Андрій Филипчук. Пліснеськ

Андрій Филипчук

Пліснеськ

img_20191029_174003.jpg


І. Що таке Пліснеськ?

Пліснеськ – це напрочуд загадкове й доволі унікальне городище слов’янського й давньоруського періодів, розташоване на межі Галичини й Волині. Воно знаходиться поміж мальовничих ландшафтів подекуди ще незайманої природи низькогірного пасма Вороняків (с. Підгірці Бродівського р-ну Львівської обл.). Досліджені археологічні пам’ятки на його території та й навіть сама назва місцевого хутора (“Пліснесько”) зберігають історичну пам’ять і приховують численні таємниці нашої минувшини…

Дух величі давнього Пліснеська й сьогодні відчувається під час прогулянки по курганному могильнику, він витає навколо височезних земляних валів й глибоких ровів, які зосталися від могутніх укріплень давнього слов’янського й руського періодів. Особливою енергетикою оповита і територія місцевого Василіанського Підгорецького (“здавна іменованого Пліснеського”) монастиря. Його щороку відвідують тисячі віруючих, а на оглядини тутешніх пам’яток археології приїжджають десятки науковців та сотні туристів…

ІІ. Як давно тут працюють археологи?

Історія археологічних досліджень Пліснеська налічує більше 200 р. (!). Перші відомі розкопки тут провели ще у 1810 р. настоятель монастиря Варлаам Компаневич та місцевий чиновник Гейслер. Вони обстежили руїни городища й розкопали кілька могил на курганному некрополі, який згодом став однією з візитівок Пліснеська. Відтоді тут працювало чимало краєзнавців-аматорів та фахових науковців.

Свої пошуки у Пліснеську, зокрема, здійснювали такі знані вчені, як Теодор Земенцький (1881–1883), Карел Гадачек (1905, 1907), Ярослав Пастернак (1940), Іван Старчук (1946–1949), Володимир Гончаров (1953), Михайло Кучера (1954), Роман Багрій (1970–1972, 1986, 1988), Микола Пелещишин та Роман Чайка (1980). Найбільш тривало та послідовно (1990, 1993, 1998–2004, 2007–2016) Пліснесько досліджував директор Інституту археології Львівського університету Михайло Филипчук (1955–2016). З 2015 р. по сьогодні скромний внесок у вивчення цієї унікальної скарбниці нашої історії здійснює автор цих слів.

Завдяки невтомній праці багатьох археологів вдалося розкопати чималу площу городища, вивчити унікальні фортифікації, житлові, господарські споруди, культові будівлі, сотні поховань… Отримані під час археологічних досліджень матеріали осіли у музеях, а нагромаджена інформація лягла в основу багатьох друкованих робіт. Зрештою, нині сформовано базові уявлення про структуру і розвиток Пліснеська у різні історичні періоди.

ІІІ. Коротка історія загадкового городища

Терени Пліснеська ще з доісторичних часів замешкували різні давні спільноти. Дослідженнями встановлено, що на місці сучасного хутора колись існували поселення трипільської та висоцької археологічних культур. У V–VІ ст. н.е. в його околицях з’явилися племена історичних слов’ян – склавинів, які на терени Галичини, швидше за все, прийшли з глибин Волині. Вже з середини VІІ ст. на викінченні високого плато місцевої улоговини, що в народі зветься “Оленин Парк”, слов’янське населення заснувало язичницький культовий центр (святилище).

У часи розквіту (ІХ–Х ст.) тут діяла сакральна споруда на кшталт храму. Вздовж одного з країв святилища простягалися контини – довгі наземні будівлі суспільного призначення, де збиралися члени громади та служителі культу. Особливе місце серед комплексів сакрального осередку займав “жертовний пояс”. Це був невеликий земляний вал з кам’яними конструкціями всередині, що перекривали скупчення кремаційних та інгумаційних людських решток – свідчення древніх ритуалів жертвопринесень. Мабуть, вони презентували саме культ предків – себто обожнювання, пошанування і поклоніння душам померлих родичів та пращурів. Поблизу принесених у жертву небіжчиків археологами було віднайдено багато цінних речей: прикраси, елементи одягу та озброєння, знаряддя виробництва.

