Глосарій. Самаритянська усна і писемна традиції

Глосарій

Самаритянська усна і писемна традиції

[Укладення: Марія Бойчун]

rgd.jpg

Читання Святого Письма в общині самаритян (поселення Кір’ят-Луза, неподалік м. Наблус, під спільним Ізраїльсько-Палестинським контролем). Фото надано автором (Дерек Хадсон, National Georaphic, неопублікована серія, 1996).

Абетковий порядок:

а, б, в, г, ґ, д, е, є, ж, з, и, і, ї, й, к, л, м, н, о, п, р, с, т, у, ф, х, ц, ч, ш, щ, ь, ю, я

Словникові статті:


А

Б

В

Г

Гармонізація – головна особливість у великій групі текстових свідків Тори, що з’являються в Септуагінті, Самаритянському П’ятикнижжі та в декількох єврейських рукописах. Мається на увазі, що кілька свідків цих п’яти книг пройшли один і той же тип текстового розвитку, що зрозуміло з того, як вони утворюють одну одиницю. Слід зазначити, що гармонізація тексту не є природним або очікуваним явищем, але тим не менш, в деяких текстах вона розвивалася. Незвичайним є те, що це явище виділяється в Торі, а не в інших книгах Писання, які, ймовірно, надають більше можливостей для гармонізації. Гармонізація за визначенням є вторинною характеристикою, а в Септуагінті та Самаритянському П’ятикнижжі вона поєднується зі схожими вторинними характеристиками, такими як різні форми адаптації деталей до контексту [1].

Яскравим прикладом гармонізації є місце Бут. 2:2. У Самаритянській Торі читаємо: «І скінчив Бог дня шостого працю Свою, яку Він чинив. І Він відпочив у дні сьомім від усієї праці Своєї, яку був чинив», тоді як у Масоретському тексті у цьому місці двічі йдеться про «день сьомий», тож таким чином більш логічним видається варіант самаритян.

Географічна сторінка – декоративна сторінка із манускрипту Самаритянського П’ятикнижжя, що оформлена у вигляді своєрідної символічної «карти». Такий формат вимагав достатньо високої майстерності від переписувача, тому прикладів такого явища ми маємо небагато. Задля створення такого типу сторінки митцю потрібно було для початку підготувати так звану «ложбину» про яку йде мова, коли ми розглядаємо явище «ташкіль», але в цьому випадку вона має бути у формі кола. Потім писець таким же чином розподіляє сакральний текст навколо кільця чотирма прямими «ложбинами», щоб зобразити умовний поділ землі.

Такого роду декоративні сторінки можуть говорити й про хронологію написання цих рукописів, адже цього явища ми не спостерігаємо у проміжку між XIV і XX століттями, а також не знаходимо у манускриптах, написаних на території Єгипту, Гази та Ашкелону. Найчастіше вони зустрічаються в рукописах із Дамаску, рідше – із Наблусу.

У формі географічних сторінок оформлюються ті частини сакрального тексту, які за смислом та контекстом відповідають образному географічному зображенню. Зокрема, у пасажі Числа 34:1-12 описуються межі землі Ханаан, тому відповідно коло, сформоване переписувачем за допомогою вправного розташування тексту, позначає центр землі Ханаанської – гору Герізім. Лінії ж, що простягаються від центру до куточків сторінки, зображають власне землю Ханаанську. Ще одним показником майстерності переписувача є те, як він завбачливо заповнює попередню сторінку текстом у такий спосіб, щоб географічна сторінка починалася саме із слів זאת הארץ (івр. «оце та земля»), що доповнює ідею декоративної сторінки як графічно, так і контекстуально.

В уривку Числа 35:1-8 йдеться про виділення людям із міст в Ханаані та Зайорданні. Відштовхуючись безпосередньо від центрального образу гори Герізім писець зображає коло, а вже навколо нього у вигляді концентричних кіл репрезентує два міста-притулки в Палестині та три інших в Зайорданні. Поділ решти тексту на одинадцять чи дванадцять частин ймовірно символізує поля або ж племена у прив’язці до міст-прихистків.

