Оцінка фігур тоталітарних диктаторів
Карлом Густавом Юнгом
Порівнюючи у відомому інтерв’ю італійського та германського тоталітарних лідерів (а також – колективізатора Сталіна) Юнг виголосив низку цікавих для аналізу зауваг.
Так, він вважав, що «німці надзвичайно сприйнятливі до нових ідей, і коли знайомляться з тією з них, що знаходить в них відгук, залучає їх, здатні прийняти її на віру, без критики, і на час повністю підпасти під її вплив, але пізніше точно таким же способом відкинути її геть і засвоїти нову ідею, можливо абсолютно протилежну першій. Таким чином вони керують своїм політичним життям» [1]. Тут Юнг натякає на «діалектику духу» в Гегеля як один з взірцевих виразників «германського (міттельєвропейського) міфу». І наскільки суголосно це припущенню Х. Л. Борхеса що на якомусь підсвідомому рівні націонал-соціалізм, і особливо – сам тоталітарний лідер, діяли таким чином, аби зазнати поразки (!) [2, с. 102].
Про італійців, з якими він порівнює германців, Юнг говорить: «італійці більш врівноважені. Їхні думки не вагаються і не борсаються, не стрибають і не перериваються внаслідок непомірних захватів, які є щоденними проявами німецького розуму. Тому ви знаходите в Італії дух врівноваженості, якого не вистачає в Німеччині. Коли в Італії до влади прийшли фашисти, Муссоліні навіть не змістив короля. Муссоліні діє не через екстаз духу, але як би з молотком в руці вганяє Італію в бажану форму, майже так само, як його батько, колишній ковалем, виготовляв зазвичай підкови» [3]. Проте якраз рецепція гегелівської діалектики в ідеалістичному актуалізмі Джентіле завершила формування фашизму як власне політичної ідеології. В контексті тези про врівноваженість він також додає задля ілюстрації колізії антисемітського курсу в італійському фашизмі: «ця Муссоліні-італійська врівноваженість темпераменту підтверджується ставленням фашистів до євреїв» [4], тобто ставленням кон’юнктурним, підкоренням диктату союзників по блоку (В. Віпперман в своїй праці вважає: «Італійські фашисти, в рядах яких, у всякому разі в ранньому періоді, були також особи єврейського походження, не вбили жодного єврея. Проповідуваний Муссоліні «расизм» не мав біологічної забарвлення» [5], що однак не може описувати загальну картину в її історизмі), як і багато чого в цій ідеології.
Перейдемо до порівняння Юнгом обох персоналій, що стали тоталітарними вождями.
Деякі враження Юнга тут доволі влучні, деякі – відносні та екстравагантні, наприклад: «Гітлер – шаман, рід божественного вмістилища, напівбожество, більш того, міф, тоді як Муссоліні – людина, і все у фашистській Італії приймає більш гуманну форму, ніж у нацистській Німеччині, де хід подій визначається через одкровення. Гітлер як людина ледь животіє. Щонайменше, ховається за своєю роллю. Муссоліні, навпаки, ніколи не затуляється своєю роллю. Його роль пропадає за фігурою самого Муссоліні» [6]. З цим важко погодитись з огляду на те, що містифікація та міфологізація вождя в Італії сягала вражаючих меж (пригадаймо патерн написів «si!», друк червоними та великими «DUX» літерами або образ Муссоліні-«Сфінкса» тощо).
Юнг продовжує: «Я бачив дуче і фюрера разом під час офіційного візиту Муссоліні в Берлін. Мені пощастило перебувати за кілька ярдів від Муссоліні, коли війська пройшли гусячим кроком. Якби я не бачив його реакції, то впав би в поширену помилка, що Муссоліні ввів німецький гусячий крок в італійській армії, наслідуючи Гітлеру. Це розчарувало б мене, тому що я розгледів в поведінці Муссоліні безсумнівний стиль, безсумнівну вираз самобутньої людини з належним розумінням в певних питаннях […] наприклад, я думаю, що це проявилося в тому, що він зберіг короля. І вибір титулу, «дуче» – не дож, як в старій Венеції, чи не дюк, але дуче, просте італійське визначення вождя, було самобутнім і виявило належний смак» [7]. Не до кінця зрозуміло, в чому на думку Юнга відмінність між титулами «дуче» та «фюрер» та роллю їх в якості «надзвичайних» тиранів-провідників (раніше – interrex’и; пор. із роллю каудільйо або Міклоша Хорті в Угорщині). В випадку дуче, через слабкість монархії, «вождь» нібито мав перебрати та сконцентрувати в своїх руках повноту влади, делегованої йому народом.