У ІХ ст. на основі святилища постало величезне слов’янське городище, площа якого обчислювалася сотнями гектарів. Першими спорудили фортифікації високого плато і відмежували від решти складових укріпленого осередку культовий центр. Поблизу останнього, в урочищі “Замчисько” тривалий час діяв крематорій – місце для спалення  покійників, а також  розташовувався один з двох відомих на городищі слов’янських некрополів ІХ–Х ст. Спалений прах небіжчиків поміщали у вириті в ґрунті ямки, які засипали землею. Вибір нашими предками язичниками ритуалу спалення, ймовірно, був зумовлений вірою в очищаючу силу вогню.

Населення тогочасного городища селилося у заглиблених житлах зрубної або ж каркасно-стовпової конструкції стін, із двосхилим очеретяним дахом та пічкою-кам’янкою. Цей опалювальний пристрій слугував також для приготування їжі: у верхній отвір печі-кам’янки вставляли спеціальні керамічні кухонні горщики.

В одному житлі проживала мала сім’я з п’яти-шести чоловік – себто батьків та дітей. Кілька таких сімей утворювали патронімію, що була уже великосімейним інститутом. Вона добре простежується у плануванні городища, коли житла “збивалися” у групи по три–п’ять одиниць і віддалялися між собою не далі ніж на п’ять–сім метрів. Відстань між подібними групами сімей складала близько 30–40 м. Почасти траплялися окремі житла, відірвані від загалу. Тут проживала вже індивідуальна сім’я, яка лишень у цей час помалу виходила з патронімії.

Основу господарства місцевого населення складали рільництво та тваринництво, різноматнітні ремесла, зокрема й гончарство. Керамічні посудини з Пліснеська, у VІІ–VІІІ ст. були ліпленими від руки. Починаючи з кінця VІІІ – початку ІХ ст. ліпні посудини підправляли на гончарному крузі, а вже згодом – повністю виготовляли на останньому. Поступово гончарі удосконалювали випал та технологію формування керамічної маси. Так, спершу кераміку випалювали на відкритих вогнищах, а невдовзі – у гончарних печах. Асортимент тогочасних керамічних виробів був досить широким: горщики для приготування їжі, миски, кухлики, сковорідки, жаровні тощо.

У Х ст. низку оборонних ліній високого плато (основної частини городища) суттєво перебудували. Звели нові укріплення. Периметр місцевої улоговини, де розкинулося так зване “нижнє” городище, обнесли численними відтинками зовнішньої лінії захисту.

У той час Пліснеськ характеризувався полісною моделлю – структурою міста-держави. Городище відігравало ключову роль у своєму регіоні: воно було найбільшим укріпленим центром на півночі Великої Хорватії (протодержавного утворення на теренах Прикарпаття).

Слов’янський Пліснеськ зруйнували війська Володимира Святославовича в результаті походу на хорватів у 992 (993) р. Майже сто літ на руїнах колись могутнього городища життя тривало у формі неукріпленого селища. Матеріальна культура його мешканців у цей період  не дуже відрізнялася від попередньої епохи. Щоправда, тут уже були присутні варязькі елементи (в першу чергу – предмети озброєння). Особливо яскраво вони проявлялися на курганному могильнику ХІ – першої половини ХІІ ст., залишеному скандинавською дружиною київського князя, а опісля – вже й слов’янізованими її нащадками (власне слов’янських поховань ХІ ст. нині археологами не відкрито).

Поховання під курганами представлені кремаціями (спаленням) та інгумаціями (тілопокладеннями, інколи навіть парними). Крім того, зустрічаються й кенотафи – символічні захоронення без решток самого покійника. Подекуди поховання супроводжувалися багатим інвентарем: прикрасами, предметами побуту, озброєнням тощо.

