Володимир Тиліщак
Найзагадковіший обряд черняхівців
Весняний ранок року десь 1100-го від заснування Риму чи то як лічать християни – 347 року від Різдва Христового. Легкий вітерець губився у високих травах, що уже вкривали пагорби, поміж якими в широкій долині звивається невеличка річечка, котру через більш ніж тисячоліття назвуть Гніздною. Із селища, що затишно примостилося понад заплавою тієї річечки, група чоловіків і жінок піднімались на пагорб до могил предків. Молоді чоловіки несли заступи і мотики, а жінки – наповнені глеки. Зі співами вони йшли до місця захоронення співродича, померлого за кілька років до того.
А далі розпочалося найдивніше. Під спів і голосіння чоловіки почали розкопувати могилу. Коли земля була відкинута, старійшини уважно обступили залишки кістяка. Вони мали вирішити важливе для буття громади питання – чи померлий уже повністю перейшов у потойбіччя, чи його душа ще десь блукає поміж живими.
Дійшовши згоди, що мрець уже не загрожуватиме живим, дають команду і ритуал продовжується. Череп і кістки вигорнуті з ями. Жінки, прославляючи покійника, обмили їх принесеною у глеках водою, а можливо, вином чи пивом. Згодом, ці кістки перепоховають у новій невеликій ямі або ж повкидають у ту ж яму, з якої вигорнули. Якщо б старійшини вирішили, що душа ще не покинула тіла мерця, то залишки тіла спалили б, щоб прискорити “звільнення” душі.
Ймовірно, саме так проходив один із найзагадковіших обрядів черняхівської культури – ритуальне руйнування могил. А, можливо, те дійство проходило зовсім інакше. Ми не знаємо цього напевне…
Археологи продовжують дискутувати, чому ж черняхівці руйнували могили своїх співплемінників. Вченими висловлені різні гіпотези про походження і мету цього ритуалу. Наприклад, львівський археолог Віктор Войнаровський свого часу припустив, що могили руйнували не співплемінники. На його думку, могили готів, після їхньої втечі від гунів за Дунай, були знищені слов’янами.
«Черняхівські могили з інгумацією (готів, сарматів), як поховання чужинців, окупантів-поневолювачів, іновірців, були масово поруйновані автохтонним язичницьким населенням, можливо, слов’янами після відходу готів та сарматів зі Східної Європи на знак помсти», – наголошує львівській дослідник.
Але ця гіпотеза не була підтримана іншими археологами. Адже у багатьох випадках простежено, що могили руйнували через кілька років після захорононення. І поруйнованими є значно частіше ранні поховання, аніж пізні. Наприклад, у тому ж Чернелеві-Руському поруйнованими є усі ранні поховання, у той час як серед пізніх певна частка могил залишилась не поруйнованою.
Також далеко не завжди можна говорити про грабунок могил. У ямах з пошкодженими чи розкиданими кістяками знаходять і цінні речі непограбованого інвентаря і, навіть, приношення, які були здійснені саме під час руйнування.
Ще однією причиною руйнування дехто називає “потребу” знешкодження упирів та інших небезпечних покійників. Такими вважались ті, хто помер незвичною смертю, чи поводився за життя незвично. Але ця теза також не у всіх випадках може бути сприйнятою. Адже руйнування могил є масовими. На багатьох могильниках, і в Чернелеві-Руському зокрема, поруйнованими є більшість могил. Не могли більшість померлих мешканців громади впродовж щонайменше півтора століть належати до категорій небезпечних покійників.
«Бо справді, не могло понад 80% покійників гинути не своєю смертю чи займатися магією», – зауважував свого часу Ігор Ґерета.
Отож, вочевидь, маємо справу з певним ритуалом, що охоплював значну частину, якщо не більшість померлих членів громад. Але ж чому черняхівці руйнували могили співплемінників?
Ще на початку ХХ століття французький етнограф Р. Герц звернув увагу на поширені серед «примітивних» етносів ритуали так званих вторинних поховань. За його висновками, в уявленнях таких етносів, душа не відразу покидає тіло мерця. Існував певний перехідний етап «звільнення» душі. Він визначався часом розпаду м’яких частин тіла. Вважалося, що протягом цього часу душа перебуває ще у тілі чи поряд із мерцем. І лише після розпаду плоті вона остаточно переходить у «світ мертвих».
Тіло на цей «перехідний період» вміщували у тимчасове сховище. Символічним завершенням процесу переселення душі у потойбічний світ ставало перенесення кісток покійника із тимчасової могили у постійну під час заключної поховальної церемонії.
Гарною ілюстрацією цих уявлень є традиції вторинних поховань, що побутували серед слов’ян Балкан, а також у Румунії та у північній Греції. Там до недавнього часу було поширене вірування, що душа померлого «звільняється» після розпаду тіла. Тому, як зауважувала відома московська антропологиня Світлана Толстая, ритуал розкопування могили, при якому родичі упевняються в цьому, ставав природним завершальним етапом похоронного обряду. Цим ритуалом часто завершувався траур за померлим.