Числ. 34 із Самаритянського П’ятикнижжя, Манчестер, Бібліотека Джона Райландса, Sam. 1. Графічна сторінка, що символічно зображує гору Герізім як центр Землі Ханаанської (Числ. 33:55–34:9).

Числ. 34 із Самаритянського П’ятикнижжя, Лондон, Британська бібліотека, Or. 10131 (1906 р.). Географічна сторінка, що символічно зображує гору Герізім.

Гоноратив (англ. «honorific») – особливе звертання, форма ввічливості та пошани у згадці чи розповіді про конкретну людину у паратексті, що відтворюється за допомогою додавання до власного імені так званий титул чи звання. Зазвичай, йдеться про самого переписувача або ж інших представників громади, чи того, хто придбав рукопис. Гоноративи переважно мають скорочену форму, часто нагромаджуються в такій кількості до того, як писець вкаже власне ім’я, що читач зіштовхується із проблемою їх співвіднесення із конкретними особами, про яких іде мова. За дослідником Р. Паммер, який детально вивчив тему гоноративів у самаритянській літературі, приводимо декілька прикладів, що найчастіше зустрічаються у колофонах на «ташкілім» Самаритянського П’ятикнижжя: ארכון קהלה (лідер громади), סהבה (старшина), סמ<וך> קה<לה> (стовп, підтримка громади) [2]. Останній гоноратив – яскравий приклад скорочення, як ми його можемо бачити у рукописах.

Ґ

Д

Дво- та тримовні манускрипти Самаритянського П’ятикнижжя – манускрипти, де в двох чи трьох та рівних за шириною колонках паралельно розміщено текст Тори різними мовами. Версія на івриті завжди знаходиться з правого краю сторінки в силу «сакральності» та першості мови в очах переписувача. Арабський переклад завжди знаходиться з лівого краю. Якщо крім тексту на івриті та арабській мові наявний також арамейський переклад П’ятикнижжя, то він, як правило, знаходиться у стовпці посередині між двома іншими варіантами. Дивовижним є оформлення стовпців, що містять версії арамейською чи арабською мовами. Вони дотримуються в точності тієї форми, що і стовбець на івриті, крім того – записані самаритянським шрифтом, і наслідують навіть вертикальне обрамлення ізольованими рядами літер з обох сторін, що є типовою графічною особливістю Самаритянського П’ятикнижжя.

Якщо порівнювати дво- та тримовні манускрипти з точки зору кодикологічних особливостей, то критичних відмінностей немає. Але можна говорити про те, що двомовні якісно менш опрацьовані, ніж тримовні: наприклад, тримовні майже не містять «ташкілім», хіба дуже рідко у івритомовній колонці [3].

Повт. 1 із Самаритянського П’ятикнижжя, Британська бібліотека, Лондон, Add. 19011. 1509-1510 рр. Перші два слова «великого» ташкiлю אני הצבי («Я, Хаццебі…») у двомовному (права колонка – іврит, ліва – арабська) манускрипті.

Е

Є

Ж

З

И

І

Ї

Й

К

Каліграфічний орнамент – елемент оздоблення сторінки манускрипту, що утворюється з окремих літер або елементів тексту та послуговує для позначення закінчення розділу, або книги, може відділяти початок чи кінець колофону, обрамлювати його з обох сторін, або угоду передачі манускрипту, або підрахунок розділів книги.

Використання декоративних завершень для кожної книги П’ятикнижжя зустрічається частіше саме в більш ранніх рукописах, де початком і кінцем горизонтального декоративного завершення є літери, і у такий спосіб декоративне завершення являє собою розтягнене слово. Наприклад, переважно вкінці манускрипту можна зустріти слово תם (івр. завершено), що оформлене безпосередньо у стилі декоративного каліграфічного орнаменту, де літери ת являють собою лігатуру, «сплетену» горизонтальну стрічку, серію зв’язаних між собою букв.

