26 червня 363 року. Загибель Юліана Апостата (Iulianus Apostata) (361-363)

День в історії

26 червня 363 року

Загибель Юліана Апостата (Iulianus Apostata) (361-363)

(Flavius Claudius Iulianus, роки життя: 331-363)

icon-depicting-saint-mercurius-killing-roman-emperor-flavius-claudius-julianus-coptic-icons-and-texts-icon-from-the-church-of-st.-mercurius-old-cairo (1).jpg


Павло Майборода

Загибель Юліана Відступника:

Між язичницькою та християнською традиціями

Анотація

Стаття присвячена аналізу свідчень язичницької та християнської традиції щодо загибелі останнього язичницького імператора Юліана Відступника. Автор приходить до висновку, що, незважаючи на взаємовпливи та маргінальні фігури в обох традиціях, язичницькі та християнські історики обидві пішли діаметрально протилежними шляхами в інтерпретації образу Юліана.

Полеміка між християнством та язичництвом, яка набрала особливої сили в III – IV ст., [1] вже до середини V ст. перетворюється фактично на монолог, в якому чути тільки одну з сторін. Релігія Петра та Павла, яка на той час остаточно утвердилася як в Західній, так і в Східній Римській імперії, більш переймалася проблемами боротьби з єретиками, ніж спростуванням тих чи інших політеїстичних доктрин. На цьому фоні особливо важливими виглядають твори Кирила Олександрійського [2; 3], Сократа Схоластика та Єрмія Созомена, які все ще намагалися сперечатися з язичниками про римського правителя, що отримав ім’я Юліана Відступника.

Флавій Клавдій Юліан, один з останніх родичів Костянтина Великого, того правителя, що поклав початок утвердженню християнства на рівні владних структур Римської імперії, абсолютно не поділяв поглядів свого відомого пращура. Бачачи лицемірство сучасних йому наслідників тесляра з Галілеї, він навернувся до язичництва, а коли зміг зайняти трон римських кесарів, зробив відчайдушну спробу відродити згасаючу політеїстичну релігію. Цей «останній язичник на троні», на відміну від інших римських правителів від Нерона до Діоклетіана, декларував боротьбу з християнство не через репресії та покарання, а шляхом виважених доказів і вміло збудованих аргументів. Але його надмірна релігійність, про яку свідчили навіть язичницькі прихильники імператора [4, кн. XXV, 4, 16], так само, як і не зрозуміла народу філософія неоплатонізму та складні ритуали мітраїзму, не додавали реформатору популярності, і тому його політика фактично зазнала краху. Після підготовки військової компанії в Антіохії, місті, де взаємне відчуження Юліана та його підданців досягло максимальної межі, він відправляється у похід проти Персії. Попри успіхи на перших стадіях боротьби з могутньою державою Сасанідів, попри навіть те, що вперше за багато років була осаджена столиця Персії Ктесифон, в одному з боїв Юліан був поранений та через деякий час помер. Софіст Лібаній, один з найближчий друзів імператора, присвятив перському походу окрему промову, в якій доводив, що Юліан був вбитий кимось із римських воїнів, ба більше, що головними винуватцями його загибелі були християни. Звинувачення відомого оратора так і залишалося у вакуумі взаємного відчуження між язичництвом та християнством, поки працю Лібанія не згадав в своєму творі більш ніж через сто років церковний історик середини V ст. Єрмій Созомен.

В цій статті ставиться за мету розглянути протистояння, яке розгорнулося між християнською та язичницькою традиціями історіописання щодо обставин загибелі останнього язичницького імператора Римської імперії [5, c. 79 – 84]. Своїми завданнями автор бачить: 1) аналіз полеміки церковного історика Сократа Схоластика з Лібанієм щодо особистості Юліана; 2) виділення основних змістовних акцентів у працях язичницьких та християнських письменників щодо обставин загибелі імператора; 3) розгляд використання Єрмієм Созоменом даних Лібанія про вбивство Юліана Відступника християнами.

