18 квітня 1825 року. Смерть Володимира Боровиковського (1757-1825)

День в історії

18 квітня 1825 року

Смерть Володимира Боровиковського (1757-1825)

800px-Borovikovsky_By_Bugaevsky_Blagodatny.jpg


18 квітня  виповнюється 195 років від дня смерті видатного українського художника Володимира  Боровиковського (1757-1825).

Володимир Боровик  народився у козацькій родині Луки Боровика  4 серпня (н. с.) 1757 р. в  полковому місті Миргороді на Полтавщині.  Батько художника, Лука Боровик, що належав з родиною до козацької старшини, був  художником-іконописцем, тож основи малярського ремесла Володимир узяв з дому. Разом зі старшими  братами і батьком   Володимир  починав як іконописець, малюючи іконостаси в церквах Полтавщини. Оскільки більшість населення містечка була пов’язана із полком, Володимир Боровик  також виконував певні полкові обов’язки до 1780-х рр. навіть отримав ранг значкового товариша Миргородського  полку. Але після ліквідації Російською імперією залишків української автономії та подав у відставку. Один із ранніх творів Боровиковського в Україні – портрет полтавського бургомістра П. Руденка (бл. 1778 р., Дніпровський художній музей), написаний у  традиційній манері українського парадного портрета, досить статичний і схематичний у постановці моделі та  використанні антуражу. Вже на цьому  етапі, виконані художником твори (переважно ікони) засвідчили його  професійний потенціал.

Відомості про появу Володимира  Боровика (трохи згодом – Боровиковського) у Петербурзі датуються кінцем 1788 р. Найімовірніше, хтось із оточення імператриці Катерини ІІ звернув увагу на твори авторства Боровиковського у  маєтку в Кременчуці, на шляху слідування почту імператриці до Криму в 1787 р. Це були два алегоричні портрети, на одному з яких Катерина ІІ була зображена у вигляді богині мудрості Мінерви. Така інтепретація, вочевидь, лестила монаршій особі і вона зацікавилася українським художником…

Так 30-річний Володимир Боровик  потрапив до Петербурга, але  через вікові обмеження студентом Академії мистецтв він стати не зміг. Молодого художника запросив на квартиру відомий російський архітектор, поціновувач мистецтв Микола Львов,  що як експерт був відряджений до Італії для вибору творів мистецтва до Ермітажу та був консультантом при створенні галереї князя Олександра Безбородька. Микола Львов мав дружні стосунки із родиною В.Капніста, для якого проектував садибний будинок в Україні; він також проектував Троїцьку церкву в Ягодині  маєтку К. Розумовського.

Портрет Дмитра Левицького (1794 р.).jpg

Портрет Дмитра Левицького (1794 р.)

З  Миколою Львовим дружніми стосунками був пов’язаний і вчитель Боровиковського, видатний український художник ХVІІІ ст. Дмитро Левицький. Зокрема, Д. Левицький  в 1778 р. виконав портрети дружини Львова – Марії (в дівоцтві Дьякової), яка приятелювала із членами українського земляцтва Петербурга кінця ХVІІІ ст. (Капністами, Безбородьками) та портрет самого Миколи Львова (1789 р.).

Дашенька і Лізонька (1795 р.).jpg

«Дашенька і Лізонька» (1795)

Завдяки  родинній атмосфері  салону-помешкання Львових, де художник прожив свої 10 перших років у Петербурзі,  у творчості Боровиковського з’явилося  чимало чудових портретів,  зокрема – парний портрет покоївок, відомий під назвою «Дашенька і Лізонька»  на якому зображені дівчата-сироти, що ними заопікувалася Марія Дьякова. Дівчата були приємної веселої вдачі, як підросли вони не лише обслуговували в побуті подружжя Львових, але, одягнуті як панночки  вони розважали гостей, чудово  танцювали, так що стали об’єктом захоплення поета Г. Державіна ( який  присвятив їм вірш-оду) та художника Боровиковського, що створив чудовий парний портрет сестер.  У портреті дівчата в елегантному вбранні, з вишуканими прикрасами, відповідно до епохи сентименталізму,  уособлюють алегорії Доброчесності і Насолоди.

З  опосередкованих джерел відомо, що в Петербурзі Боровиковський навчався у видатного австрійського портретиста Йогана Баптиста Лампі (Старшого), який перебував в імперській столиці з 1792 по 1798 рр. І саме Й.Б. Лампі рекомендував українського маляра на звання академіка у 1795 р. за портрет імператриці Катерини ІІ на прогулянці. Перед виїздом на батьківщину, австрієць залишив Боровиковському свою петербурзьку майстерню, що можна розцінити як високе визнання колеги по цеху.

