6 червня 1961 року. Помер Карл Ґустав Юнґ (1875-1961)

День в історії

6 червня 1961 року

Помер Карл Ґустав Юнґ (1875-1961)

unnamed (3)


Тенденції, які визначили спочатку глибокий інтерес Юнга та його ангажованість в психоаналітичний метод Фройда, а по тому – впевнене поривання із ним та власне комплексне поглиблення, ускладнення виявлених феноменів та епіфеноменів людського психізму, проявилися в ментальному складі дослідника з самого дитинства. Змалку він був дуже чуйний до сновидінь, в яких виявляв неусвідомлене ще осягання внутрішнього та зовнішнього вимірів, яке таємничим чином відбувалось поза регістром рефлективної свідомості та несло в собі дуже тривожні, хворобливі образи, які він добре запам’ятовував та засвоював. І звісно, вже у більш зрілому віці, повз фройдівську роботу 1900 року «Die Traumdeutung» Юнг пройти не міг, а наприкінці того ж року – став асисентом відомого психіатра в Бургхольцлі (Цюріх). З доктором вони вперше зустрілись 1907 року у Відні, коли туди прибув Юнг із дружиною, і проговорили, за свідченнями, 13 годин поспіль (їх співпраця триватиме ще досить довго – аж до 1913 року). Опісля швайцарського психіатра Е. Блайлера (до речі, автора концепції психоїдів, 1925 р. [1]) Фройд став другим наставником Юнга. 

UHEy0SQDKIs

Проте з початків було дещо, що заклало сім’я анатагонізму між двома дослідниками: окрім дивних та таємничих сновидінь, які на початку інтерпретувала йому в самому сні власна матір, Юнг пережив зіткнення із таємничим феноменом, який пізніше він нарік «синхроністичністю» (Synchronizität) [2] і який піддавався раціоналізаціям хіба певною мірою (за свідченнями Юнга, без видимої причини (!) протягом кількох тижнів розколовся дубовий стіл, а невдовзі – тріснув та розламався на фрагменти (!) ніж у серванті; набагато пізніше прорив у роботі з пацієнткою спричинив золотавий жук, якій вдарився в віконне скло, коли вона оповідала сон про скарабея [Ibidem], а довершенням стали події 04.04.1944 [3, с. 112]). 

Згідно біографа Гері Лечмена, Юнг пережив жахливу дитячу травму: став жертвою сексуального насильства, коли був заведений до заводської пустки, споєний вперше в житті вином та потерпів наругу від педофіла, яким був його старший знайомий, і якого він до всього ще й боготворив: «Як хлопчик, я став жертвою сексуального насильства з боку людини, якій колись поклонявся» [4].

В подальшому, Юнг дивним чином «упізнав» у одній з юних леді свою майбутню дружину, Емму Раушенбах, і – пізніше завоював її прихильність, і це впевнене своєрідне передбачення справдилось (одружились вони 1903 року). Проте, слід зазначити: для дружини Юнг був лицемірним чоловіком, виправдовуючись тим, що називав «усвідомленими полігамними тенденціями» [Ibidem], які на його думку, існують в людській спільноті паралельно із «моногамними», проте в Європі репресуються та обмежуються суспільством. 

На початку Юнг виділив у собі два основних компоненти ідентичності. Першою було його аlter ego, внутрішня pеrsōnа mystica, яку асоціював чи отожнив із Юнгом-предком, містиком та масоном (Г. Лечмен щодо цього повідомляє наступне: «Справжня рольова модель Юнга в його ранні роки – це його рідний дід, Карл Густав Юнг старший; Юнг навіть пізніше змінив написання свого імені, щоб відповідати своєму прославленому предку. Відомий в Базелі як лікар, він був ректором університету та великим магістром швайцарських масонів» [Ibidem]), в якості власної автентичної внутрішньої сутності. Другою стала зовнішня персона-«личина», яка в якості сциєнтика не залишилась «личиною», а вчинила справжній переворот у психологічній науці. Наприкінці ж Юнг вибудував кореспондуючу з одним з його символічних сновидінь повноцінну «вежу мага» в Боллінгені (1955 року після смерті дружини він добудував там другий поверх) для самопізнання, в якій експериментував із alter ego. 

