Іммануїл Кант. «Про педагогіку» (1803)

Іммануїл Кант

«Про педагогіку» (1803)

Ikant1790


Заувага: подібно до попереднього матеріалу конспектовані тези трактату Іммануїла Канта (1724-1804) «Pedagogia» (1803), написаного ним за рік до смерті, подаються нами для ознайомчо-аналітичних та подальших дискусійних цілей, і низку тих чи інших положень ми можемо не поділяти.


Під «вихованням» Кант розуміє:

  • догляд за немовлятами як нагляд та піклування;
  • дисциплінування дошкольників як становлення поведінки;
  • навчання школярів із формуванням морального обличчя.

В тварин життєві сили не потребують догляду, окрім харчування, зігрівання та забезпечення захисту.

Натомість людина в осягненні своїх життєвих сил здатна зашкодити собі та іншим. Тварин «примусовий розум», або інстинкт, позбавляє в потребі становлення. Людина ж виробляє власну поведінку, а її здатність до самопримусу вивищує її над тваринами. Власне усе людство вимушено виробляє з покоління у покоління ті властивості, що складають «людську природу», і кожне покоління виховує наступне.

Дисциплінування виконує негативну функцію стримування від шкоди, тоді як навчання виконує позитивну функцію вироблення власного морального обличчя.

«Дикістю» є нездатність слідування законам – усвідомлено необхідної стримуючої сили. В школі насамперед засвоюють не знання, а навички виконання необхідних обовязків. Тваринні інстинкти, що продолжують існування в психіці людей, вимагають приборкання.

Як і в рослини (толокнянка) природа заклала здебільшого рівні можливості, і розвиток цих зародків – справа правильного посіву та вирощування. В людині співінсує багато різнородних зародків, і ціллю є гармонічно розвивати природні можливості таким чином, щоб людина досягала свого призначення. При цьому окрема особистість нездатина досягнути кінцевого призначення усього людства. Проте носієм культури виступає лише кожна окрема особистість, вона ж культивує та поширює культуру.

Виховання як мистецтво вдосконалюється протягом віків через досвід багатьох поколінь. Кожне нове покоління, оволодівши знаннями попередніх, має здійснювати таку освіту, як гармонійно і цілеспярмовано розвиває природні здатності людини, просуваючи усе людство до його призначення. Воно передає свій досвід і знання про способи виховання. Однак жодне покоління не може запропонувати повністю завершеного плану виховання. Особливою віховю є досвід експериментальної школи Філантропін в Десау, де вчителі розробляли власні методи та зміст навчання, співпрацюючи між собою та германськими вченими.

Задатки по своїй природі нейтральні, існують лише як тенденції, і можуть свідомо чи несвідомо звертатись у добро чи зло («Ти отримав від Мене усе необхідне для добра»).

Становлення свідомості залежить від виховання, тоді як виховання – від розвитку свідомості. Тому виховання може просуватись вперед лише послідовно.

Поняття правильного виховання включає в себе високу культуру та широкий досвід. Саме тому воно не могло виникнути на ранніх етапах розвитку людства. Але чи маємо ми відтворювати в вихованні окремих людей усю послідовність етапів, пройдених людством у цілому? Проте розвиток з відтворення первісного стану немислимий.

Філогенетично та онтогенетично виховання буває механічним (зумовленим обставинами, без попереднього планування) та раціональним (цілеспрямоване до досягнення цілі власного та загального буття). Однак кожне нове покоління може механічно руйнувати надбання минулого, і тоді відбудеться лише заміна форм механічного виховання.

В сутності педагогіка не має іншого призначення, як допомогти неідеальному вихователю не допустити відтворення власних недоліків у тих, кого він виховує. А батьки часто лише адаптують своїх дітей до мінливих умов існування.

Не здатності визначають цілі діяльності, а цілі, продиктовані обставинами, визначають собою здатності. При цьому кількість цілей безмежна, тому практично безмежні і здатності людини

Виховання має не дресирувати та школити, а просвітити – виплекати здатність вільно обирати виключно моральні цілі, які витікаючи з законів природи та світу є загальнозначущі, а отже можуть стати цілями усіх людей без виключення.