Із цього періоду 1790-х років можна виділити портрет Дмитра Левицького, виконаний Боровиковським в 1794 р. Дмитро Левицький – з 1771 р. керівник портретного класу Петербурзької академії мистецтв, що приватно навчав Боровиковського із кінця 1780-х рр., на думку І. Грабара  був «найкращим портретистом ХVІІІ ст., з блискучою технікою і глибоким розкриттям моделей». Видатний художник зображений тут за мольбертом із підготовчим начерком до чергового портрета, але образ авторства Боровиковського не є ані пафосним, ані надміру  офіційним. Навпаки, учневі вдалося розкрити і передати глибину душевного стану художника, показати його в момент самозаглиблення і роздумів. Боровиковський віддає данину пошани своєму вчителю і своєму ремеслу,  ніби наголошуючи на значимості  творчої особистості, яка ще не остаточно утвердилася у ХVІІІ ст.

Володимир Боровиковський, як стриманий і вдумливий портретист зі щасливим поєднанням технічної віртуозності та глибини у відтворенні портретних рис людини швидко здобув багатих і впливових замовників, тим більше, що серед них були імператорські особи. Талант і вроджене чуття Боровиковського-портретиста поєднувалися із внутрішньою гідністю нащадка давнього роду, який був далекий від лестощів чи прикрашування моделей, чи то у великих парадних портретах, чи у портретних мініатюрах сентиментально-елегійного настрою (наприклад, портрет сестер Гагаріних, 1802 р.).

Портрет принца Муртази Кулі-хана (1796 р.).jpg

Портрет принца Муртази Кулі-хана (1796 р.)

До цього періоду відноситься, наприклад, маловідомий портрет  іранського принца Муртази Кулі-хана, виконаний Боровиковським у кількох авторських варіантах (1796 р.). Принц Муртаза був важливою особою у зовнішній політиці Російської імперії  в Азії та на Кавказі. Деякий час принц проживав у Петербурзі, був особисто представлений Катерині ІІ, його описували як людину інтелігентну,  освічену і обізнану в  науках і мистецтвах.  Цей твір, виконаний Боровиковським на замовлення імператриці, є типовим зразком парадного портрета. Вочевидь, художника привабила екзотична особа принца, тому й портрет вийшов дещо інтригуючим, наповненим певним східним колоритом.

Портрет Карагеоргія (1816 р.).jpg

Портрет Карагеоргія (1816 р.)

Іншим цікавим героєм у портретній галереї Боровиковського можна назвати  колоритну постать сербського  політичного діяча, керівника першого анти- османського повстання сербів  1804-1807 рр.  Георгія Петровіча Карагеоргія (1762-1817). Карагеоргій – дуже колоритна особистість,  його запальна вдача описана О.Пушкіним у «Пісні про Георгія Чорного», мав певні сподівання на допомогу Російської імперії на Балканах.  Портрет, написаний Боровиковським в  1816 р., також  був замовлений із придворних дипломатичних кіл, але відчувається, що художник акцентував в образі почуття власної гідності, гордовитої  незалежності свого героя.

Загалом за  майже 30-літній період  діяльності  Володимир Боровиковський створив близько 200 портретів своїх сучасників, написав чимало ікон (зокрема для головного іконостасу Казанського собору, Троїцького собору  Олександрівсько-Невської Лаври, Покровської церкви на Чернігівщині).  При  цьому жив художник досить скромно, він не любив світського товариства і метушні,  а більше сумував за Україною, надавав своє житло в Петербурзі українцям-землякам, мав чимало учнів ( серед них О.Венеціанов), хоча офіційно посади викладача Академії ніколи не обіймав. Один із його учнів, В.Бугаєвський-Благодатний, в 1824 р., намалював портрет Боровиковського, за рік до його смерті.

Останні роки Володимир Боровиковський провів усамітнено,  а глибока релігійність у нього поєднувалася із філантропією  та  участю  у масонській ложі “Вмираючий сфінкс”, наприкінці життя він навіть захопився містицизмом. Сучасники відзначали, що в останні роки Боровиковський  дуже тужив за Україною, любив наспівувати сумних українських пісень, награючи на бандурі…

Помер Володимир Боровиковський  18 квітня 1825 р. у Петербурзі від серцевого нападу, не залишивши по собі нащадків, окрім своїх творів, а все своє майно заповів роздати бідним. Художника поховали на Смоленському цвинтарі Петербурга, в 1931 р.  був перепохований у Олександрівсько-Невській лаврі.

…Перетворюючи традицію українського бароко, засвоєну  на рідній землі, Володимир Боровиковський зумів втілити неповторність людської індивідуальності, розкриваючи ліризм і меланхолію української душі – наблизитися до романтичного ідеалу особистості.

Джерела:

Алексеева Т. В. Владимир Лукич Боровиковский и русская культура на рубеже XVIII–XIX веков. — М., 1975.

Володимир Лукич Боровиковський

http://www.galleryart.com.ua/greatest_ua.php?page=2

Художник Владимир Лукич Боровиковский

https://18century-ru.livejournal.com/461311.html (дата публікації: 15-08-2013)

Мар’яна Левицька, мистецтвознавець


 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s