Ще один приклад – слово זה  та זאת. Останнє найбільш часто зустрічається в декоративних завершеннях книги Чисел і, ймовірно, є смисловою частиною вірша Втор. 4:44 (וזאת התורה אשר שם משה לפני בני ישראל , івр. «І оце Закон, що Мойсей поклав перед Ізраїлевими синами»). Не дивно, що саме самаритянські переписувачі підкреслюють цей пасаж, адже вони і вважають себе безпосередньо «хранителями» істинної букви Закону (івр. שומרונים – шомронім, «сторожі, охоронці»). У тому ж рукописі (Vatican Sam. MS 1) в кінці книги Буття також зустрічається слово זאת, але на цей раз декоративне завершення поділене на три частини, перша частина якого побудована із суцільної лігатури першої літери зайн, друга – із ланцюжка із літер алеф, третя – зв’язані між собою літери тав [4].

Самаритянське П’ятикнижжя, Британська бібліотека, Лондон, Add. 19012 (1769р.). Стилізоване написання זה у формі каліграфічного орнаменту між інформацією про kiṣṣin та «ташкілем» תורה תמימה ברוך נותינה (фол. 86r).

Колофон (дв.-гр. κολοφών – вершина, завершення, вінець) – текст на завершення розділу, однієї із книг або ж наприкінці Тори, в якому зазвичай подано інформацію про автора, час, місце написання цього манускрипту та інші деталі, які завважав за потрібне навести переписувач.

На відміну від «ташкілю», колофон у Самаритянському П’ятикнижжя не має яскравих декоративних особливостей, окрім того, що часто обрамлюється та виділяється зверху та знизу різними видами орнаментів, в тому числі й каліграфічним. Колофон може містити ті ж самі деталі, що і «ташкіль», але, як правило, є більшим за об’ємом, складнішим за формулюванням та надає більше інформації, адже не вимагає додаткових зусиль від переписувача для пошуку потрібних літер. Кінцевий колофон в П’ятикнижжі може бути більш лаконічно сформульований, коли проміжні більш детальні. Але часом, коли в кінці кожної книги є тільки ім’я переписувача, то швидше за все, що кінцевий колофон був єдиним повним колофоном, але міг бути втраченим [5].

Л

М

Н

О

П

Паризька Поліглотта (фр. Polyglotte de Paris) – 9-томне видання Біблії у вигляді поліглотти 7 мовами, розпочате в 1628-1645 роках у Франції з ініціативи адвоката паризького Парламенту Гі Мішеля Леже. Третя з «великих поліглотт», виданих в XVI-XVII століттях (після Комплютенської і Антверпенської). Її цінність та значення для біблійної текстології саме в тому, що в її складі вперше побачили світ Сирійський Танах, самаритянське П’ятикнижжя і арабський переклад Біблії цілком. Самаритянське П’ятикнижжя було першодруком за рукописом XIV століття, придбаним в Дамаску П’єтро делла Валле у 1616 році.

Р

С

Самаритянське письмо – використовується самаритянами в першу чергу для запису Самарянського П’ятикнижжя, але також і для запису на івриті, літургійних текстів, для коментарів та запису перекладів на самарянській арамейській та арабській мовах. Самаритянське письмо – прямий нащадок палео-єврейського, який в свою чергу був різновидом фінікійського алфавіту.

Найбільш ранній знайдений самаритянський напис – це короткий текст, написаний на іонійській табличці з Емаусу. Оскільки письмо істотно не відрізняється від зразка на монетах часів Першого Повстання, напис із Емаусу датується I століттям н.е. Зазвичай, самарянські характерні риси чітко видно тільки в письмі III століття н.е., а пізніші самаритянські написи знайдені в Емаусі та Шехемі [9].

