Карл Густав Юнг. «Про становлення особистості» (1932)

Карл Густав Юнг

«Про становлення особистості» (1932)

11-1


Заувага: Вашій увазі в ознайомчих цілях представлено тезовий конспект, зроблений під час ознайомлення із педагогічними концепціями, проте це не означає, що ту чи іншу низку положень ми поділяємо. Місця, які видались нам цікавими для подальшого розбору ми виокремили за кольором та накресленням.  


Вчора прагнення «виховувати особистість» було педагогічним ідеалом, але сьогодні воно вже стало педагогічним мінімумом, покликаним протистояти відтворюванню «людини стандартизованої» – колективної чи «масової».

Хто ж буде цю особистість виховувати?  Звичайні та некомпетентні, чий професіоналізм підтверджено сумнівним дипломом? Кому горе з пополам прочитали повний курс дитячої психології – тобто ознайомили із деякими точками зору (здебільшого несумісними) на ті чи інші правила, за якими нібито складається дитина.

Вчитель приречений бути компетентним, тоді як педагогічна теорія та практика зазвичай страждають однобічним інтересом до дитини.

Більшість вчителів мають дефектне виховання – як і діти, яких вони тепер змушені навчати і виховувати. Не секрет, що більшість педагогів, за звичай, особистостями є в тій же малій мірі, що і їх вихованці.

Будь-хто, закінчивши педагогічні курси апріорно вважається повністю вихованим – одним словом, дорослим – цього потребує виживання в суспільній «боротьбі за існування». Інакше отримають розвиток сумніви, почуття невпевненості, комплекси неповноцінності, підриваючи віру у власний авторитет.

Батьки ж вважають, що вчитель не тільки «все вміє», але й явно «впевнений» у своїй компетенції. Вони аж ніяк не припускають, що він може почати сумніватись в собі чи в своїй спроможності. Вчитель неминуче приречений бути компетентним, і неможливо уявити, щоб в педагогіці хтось вважав інакше!

Від посереднього вчителя аж ніяк не слід очікувати результатів виховання, відмінних від тих, яких досягають прості, ніким не дипломовані батьки. Вчитель, як і батьки його вихованців, виховує як може, тобто у відповідності до своїх уявлень.

Батьки ж на правах дорослих обирають благородну і далеку ціль – виховання особистості. Але! Особистість як певна здатна до спротиву та наділена силою душевна цілісність, є ідеалом дорослого. Цей ідеал стали накидати дітям після того, як людина, зіткнувшись із проблемою так званої дорослості, почала свідомо чи несвідомо уникати її. Це безчесний умисел «великовікової дитини». «Епоха дитини» – суцільний, безмірно зростаючий та роздутий дитячий садок.

Вічна дитина – щось, що досі зазнає становлення, ніколи не завершеного – потребує постійного догляду, уваги, виховання. Це та частина людської натури, якій би дуже хотілось зреалізуватись повністю.

Логіка батьків полягає в тому, що раз їх власне виховання та розвиток зазнали колись викривлення, то повторення подібного в житті прийдешніх поколінь вони не допустять. Вони прагнуть позбавити дітей тих «гірких оман», під які підпали самі в дитинстві. Але природній психологічний порядок речей в тому, що батьки не можуть виправити в дитині тих помилок, які допускають самі. Педагогічний ентузіазм дорослим краще направляти на самих себе. Але ніхто не визнає, що сам досі потребує виховання. Популярні ж стереотипи лише заважають батькам розвиватись самим («жити лише заради дітей»). Батьки починають нав’язувати дітям амбіції, яких самі не змогли реалізувати. Вони мають «право» нав’язувати дітям (на «правах батьків») свої власні хиби.

Але діти надто добре відчувають та розрізняють справжнє від підробного.

Особистість – не зародок, що розвивається завдяки вихованню: без особливої вибірковості в діяльності людини, її стійкості та самостійності особистість не проявляється. Якщо б три цих параметри були властиві дитині, вона б тут же позбулась би дитинства. Тільки дорослий може досягти вищого рівня розвитку, для чого потрібне усе життя із всіма її біологічними, соціальними та психологічними ресурсами. І ніколи особистість в людині не виховає той, хто сам нею не є. Особистість – вища реалізація вродженої неповторності, даної природою кожній істоті. Це результат найвищої життєстійкості, максимально успішної адаптації до загальнозначущого при максимальній свободі вибору. Головне, що особистість розвивається й з темних, мерзенних і злих задатків. І тільки наші справи покажуть, ким же ми є насправді. І ми тільки тоді зможемо виховувати дитину, коли його розвиток визначений і запущений природою: перед тим як приступати до плекання особистості, вона маж почати розгоратись.

І ми маємо розуміти, що зовсім не відаємо, у що розів’ється особистість, що переживає становлення: слід відноситись до цього із побоюванням і підозрою – надто багато знаємо про те, що дрімає на задвірках та у безоднях людської душі. Співати дифірамби становленню особистості затія сумнівна. Розвиток особистості від вихідних задатків до повної їх реалізації – одночасно і благо, і прокляття. Первинний наслідок – обособлення індивіда, самотність, піднесеність в якості кристалізованої гори над туманом непомітності та несвідомості. Від цієї самотності не лікує ані сімейне коло, ані міцне суспільне положення, ані успіхи соціалізації. Але веде тут почуття вірності у власний закон через слідування свідомо обраному власному шляху. Це потребує і зовнішньої необхідності поряд із внутрішнім рішенням – і це не «акробатика волі» (коли розвиток починає грузнути в тупій несвідомості автоматизму) в суспільстві, яке категорично вимагає гарантій повного і вільного розвитку людської особистості.

Якщо особистість як повна реалізація цілісності нашої сутності – недосяжний ідеал, то його недосяжність не має бути приводом для нівеляції самого ідеалу. Позаяк ідеали ніщо інше, як вказівники певних шляхів, а ніяк не гарантія тих результатів, які ми можемо отримати, просуваючись ними.

Процвітанням релігійно-етичних, соціально-моральних, філософських та політично-економічних вказують на те, що більшість обирає розвиток не себе, а в збиток власної унікальності слідування вже відомій методиці, традиції, що за Юнгом свідчить про значну ступінь індивідуальної несвідомості та інстинкт «стадного існування». Тому і надалі історичний процес в сутності це те саме «масова» колективно-несвідома творчість. «Стадна масовість» не є ідеалом, а лише вимушеним способом існування. Підкорення його формам є зреченням від власного шляху а / або втечею від власних виводів.

Тому особистісний розвиток – це ухиляння від стовбових шляхів «мас», на яке здавна наважувались лише одиниці – аскети або герої. Для Юнга вони «справжній цвіт та плід роду людського». Посередностям зажди видавалось дикістю те, що хтось замість одного торного шляху та престижних цілей звертав на вузьку та круту тропу, що веде в невідомість. Таких вважали одержимими демонами чи богами. Справжня особистість вірить в своє призначення, і відноситься до нього як до дару. А хто має призначення, той чує глас глибин (повноти життя та об’ємної спільної свідомості) – а значить, він приречений (на ніцшеанський «amor fati»?). Разом із зменшенням потенційної величини особистості, призначення стає більш туманним і несвідомим. Розвиток особистості рівнозначний приросту свідомості. Воїн та купець можуть наблизитись до потоку (особистості в досконалості, розвитку, призначенні), підійти та навіть напитись. Але ніхто з них не зможе цей потік ані повернути, а ні зупинити.

Тези занотував: Кирило Степанян


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s