Робота Сократа Схоластика «Церковна історія» [6] була написана близько середини V ст. та відкрила собою ряд подібних робіт, що були присвячені розгляду історії християнської церкви від Константина Великого до Феодосія Молодшого. За слушним твердженням дослідника роботи Сократа І. Кривушина, позиція історика щодо імператора Юліана за багатьма критеріями не вписувалася в тогочасні християнські історіографічні стереотипи і була в якійсь мірі незалежною та навіть ліберальною [7; c. 55]. Юліан для Сократа Схоластика – це значною мірою не відступник від християнства, як намагалися показати інші церковні історики та письменники, а інтелектуал, який пішов невірним шляхом, внаслідок чого його життя закінчилося крахом. Розглядаючи свідчення софіста Лібанія про Юліана, історик запевняє, що в нього немає бажання полемізувати з язичницьким автором. Але в одній з своїх промов Лібаній висловився в тому сенсі, що Юліан в праці «Проти галілеян» [8] повністю спростував християнство [6; кн. 3, гл. 22], що й викликало рішуче заперечення Сократа. Таким чином, в полеміці церковного історика з язичницьким софістом особа Юліана Відступника відходить на другий план, поступаючись більш важливій для Сократа проблемі апології християнства.

Церковний історик вважає неприпустимим глузування, до якого вдається Юліан, коли йде мова про такі важливі речі, як християнство та істина. Це обвинувачення демонструє принципову відмінність між християнською та язичницькою традицією – останнє достатньо часто використовувало саме глузування для зведення рахунків із суперниками [9]. Юліан в цьому сенсі є перехідною фігурою: з одного боку, він справді вдається до глузування в полеміці з християнами (крім трактата «Проти галілеян», згадаємо також «Кесарей» та «Місопогон, або Ворог бороди» [10; c. 252 – 293] та деякі листи [11; c. 302]), але з іншого боку, ледве може витримати насмішки антиохійської черні [4, кн. XXII, 14, 2] або якогось Ніла [12; c. 293 – 302].

Сократ, у противагу до інших християнських полемістів, не бажає бачити в Юліані абстрактного відступника від істини. Історик підкреслює, що ненависть Юліана до християнства обумовлена цілком конкретними обставинами особистого та догматичного плану. Так, в дитинстві Юліана кривдили його християнські вихователі, а тому вже тоді він зненавидів цю релігію, проектуючи в її бік усі свої образи. У зв’язку з цим Сократ вважає, що за палаючими люттю проти християнства творами Юліана можна розгледіти його душу, сповнену зневаги й ненависті (на підтвердження цієї думки приводиться навіть твердження Григорія Назіанзина [6; кн. 3, гл. 23]). Ще однією вадою імператора, за твердженням Сократа Схоластика, було неприйняття Юліаном простоти та зрозумілості християнства: він вважав істину схованою, а тому недоступною простому народу [6; кн. 3, гл. 23]. Це свідчення християнського історика добре демонструє протиріччя в політиці Юліана, який хотів залучити на свій бік простих та неписьменних людей і в той самий час не вважав їх здатними в повній мірі долучитися до божественної мудрості.

Сам Лібаній також наражається на обвинувачення церковного історика – він софіст, а тому може доводити або спростовувати все, що завгодно. Так, Сократ вважає, що, якщо б Юліан не був римським імператором, то Лібаній вважав би його таким собі філософом, але саме тому, що Юліан досяг такого високого останній не пожалкував фарб для зображення всіх чеснот язичницького імператора [6; кн. 3, гл. 23]. Крім того, Сократ Схоластик протестує проти надмірного звеличення образу Юліана. За Лібанієм виходить, що імператор за своїми якостями був мало не богом, але в той самий час софіст глузує з християн, які вшановують простого тесляра з Палестини, називаючи його Божим Сином [6; кн. 3, гл. 23].