Вперше самаритянський алфавіт був представлений європейській науці у 1631 році у праці «Exercitationes ecclesiasticae in utrumque Samaritanorum Pentateuchum» авторства Жан Морін. Завдяки йому й у «Паризькій Поліглоті» вперше було надруковано весь текст Самаритянського П’ятикнижжя самаритянським шрифтом у 1631 році. До цього, а також у багатьох пізніших виданнях самарянські тексти часто відтворювалися і відтворюються в друкованому вигляді за допомогою квадратного шрифту [10].

Самаритянське П’ятикнижжя (івр. תורה שומרונית) – це текст перших п’яти книг Танаху, записаний самаритянських письмом і використовуваний в якості Священного Письма самаритянами, для який він є повним біблійним каноном.

Самаритянське П’ятикнижжя сходить корінням до тексту Тори, яка до середини II ст. до н.е. була спільною як для «послідовників» Єрусалиму, так і гори Герізім, тобто як для прото-юдеїв, так і для прото-самаритян. Тож текст сам по собі не характеризується будь-якою ідеологічної особливістю, яку можна було б використовувати для його кваліфікації як “єврейського” або “самаритянського” за походженням або характером. З текстологічної точки зору між Самаритянським П’ятикнижжям та Масоретським текстом існує понад 6 тисяч відмінностей.

Лише у 1616 році з Самаритянським П’ятикнижжям ознайомилися вперше європейські вчені, коли мандрівник П’єтро делла Валле придбав рукопис в Дамаску і привіз його до Італії. Протягом 300 років цей манускрипт користувався безпрецедентним статусом для досліджень Самаритянської Тори, оскільки вона була надрукована в Паризькій Поліглотті (1629-1645) і Лондонській Поліглотті (1655-1657) [11].

Деякі рукописи П’ятикнижжя, виявлені серед сувоїв Мертвого моря, були ідентифіковані як такі, що містять “до-самаритянський” тип тексту, тож вважається, що прото-самаритянський текст був однією з паралельних версій єврейського Писання, що існували в різних громадах Близького Сходу [12].

Стовпчасте письмо – традиція стовпчастого розташування слів, букв або уривків у рукописах Самаритянського П’ятикнижжя. E. Робертсон говорить про самаритянських переписувачів, які досить винахідливі у використанні пробілів задля розподілу букв задля створення виняткового орнаментального ефекту [13]. Таким чином, у своїх рукописах каліграфи намагалися, щоб певна буква або група букв, по можливості, була написана безпосередньо під однією і тією ж буквою або групою букв, що зустрічаються в рядку вище.

Так, наприклад, літеру алеф або слово  משפחת (івр. сім’я) можна часто знайти у відповідних місцях у декількох рядках підряд. Це й послугувало тим, що саме в тій частині тексту, що супроводжується генеалогічними списками, досить велика кількість однакових букв і слів записувалися послідовно один під одним, що призводило до візуального ефекту стовпців, що складалися з однієї і тієї ж букви чи слова. Таке розташування стовпців часто забезпечувалося довільним поділом та розставлянням пробілів серед букв та слів в середині рядків. Часто можна бачити, що навіть перша буква в рядку може бути перенесена на інше місце, таким чином залишаючи перше місце в рядку незаповненим.