Наявність у деяких курганах тілопокладень, головою орієнтованих на захід, а також знахідки натільних хрестиків, свідчать про початки християнства на наших землях. Та його носіями була лиш частина тогочасної суспільної еліти. Більшість покійників ховали відповідно до язичницьких традицій.

У кінці ХІ – на початку ХІІ ст. споруджуються фортифікації давньоруського міста. Тогочасний Пліснеськ відігравав помітну політичну й торгівельно-економічну роль у своєму регіоні. Він входив до Галицького князівства, а згодом й до Галицько-Волинської держави.

ІV. Пліснеськ на сторінках літопису і “Слово о полку Ігоревім…”

Давньоруський Пліснеськ відігравав роль важливого політичного та торгівельно-економічного центру у своєму регіоні і вже в останній чверті ХІІ ст. потрапляє у поле зору літописців. Вперше у руській хроніці городище згадується під 1188 р. у контексті першої спроби Романа Мстиславовича оволодіти Галичем та Галичиною: “Роман тим часом випросився у тестя свого Рюрика [піти] на Галич, кажучи йому: “Ведуть мене галичани до себе на княжіння. Пусти-но зі мною сина свойого Ростислава”. І Рюрик послав із ним сина свого і Славна Борисовича, воєводу. Роман тоді вперед послав воїв до [города] Пліснеська, щоб вони спершу напали на Пліснеськ. Але вони, [городяни], заперлися, а угри й галичани заскочили їх, [воїв Романових], коло Пліснеська, – тих захопили, а другі втекли”. Як бачимо з наведеної звістки, планам волинського князя не судилося збутися того року. Одначе, їх таки вдалося реалізувати через десятиліття (1199 р.).

З плином часу Пліснеськ стає ще більш потужним осередком боярської влади і як відомо з літописного запису під 1233 р., вже Данило Романович змушений був вигнати звідси бояр Арбузовичів (Ярбузовичів): “А як з’явилась трава, то Данило пішов із братом і з Олександром [до города] Пліснеська. І, прийшовши, він узяв його од [бояр] Ярбузовичів, велику здобич узяв і вернувся у Володимир”.

Потрапляє давній Пліснеськ й на сторінки відомого давньоукраїнського шедевру – “Слова о полку Ігоревім” (1187 р. про події 1185 р.): “ Всю ніч з вечора бусі ворони кракали, близ Пліснеська на болоні, били в дебру Кисаню і неслися к Синьому морю…”. Ці рядки у творі відображають фрагмент зловіщого сну князя Святослава, напередодні невдалого походу руських князів проти половців.

Цікаво, що навколо автентичності “Слова о полку Ігоревім…”, як і стосовно ототожнення згаданого тут Пліснеська з досліджуваним городищем у с. Підгірці, тривалий час велися активні дискусії. Нині ж більшість фахівців не сумніваються в оригінальності давньоукраїнського твору й схильні вважати, що у ньому згадується саме галицький Пліснеськ.

А ось славнозвісна дебра Кисаня, яку раніше ототожнювали з деброю нижче діючого Підгорецького монастиря, найшвидше розташовувалася не тут. На це вказують останні дослідження відомого львівського вченого і одного з кращих перекладачів “Слова” – Павла Салевича.

V.  Пліснеська: спадщина та заповідник

Древній Пліснеськ – це унікальний наріжний камінь в історії українського народу та держави. Вивчення Пліснеська є справою вельми важливою для сучасної історичної та археологічної наук. Що, зрештою й не дивно, зважаючи на його вагу для суспільства і країни… Значуща цінність пам’яток археології викликала неабиякий інтерес з боку держави. Ще в часі влади “совєтів”, у 1965 р. Пліснеське городище взяли під охорону. Більш ніж десять років тому (2009) постановою Кабінету міністрів України до Державного реєстру нерухомих пам’яток України було віднесено такі об’єкти культурної (археологічної) спадщини національного значення, як городище VIII–XIII ст. (охоронний номер 130011–Н) та курганний могильник ХІ–ХІІ ст. (охоронний номер 130012–Н).