Зводячи дискусію про звеличення Юліана суто до актуальної для середини V ст. догматики (тільки християни, за Сократом, можуть зрозуміти взаємодію двох натур – людської та божественної), історик не помічає того важливого факту, що імператор для Лібанія з живої історичної фігури перетворюється на інструмент чи навіть символ в боротьбі двох діаметрально протилежних культур та традицій. І якщо для Лібанія Юліан майже божество, то для християнських письменників це символ антихриста, який прийшов для того, щоб спокушати вірних. Сократ же зі своєю позицією по відношенню до Юліана виявляється досить таки маргінальною в християнській історіографії фігурою. Його раціоналізм в цій полеміці, ірраціональній по своїй суті, не знаходить продовжувачів, хоча сам жанр церковної історії завдяки Сократу був переданий від Євсевія Кесарійського наступним поколінням візантійських істориків.

При описі останніх годин життя Юліана язичницькі та християнські письменники здебільшого роблять діаметрально протилежні акценти. Так, язичницька історіографія прагне змалювати смерть Юліана як поважне прощання з життям мудреця на кшталт афінського філософа Сократа. Найбільший пізньоримський історик Амміан Марцеллін вкладає в уста Юліана цілу передсмертну промову [4; кн. XXV, 3, 15 – 20], яка, за думкою сучасного дослідника О. Лосєва є нічим більшим, ніж останніми словами гордія [13]. Лібаній прямо порівнює смерть Юліана зі смертю Сократа, змальовуючи, як підданці плачуть над своїм імператором, а він їх втішає [14; 272]. Обставини вбивства Юліана здаються зрозумілими тільки Лібанію – для нього досить вагомим аргументом є те, що ніхто з підданців перського царя Сапора не прийшов до нього за нагородою [14; 274]. Більш того, Лібаній свідчить про те, що сам перський правитель звинувачував римлян у вбивстві їх найкращого імператора. І хоча антіохійський софіст не може назвати ніякого конкретного імені, він цілком впевнений, що Юліана вбили ті, «що не слідують законам, здавна готували злочин проти нього, і нарешті, як тільки з’явилася така можливість, виконали свій задум, що надихався несправедливістю, яку намагалися обмежити в правління [Юліана], а особливо тим, що всупереч їм [імператор] поклонявся богам» [14; 274]. Таким чином, за Лібанієм виходить, що в загибелі Юліана винні християни, і він присвячує окрему промову [15] для того, щоб довести свої слова та пояснити всі лиха імперії гнівом богів на протиправні дії християн.

Більш невизначену позицію займають Амміан Марцеллін та Зосіма [16; c. 526 – 570]. За їх свідченнями неможливо зрозуміти, хто вбив Юліана, римляни чи вороги. Але, судячи з усього, найбільший пізньоримский історик вважає, що Юліан став жертвою власної необережності. Так, історик докладно описує небезпеку, в яку Юліан раз за разом потрапляв внаслідок своєї нерозважливості, як під час кампанії в Галії, так і під час походу на Персію [4; кн. XVI, 12, 28, кн. XXIV, 5, 6]. Також здається помилковою думка О. Немировського про те, що Амміан Марцеллін не міг написати, хто насправді є вбивцею Юліана внаслідок того, що завершував свою історію за християнських імператорів [17, c. 282]. Так, в тексті Амміана Марцелліна досить критики вищого християнського кліру, хоча історик і ухиляється від докладного змальовування церковної історії. В той самий час промови Лібанія з обвинуваченнями на адресу християн писалися приблизно тоді ж, коли Амміан закінчував свій історичний твір. За багатьма пунктами позиція Амміана Марцелліна стає для язичницької історіографії такою ж маргінальною, як і позиція Сократа для християнською. Історик дає виважену, хоча й схвальну розповідь про Юліана, не вступаючи в полеміку та прагнучи докладно проаналізувати всі дії імператора до самої його смерті. Язичницька ж історіографія, як це видно з творів Зосима та Євнапія, пішла по іншому шляху, обравши за магістральну позицію Лібанія, для якого Юліан, в першу чергу, не той, хто намагався здійснити значні реформи в імперії, а символ невмирущості язичницької культури та античних традицій.

