешийок між Україною і Казакстаном в Прикавказзі. Це нібито призвело би, як мінімум (опускаючи плани транзитної торгівлі альтер-глобалістських притязань КНР), до перетинання сполучення з Понтом, втрати виходу до незамерзаючих морів – провідного ідефіксу неоімперців і чинного топосу імперських прагнень «вєлікоросійських» шовіністів (царату, «републіканських / ліберальних» та (нео)сталіністів) та більшовиків.

Волгоградська область

Однак після безпрецедентного нового витку агресії  Туреччина перекрила Протоки для військових кораблів, а Казакстан перестав виявляти лоялізм, спричинивши конфлікт з РФ із взаємним блокуванням ресурсів. Токаєв кілька разів публічно принизив кремлівський шовіністичний режим та його курс, виказав незадоволення бравадою навколо нібито визначальної ролі кремлівського режиму в придушенні заворушень напочатку року, а також позначив геополітичний курс на поривання з ним, і, натомість, інтенсифіковане загравання у двох напрямах. КНР на сході та строкатим конгломератом західніше (сюди можна зарахувати Турецьку Республіку-Азербайджан-Грузію-Україну-ЄС-НАТО-Ізраїль, який попри «реалполітику» в різних комбінаціях має певні точки дотику, спрямовані проти контрагентів, хоча інші інтереси часто несумісні, або як у випадку з тюрськими державами, «проатлантистські» тенденції користають режими, що перебувають в граничній опозиції відкритому типу суспільств; позиція Вірменії в цьому контексті навіть на відміну від актуальної Грузії на жаль досі така, що вона країна по суті контрольована корумпованими москоцентричними елітами, які паразитують на статусі Арцаха-Карабаха). Більше того, риторично, але натякнув на потребу (незбиточну в далекосяжній перспективі) денуклеаризації РФ та всього світу.

Стосовно Турецької Республіки, то тут достатньо позначити, що сутнісно авторитарний режим, зорієнтований на побудову євроазійського пантюркістського проекту «Туран», в якому, у мріях очільника, ТР має посісти роль інспіратора та надрегіонального лідера, попри членство в НАТО (двоякі стандарти якого фіксовані реаліями Кіпру) мало різниться від своїх аналогів. Не лише від авторитаризму режиму Орбана, а й від авторитаризму «главкомівського» режиму в РФ, який від м’якого тоталітаризму в умовах «спецоперації» перейшов до «закручування гайок» та неототалітаризму з використанням червоно-китайських взірців цифрового паноптикону. Так системно споріднений чинний авторитаризм змикається з неототалітаризмом, який з початком повномаштабної війни агресивно насаджує всередині симулякру федерації російське керівництво; звершений тоталітарний стрій давно існує в Республіці Білорусь, набуває все нових вимірів в КНР. Щодо західних олігархічно / партократично-охлократичних демократур, в яких еліти авторитарно, але в детермінованих демократичною процедурою ротації та циркуляції еліт межах, практикують «соціоінженерінг» (спрямований на контроль чинних змістів правових практик, які існують в умовах відтак відносного верховенства права: необхідно захищати правову культуру від маніпулятивних технологій та зловживань), то тут домінують опосередковані (непрямі, представницькі) демократичні устрої з локальними вкрапленням практик прямої демократії. Поміж двох аттракторів очільник Турецької Республіки відверто грає на обидва боки, «проатлантистський» та авторитарно-неототалітарний. Його «реалполітичні» інтереси (прагматичний та цинічний геополітичний й економічний «гешефт» відіграє провідну роль в «Realpolitik») та системна подібність змушують загравати з кремлівським режимом. Токаєв же імпліцитно розвінчав претензії кремлівського режиму на роль авангарду авторитарно-неототалітарної парадигми, попри безпрецедентну але закономірну невдачу «главкома» яко самопроголошеного виразника конгломерату скептичних та ворожих (конкуруючих) щодо Заходу країн «Глобального Півдня», зокрема низки латиноамериканських режимів, бгаратців, червоно-китайських альтер-глобалістів. Турецька Республіка ж в своєму заграванні підважує інтереси НАТО, створює напругу в Егеоні та на Кіпрі, а також опосередкованно – у Балтії та Фенноскандії, по суті нехтує підписаною напередодні повномаштабного вторгнення в Україну «спільною військовою доктриною». Режим користає фундаментальною значущістю Протоків для усіх сторін, коаліцій та блоків. Однак його зближення із режимом «главкома» має межі і впирається в конфлікт інтересів у Понті (імпліцитно – також навколо детатаризованого через етнозаміщення імперськими та сталінськими колонізаторами Криму), Східному Середземномор’ї (Сирії), Закавказзі (Вірменія та питання Арцаху-Карабаху). Турецька Республіка як мінімум не хотіла б допустити несбиточного перетворення усього північного узбережжя Понту на суто російську акваторію. Чи не це керувало підписанням зазначеної «спільної доктрини»?

