Дмитро Пугач. Арбротська декларація (1320): Зародження принципу «народного сувернітету»?

Дмитро Пугач

Арбротська декларація (1320):

Зародження принципу «народного сувернітету»?

728px-Declaration_of_arbroath


У статті проаналізовано ключові історіографічні інтерпретації політичного та ідеологічного змісту Арбротської декларації; показано невідповідність принципу «народного суверенітету» середньовічним ментальним уявленням та реаліям; висвітлено широкий міжнародний контекст документу.

Ключові слова: Арбротська декларація, народний суверенітет, боротьба за незалежність Шотландського королівства, Роберт I Брюс (1306-1329).


Проблематика, пов’язана з аналізом інтерпретацій Арбротської декларації 1320 р. як першої маніфестації принципу «народного суверенітету» є актуальною, позаяк на сьогоднішній день вказано принцип глибоко увійшов як в юридичну практику, так і в світоглядні поняття загалу, становлячи підґрунтя легітимації будь-якої влади. Проте чи справді він уперше був задекларований у дипломатичному документі початку XIV ст., чи радше є накладенням сучасних уявлень на середньовічні реалії, їхньою модернізацією? Якщо так, то чим насправді є Арбротська декларація та який її ідеологічний зміст та політичний контекст? Власне, відповідь на поставлені запитання є метою пропонованого дослідження.

Declaration_of_arbroath

Копія декларації

Арбротська декларація, підписана 6 квітня 1320 р. у однойменному абатстві, була частиною ширшого дипломатичного листування між Шотландським королівством та папою Іоаном ХХІI (1316-1334). Останній був вороже налаштований щодо короля Роберта Брюса (1306-1329), керівника Першої війни за незалежність Шотландії 1296–1328 рр. Ще його попередник Климент V (1305-1316) відлучив Роберта І від церкви у 1306 р. та вперто називав його не королем, а «правителем» Шотландії.

Особливого загострення стосунки між Іоаном ХХІІ та королем набули у 1320 р. Тоді Роберт І, незважаючи на мир з Англією, взяв стратегічно важливе місто Берік. У відповідь папа Іоан ХХІІ повторно відлучив його від церкви, наклав на країну інтердикт – заборону звершення богослужінь та викликав короля і чотирьох єпископів у Рим.

Не бажаючи продовжувати конфлікт, Роберт І надіслав у римську курію послів – Адама Гордона та Одаре де Моббюісона із трьома листами: особисто від короля, від єпископа Сент-Ендрюського Ламбертона. Третім документом було спільне послання 39 магнатів Шотландського королівства, відоме як Арбротська декларація [2, с. 100-101].

Декларація мала на меті констатувати незалежність Шотландського королівства й закликала папу бути посередником у англо-шотландському конфлікті. Розпочинаються вона переліком підписантів та викладом міфічної генеалогії шотландців, що «ніколи не були у неволі». Оскільки англійський король Едуард I (1272-1307) порушив свободу Шотландії, автор, ймовірно канцлер Бернард з Лінтона, просить папу стати третейським суддею та констатує, що шотландці будуть боронити свою незалежність до кінця. Хоча основне значення Декларації як політичного документа зрозуміле, проте дискусійним залишається так званий «детронізаційний пассаж»:

«Якщо б він [тобто король Роберт – Д. П.] відійшов від початої справи, захотівши нас і наше королівство підкорити англійському королю і англійцям, ми зразу ж намагалися б вигнати його, як нашого ворога і губителя своїх та наших прав, і вибрали б іншого короля, здатного нас захистити» [2, с. 113].

Деякі історики, в тому числі Іоан Макліан, вважають цю цитату першим свідченням існування «народного суверенітету» в Шотландії, коли носієм влади є народ, а не король і відповідно народ може обирати та скидати монарха. На нашу думку, це є модернізацією середньовічного мислення та накладенням сучасних понять на тодішню ментальність. По-перше, власне про «народ» у цитаті не йдеться, натомість автор вживає займенник «ми», тобто підписанти декларації. Хто ж вони? Відповідь дає список імен на початку документа, серед яких бачимо 8 графів, королівську адміністраціюсенешаля, маршала, констебля та дворецького Шотландського королівства та 31 барона, які за спостереженням Дмитра Федосова [2, с. 103-105] представляють усі регіони Шотландії. Прикметно, що серед 19 збережених печаток, 8 викарбувані на червоному воску, що за середньовічною семантикою означало рівний королю статус. То чи можна називати їх «народом» – питання риторичне.

