«Concordia Discors»

Загальні підходи до філософії історичної науки

та потреби синтезу матеріалів історичних дисциплін

Добре відомо, що без потужного знання історичних закономірностей, досвіду та прецедентів, процесу становлення історичних структур та критичного їх аналізу, неможливо якісно застосовувати на практиці весь цей матеріал для узгодження дискурсивних протирічь, оптимізації суспільного співжиття, деконструкції симулякрів, упереджень та оман. 

Історичні дисципліни постійно нарощують кількість та підвищують якість фактологічного матеріалу, але лише незначна його частка підлягає багатосторонньому інтердисциплінарному розгляду та синтезу, виходячи за межі вузьких кіл спеціалістів (що є ахіллесовою п’ятою певних позитивістських підходів, які часто з підозрою ставляться до синтезу галузевої інформації). Таким чином потенціал цих обсягів інформації не використовується задля системної корекції набору некритичних суспільних стереотипів, панівних чи на стадії формування, узагальнених та спрощених. Часто стереотипи прямо викривлюють суть або ігнорують історизм тих чи інших явищ. І лише міжгалузевий обмін, аналіз та синтез доступного матеріалу поглибив би наше розуміння й поточної суспільної реальності в глобальному масштабі.

Наразі актуальні, постійно оновлювані галузеві дослідження різних дисциплін наразі є відносно доступними для ознайомлення, як і ресурси популяризації та аналітики актуальних наукових знань. Однак на цьому етапі безпрецедентного зростання рівня інформаційного масиву суспільство потребує нових, системних підходів, зокрема не лише до історичних дисциплін, а й до узагальнюючих тез, масштабних компаративних студій аналізу та синтезу. Тобто потребує вироблення підходів не до історіософії (на практиці та часто та стає таким авторським дискурсом, що будується найчастіше з позицій телеології), а оновленої філософії історії як науки, що передбачало би:

1. Вироблення власного спеціального аналітичного та методологічного апарату задля здійснення інтердисциплінарного синтезу вибраної, найбільш актуальної та значущої інформації з галузевих досліджень:

1.1. Вироблення підходів до найменш суб’єктивної інтерпретації історичних закономірностей, явищ в їх історизмі та загального і часткового в історичному процесі; зваженої типологізації історичних суб’єктів як гетерогенних історичних констеляцій чинників та амальгамацій складових, із врахуванням усіх їх відношень та аспектів, іноді інтегрованих також в суміжні парадигми. Буває що докорінні системні відмінності є такими лише напозір, і напроти, подібні системи в деталях можуть бути антиномічними, іноді – всередині однієї ж системи;

1.2. Вироблення критеріїв розмежування історичних періодів та епох із врахуванням історизму (із встановленням континуальності та дисконтинуальності) кожної складової системних змін, розтягнутих в формі серії визначальних «кайротичних» розривів протягом значних проміжків часу, а не одномоментно;

1.3. Ускладнення розуміння динаміки та сутності явищ через системний підхід до амбівалентності потенціалу та полівекторності історичних подій і структур;

1.4. Вироблення категоріального апарату, що оптимально відобразив би та поглибив би розуміння історичного процесу та закономірностей (пов’язаних із реактуалізацією латентного потенціалу чи субстрату, полівекторності історичного процесу та «розривів» у ньому тощо);

2. Довідкового характеру методична фіксація нових підходів та теорій;

3.1. Схематизація компаративних студій (наприклад загального та часткового у феодалізмі та порівняльні таблиці із відмінностями та в його світових аналогах чи синхронних йому парадигмах);

3.2. залучення методів статистичного та математичного аналізу для доповнення і переосмислення історично-гуманітарних студій;

3.3. Адаптація, популяризація знань та просвітницька діяльність; адаптація студій для сприйняття з використанням потенціалу інфографіки.

4. Зважена корекція застарілих або некритичних уявлень та стереотипів; узгодження колоісторичних та позанаукових дискурсивних протирічь на локальному та глобальному рівні, пошук раціональних шляхів вирішення світоглядних та базованих на «історичній пам’яті» та її інтерпретаціях конфліктів; системне вдосконалення та поглиблення студій та розширення компетенцій і розвиток самодисципліни працівників подібних студій.

4.1. Пріоритетне максимальне зближення термінології історичного дискурсу із автентичним звучанням та контекстом досліджуваних історичних епох та культурних середовищ; особливо актуальним є поширення поміркованої ревізії на категоріальний апарат, власні назви та титулатуру тощо; мінімізація та усунення анахронізмів;

4.2. зовнішні та внутрішні дискурсивні і парадигматичні поняття видається коректним виділяти та маркувати лапками, вказуючи на їх дискурсивність з позиції інтердискурсивності. 

Кирило Степанян