Християнські автори, так само як і язичницькі, концентрують увагу на останніх хвилинах життя Юліана. За свідченням сучасника імператора Григорія Назіанзина, Юліан, отримавши смертельну рану все ще не залишив своїх хитрощів і намагався втопитися в річці для того, щоб, не знайшовши його тіло, язичники почали поклонятися йому як богу [18; сл. 5]. Ще більш критично до Юліана налаштований сирійський монах та поет Єфрем Сирін. Він вважає перську компанію Юліана повністю провальною (ця позиція властива саме сирійській історіографії, тому що грецькі, тобто візантійські, письменники вважали Юліана при всіх його вадах все ж талановитим полководцем), а смерть самого імператора в якійсь мірі самогубством. Бачачи, що він заблукав в пустелях Персії, Юліан скинув обладунки, щоб врятуватися від сорому в пеклі [19; ст. 3, 16].

Говорячи про вбивство Юліана, Григорій наводить аж чотири версії стосовно того, хто міг влучити в імператора списом. Єпископ визнає, що Юліан міг бути вбитий власними воїном, але знов таки внаслідок своєї пихатості: імператор не бажав вести додому з перського походу занадто багато воїнів і розмірковував, як звільнитися від них. Почувши такі слова імператора, один з воїнів і вбив Юліана [18; сл. 5]. У Єфрема Сиріна Юліана уразили перси, але символічно він був покараний самим Ісусом Христом за те, що більше вірив сонцю, ніж спасителю [19; ст. 4, 17]. Цей мотив божественного втручання повторюється і в роботах церковних істориків: Сократ, спираючись на свідчення якогось Каліста (останній описав похід Юліана в героїчних віршах) стверджує, що Юліана міг вбити злий дух [6; кн. 3, гл. 21], а Созомен приводить зразу дві історії, в яких християнські святі бачать уві сні, як Юліан вбитий небесними силами [20, кн. 6, гл.2; 21; c. 144]. Загальним місцем в працях Созомена та Феодоріта [22; кн. 3, гл. 25] стає те, що перед смертю Юліан покропив кров’ю вбік сонця, чи то від того, що сонце не допомогло йому в боротьбі проти персів, чи то звинувачуючи Христа в своїй смерті. Отже, можна стверджувати, що християнська історіографія, на відміну від язичницької, взяла за основу біблейські історії про покарання фараона [23; 7:17] (змалювання гордості та упертості як головних рис Юліана) та загибель царя Ірода Молодшого (божественне втручання та покарання супротивника Бога) [24; 12:23] для зображення смерті Юліана. І якщо Григорій Назіанзин зображує хибність тільки язичницької віри (спроба імператора втопитися для того, щоб його шанували як бога), то Єфрем Сирін намагається показати принципову безплідність всієї без виключення діяльності Юліана. Дві протилежні культурні традиції – християнська й язичницька, – хоча й мали деякі спільні риси в змалюванні образу Юліана, як бачимо, пішли абсолютно різними шляхами, ізолювавшись від будь-якої живої дискусії одна з одною, й тільки церковний історик Єрмій Созомен наважився вступити в суперечку з Лібанієм щодо обставин смерті Юліана.

