Антон Лещинський. Бачення теми смерті у радянській офіційній культурі

Антон Лещинський 

Бачення теми смерті

у радянській офіційній культурі

7cfd30921ad8f69667bf37f544f0e93d.jpg


Радянський «Філософський словник» (рік видання 1973) за редакцією В. І. Шинкарука визначає смерть наступним чином: «необоротне припинення життєдіяльності організму, тобто припинення обміну речовин у живій субстанції з наступним розкладом білкових тіл… неминучий кінець життя кожного організму». До сказаного автор додає, що «діалектико-матеріалістичне вчення про життя і смерть виходить з уявлення про їхню єдність і розглядає їх як боротьбу протилежностей», а також, що «в марксистсько-ленінській філософії проблема смерті не є онтологічною проблемою», оскільки «конечність індивіда розглядається як діалектичний момент існування людства, яке у своєму висхідному розвитку йде до дедалі досконаліших суспільних форм вияву сутнісних сил людини». Розвиваючи тему, «Словник» вказує, що («оскільки марксизм вбачає істинність індивідуального буття в бутті роду, людського суспільства»), «трагізм смерті знімається саме тим, що індивід як носій всезагального лишається жити у роді». Отож, «людина і після смерті живе у результатах своєї творчості – в цьому її справжнє безсмертя».

Отак, у ємкій та доступній формі розкривається бачення марксизмом-ленінізмом феномену смерті та природи безсмертя. Це бачення, однак, не було суто умоглядним і мало широке відображення у ідеологічній та ритуальній (так, так не слід особливо дивуватись, у радянської культури була своя розвинена система ритуалів) сторонах радянської офіційної культури.

Великий блок таких відображень ми знаходимо у радянському героїчному культі. Сам цей культ постав як своєрідна рефлексія радянської культури на реалії боротьби, у яких нова держава отримувала своє становлення. І культ, і пов’язана з ним міфологія виникли на ранніх етапах становлення радянської культури і зберігалися аж по часи перебудови, будучи включеними в систему офіційного радянського світогляду. До його «пантеону» входили різні персоналії, проте, при спробі їх класифікації можна визначити чотири основні групи:

  • герої дореволюційного періоду;
  • герої революції та громадянської війни;
  • герої довоєнного періоду;
  • герої Великої Вітчизняної Війни.

Негласно їх можна умовно поділити на власне героїв та мучеників. Однак, незважаючи на різницю, всіх їх об’єднує те, що вони всі разом становлять особливу групу, пам’яті котрих віддається особливе, виключне шанування, санкціоноване офіційною владою і нею ж підтримуване.  І уже саме це вшанування, виражене у різних «актах пам’яті», було своєрідним підтриманням безсмертя цього широкого загалу героїв, оскільки, перефразовуючи вищенаведену сентенцію, «людина  після смерті живе у» пам’яті потомків про її діяння, і що «в цьому її справжнє безсмертя».

Ритуальна сторона цього вшанування була простою. В означений день (як правило, у відповідне свято), люди приходили до меморіалів і покладали квіти. Так, у день Жовтневої Революції прийнято було вшановувати пам’ять загиблих революціонерів; особливо ж у цей день вшановували пам’ять першого з вождів революції. У День Перемоги квіти покладали до меморіалів загиблих у Великій Вітчизняній Війні. Для цих днів було характерним поминання відповідних героїв у спеціальних промовах представників влади і принесення ними ж клятв від імені цілої країни – клятв пам’ятати про здійснені подвиги. Часто на меморіалах виголошувались відповідні випадку поезії, що прославляли загиблих героїв; для таких актів поминання було характерним також виголошення специфічних формул (на кшталт «Ніхто не забутий, ніщо не забуте»), що теж за своїм значенням фактично було ритуалом. Однією з цікавих сторін ритуального вшанування героїв за радянської доби було паломництво до спеціальних меморіалів, присвячених персоні або ж події. По всьому Союзу існувала ціла низка меморіалів, що стали своєрідним місцем такого паломництва; їх значення можна вповні порівняти із значенням храмів. Першим з таких меморіалів був, безумовно, мавзолей Леніна.