По-друге, поняття «народ» у модерному розумінні його як етнокультурної спільноти в Середньовіччі не існувало. Як стверджує Джон Браун [5, p. 11–12], під «народом», у тому числі зі згаданих у документі Scotti, розуміли підданих того чи іншого короля як носія суверенітету країни. Наприклад, у хроніці Бурбора Брюса 1375 р. шотландського графа Лоренса Абернесі, який перейшов на бік Едуарда ІІ (1307-1327), названо «шотландцем, що став англійцем». Інший магнат, Інгерман Амфравілль, перейшовши на бік Роберта Брюса у 1320 р. стає «шотландцем», хоча в битві при Баннокберні в 1314 р. його названо «англійцем».

Цікавою є самоідентифікація авторів монастирських хронік із прикордонного абатства Мелроуз. Наприкінці ХІІ ст. вони називають себе «англійцями, що живуть на англійський землі», натомість завершуючи хроніку вкінці ХІІІ ст. монах, уже підданий Шотландського королівства, вважає себе «шотландцем». Зрозуміло, що піддані бути носіями суверенітету не можуть.

Тому варто солідаризуватися з думкою Джеймса Келласа [8, p. 89-90], що концепт «народного суверенітету» ні в історичному, ні в ментальному аспектах не характерний для пізнього Середньовіччя.

но

Роберт І Брюс

Інакше інтерпретує «детронізаційний пасаж» Грант Сімпсон [9, p. 22-24], який вважає його попросту риторичною вставкою, своєрідним кліше. Він вказує, що схожі формулювання використовували англійські барони у посланнях–протестах до папи 1212 та 1301 рр. Проте, як справедливо вказує Джофрі Барроу[4, p. 12–14], згадані листи констатували право баронів лише запобігти певним діям короля, натомість, що принципово, не вказували загалом на право детронізації.

Полярну гіпотезу висловлює Едвард Кован [6, p. 51–54], який вважає Арбротську декларацію конституційним документом – маніфестацією внутрішнього укладу, основою якого нібито був принцип «договірної монархії».

Він вважає, що шотландці, під якими автор розуміє передусім нобіліїв, мають юридичне право позбавити монарха влади в разі його неспроможності чи зради, тому король править ніби на «контрактній» основі. Справді, відомі факти номінальної детронізації шотландським парламентом Джона Балліоля (1292–1296) у 1306 р. та Едуарда І у 1309 р., а також скинення англійським парламентом королів Едуарда ІІ (1307–1327) у 1327 р. та Річарда ІІ (1377–1399) у 1399 р.

Проте неважко помітити, що вони носили виключний, екстраординарний характер та були спричинені політичною необхідністю чи зловживаннями корони. Зрештою, як слушно відзначив Девід Браун [5, p. 2], у «детронізаційному пасажі», йдеться не про право взагалі скидати / обирати короля, а про конкретний випадок: якщо король стане зрадником – перейде на англійський бік.

Іншу концепцію характеризованої частини Арбротської декларації використовують Олександр Грант [7, p. 71–72] та Дмитро Федосов [3, с. 86], які вважають її випадом проти попереднього короля Джона Балліоля. Він був юридично позбавлений влади у 1306 р., а на його місце парламент обрав королем Роберта I, що робило позиції останнього хиткими з правового боку. Тому, констатуючи право скидати короля у разі його неспроможності забезпечити захист країни, барони легітимізували свої попередні дії. Проте варто зауважити, що Джон Балліоль помер у 1314 р., тому на момент підписання декларації серйозною політичною перепоною не був.

Варто солідаризуватися з думкою Девіда Брауна [5, p. 1–2], що власне згаданий пасаж спрямований проти опонента Роберта І – Едварда Балліоля, сина попереднього короля Джона І. На момент підписання Декларації він перебував при англійському дворі та за допомогою англійської підтримки планував захопити шотландський трон. Магнати прагнули вказати папі, що він не буде законним претендентом без їхньої згоди. Крім того, після смерті у 1318 р. Едуарда Брюса, Роберт І не мав повнолітніх прямих нащадків, а його онуку – Роберту Стюарту виповнилося лише чотири роки. Власне через династичну кризу знать намагалася закріпити за собою право вибору короля, щоб забезпечити перехід престолу до когось із прошотландської партії – ймовірно до Томаса Рандольфа, що і сталося у 1329 р. Варто додати, що й серед шотландських магнатів не було єдності – через 5 місяців після підписання Арбротської декларації була викрита так звана змова Соулса, спрямована на всунення від влади Роберта І та обранням новим королем саме Едварда Балліоля. Тому підписанти декларації було своєрідним плебісцитом серед знаті на політичну лояльність [2, с. 105].