Єрмій Созомен в своїй «Церковній історії» присвячує правлінню Юліану окрему п’яту книгу свого твору. Але про похід Юліана в Персію та його загибель історик розповідає в наступній, шостій, книзі, що, може свідчити про те, що Созомен виділяє тут нову сюжетну лінію своєї розповіді: покарання відступника та повернення скіпетру до християнських правителів. Дискусію з Лібанієм Созомен веде, спираючись на подібну полеміку Сократа [25; c. 79 – 95]. Розглядаючи свідчення про загибель Юліана він серед інших наводить і точку зору Лібанія: треба наголосити, що це – чи не єдиний випадок в полеміці про смерть імператора, коли християнські автори визнають, що може існувати ще й язичницький погляд на ці події. Більше того, Созомен навіть визнає, що Лібаній може бути правий і що Юліана вбив християнин [20; кн. 6, гл. 2]. Але в цей самий час робить застереження: таку людину не слід засуджувати, вона стала інструментом божого гніву. Созомен завершує тут еволюцію однієї з важливих ліній в християнській інтерпретації загибелі Юліана. Якщо раніше такі суворі критики імператора як Єфрем Сирін бачили загибель Юліана виключно, як акт божої помсти, що виконується за рахунок трансцендентних сил, то тепер Созомен ладен погодитися і на цілком земний спосіб усунення нечестивого правителя. Ця позиція християнського історика вельми характерна для культурної ситуації середини V ст., коли античний погляд на історію помирав, поступаючись місцем християнському. І якщо для перших століть існування християнства будь-яке насильство, не говорячи вже про примусове усунення правителя, – неприйнятне, то на світанку середньовіччя його застосування отримує теоретичне обґрунтування (як у Августина в його знаменитому виразі «compelle intrare» [26; c. 160]). В цьому сенсі ми можемо тільки подякувати Созомену, що він ще говорить лише про неможливість засудження, не називаючи вбивство язичницького імператора священним обов’язком.

Ми можемо підсумувати, що полеміка між християнською й язичницькою історіографією щодо вбивства Юліана Відступника, хоча й в основній своїй частині була заочною, при її вивченні відкриває досліднику вельми характерні риси епохи. Так, один з церковних істориків Сократ Схоластик, що вступив в дискусію з язичником Лібанієм тільки внаслідок образи християнської віри, роблячи достатньо глибокі зауваження про зв’язок між творами Юліана та його особистими образами, не бачив головного: ірраціонального характеру суперечки навколо образу імператора. Для язичників і навіть близьких друзів імператор назавжди став символом язичницької культури, для християн – прообразом антихриста, чия поразка демонструє істинність їхньої віри. Один з тих церковних істориків, хто був готовий включати в свою працю свідчення язичницьких істориків, Єрмій Созомен, навряд чи міг здогадуватися, що в ту перехідну епоху знаходиться на перетині впливів, з одного боку раціоналізму Сократа Схоластика, з іншого – ригоризму християнських сучасників Юліана. В якійсь мірі від вибору Созоменом стилю інтерпретації фігури Юліана залежав подальший розвиток християнської історіографії, і Созомен обирає включити в свій твір свідчення язичника Лібанія тільки для того, щоб утвердити право християн на вбивство небажаного їм фігури. Затверджена подальшими істориками ця інтерпретація імператора в ключі «відступництва» зберегла свою силу й за останні два століття, протягом процесу секуляризації історії, що добре видно хоча б з протиставлення художніх творів Д. Мережковського [27] та Г. Відала [28] й наукових Т. Сідаша [29; c. 5 – 55] та О. Муравйова [30; 179 – 191].

Покликання:

1. Ранович А.Б. Античные критики христианства. – М., 1990. – 462 с.

2. Вишняков А.Ф. Император Юлиан Отступник и литературная полемика с ним св. Кирилла, архиепископа Александрийского, в связи с предшествующей историей литературной борьбы между христианами и язычниками. – Симбирск, 1908. – 248 с.

3. Patrologiae cursus completus. Series graeca / Acс. J.-P.Migne. – T.76. – P. 569-1064.

4. Аммиан Марцеллин. Римская история. / Пер. Ю. А. Кулаковского и А. И. Сонни под ред. Л. Ю. Лукомского. –СПб., 1994. – 558 с.