1924-IlinSS-mavzoley

Відомі також кілька місць великих битв часів ВВВ, перетворених на грандіозні меморіали, куди (як в святкові дні, так і поза ними) приїздила велика кількість відвідувачів. З меморіалів цього типу найбільш відомим були:

  • Брестська фортеця;
  • Мамаїв курган у Волгограді;
  • Хатинь у Білорусії.

Один з таких меморіалів зберігається ще й досі у Києві – це комплекс, куди входять Парк Слави та музей Великої Вітчизняної Війни. Цікаво, що часто в обстановці таких меморіалів як правило була присутня деталь, що несла особливе символічне значення – так званий «вічний вогонь», що горів на честь пам’яті загиблих. Це полум’я символізувало вічність пам’яті про подвиги героїв та мучеників минулих воєн і боротьби; іншими словами, «вічний вогонь» фактично був своєрідним символом їх безсмертя.

Breszt-Erőd (1)

Брестська фортеця

Ідеологічна сторона радянського героїчного культу виражалась через корпус специфічної літератури, що являв собою біографії героїв війн за революцію та Батьківщину. Продукування такого корпусу та пов’язана з ним міфотворчість теж по суті були актом вшанування пам’яті. Крім того, згадувана література виконувала також дидактичну функцію, оскільки значною мірою була орієнтована на зростаюче покоління. Цікаво, що саме дидактична складова послужила причиною виникнення особливого канону опису смерті героя. Зміст цього канону досить влучно передає фраза, вкладена одним радянським письменником у вуста свого героя: «Доведеться здихати – здихай агітаційно». Отож, у таких біографіях смерть загиблого героя чи мученика завше виглядає як його апофеоз, що демонструє його безстрашність перед ворогами, незламність духу перед лицем смерті та віру у майбутню перемогу над ворогами його соратників. Цей канон був поширений не тільки на біографії реальних героїв, але і на ледве не всю художню літературу, присвячену тематиці революції, громадянської та Вітчизняної воєн.

Саме тут й відкривається одна з специфічних  сторін теми смерті у радянській офіційній культурі – смерть як особливий епізод, проникнутий героїчним пафосом, що демонструє мужність вмираючого та слугує виховним прикладом для тих, хто живе. Суть прикладу полягає у тому, що живий, попавши у ті ж обставини, що і загиблий герой, має наслідувати його приклад – бути мужнім та незламним, всією своєю поведінкою демонструючи безстрашність перед лицем смерті. Друга сторона такої безстрашності – готовність пожертвувати своїм життям заради соратників та перемоги загального діла. Коротше кажучи, смерть мала бути героїчною.

Між іншим, слід зазначити, що таке бачення виникло не на пустому місці – і в роки революції, і в роки війн постала низка осіб, що демонстрували виключну мужність перед лицем смерті та самовідданість. Проте, стараннями міфотворців від радянського героїчного культу було створено образ героїчної смерті саме як апофеозу героя та прикладу мужності для живих. Саме таке бачення пафосу смерті стало найбільш поширеним  у радянській офіційній культурі.

Отож, смерть перш за все є викликом, конечним випробуванням людської мужності, безстрашності та вірності соратникам. Всі інші бачення теми смерті поза рамками «героїчного міфу» у офіційній радянській культурі  є менш виразними та чітко акцентованими. Слід вказати, що до теми смерті (знову ж таки, поза рамками «героїчного міфу») у радянській офіційній культурі зверталися досить неохоче. Темі смерті, котра позбавлена героїчного пафосу, не присвячували спеціальних творів. Ця тема рідко піднімалася у філософській літературі; у художній творчості вона отримувала неоднозначне висвітлення. Низка авторів або ж загравала з баченням «героїчного міфу», або ж, врозріз із філософською установкою марксизму-ленінізму починала вбачати у смерті певний трагізм. Прикладами такого бачення можуть слугувати:

  • повість «Білий пароплав» Ч. Айтматова;
  • новела «Терміновий фрахт» Б. Лавреньова;
  • роман М. Стельмаха «Кров людська-не водиця»;
  • мюзикл «Загонщики вогню» та низка інших.