Символіка дотріанонських «Szent István Koronájának Országai»

Слід також спробувати інтерпретувати соціокультурно-антропологічні підстави певного дистанціювання Угорщини від «атлантичних» структур (автократичні Угорщина та Туреччина – чинні «Троянські коні» в стані «євроатлантистів») та кооперації з режимом країни-парії, якою покроково стала РФ хоча б після повномаштабного вторгнення в Україну. Помітно, що ані події 1848-1849 років, ані 1956 року, не живлять нині антиросійський ресентимент мадярсбких провідників. Окрім чисто прагматичного зиску та системної, субстанційної єдності із авторитарно-неототалітарною парадигмою, режим виявляє значний рівень підтримки серед громадян. Тут можна припустити чинну присутність таких напівусвідомлених змістів, як імпліцитний комплекс Іншості, що підживлює конфронтацію із оточенням. Цей комплекс породжений корінною відмінністю лінгвоконтинууму, що оточує мадяр (ізольований акнлав в індоєвропейському засиллі), та відірваністю від споріднених держав Фенноскандії, при тому, що мадяри відпочатково склали іншу, «туранічну» гілку цієї спільноссті: за Середніх віків навіть після входження до складу Християнського світу Заходу мадярів на рівні етнополітонімів визначали в якості «турків», самі вони підживлювали генетичний міф про своє нібито гуннське походження; термін «король» похідний від мадярського «кіралі», і позначав «лімітрофних» правителів, які слугували буфером між східною та західною частиною Християнського світу, потенційно придатних до латинської католизації або вже приналежних їй (звідси крулі Польщі та королі Русі). Гусарія, шаблі та загалом естетика «сарматського» Фронтиру Речі Посполитої була запозичена саме в Угорщини, яка перебувала в авангарді цивілізаційного зіткнення не зі Степовим та напівкочовим Дар аль-Ісламом (як Україна), а із осілим, «Вічною державою» Осман: вороги виробили дзеркальні концепції регулярних частин, озброєних ручницями, а мадяри запозичили естетику іррегулярних делілар для оформленя гусарії. Символічно, що Орбан шкодячи підвалинам сучасного Заходу наслідує тому, як свого часу інший Орбан із своєю знаменитою Гарматою Орбана («Базилікою»!), допомагав Османам пробити мури Константинополісу, із фатальними для себе наслідками. А ті ж «хрестоносні» куруци яко лоялісти Осман свого часу плюндрували саме християнські терени. Останні ж віки численні експедиції мадяр досліджували своє коріння на теренах Російської імперії, СРСР та РФ. В Австро-Угорській дуалістичній монархії мадяри породили щось більше, за блискучу культуру – як колись були безпрецедетними взірці озброєнь та костюму, пізньомодерні взірці архітектурних та кулінарних шедеврів мадяр перевершують в вишуканості джерела натхнення, що, певно, підкреслює довління цього комплексу чужості, спроби сублімувати і перевершити взірці сусідніх культур, здолати їх у відкритій конкуренції. Саме цією слабкістю скористались Габсбурги, отримавши в підсумку лояльність мадяр ідеєю дуалізму та відтермінувавши колапс своєї універсальної монархії та унійної династійної політії.

Сучасний нам режим Орбана позначив курс на ірредентистські претензії, реваншизм та ревізіонізм, в прибранні з політоніму позначення «Республіка». Тим – символічно відмовляючись від моделі політичної нації на користь культивування шовінізму титульної нації, потенційного «зібрання (повернення) та воз’єднання» мадярських земель та етноспільноти поза юридичним, формальним громадянством – цілковито на манер мєтодологів та їх «русского міра». Останній відверто нехтує інститутом громадянства, входячи у суперечність із власним же симулякром федерації, правом на самовизначення тощо.

«Союзное государство»

Мультиетнічні «росіяни» яко ідентитет та політична нація (пропаганда, що цікаво, з Зеленого Клину, гласить: «Русским ти можешь не быть, но россиянином быть – обязан»), виходить, не тотожні «єдінонєдєлімим трьохчасним русскім», щодо яких не зрозуміло, народ це нібито чи народи (спільність). Культивується шовінізм цього народу як титульної спільноти, що складається з шовіністичного ядра «вєлікоросов», які етнографізують та асимілюють «білоросів» та «малоросів», зберігаючи щодо них як до субетносів з вимираючими діалектами «правільного русского язика» відомий «старшобратній» шовінізм. Шовінізм нищого рівня звернений в свою чергу на росіян, щодо яких користають пейоративи «чурок, хачєй, чухонцєв». «Новая общность Русского міра» по суті калькує сусловську «новую общность» «совєтскій народ», що не є випадковим співпадінням в умовах парадигми «постсовєтізму». Тобто – строкатого дискурсивного всезмішання, каналізованого кремлівським монодискурсом в дусі фашистської «поліархії», зв’язування в пучок різних платформ, якими живиться та наяких паразитує ідеологія «червоно-коричневих», що однаково боронить «красниє уголкі» та «мавзолеї»; символічно, що знана «скрєпность» виведена в якості ідеологічного ресурсу ніким іншим, як Коллонтай. Ця нездарна, але вірусно поширювана штучна модель «мєтодологів» приречена на колапс. Токаєв знову ж, імпліцитно, натякнув на ситуацію, в якій опиниться сам симулякр федерації з його суб’єктами, який інспірує гібридні квазіполітії в усіх країнах, що виборсуються з мертвотної топі «постсовєтізму», якби право на самовизначення спільнот зазнало б чергового витку реалізації.