Необхідним є вироблення розуміння дітьми того, що пороки відразливі самі по собі, а не через накладення Богом їх заборони. Вони мають цінувати достоїнство, притаманне самим чеснотам, а не робити це на вимогу Бога. Однак матеріальне благополуччя держав зростає із поглибленням моральної злиденності підданих чи громадян.

Педагогічне керівництво означає та передбачає консультування щодо того, як практично використовувати набуті дитиною пізнання. В цьому відмінність шкільного вчителя (функція інформування) та вчителя (керівна функція наставника).

Сімейне (приватне) та суспільне навчання після азів слухняності передбачає користування та розпорядження власною свободою, необхідно обмеженої законами, що витікають з природи речей. Постає питання поділу влади між батьками і вихователями: потрібно уникати амбівалентної адаптації дитини до вимог вихователів та примх батьків.

Дитина має навчитись поєднювати підкорення необхідності із здатністю та потребою користуватись свободою (без внутрішнього самопримусу немає моральності). З раннього віку вона має зтикнутися із протидією, що обмежує її імпульси. Незалежність же передбачає здатність забезпечувати себе необхідним. Потрібно дати дитині переконатися, що тільки обмеження її свободи й дозволяє користуватись нею; що розвиваючи цю здатність до самообмеження він може стати вільним, незалежним від сторонніх послуг та опіки.

Практичне виховання передбачає:

  • формування вмінь;
  • розширення життєвого досвіду;
  • моральне вдосконалення.

Дитина має оволодіти мистецтвом приховування свого характеру, що і визначає «хороші манери» (не виявляти глибинних почуттів та думок), читаючи характер інших, сама залишаючись загадковою. Мистецтвом є прочитання сутностей інших та навчання не розкриття своєї, але дисимуляція (приховування своїх хиб, мистецтво здаватись кимось) є неоднозначною.

Характер – це наявність твердих намірів зреалізувати щось і з тим – здатність втілити намічене (людина, яка не винонує обіцянок самій собі, не зможе й довіряти сама собі).

Моральність є функцією характеру.

Співчуття є функцією темпераменту.

Жалісливість є недоліком: пасивним жалінням (співчутливою бездіяльністю), що не є милосердним. Перевіряйте дітей, виділяючи їм гроші для доброчинності; прослідкуйте, чи сповідують вони доброчинність лише за виділені батьківські кошти.

Совість – це внутрішній закон в нас самих (вимірювання наших вчинків із ним).

Моральний борг (обов’язок) існує:

  • відносно себе (внутрішня сутність людини як гідність, що вивищує її над тваринами, і тому обовязок полягає в недопущенні попрання у власному лиці цієї гідності людства в цілому)
  • відносно інших (глибока повага до прав та інтересів інших людей та практичне проявлення цієї поваги)

Ідея загальнолюдського виступає критерієм власних вчинків, якими ми вимірюємо їх цінність та гідність.

Стислий виклад вчення про права та обовязки людей могли б стати засобом формування особистості. Він мав би містити практичні приклади, наприклад колізії та дилеми (повернути борг чи пожертвувати останні кошти, призначені на його виплату, нужденому: щоб творити благо, потрібно бути вільним від деяких взятих на себе забов’язань). Але закон благодійності не слід вважати загальнобов’язковим. Все це слугуватиме осягненню Закону Людського – цього «ока Божого на землі». Смирення ж – результат співставлення власної гідності із моральною досконалістю. Порівняння із недосяжним взірцем досконалості (в християнстві) умаляє людину, за Кантом.

Слід закласти в дитині прямодушність, що витікатиме з скромної впевненості у власних силах, що дозволить виявляти свої таланти. Не слід плутати таку прямодушність із самовпевненістю, що не рахується із судженнями навколишніх.

Чи є людина моральною за своєю природою?

З рук природи вона виходить нейтральною істотою.

Обовязок і Закон – лише підіймаючись до цих понять людина, за Кантом, стає моральною.

Водночас в людині є вихідні схильності до усіх пороків, до яких схиляють інстинкти та потяги, протиставлені розуму.

Таким чином оптимальною ціллю виховання індивіда, за Кантом, є:

  • відраза від культури покарань та воздаянь (!);
  • здатність до самооцінки та збереженню власної гідності;
  • вміння цінувати та справи, а не слова та емоції;
  • розсудливість, а не чуттєвість;
  • життєлюбність та незлобливість, рівність духу.

Законспектував тези: Кирило Степанян


 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s