Непересічний історико-культурний потенціал місцевих старожитностей, його наукова та суспільна вага, посприяли формуванню у 2015 р. на базі пам’яток археології Історико-культурного заповідника “Давній Пліснеськ”.

За неповних 5 років у сфері пам’яткоохоронної діяльності співробітникам заповідника на чолі з директором Володимиром Шелепом вдалося провести низку упорядкувальних та рекультиваційних робіт на Пліснеську (2016-2018 рр.), розробити базовий документ “Межі території та охоронної зони Пліснеського археологічного комплексу”. Напрацьовано чимало матеріалу до ще одного ключового документу: “План організації та розвитку історико-культурного заповідника “Давній Пліснеськ”. Разом вони утворюють своєрідну “Конституцію” для Пліснеська, адже відповідно до вимог законодавства тут визначаються межі, територія, режим використання пам’яток археології, тощо.

Пріоритетним вектором роботи працівників установи є наукова діяльність. Для цього створено археологічну експедицію заповідника, яка продовжує працювати у руслі колишньої Пліснеської археологічної експедиції Інституту археології ЛНУ ім. І. Франка. Експедиція заповідника під моїм керівництвом проводить як щорічні стаціонарні розкопки на Пліснеську, так і розвідки й обстеження у Золочівському та Бродівському р-нах Львівської обл. (на пам’ятках що складають близьку й далеку околиці давнього Пліснеська). Інформація, почерпнута в результаті щорічних польових робіт, є суттєво корисною для формування відповідних пам’яткоохоронних документів. Вона, звісно ж, лягає в основу нових наукових друкованих напрацювань, що публікуються у низці, передусім вітчизняних, збірників та журналів. З метою комплексного зібрання та публікації інформації, отриманої в результаті щорічних польових робіт та опрацювання уже здобутого матеріалу, Адміністрація заповідника сформувала періодичне наукове видання “Пліснеські старожитності” (4 випуски), заснувала серію брошур Studia antiquitatis (1 випуск), “Studia biobibliographia (2 випуски). Мають місце окремі невеликі наукові заходи, переважно у формі семінарів (3 заходи). На основі здобутого та науково обґрунтованого матеріалу здійснюється науково-популяризаційна діяльність, зокрема, започатковано серію праць Studia historia (3 випуски), видано та розповсюджено серію буклетів, що висвітлюють із різних сторін історію й старожитності давнього Пліснеська (5 випусків). Все це дає гарне підґрунтя для ведення широкої культурно-просвітницької діяльності, зокрема, шляхом співпраці із засобами масової інформації під час розкопок, створенням спільних відео-проектів (понад 20 випусків, у т.ч. “Стежками нашої спадщини”, короткий популярний фільм про Пліснеськ та ін.), організації виставок артефактів (3 заходи) тощо.

У плані раціонального використання історико-культурного потенціалу Пліснеська для широкої аудиторії, важливим є ведення екскурсій. У планах на найближчі роки – ще й реалізація проекту археологічного скансену, який, маємо надію, стане основним містком між наукою та суспільством, адже візуалізація минулого – найголовніше у введенні широких мас в екскурс нашої історії та культури. Перший крок до скансену було здійснено минулого року, коли за підтримки Українського культурного фонду вдалося реалізувати проект “3-д модель Давнього Пліснеська”. Цього року заплановано черговий проект у цьому ж напрямку.

Загалом, усі вектори роботи Заповідника є не лише важливими самі по собі. Вони мають неабияку вагу у комплексі, взаємодоповнюючи та взаємокорегуючи один одного.

Заповідник “Давній Пліснеськ” завжди відкритий як для туристів так і науковців! Усіх бажаючих завжди будемо раді бачити на цій унікальній пам’ятці нашої історії та культури.


Автор:

Андрій Филипчук

60675486_752252321835551_5547440971387502592_o.jpg

заступник директора з наукової роботи заповідника “Давнього Пліснеська”,

керівник Пліснеської археологічної експедиції,

автор численних розвідок на тему археології та історії Пліснеська


 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s