Протягом значного періоду становлення, а точніше між 1912-1930 рр., Юнг писав власний містичний психоміф «Liber Novus» (або «Чорні книги» [3, с. 53]), що був чимось більшим за терапевтичний метод і став авторським інструментом самопізнання та «асиміляції тіні». Відомий широкому загалу цей трактат під назвою «Червона книга» і лише віднедавна (з 2009 року) , що уподібнює Юнга М. Гайдеггеру, який залишив нам трикстерські «Чорні зошити»

Історичне тло становлення К. Г. Юнга

Становлення Юнга співпало із тривожною та декадентською передвоєнною добою 1870-1910-х рр. та катастрофічною добою «епі-модерну»: міжвоєнної доби, затиснутої між Симплегад двох тотальних воєн, наймасштабніших в історії людства; складається враження, що опісля усталення індустріальної фази розвитку людство приречене було проминути поміж колективістською «Скіллою» та фашистською «Харибдою» (яскрава та вдала расселова метафора, яка поміняла чудовиськ місцями), що однаково ревно опановували способи індоктринації широких верств населення. Що і становило суть цієї стиснутої епохи в якості епіфеномену модерну та провісника доби постмодерну з його «симулякрами» (який внесок зробив сам Юнг в цю «постмодернізацію» ми побачимо нижче). В цю добу повальної дегуманізації та існтрументалізації людини не лише «ваймарський» германський шовінізм [5], але й представники щвайцарської психіатрії могли виявляти тенденцію розглядати в якості «доцільних» расову теорію, євгеніку та геноцидальне винищення людей із вадами та дефектами (і згідно повідомлення деяких видань, Юнг нібито схилявся або пристав до цього [6, с. 167], що потребує перевірки). Проте, Юнг не лише критикував тоталітаризм та диктатури харизматичних лідерів в тексті «Водан» та інтерв’ю «Діагностуючи диктаторів» [7], але й взагалі, піддав цілу націю доволі жорсткому психоаналітичному розбору [8], говорячи, що германці «єдині на Заході, хто при загальному виході зі східної утроби націй найдовше залишилися зі своєю матір’ю. Врешті-решт вони відійшли, але прибули надто пізно, тоді як мужик (the mujik) взагалі не думав звільнитися. Тому німців глибоко мучить комплекс неповноцінності, який вони намагаються компенсувати манією величі» [Ibidem]. Щось подібне можна знайти й у Х. Л. Борхеса, коли той пише одразу про аргентинців та германців: «вони застосовують до дій Англії канон Ісуса, а до дій Германії – канон Заратустри» [9, с. 100]. Схожість проглядається навіть в тому, що як і Юнгу, так і Борхесу, самим не вдається уникнути зневажливих та зверхніх ноток щодо етносів у власній критиці людиноборчих ідеологій: Юнг жалкує над рейдами нових європейських піратів на «напівцивілізованих» ефіопів [7], а Борхес порівнює 1944 року нацистів, культивуючих пафос «нового варварства», із «гаучо, червоношкірими» [9, с. 101]

Перша в історії людства тотальна, або Велика війна 1914-1918 рр. застала та занурила Юнга – як й іншу визначну персоналію епохи, Гессе [10] – у те, що Юнг визначав в якості трансперсональної кризи. Розлиту в повітрі війну Юнг передчував настільки сильно, що восени 1913 року переживав візії Альп посеред кривавого океану мерців, які періодично тривали та ускладнювались аж до фатального 1914 року (востаннє, Юнг роздавав виноград з древа, що проросло посеред зими…; Г. Лечмен згадує одного з критиків, які вбачали в Юнга комплекс месії та тенденції до очолення «неоязичницького» культу та заміщення фігури Христа [4]). Саме під час Великої війни з ним сталась означена криза, коли він сам виступив в іпостасі гностика, ставши таким собі Псведо-Василідом, й пізнавав зовнішню та внутрішню безодню в гностичному тексті «Сім проповідей мертвим» 1916 року [11], проповідуючи в ньому своєрідне «абраксіанство», до чого ми ще повернемось. 

Поривання Юнга із Фройдом

Підставовою причиною поривання стала засаднича аксіологічна несумісність обох дослідників, що для Юнга проявилась в усвідомленні редукціоністських підходів Фройда (спочатку, т. зв. пансексуалізм, пізніше – дихотомія із «компенсаторним» додаванням деструктивного полюсу – destrudo), що в його очах спрощували комплексну суть людського психізму та значною мірою підважували людське достоїнство. Але це був ще рівень теорії: надалі ця прірва між Фройдом і Юнгом переросла у справжній особистий конфлікт.