Стовпчасте розташування тексту у рукописах частково відображає також і явище колометрії, але варто відрізняти місця, де ця техніка застосовується виключно в рамках каліграфічного мистецтва. Тобто ми маємо текст, розташований один під одним таким чином, що повтор певної літери у кожному рядку являє собою стовбець, і часто слова та речення через це смислово «ламаються» заради виключно візуального ефекту (найбільш використовані при цьому літери – вав, ламед та алеф). Також переписувачі послуговувалися цією технікою задля «обрамлення» стовбця у двомовних та тримовних манускриптах, роблячи невеликий відступ після першої літери та перед останньою літерою кожного рядка, таким чином виділяючи колонку в такий особливий спосіб. Така форма не має жодного відношення до довжини речення і його структури та цілісності. В той час як у випадку стовпчастого розташування тексту в рамках колометрії, рядок мусить бути або ж повним реченням, або як мінімум не порушувати змісту та сенсу речення, навпаки ж – ціллю такого прийому буде полегшення для читача розуміння тексту за допомогою розстановки смислових пауз в кінці кожного рядка. У Буття 10:13 ми можемо бачити яскравий приклад використання цієї техніки за принципами колометрії. Перераховуючи імена кланів та людей, які є контекстуально важливими, переписувач заволів підкреслити їх виокремленням і формуванням колонки із повторюваної частки את, яка в результаті вводить візуально кожне найменування окремо і виразно. Або ж найчастіше ми спостерігаємо це явище в місці Лев. 19:9-18, де розміщені заповіді, які вводяться заперечною часткою לא  [14].

На перший погляд ця специфічна традиція видається досить невпорядкованою, і виникають сумніви з приводу того, чи можна в цьому контексті говорити про певний канон, адже цей прийом розташування тексту кардинально різниться від конкретного манускрипту до манускрипту та конкретного переписувача. Е. Робертсон стверджує, що стовпчасте письмо – це явище, яке практикували як за бажанням, так і випадково. Але попри цю точку зору, є вагомі підстави вважати, що ця техніка бере свій початок у масоретській традиції, як мінімум, у тій, яку прийняли самаритяни. Це стало справою каліграфічної майстерності лише приблизно з тринадцятого століття нашої ери. Оскільки цілі і причини, які лежали в основі використання стовпчастого письма, були втрачені, його вживання не було обмежене зазначеними місцями в П’ятикнижжі, де традиція диктувала його використання, але ця техніка поширювалася також і в інших частинах рукописів П’ятикнижжя, і навіть в інший самарянській літературі.

Т

«Ташкiль», мн. «ташкілiм» (івр. תשקיל ,תשקילים) – це вертикальний акростих, особливий тип вбудованого колофона, який є феноменом не лише рукописів самаритянського П’ятикнижжя, але й манускриптів, що містять, наприклад, самаритянські літургійні тексти [6]. Назва походить від арамейського дієслівного кореня שקל, що має значення «важити». Щоб створити ташкiль, переписувач залишає в основному тексті  порожню вертикальну колонку, так звану «ложбину» для ташкiлю, таким чином розділяючи текст рукопису на дві частини [7]. Далі шляхом виокремлення і підтасування окремих наявних букв він вправно об’єднує їх у новий текст, що несе новий бажаний зміст та сенс. В результаті вибрані букви одночасно є частиною сакрального тексту і формують оригінальний паратекст [8].

Так звані «малі» ташкілiм використовуються для підкреслення структурних нюансів, наприклад, для позначення середини П’ятикнижжя. Вони дуже короткі і схожі швидше на невеликі замітки. Наприклад, ташкiль «половина Тори» в Лев. 7. –  חצי התורה, або ж араб. נצף אלתוראה , тобто  التوراه نصف , що зустрічається у пізніх двомовних манускриптах.

При цьому, часто автору доводиться залишати одну або декілька стрічок із «ложбиною» порожніми через те, що у відповідному рядку безперервного тексту не знаходиться потрібної йому букви. Для того, щоб чітко позначити початок та кінець слова, переписувач часто послуговується невеликими горизонтальними, зрідка – діагональними лініями між окремими словами акростиха, а також для позначення початку та завершення ташкiлю. За цими маркерами можна легко виділити та ідентифікувати ташкiль серед основного тексту.

За об’ємом ташкiль може розтягнутися на декілька сторінок, іноді, більше, ніж на цілих 20 сторінок рукопису, хоча трапляються й інші форми ташкілiм, наприклад, географічні.