Заевршуючи огляд, слід позначити те, що Україна опинилась на новому роздоріжжі. Цього разу між давно очікуваною інтеграцією в «євроатлантичні» структури та гіпотетичним, насамперед мілітарним, блоком Інтермаріуму. Якщо перші на вищому рівні заплутались в колізіях імпліцитно авторитарної наднаціональної ідеології «неолібералізму», то на рівні субконтиненту, ми стикнулись із «реалполітикою» двоїстого дивгуна ЄС, Францією-ФРН (вони ж провідні суб’єкти «атлантистської» архітектури блоку задля запобігання конфлікту між ними, що утворює вісь усієї повоєнної моделі миру на субконтиненті). Стало остаточно очевидно що в очах чинних еліт цієї діархії українство виступає периферійною спільнотою поза ЄС, вплутаною в «русскій мір», і загроза самому існуванню якої є меншим пріоритетом (…) за зиски від поглиблення взаємозалежності із «сировинним придатком» та свого роду нео-голлістського «антиатлантизму», спричиненого тиском, конкуренцією та імпліцитним ресентиментом до США та Британії. Конфлікт континентальної діархії з острівним «триангулятором» із власною істотною валютною зоною, потенціалом ситуативного блокування в СANZUK, віссю Сіті – Волл-стріт, євроскептицизмом,  вилився в Brexit. Не дивує тому, що Британія схиляє до альтернативного блокування і витворення нового антирусскомірного «сантіарного кордону» Інтермаріуму.

Геополітичний концепт CANZUK на основі Британської Співдружності

Позаяк Польща як єдино послідовна в політиці цінностей, а не «реалполітиці», країна, стала крайнім антиподом соціал-популістській західній діахрії в межах самого ЄС (іншим протицентром-антиподом виступає прокремлівська націонал-популістська Угорщина), компромісно кооперованій триангуляцією т. зв. брюсельської бюрократії («Європа Брюсселя» з двигуном Франції-ФРН), вона разом з країнами Балтії є зачином Інтермаріуму, ядром якого Британія пропонує стати Україні.

Геополітичний концепт Балто-Чорноморського союзу (візуалізація однієї з версій)

Однак, наше кризове до повномаштабної війни суспільство хоча й зазнає фундаментального оздоровлення, банально необізнане в широкому загалі із подібною геополітичною концепцією, не готова до її сприйняття та реалізації, емоційно та дедалі більш економічно залежне від давно обраного курсу на євроінтеграцію. Тиск же інтегративних структур, потреба виконувати план по досягненні визначених ними стандартів ще більше віддаляє нас від істотного блокування із новою консервативною потугою, цінності якої щирі, а не диктовані «гешефтом», як в політиці автократів Угорщини та Турецької Республіки. І якщо в ЄС пріоритизація також порушена, то там подвійні стандарти проявляються також в суміщенні поста президенства Французької Республіки із княжінням у нещодавно дефеодалізованій (!) Андоррі. Що вже згадувати, що очільник Франції отримав повстання «жовтих жилетів» після гри з «двома пустими коробочками» словами Сартра, тобто із «правим» та «лівим» популізмом водночас (у книзі князя Андорри із химерною назвою «Революція»). ФРН же несе на собі очевидний відбиток травмованості досвідом воєнним та повоєнним, із нездоровим емоційним зв’язком із образом росіян, що лише слугує субстратом для безпринципного «гешефту» зисків від Кремля, гарантованих ним цілій плеяді германських та австрійських «реалполітиків».