19145730

За повідомленнями біографів, Фройд не лише мав інструментальний підхід для Юнга, який нібито мав стати «кронпринцем», або «спадковим принцем» [4] психоаналізу, який покликаний буде надати легітимності методу, що в очах налаштованого на антисемітизм та ксенофобію оточення та наукової спільноти є небезпечною «єврейською наукою», як течію згодом таки маркували вже націонал-соціалісти [Ibidem]. Проте, найвиразніше прірва виявилась під час більш ніж дивної «синхроністичності», яка сталась прямо на очах Фройда. Якщо спочатку він прийняв її, а його редукціоністська догма заколивалась, вже через добу він почав вважати те, що сталось, все таки «співпадінням» [Ibidem]. Ще одною лінією розриву стала відмова, попри етику домовленості, під час взаємних сеансів психоаналізу, коли Фройд раптово відмовився в свою чергу оповідати сновидіння, аби «остаточно не втратити авторитет» в очах учня. Це особливо обурило Юнга і відбулось 1909 року на їх шляху до США. Не вдаючись в подробиці історії трикутника з «перенесенням і контрперенесенням» та Сабіною Шпільрайн – пацієнтки, що стала послідовницею психоаналізу – слід навести приклад всієї міри складності та нестандартності цих відносин: кілька разів (1909, 1912 рр.) при свідках Фройд непритомнів в момент, коли Юнг озвучував щось, пов’язане з батькывством та смертю (наприклад: «на конференції в Мюнхені, Фройд втратив свідомість ще раз, коли Юнг висловлювався проти ідеї, що фараон Аменофіс IV таємно бажав смерті своєму батьку, Аменхотепу» [Ibidem]) – цілком в дусі логіки едипального комплексу та міфологічного мотиву емансипації «молодшого теоса» Зевса від репресивної батьківської фігури – «титана Крона». 

Безодня вглядається в Юнга

Юнг з часів Великої війни, долаючи трансперсональну кризу, витворював власну містичну космологію, яку з певністю можна позначити як неогностичну. Вона ледь балансувала на межі песимістичної та оптимістичної (залежно від позиції та відносно окремого погляду), з тим постійно залишаючись украй демонізованою: одночасно її центральним її світилом та сингулярністю постав гностичний демон-деміург Абраксас [11].  

unnamed (1)

Ця конструкція виглядала досить автентичною в імітації «архаїчного» та міфопоетичного профетичного тексту, та нагадувала відомий текст Ніцше, і навіть містила цитату з нього в формі питання: «Бог помер?» [Ibidem].

Найважливіше, що слід виокремити з цього тексту: тут «вище благо» та «безмежне зло» постають в якості двох протилежностей, опозиція яких нібито зливається в вивищеній над обома сутності, яку Абраксас і втілює. Цей погляд по суті своїй максимально наближений до т. зв. «малтеїзму», хоча й не ставить те, що іменує злом, в центр уваги, проте відкрито говорить про «дияволобожжя» [Ibidem], заперечуючи докорінну відмінність якостей та засадничу несумісність архетипних категорій добра і зла, редукуючи або релятивізуючи які, втрачаємо їх первинну суть. 

Герман Гессе, що також переживав власну кризу починаючи з 8 березня 1916 року [10], ангажувався в це за посередництвом лікаря Ланга, послідовника Юнга з Люцерну [Ibidem], що він відрефлектував у творі «Demian. Die Geschichte einer Jugend» 1919 року. 

З точки зору християн Юнг був справжнім «єресіархом» – вивищуючи четвірку в якості архетипу над трійцею, він не лише говорив про логічне завершення Трійці інкорпорацією у свій склад Антихриста [12] (в дусі апокатастасису орігенізму; порівняйте це із роздумами Борхеса над «Людиною та надлюдиною» Шоу та згадки ним в цьому контексті І. С. Еріугени [9, с. 101]). 1950 року після введення папством доктрини Успіння Богородиці Юнг вітав це в якості найбільш значущого зрушення християнства з часів Реформації, вбачаючи тут визнання цього четвертого компоненту для гармонізації цілісності [3, с. 129].