Наслідком Арбротської декларації було покращення відносин між римською курією та Шотландією. Іоан ХХІІ зняв на рік інтердикт і відлучення від церкви Роберта І та прислав папських нунціїв для переговорів. У 1323 р. папа офіційно почав іменувати Роберта Брюса королем, а з 1328 р. за його посередництва був підписаний Нортгемптонський (Единбурзький) мир між Шотландією та Англією, що знімав усі церковні покарання з новоутвореного королівства.

Причину позитивного вирішення конфлікту варто вбачати в особливому тогочасному становищі папського престолу на міжнародній арені. Правління Іоана ХХІІ припало на період т. зв. Авіньйонського полону пап (1309–1377), коли політика Святого престолу великою мірою залежала від позиції французького монарха. Французький король Карл IV Красивий (1322-1328) активно втручався у внутрішню політику Англійського королівства, розпочавши проти нього чергову війну продовжуючи традиції «Старого союзу» із Шотландією. Такий політичний контекст змусив папу кардинально змінити власну позицію та підтримати Шотландське королівство [1, с. 80-81].

d017d39d-21ee-4d85-8be9-fb20944d0c6f

Отже, Арбротська декларація 1320 р. була черговим етапом дипломатичної (за підтримку папського престолу) та внутрішньополітичної (проти англійського претендента Едварда Балліоля) боротьби Шотландського королівства за незалежність. Натомість принцип «народного суверенітету» є модернізацією не властивих Середньовіччю понять та реалій.

Дмитро Пугач, Львівський національний університет імені Івана Франка.

Стаття опублікована в ЗАПИСКИ ЛЬВІВСЬКОГО МЕДІЄВІСТИЧНОГО КЛУБУ. ВИПУСК №2.


АРБРОТСКАЯ ДЕКЛАРАЦИЯ 1320 Г.: ЗАРОЖДЕНИЕ ПРИНЦИПА «НАРОДНОГО СУВЕРЕНИТЕТА»?

Дмитрий ПУГАЧ

Львовський національний університет имени Ивана Франко

В статье проанализировано ключевые историографические интерпретации политического и идеологического содержания Арбротской декларации; продемонстрировано несоответствие принципа «народного суверенитета» средневековым ментальным представлениям и реалиям; показан широкий международный контекст документа.

Ключевые слова: Арбротская декларация, народный суверенитет, борьба за независимость Шотландского королевства, Роберт I Брюс.


THE DECLARATION OF ARBROATH 1320: THE EMERGENCE OF THE PRINCIPLE OF «POPULAR SOVEREIGNTY»?

Dmytro PUGACH

Ivan Franko National University of Lviv

This research analyzes the main historiographical interpretations of the political and ideological content of the Declaration of Arbroath. Here is shown the discrepancy between the principle of «popular sovereignty» and medieval mental representations and realities. It also demonstrates the broad international context of the document.

Keywords: Declaration of Arbroath, popular sovereignty, struggle for the independence of the Scottish Kingdom, Robert the Bruce.


ПРИМІТКИ

1. Н. Басовская, Г. Зверева, Союз Франции и Шотландии в системе англо–французских противоречий XII–XV вв., «Средние века» 1985, № 48, с. 71–90.

2. Д. Федосов, Арбротская декларация независимости Шотландии 1320 г., «Средние века» 1989, № 52, с. 99–114.

3. Д. Федосов, Рожденная в битвах. Шотландия до конца XIV века, Санкт–Петербург 2014, 352 c.

4. G. Barrow, Scotland and its neighbours in the Middle Ages, Cambridge 1992, 278 p.

5. D. Brown, The declaration of Arbroath: pedigree of a nation, «The Declaration of Arbroath: History, Significance, Setting», Edinburgh 2003, p. 1–12.

6. E. Cowan, For Freedom Alone: The Declaration of Arbroath, East Linton 2003, 165 p.

7. А. Grant, Aspects of national consciousness in medieval Scotland, «Nations, nationalism and patriotism in the European past», Copenhagen 1994, p. 68– 95.

8. J. Kellas, The politics of nationalism and ethnicity, New York 1998, 246 p.

9. G. Simpson, The Declaration of Arbroath revitalized, «Scottish Historical Review» 1977, № 56, p. 11–33.


 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s