Польща, вже інтегрована в «атлантичні» структури, витворила крайній фланг пручання насаджуванню «неолібералізму», і явила фактичну законодавчу діяльність на протидію дегуманізації пренатального життя. Це робить Польщу авангардом не лише консервативної потуги, але й агентом дієвої ціннісної парадигми, зорієнтованої на цінності ненасильства в тому числі щодо пренатального життя, яке відтак регуманізується та знову починає захищатись. Саме через ці подвижки радикальна Забужко пойменувала, як мінімум, польских урядників «таки фашистами» (!). Це показово оприявнює розкол між експансивно-агресивними, релятивістсько-об’єктивуючими ціннісними конструктами, в яких нехтують пренатальним життям, та тими, де опікуються етикою ненасильства хоча б (!) щодо пренатального життя. І хоча не так важливо в питаннях життя і смерті хто в яку ідеологічну течію ангажований, але приклад Трампа та Орбана показує: звісно ж, можливе й цілковито «фарисейське» опікування задля електоральних дивідендів в руслі псевдоконсервативного націонал-популізму.

Хоча українство продовжує кристалізувати нову парадигму мислення та інтенсивно нарощує політичну та соціальну вагомість ветеранської потуги, але широкий загал не дозрів наразі до серьйозного розгляду курсу на Інтермаріум, альтернативно чи паралельно євроінтеграційному (друге, на жаль, видається маловірогідним). Іншою ж перепоною є те, що окрім балто-польсько-української солідарності всі інші потенційні члени є менш залежними від прямої загрози з боку Росії, і тому як раз відсутність наднаціонального урядництва веде до відсутності фактора, стримуючого від розповзання та конфліктів поміж авторитарних псевдоконсервативних режимів на кшталт угорського та турецького з їх «реалполітикою» та лояльністю кремлівськьому режиму – за умови того, що ті включились би в такий блок, як це вигідно британцям.

Відносний «консерватизм» яких, користаючи інститутом церемоніальної монархії, в свою чергу забарвлений у відвертий націонал-популізм, але по факту суміщений з роллю авангарда екстремального «неолібералізму» з 1960-х років. Тоді зазнав системної кризи та колапсу колоніалістський ідентитет британців і відбувся ціннісний зсув, який призвів до, що головне, дегуманізації пренатального життя, вже у 1967 року, вперше на Заході. Нині ж кризове ЄС, неготове до геополітичних пертурбацій та системних змін, супутніх парадигматичним зсувам, опинилось поміж тиском США-Британії, Польщі-Балтії, Угорщини-Туреччини та «Союзного государства». Саме бажанням виборсатись з під тиску США-Британії та задля збільшення зиску на користь близької перспективи не в останнюю чергу продиктована політика «компромісу» із кремлівським режимом-парією; а подібне стало би прямим нехтуванням не просто інтересами багатодесятмільйонної спільноти українства, а питаннями його виживання в умовах розгортання агресором політики етноциду на окупованих територіях. На славу, від цієї риторики починають відходити під тиском зокрема громадської думки, що зайвий раз засвідчує більшу життєспроможність та більші шпарини свободи, доступні демократично-республіканській парадигмі Заходу попри системну корумпованість транс- та постгуманізмом, повсякчасні виклики та загрози «демократури». Етично, а отже раціонально обмежена свобода (самоконтроль на індивідуальному рівні та в якості суспільної культури самосвідомості в ідеалі у значній мірі нівелюватиме нестримувані нічим лібертинізм та легізм, коли ті зазіхають на пренатальне життя – на користь «спільної справи», що гарантує максимум прав кожному) поза сумнівом є наріжною, інтегральною віссю людського єства. Само собою, що навіть відносно відкритий тип суспільств, ненависний агресору, наскільки б він не був корумпований, становить пріоритет, тоді як авторитарно-тоталітарні моделі є достоту граничною «чорною дірою» для людського потенціалу, говорячи простою мовою: вони системно, а не ситуативно людожерні. Зайве додавати, що відкритий тип суспільств, побудований на верховенстві права, рівних правах, поділі гілок влади при всіх наявних нашаруваннях і вадах дає більше шпарин свободи і є стабільнішим, живильнішим для індивіда за будь-які системи диктату, що примусово архаїзують суспільні зв’язки. Розуміючі всю інертність деструктивних та людожерних соціокультурних механізмів, необхідно докластись окрім роботи на локальному рівні до творення теоретично-концептуальних досліджень (рання концептуалізація, яка доводиться наразі у видозміненій формі: https://wp.me/paOhq5-1nQ), які в ідеалі об’ємніше осягнуть системну складність «статусу кво» і вироблять додаткові підходи до оптимізації соціального співжиття (якими можна користати в далекосяжній та не лише перспективі). Подібне вносить свою в лепту в розбудову механізмів, які стримують антилюдські тенденції, а також реалізувати потенціал, який потребує цього. Навіть суто теоретичні концептуалізації становлять істотний потенціал, як, до прикладу, зважена ревізія політичного спектру, яка рухатиметься до об’ємнішої моделі, об’єктивніше позначить подекуди позірні парадокси плинності політичних вподобань та переконань.

Автор: Кирило Степанян

Українство і світ в новій реальності [«Verbum»]:

Українство і світ в новій реальності