Щодо Старого Заповіту він був максимально близький гностичній христології маркіонітства, та вбачав (у наведеному Е. Едінгером листі [13]) в  таїнстві кеносису гуманізуючий деміурга досвід людяності [Ibidem]: в цьому контексті він вражає читача актуалізації думки, що часто ховається від поверхового погляду, а саме факту, що кеносис може означати, що Бог дійсно помер, а потім воскрес, пройшовши через цей досвід та людський уділ [Ibidem]

Внесок та вплив Юнга на культурно-цивілізаційний рух

«Акаузальний зв’язуючий принцип», оформлений Юнгом внаслідок його власного досвіду стикання із феноменом, пойменованим ним в якості «синхроністичності», хоча описував вже фіксоване в історії явище [2] (останнім перед Юнгом, здається писав в роботі про своєрідний «профетизм» сновидінь П. Флорєнскій [14, с. 14-16]), вперше в історії науки утвердив його в якості наукової концепції, без огляду на матеріалістичні догми академічного позитивізму. І був підтриманий Вольфгангом Паулі, спільно з яким Юнг розвивав цю концепцію протягом кількох десятиліть [15]; сам Паулі навіть на смертному одрі зіткнувся із «синхроністичністю», однією з багатьох в своєму житті.

«Акаузальний зв’язуючий принцип», виведений остаточно 1930 року, крім іншого цікавим чином суголосний космології, описаній вже згадуваним Борхесом в новелі 1940-го року «Tlön, Uqbar, Orbis Tertius». Обидві постаті внесли цим значний внесок у загальну тенденцію «постмодернізації» людської спільноти до «поструктуралістського звороту» 1960-х рр. (крім інших, в цьому контексті слід згадати «кризу основ» та загальну теорію відносності початку ХХ ст., доробок А. Бергсона, В. Джеймса, Дж. Джойса, екзистенціалістів, Г. Гессе, В. Набокова, У. Еко і навіть М. Гайдеггера із його концепцією наслідків «мимеса мимесису», та багатьох інших [16]). 

Також важливо зазначити, що попри прочитання архетипів, виділених Юнгом (знову ж, хоча саме поняття «архе-тип» сягає як часів античності, саме Юнг утвердив їх в якості цілком наукової та більше того, практично застосованої концепції), в якості антропогенних та досвідних форм самоорганізації автономних комплексів в структурі людського психізму, сам Юнг не в останню чергу в контексті їх з Паулі студій [Ibidem] навколо «синхроністичностей» та фізичного зосередження (локалізації) носія mundus archetypus, як видається, вбачав трансцендентальну сутність архетипів через проміжну інстанцію психоїдів, вочевидь натякаючи, що людина за посередництвом психоїдів [1] постає вінцем симбіотичного зв’язку між трансцендентальними витоками архетипів, спектр яких включено в повноту Самості, та тиском мінливого зовнішнього середовища, акцидентних обставин тощо (що має нагадати нам також дихотомію «духу часу» та «духу глибин» [3, с. 54-58], які в психоалхімічному символізмі Юнга мають становити unus mundus та інтерпретуватись через призму «синхроністичності» [3, с. 159]).

Щодо культурного впливу, окрім згадки відомої інтелектуальної платформи «Еранос» та окресленого внеску в «постмодернізацію», слід зазначити, що «вглядання в безодню» зближало Юнга із постатями Фр. Ніцше та Г. Ф. Лавкрафта.

Цікавий феномен розгорнувся навколо японської серії відеоігор «Persona», в якій Ментор «Червоної книги» Юнга – Філемон, символізований метеликами, веде все нові покоління школярів на шляху індивідуації та боротьби із колективною тінню людства, втіленої Н’ярлатотепом, посланець хаосу з лавкрафтівських «міфів Ктулху», а сам Філемон втілює позитивну сторону колективного несвідомого. Тут містерії юнгівських індивідуацій знайшли яскраве втілення в постмодерністських формах на японському культурному матеріалі [17].  

Завершуючи огляд, видається можливим сказати, що образ юнгіанства як торжества над догматикою вульгаризованого фройдизму надихав як умовних «традиціоналістів» та «перенніалістів», так і те, що його вчення стало одним з визначальних компонентів синкретичного кластеру «нових релігійних течій», а саме – «контркультурного» спірітуалістичного рівайвелізму «еону Акваріусу», або New Age. Сам Юнг інтерпретував попередній «еон Риб» та панування християнства як дуалізм «риби духу» та «риби матерії» [3, с. 129]. В той же час украй демонізована варіація на тему гностицизму тим більше штовхає Юнга до т. зв. «шляху лівої руки» в сучасному езотеризмі, хоча текст «Семи проповідей…» можна розглядати таки в якості інструментального застосування автоматизму письма та активної уяви.