5. Пак Е.А. Гибель Юлиана Отступника в отражении христианской и языческой традиции // Вестник Санкт-Петербургского университета. – Серия 2: История. – 2010. – № 3. – С. 79 – 84.

6. Сократ Схоластик. Церковная история. / Пер. СПбДА под ред. И. В. Кривушина. – М., 1996. – 368 с.

7. Кривушин И.В. Загадка Сократа Схоластика: Юлиан и его время// Проблемы социальной истории и культуры средних веков и раннего нового времени/ Под ред. Г.Е. Лебедевой. – СПб., 1996. – С. 47-56.

8. Юлиан. Против галилеян // Ранович А.Б. Античные критики христианства. – М., 1990.

9. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. / Пер. и прим. М. Л. Гаспарова. Общ. ред. и вступ. ст. А. Ф. Лосева. – М., 1979. – 624 с.

10. Юлиан. Антиохийцам, или Брадоненавистник. // Император Юлиан. Сочинения / Пер. с древнегреч., коммент. Т.Г. Сидаша. – СПб., 2007. – С. 252 – 293.

11. Юлиан. Послание к жителям Эдессы. // Император Юлиан. Сочинения. – С. 302.

12. Юлиан. Письмо к Нилу, называемому также Дионисием. // Император Юлиан. Сочинения. – С. 293 – 302.

13. Лосев А. Ф. История античной эстетики. – Т.7. Последние века. – М., 1988. – Ч.3. Пергамский неоплатонизм. – III. Юлиан. – §5. Личность и стиль. – 5. Трагическая раздвоенность. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.psylib.ukrweb.net/books/lose007/txt63.htm.

14. Либаний. Надгробное слово по Юлиану. / Пер. Е. Рабинович. // Ораторы Греции. – М., 1985. – С. 354 – 413

15. Либаний. О мщении Юлиана. // Речи Либания. Т.2 / Пер. С.П. Шестакова. – Казань, 1916. – С. 278 – 288.

16. Зосима. Книга III // Проблемы истории, филологии, культуры. — М. — Магнитогорск — Новосибирск, 2007. — № 17. — С. 526—570.

17. Немировский А.И. Рождение Клио: у истоков исторической мысли. – Воронеж, 1986. – 349 с. 18. Григорий Богослов. Слово 5. Второе обличительное на царя Юлиана // Григорий Богослов. Собрание творений: в 2 т. – Т.1. – М., 2000. – С. 21 – 24 // [Электронный ресурс]. – Режим доступу: http://mystudies.narod.ru/library/g/greg_naz/slova/5.htm.

19. Мар Афрем Нисибинский. Юлиановский цикл / Предисл., пер. с сир., и комм.: А.В. Муравьев. – М., 2006. – 240 с.

20. Эрмий Созомен Соломинский. Церковная история. – СПб., 1851. – 636 с. 21. Муравьев А.В. Епископ против кесаря. К истории одного ранневизантийского политического мотива // Вестник древней истории. – 1994. – № 4. – С. 140 -153. 22. Феодорит, епископ Кирский. Церковная история. // Пер. с греч. – М., 1993. – 239с. 23. Исход, 7:17 (за Синодальним перекладом).

24. Деяния, 12:23.

25. Кривушин И. В. Созомен как реинтерпретатор Сократа. // Античная древность и средние века. – 1998. – Вып. 29. – С. 79 – 96.

26. Трубецкой Е.Н. Общественно-политический идеал христианства в V в. Ч. I. Миросозерцание Блаженного Августина. – М., 1892. – 217 с.

27. Мережковский Д.С. Смерть богов. Юлиан Отступник. – М., 1993. – 538 с. 28. Видал Г. Император Юлиан. – СПб., 2001. – 616 с. 29. Сидаш Т. Император Юлиан. // Император Юлиан. Сочинения. – C. 5 – 55. 30. Муравьев А.В. Флавий Клавдий Юлиан в Антиохии в преддверии Персидской компании 363 г. // Вестник древней истории. – 2004. – № 4. – С. 179 – 190.