У всіх цих творів є одна характерна риса – в них присутній епізод загибелі молодої людини (дитини, юнака, дівчини чи молодої жінки) через чужі злобу та байдужість. Персонаж, з яким це відбувається, постає тут зовсім не героєм, але жертвою. Однак і тут проглядає дидактична мета подібних творів – вона полягає в тому, щоб викликати співстраждання до жертви людської злоби та відразу до самої злоби як до призвідці страждання і смерті. В подібному баченні проглядає не стільки суто марксистсько-ленінський, скільки загальногуманістичний пафос. Проте, незважаючи на зовсім відмінний кут бачення смерті, і «гуманісти», і «міфотворці героїки» вбачали у смерті перш за все привід для повчання живих. Отож як в перших, так і в других, тема смерті, знову ж таки грала головним чином дидактичну роль.

Нарешті, із дидактичним значенням смерті для живих у радянській офіційній культурі був пов’язаний ще один аспект – смерть як відплата, покарання за ворожнечу та злочини проти саме радянського суспільства. З цієї точки зору доречним є згадати евфемізм, яким у радянському законодавстві позначали смертну кару – «вища міра покарання». Заподіяння смерті класовим ворогам та злочинцям, що порушують закони радянського співжиття, розглядається тут як законне право марксиста та радянської людини. І в обох випадках це право виправдане, оскільки (за офіційними установками радянської ідеології) і класовий ворог, і злочинець є мерзотниками вже за самим своїм визначенням. Класовий ворог є мерзотником, оскільки є гнобителем, призвідцею страждання трудового класу; злочинець є мерзотником, оскільки збагачується за рахунок радянського соціалістичного суспільства, при цьому, діючи з виключною жорстокістю та цинізмом по відношенню до соціалістичної власності та життя і здоров’я громадян. Отож, заподіяння їм смерті від рук революціонера / радянської юридичної системи вважалося нормальним і адекватним актом відплати за їхні злодіяння. Імпліцитно ця установка закликала громадянина СРСР бути готовим відняти життя у іншої людини, що належить до певного типу; відкрито ж вона слугувала пересторогою для потенціальних порушників радянських законів.

З усього вищезгаданого видно, що для радянської офіційної культури тема смерті мала велике виховне значення. Годі говорити, що майже в усіх наведених випадках на першому плані була тема насильницької смерті. Але поза всіма вищезазначеними аспектами смерть лишалася для радянської офіційної культури простим біологічним припиненням життєдіяльності організму індивіда. Навіть радянські поети не були вільні від такого суто матеріалістичного бачення. Найбільш яскраво та художньо це бачення розкрито в поезії Гарольда Регістана «Космічні ямби»:

А то, что смертью мы зовем,

Всего лишь – краткий миг распада.

Но миг прощанья с бытием

И есть, наверно, вечность ада.

Когда, молекулы круша,

Оскалясь в диком крике немо,

Из тела рвётся

Не душа,

А электрическая схема.

Ещё в той замкнутой цепи

«Я» – существуя –

Формы просит.

Но вдаль, как ветер пыль в степи,

Её вихрь Времени уносит.

Она ещё жива. Жива.

И видит дом. И видит поле.

По ней неслышные слова

Скользят, исполненные боли.

Но первый же грозы удар

По этой схеме оголённой

Цепь разорвёт.

И жизни в дар

Падут на землю электроны.