Функції ташкілiм варіюються в залежності від того, що саме має на меті сповістити автор. Можна говорити про класифікацію ташкілiм за об’ємом та характером інформації. Так звані «великі» можуть містити у собі такого роду деталі:

  • ім’я переписувача;
  • хто доручив переписування манускрипту або для кого ця робота по переписуванню Тори була здійснена;
  • дата, коли було закінчено роботу над рукописом;
  • скільки подібних робіт переписувач створив або під яким номером знаходиться цей манускрипт в серії цих робіт.

Навіть коли ташкiль є фрагментарним, будь-яка частина інформації може бути корисною при відновленні дати або авторства рукопису в цілому чи за його частинами.

У

Усна самаритянська традиція – за своєю значимістю усна самаритянська традиція навіть в якійсь мірі перевершує письмову рукописну традицію, що можна визначити з масштабів тієї відносної свободи, якою володіють самаритянські книжники, залишаючи або додаючи голосні літери – matres lectionis – якщо тільки письмова форма залишається відповідною до усно переданої традиції читання. Яка, в свою чергу, виконувала подвійну функцію: всередині вона ставала засобом ідентифікації громади, зовні вона позначала кордони самаритянської громади на противагу ізраїльсько-юдейської традиції, а потім всупереч єврейсько-рабіністичній традиції.

Разом із формуванням самаритянської лінгвістичної ідентичності почала розвиватися також і самаритянська традиція читання Тори. Створення самаритянської громади в кінці II ст. до н.е. відбувалося паралельно з появою стабільної традиції читання, що означає, що письмова традиція самарянської Тори була доповнена твердою і незмінною усною традицією, що з’єднує письмовий консонантний каркас тексту з певним способом вимови та вокалізації. Ця традиція читання, яка фіксує особливості вимови, вокалізації і фразування письмового тексту, передавалася в усній формі протягом століть. Перші спроби зафіксувати її в письмовій формі з’явилися не раніше X ст. н. е., але – як і праця єврейських масоретів – так і не була прийнята в повній мірі і залишилася вельми незначною. Ця ситуація також яскраво характеризується тим фактом, що перша повністю озвучена Самаритянська Тора є зовсім недавнім продуктом, датованим 2000 р. н. е. [15]

Ф

Х

Ц

Ч

Ш

Щ

Ь

Ю

Я

A-Z

Samareitikon (дв.-гр. τὸ Σαμαρειτικόν) – грецький переклад Самаритянського П’ятикнижжя, виконаний ймовірно грецькомовними самаритянами протягом перших століть н. е.

Західні вчені вперше зіткнулися з читаннями, які імовірно прийшли з самаритянської грецької версії П’ятикнижжя у зв’язку із публікацією Sixtine LXX в 1587 році. Там П’єр Морін, колекціонер видання, повставляв в кінці кожного розділу обрані варіанти читань, взяті з каталогу MSS Ватиканської бібліотеки. Деякі з цих читань були позначені цікавою приміткою τὸ σαμαρειτικόν, або ” Samareitikon”. Ці ж зібрання читань було передруковано рік потому на латинській мові і включено в коментар Йоганнеса ван ден Дріше до гексаплічних фрагментів у 1622 р.

Тісний зв’язок читань Samareitikon практично з усією самаритянською традицією (за винятком частково самарянського арабського, який є більш пізнім) дозволяють припустити, що це читання є повною грецькою версію П’ятикнижжя. За винятком декількох читань, докази не можуть бути пояснені на підставі того, що читання були створені спеціально на основі, прямо або побічно, самарянського П’ятикнижжя. Читання Samareitikon – це зникаючі залишки тексту, який, мабуть, використовувався серед грекомовних самаритян, можливо, в усьому середземноморському світі. Те, як цей текст став відомий в християнських колах і якими каналами витяги з нього були кодифікофані на полях рукописів Септуагінти, є загадкою. Існує щодо цього гіпотеза Монфокона, згідно з якою Samareitikon був витримками на полях Гексапли [16].