Юнг продовжує свій аналіз: «Отже, оскільки я спостерігав за Муссоліні, то не міг не помітити, що він стежить за кращим гусячим кроком, який коли-небудь бачив, із задоволенням та інтересом маленького хлопчика в цирку. Він ще більше розвеселився, коли з’явилася кавалерія і верховий барабанщик пустив коня галопом, щоб зайняти своє місце на одній стороні вулиці, в той час як загін зупинився на інший. Для цього барабанщик прогалопував навколо загону, розвернувся до нього обличчям, не торкаючись при цьому поводів, і направляв коня колінами, в той час як його руки були зайняті барабанними паличками […] Це було так чудово зроблено і настільки сподобалося Муссоліні, що він засміявся і заплескав у долоні. Так що введення їм згодом гусячого кроку в Італії, як я переконаний, було зроблено виключно для свого власного естетичного задоволення. Це дійсно найбільш вражаючий крок» [8].
І повертаючись до Гітлера після аналізу цієї «вітальної енергії» італійського вождя або навіть на його думку (архе)типу італійського вождя, Юнг дає наступну оцінку: «у порівнянні з Муссоліні Гітлер справив на мене враження в деякому роді дерев’яного каркасу, одягненого в плаття, механізму, що нагадує робота або в масці робота. Протягом усієї церемонії він жодного разу не посміхнувся, наче він сердився, був у поганому настрої […] Він не виявив жодної людської ознаки. Його обличчя виражало непохитну одержимість метою, без тіні гумору. Здавалося, що він дублер реальної людини і що Гітлер-людина ховається всередині, і ховається навмисно, для того щоб не порушити механізм» [9]. Далі він продовжує це порівняння таким чином: «Яка разюча відмінність між Гітлером і Муссоліні! Я не міг не відчути розташування до Муссоліні. Його життєва енергія і пластичність були теплими, людськими, заразними. У вас затишне відчуття від Муссоліні як людини. Гітлер вас лякає. Ви розумієте, що ніколи не будете здатні розмовляти з цією людиною, тому що це ніхто, це не людина, а колектив. Він не особистість, він ціла нація. … Я вважаю, безумовно закономірно, що у нього немає особистого друга. Як можна інтимно розмовляти з нацією? Ви можете пояснити Гітлера при особистому зближенні не більше, ніж пояснити великий твір мистецтва, вивчаючи особистість художника. Великий твір мистецтва є продуктом часу, світу в цілому, в якому живе художник, результатом взаємодії мільйонів людей, які його оточують, незліченних потоків думок і енергій, струмуючих навколо нього […] Таким чином, Муссоліні, який є тільки людиною, буде легше знайти наступника, ніж Гітлеру. На щастя, на відміну від Муссоліні я не бачу такої можливості для Гітлера» [10]. Частково можна погодитись із Юнгом в тому, що загроза, що виходила від італійського фашизму на пізньому міжвоєнному етапі становила меншу загрозу, ніж курс гітлеризму, бруталізованість якого аж ніяк не була «симулякром». Проте теза, що Муссоліні «не більше ніж людина» суперечить самому духу пропаганди фашизму – вірніше сказати, що тоталітарний механізм не діяв на увиразнення харизми цього вождя так само ефективно, як у Райху, де розгортався якісно відмінний рівень тоталітарного просякання та контролю (згідно того ж статистичного розрахунку [11], якщо йому довіряти). І все ж Юнг скоріше вловив тут відмінність між тим, що перший лідер виражав аспект «середземноморського темпераменту» (корелюючий з «духом романської раси», що вміє цінувати нестримну розкіш в своєму фатумі: «жвавість з дещицею смутку» за виразом М. Островерхи [12]) із архетипним виразником т. зв. «сутінкового германського генію».