Той же поет у тій же поезії, однак, запитує:

…Так почему ж всесильна вера

В то, что бессмертно бытие?!

І додає:

…А в то, что всё-таки умру,

Не верю, как не верят дети.

Розгляд теми смерті у радянській офіційній культурі був би однак неповним без огляду її у такому специфічному жанрі радянської літератури, як наукова фантастика. Особливо цікавим є той момент, що цей жанр, при відсутності у радянській гуманітарній традиції серйозної філософської футурології, виступав своєрідним компенсатором. Звичайно, це не стосується усього жанру, а лише тих творів, що виходили за рамки суто розважальної літератури і намагалися (у художній формі) відповісти на питання про те, яким буде нове суспільство комуністичного майбутнього, і те, які задачі перед ним стоятимуть. Йдеться перш за все про творчість такого автора як І. А. Єфремов, а також авторів, що піднімали подібні теми, наприклад, С. Снєгова з його романом «Люди як боги». В творах цього рівня люди майбутнього дійсно мають особливі риси, що наближають їх до богів – вони фізично здорові, сильні фізично і духовно, відрізняються благородством поведінки та високою піднесеністю почуттів. Вони керуються ідеєю загального блага людства і діяльним співстражданням до інших людств, більш відсталих в соціальному, економічному та духовному розвитку, котрих вони намагаються підтягнути до свого рівня. Їх цивілізація освоює «дикий» космос за допомогою різноманітної найдосконалішої техніки, і саме в освоєнні космосу автори цих творів вбачають місію майбутнього земного людства. Але є одне явище, котре все ж таки заважає людям майбутнього в усьому стати подібним богам – вони залишаються смертними. Вони нічого не можуть зробити з своєю смертністю, проте розглядають її не як фатальність, а як виклик, кинутий законами природи. І хоча тема подолання фізичної смерті та опанування безсмертя не піднімалася у радянській науковій фантастиці, все таки натяк на те, що подолання смерті в майбутньому стане однією з головних проблем людства (укупі з вірою, що те подолання відбудеться) приховано присутній у вищезгаданих творах.

Отже, підводячи підсумок розгляду теми смерті у радянській офіційній культурі можна навести основні бачення нею феномену смерті. Смерть це:

1) припинення біологічної життєдіяльності організму, закон природи;

2) граничне випробування людини на безстрашність та духовну твердість;

3) (у формі насильницької смерті) конечна відплата за соціальне зло;

4) (у формі передчасної смерті від насилля чи нещасного випадку) граничний наслідок прояву людської злоби та жорстокості до собі подібних; 

5) феномен, котрий має особливе виховне значення для живих;

6) один з граничних викликів людині з боку законів природи; отже проблема, яку людству необхідно буде подолати на певному етапі свого розвитку.

Справжнім безсмертям вважається лише існування у пам’яті живих людей про померлих. Перспектива фізичного безсмертя бачиться далекою і нечіткою; будь-який же розгляд інших форм безсмертя (у вигляді потойбічного існування душі чи метемпсихозу) розглядається як чужий марксистському світогляду і різко засуджується.

В одному з «поминальних віршів», присвячених загиблим героям, є такі слова: «Это нужно не мертвым – это нужно живым» [1]. Ця фраза якнайточніше передає суть відношення офіційної радянської культури до теми смерті. Всі її філософські та мистецькі рефлексії з цього приводу, всі ритуали, пов’язані з темою смерті та безсмертя адресовані в кінці решт не тим, хто помер, а тим, хто залишається жити. Моменти міфології і культу, пов’язані з явищем смерті лише подібні до справжнього, релігійного культу померлих, але не тотожні йому і тому будь-яке суто релігійне бачення смерті радянській офіційній культурі все ж таки не притаманне.

Антон Лещинський, студент релігієзнавець V курсу ІФОН, 2008.

Примітки:

 [1]. Цитата з поеми Р. Рождественського «Реквием (Вечная слава героям»).


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s