Аннотация

Статья посвящена анализу свидетельств языческой и христианской традиции о гибели последнего языческого императора Юлиана Отступника. Автор приходит к выводу, что, несмотря на взаимовлияния и маргинальные фигуры в обеих традициях, языческие и христианские историки пошли диаметрально противоположными путями в интерпретации образа Юлиана.

Annotation

The article considers analyses of the evidences in Christian and pagan traditions about murder of the last pagan emperor Julian the Apostate. Author has made a conclusion that besides interactions and marginal figures in both traditions pagan and Christian historians moved in diametrically different direction interpreting the image of Julian.


Перша публікація:

https://is.gd/UjqJF7

Список статей автора:

https://onu-ua.academia.edu/PMayboroda?fbclid=IwAR2P-sKh8W-GjyBcImrVO4eiicR2qRVQBIvg_ajFpphuSZtb1HcbLc-dwBg


Дивіться також:

1. Мечі Святого Меркурія та мечі Кадісії:

https://is.gd/SPuuke

2. Павел Майборода. Христианские писатели второй половины IV – первой половины V вв.: Попытка эсхатологического осмысления фигуры языческого императора:

https://is.gd/yEI1oi

3. Майборода П. А.,  Тоцкий П. Н. Страсти вокруг Иерусалимского Храма: Религиозная политика Юлиана Отступника и ее опонненты

https://is.gd/DMiJsN

4. Павел Майборода. Первый день Творения в Книге Бытия: Кирилл Александрийский против Юлиана Отступника:

https://is.gd/wnoxCf

5. Павел Майборода. Полеміка Кирила Александрійського з Юліаном Відступником:

https://is.gd/YON4Mt

6. Павел Майборода. Военная компания Юлиана в Галлии сквозь призму римского военного историка:

https://is.gd/vyQN2I

7. Павел Майборода. Межкультурный диалог в Поздней Римской империи (Речи Григория Назианзина против Юлиана Отступника):

https://is.gd/TEGslL


Авторська рефлексія:

Мне теперь Юлиан гораздо ближе, чем раньше. Раньше мне он казался нервическим объектом с припадками время от времени и странными мечтами. Сейчас кажется милым болтуном, остроумным человеком с дурацкой бородой, с которым я мог обсудить христианство за чашкой чая. Причём говорил бы всё время, конечно, он, а потом он бы захотел услышать, что я по поводу этого всего думаю и ему явно не хватило ответа; “Ты молодец, Юлиан”. Он шумно потребовал бы одобрения своих планов, тряс за руку, остроумно шутил, а потом заявил бы, что ему пора, ведь ночью он дописывает очередной трактат. А среди ночи от него можно было бы получить несколько десятков сообщений с требованием немедленно прочесть всё, что он написал и опять-таки выразить своё мнение. Обычный неловкий, искренний и невнимательный человек. С ним вряд ли получилось бы поговорить о девушках или отношениях, а, если начнёшь формулировать сложную мысль – он обязательно перебьёт. Но он это не со злости, просто всё время увлечён своими мыслями, всё время выдаёт новые идеи. И этого человека так не любили христиане и называли отступником…

Павел Майборода


Рекомендована тематична література:

1. Glen Warren Bowersock. Julian the Apostate. Harvard University Press, 1997.

2. Розенталь, Николай Николаевич. Юлиан-отступник: (Трагедия религиозной личности) / Н. Н. Розенталь. – Петроград: [Начатки знаний], 1923. – 112 с.; 22 см. – (Наука, литература, искусство).

3. Ведешкин М. А. Языческая оппозиция христианизации Римской империи (IV – VI вв).

Павел Майборода


 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s