Реабілітація гуманістичного та гуманітарного потенціалу в добу теоретичної та практичної дегуманізації протягом ХХ ст. і наслідків цього в столітті XXI-му прирівнює його роль в певній мірі до ролі В. Дільтеєя у столітті XIX-му .

Покликання:

1. Психоид / Психологический словарь [Електронний режим доступу]: http://psi.webzone.ru/st/309500.htm

2. Цитати. Станіслав Гроф про «синхроністичності» / Інтердисциплінарні студії «Per Aspera» [Електронний режим доступу]: https://is.gd/6cRMZz

3. Хайд М., МакГиннесс М. Юнг в комиксах. Биография, идеи, труды. – М.: Э., 2017. – 192 с. 

4. Lachman G. Jung The Mystic: The Esoteric Dimensions of Carl Jung’s Life and Teachings, 2010

5. День в історії. 18 січня 1871 року. Проголошення Германської імперії / Інтердисциплінарні студії «Per Aspera» [Електронний режим доступу]: https://is.gd/VXbIbI

6. Ромек Е. А. Психотерапия: Рождение науки и профессии. – Ростов-на-Дону: ООО «Мини Тайп», 2005. – 392 с. С. 167.

7. Оцінка фігур тоталітарних диктаторів Карлом Густавом Юнгом / Інтердисциплінарні студії «Per Aspera» [Електронний режим доступу]: https://is.gd/TQkHoF

8. Карл Густав Юнг: «Демонів приваблюють маси» / Незалежний культурологічний часопис «Ї» [Електронний режим доступу]: http://www.ji-magazine.lviv.ua/2016/Yung_Demoniv_pryvablyuyut_masy.htm

9. Борхес Х. Л. Комментарий к 23 августа 1944 года / Приближение к Альмутасиму. СПб: Кристалл, 2001. – 160 с. 

10. Сенэс М., Сенэс Ж. Герман Гессе, или Жизнь Мага. – М.: Молодая гвардия, 2004. – 288 с.

11. Аналіз гностичного тексту «SEPTEM SERMONES AD MORTUOS» (1916) Карла Густава Юнга [Електронний режим доступу]: https://is.gd/72Y9Qr

12. Остаться светом: Психика и культура в мысли Карла Густава Юнга / Monocler [Електронний режим доступу]: https://monocler.ru/analiticheskaya-psichologiya-karla-gustava-yunga/

13. Едвард Едінгер. Психологічна інтерпретація християнського міфу в Юнга / Інтердисциплінарні студії «Per Aspera» [Електронний режим доступу]: https://is.gd/jkn62C

14. Флоренский П. Иконостас. – М.: АСТ, 2003. – 203 с.

15. Копейкин К. В. «Души» атомов и «атомы» души / Христианство и наука / сост. Ю. С. Владимиров. – М.: РУДН, 2008. – С. 12-47. – 400 с. [Електронний режим доступу]: https://ufn.ru/tribune/trib151208.pdf

16. День в історії.26 травня 1976 року. Помер Мартін Гайдеґґер (1889-1976) [Електронний режим доступу]: https://peraspera.video.blog/2020/05/26/8040/

17. Теорія К. Г. Юнга в призмі «MegaTen» / Інтердисциплінарні студії «Per Aspera» [Електронний режим доступу]: https://is.gd/BV1z0S

Кирило Степанян


Додатково читайте:

Лексикон. Аналітична психологія та глибинний психоаналіз: https://is.gd/dCn9g9

Едвард Едінгер. Психологічна інтерпретація християнського міфу в Юнга: https://is.gd/jkn62C

Цитати. Станіслав Гроф про «синхроністичності»: https://is.gd/6cRMZz

Теорія К. Г. Юнга в призмі «MegaTen»: https://is.gd/BV1z0S

Карл Густав Юнг («Псевдо-Василид») «Семь проповедей к мертвым» (1916) («SEPTEM SERMONES AD MORTUOS») [Некоментована версія]: https://is.gd/tNih0v

Аналіз гностичного тексту «SEPTEM SERMONES AD MORTUOS» (1916) Карла Густава Юнга [Версія із коментарем]: https://is.gd/72Y9Qr

Карл Густав Юнг. «Про становлення особистості» (1932)https://is.gd/dqpvjr

Карл Густав Юнг. Америка. Пуэбло: https://is.gd/OEKl5g

Лексикон. Психологія: https://is.gd/f5PJKF


 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s