Художнє представлення «Вотана» та
«Дикого полювання» націонал-соціалізму
В есе «Вотан», що побачило світ в березні 1936 р. (у «Neue Schweizer Rundschau» [13]), К. Г. Юнг так характеризує повоєнну та міжвоєнну епоху: «Коли ми озираємося на час до 1914 р., здається, що ми живемо в іншу епоху. Те, що з нами сьогодні відбувається, навряд чи навіть приснилося б до війни. Спочатку ми поставилися до війни між цивілізованими націями як до нісенітниці, бо така абсурдність, безсумнівно, ставала все менш і менш можливою в нашому раціональному, інтернаціонально організованому світі» [14]. Дивує лише тут намірена переоцінка відносної «раціоналізованості» світу. І власне щодо фактору Великої війни: «З війною прийшло те, що можна назвати лише бісівським шабашем. Фантастичні революції та рішуче перекроювання карт; в політичній сфері виникають феномени, прототипи яких знаходяться в середньовіччі і античності; держави проковтують сусідів та своїми тоталітарними претензіями перевершують будь-який попередній теократичній намір; і християни, і євреї піддаються переслідуванням; політичні вбивства часті, оптом, й, нарешті, ми тільки що стали свідками запаморочливого піратського рейду на мирних, напівцивілізованих людей» [15]. Характерним для епохи тут є й зневажливий натяк на ефіопів наприкінці: так само Х. Л. Борхес зневажливо пише 1944 р. про «гаучо, червоношкірих» [16, с. 101], на цей раз порівнюючи їх як раз з націонал-соціалістичною «грою у ваврарство» [17], як він це характеризує. Повертаючись до Юнга: важливим в цитаті є вказання на кайротичний [18] характер розривності епохи.
Наприкінці ж 1950-х рр. Юнг характеризує загальне тло епохи вже наступним чином: «Наш час продемонстрував, що відбувається, коли відчиняються ворота підземного царства. Події, жахливість яких неможливо було навіть уявити в ідилічно-благополучному першому десятилітті нинішнього століття, проте (вони) відбулися та вивернули світ навиворіт [19]. З того часу він продовжує перебувати в стані шизофренії […] Фашизм, комунізм, ядерна загроза, криза перенаселення, – все це плоди раціоналізму: «сама природа обернула проти людини творчі сили її розуму» [20].
Покликання:
[1] Юнг К. Г. Диагностируя диктаторов [Електронний режим доступу]: smartpowerjournal.ru/030615/
[2] Борхес Х. Л. Комментарий к 23 августа 1944 года / Приближение к Альмутасиму. СПб: Кристалл, 2001. – 160 с.
[3] Ibid.
[4] Ibid.
[5] Випперман В. Европейский фашизм в сравнении: 1922-1982 [Електронний режим доступу]
[6] Юнг К. Г. Диагностируя диктаторов [Електронний режим доступу]: smartpowerjournal.ru/030615/
[7] Ibid.
[8] Ibid.
[9] Ibid.
[11] Бережная С. В., Бондаренко И. И., Кучемко Н. М. Тоталитаризм: Исторический опыт Европы ХХ века. Монография / под общ. ред. Д. В. Климова. – Братислава: Европейский Центр Изобразительных искусств, 2013. С. 7.
[12] Островерха М. Муссоліні: людина і чин.
[13] Юнг К. Г. Вотан [Електронний режим доступу]
[14] Ibid.
[15] Ibid.
[16] Борхес Х. Л. Комментарий к 23 августа 1944 года / Приближение к Альмутасиму. СПб: Кристалл, 2001. – 160 с.
[17] Ibid.
[18] Юнг К. Г. Вотан [Електронний режим доступу]
[19] Ромек Е. А. Психотерапия: Рождение науки и профессии. – Ростов-на-Дону: ООО «Мини Тайп», 2005. С. 166.
[20] Ibid. С. 167.
Фрагмент додатків дипломної роботи, присвяченої італійським джерелам тоталітаризму. Законспектував і прокоментував: Кирило Степанян
«Per Aspera» 