Пізніше Авраам Гейгер в 1876 році і Самуїл Кон в 1894 році також прийняли цю гіпотезу, хоча перші вважали, що σαμ-читання були лише маргінальними грецькими глоссами, заснованими на Самаритянському Таргумі, в той час як другі стверджували, що вони є залишками повного перекладу, здійсненого самаритянами з їх арамейської версії.

Покликання:

[1] Emanuel Tov, “Textual Harmonization in the Five Books of the Torah: A Summary”, in Magnar Kartveit and Gary Knoppers, eds., The Bible, Qumran and the Samaritans, (StSam 10, Berlin: de Gruyter, 2018).

[2] Pummer, Reihard, Samaritan Marriage Contracts and Deeds of Divorce, vol. 1, vol. 2.

[3] Schorch, Stefan, “The Allographic Use of Hebrew and Arabic in Samaritan Manuscript Culture”, in: lntellectual History of the Islamicate World 7 (2019).

[4] Crown, Alan, Samaritan Scribes and Manuscripts, 57-58.

[5] Crown, Alan, Samaritan Scribes and Manuscripts, 47-48.

[6] Crown, Alan, Samaritan Scribes and Manuscripts, 40.

Алан Кровн приводить приклади ташкілiм у літургійних манускриптах Sam. MS 100, BL Or. 5034, BL Or. 10723.

[7] Girón Blanc, Luis F., Art. “Tašqil”, in: A Companion to Samaritan Studies, hg. von Alan D. Crown, Reinhard Pummer und Abraham Tal, Tübringen: Mohr, 1993, S. 228f.

[8] Shehadeh, Haseeb, מתי תפסה הערבית את מקום הארמית השומרונית, in: Hebrew Language Studies Presented to Professor Zeev Ben-Hayyim (Hebr.), hg. von Moshe Bar-Asher et al., Jerusalem: The Magnes Press, 1983, S. 515-528.

[9] Joseph Naveh, Early History of the Alphabet: An Introduction to West Semitic Epigraphy and Palaeography. Varda Books, 2005, 121-124.

[10] Crown, Alan, Samaritan Scribes and Manuscripts, 204-2005.

[11] Schorch, Stefan, “A Critical editio maior of the Samaritan Pentateuch: State of Research, Principles, and Problems” HeBAI 2 (2013).

[12]  Tov, Emanuel, “The Samaritan Pentateuch and the Dead Sea Scrolls: The Proximity of the Pre-Samaritan Qumran Scrolls to the SP”. In Tov, Emanuel (ed.). Textual Criticism of the Hebrew Bible, Qumran, Septuagint: Collected Essays, Volume 3. Vetus Testamentum, Supplements. 167. Leiden: Brill Publishers. pp. 387–410.

[13] Robertson, Edward, Catalogue of the Samaritan Manuscripts in the John Rylands Library at Manchester, vol. 1 (1938), p. 20.

[14] Crown, Alan, Samaritan Scribes and Manuscripts, 492.

[15] S. Schorch, “The Origin of the Samaritan Community,” Linguistic and Oriental. Studies from Poznan. ´7 (2005): 7-16.

[16] Joosten, Jan. ‘The Samareitikon and the Samaritan Tradition’ Pages 346-59 in Die Septuaginta – Text, Wirkung, Rezeption. Edited by Kraus von Wolfgang and Siegfried Kreuzer. Tübingen : Mohr Siebeck, 2014.

Авторка:

Марія Бойчун – докторантка Інституту біблієзнавства Галле-Віттенберзького університету імені Мартіна Лютера, Німеччина.

73372331_1664097780382092_5318627400441921536_o.jpg

Сфера наукових зацікавлень: теологія, біблієзнавство, семітологія, самаритянські студії.

У фокусі дослідження: манускрипти Самаритянської Тори, переписані починаючи з XVI ст. Сфера наукових зацікавлень: теологія, біблієзнавство, семітологія, самаритянські студії.

https://www.facebook.com/mariia.boichun

https://wp.me/paOhq5-1zt

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s