Мешканці Балкан могли також пояснювати свої мотиви з розкопування могил потребою пересвідчитися, чи праведне життя вів померлий за життя, або необхідністю віддати шану померлим предкам чи, навіть, бажанням «дати ще раз сонцю зігріти дорогого покійника». Причому, виявлені не зітлілі тканини плоті ставали ознакою неправедної життєвої поведінки похованого.
Ритуал розкопування і вторинного захоронення здійснювався в чітко визначений час (через три, п’ять, сім, рідше дев’ять і більше років після смерті) та у визначені календарні терміни (найчастіше у поминальну суботу перед великим постом). В окремих районах у цей день розкопували могили усіх покійників, що померли три роки тому.
Обов’язковим елементом ритуалу були ексгумація кісток (усіх, частини чи лише черепа) із могили та їх обмивання. Обмивали кістки переважно вином або/та водою. До речі, дехто з дослідників походження відомої приказки про «перемивання кісток», пов’язує саме із цим давнім ритуалом. Після завершення ритуальних дій, кістки могли захоронювати повторно у первинній ямі чи в спеціальному ящику або ямі – «костниці». І як зауважує російська дослідниця, хоча із кістками переважно поводились бережно, загортали їх в мішок чи в полотно, акуратно клали в яму, але відомі приклади, коли череп лопатою скидали у яму.
У 1978 році Ігор Ґерета розкопав в Чернелеві-Руському дивне поховання. У невеликій, майже квадратній за формою ямі лежали купкою кістки дорослої людини. Але малі розміри ями виключали можливість того, що в ній могла бути похована доросла людина. Більше того, у ямі було знайдено кістки щонайменше двох людей. Зокрема, виявили дві куприкові кістки. Все це достатньо спантеличувало дослідника. «Менші ніж звичайно розміри могильної ями не дають можливості твердо вияснити характер обряду цього поховання», – зізнавався у той час Ігор Ґерета.
Сьогодні ми вже можемо припускати, в тернопільським археологом було розкопано перепоховання кісток перед тим поруйнованого кістяка чи кістяків у спеціальній ямі – “костниці”. На інших некрополях черняхівської культури розкопано ще кілька схожих перепоховань.
Значно частіше археологи на черняхівських могильниках зустрічають випадки, коли вийняті кістки висипали чи укладали у ту ж саму яму, з якої їх вигорнули. І тоді під час розкопок ці кістки можуть бути виявлені значно вище дна ями.
А ще відомі непоодинокі випадки, коли у ямі із порушеним кістяком виявляли й залишки перепалених людських кісток. Авторитетним київським археологом Олегом Петраускасом висловлено обґрунтоване припущення, що це спалені кістки, які були перед тим вийняті з могили. В Чернелеві-Руському такими є, зокрема, поховання № 181, де перепалені кістки у двох посудинках були покладені поверх залишків кістяка, поховання № 121, у якому спалені кістки із залишками вогнища шаром вкривали рештки кістяка, та деякі інші.
Отож на могильниках черняхівської культури, і в Чернелеві-Руському зокрема, маємо справу з різними варіантами ритуалів вторинних захоронень вийнятих з могил кісток. Звідки ж походять ці дивні черняхівські ритуали?
Це питання залишається складним для отримання однозначної відповіді. Адже, з одного боку, подібні обряди археологами та етнографами фіксуються у суспільствах різних регіонів планети та відмінних способів господарювання. З іншого – більшість суспільств, які були підосновою черняхівської культури, захоронювали мертвих за обрядом кремації.
Хоча, саме в кремації можливо припускати витоки ритуалів черняхівських вторинних поховань. Як уже говорилося, ідея вторинного поховання пов’язана із уявленнями про звільнення душі померлого лише після розпаду плоті мерця. Ця ж ідея лежить в основі й обрядів кремації покійників. Кремація, так-би мовити, прискорює процес «вивільнення» душі та робить його наочним (душа піднімається у небо разом із димом поховального вогнища).
При інгумації цей «процес» повільний, оскільки розпад плоті триває кілька років і проходить приховано (в місці первинного захоронення). Тож у родичів чи громади через більший чи менший проміжок часу виникає «потреба» переконатись чи душа вже покинула тіло покійника. Це і зумовлювало розкопування могил, яке ставало елементом заключної поховальної церемонії.
Отож, цілком ймовірно, що поширення вторинних поховань у черняхівській культурі було пов’язане із саме процесом переходу частини населення – носіїв культури від обрядів кремації до трупопокладень. На користь цього припущення свідчать, передусім, згадувані приклади кремації ексгумованих кістяків чи їх частин, які відомі як у Чернелеві-Руському, так і на інших могильниках черняхівської культури.
Своєрідні відголоски цього переходу від кремації до інгумації можна побачити в етнографічних традиціях чи фольклорі різних народів. Наприклад, цікава паралель такому ритуалу відома в етнографії мордви у ритуалі «обмивання» кісток покійників. Для цього могили розривали, діставали кістки і злегка їх обпалювали «живим», добутим тертям, вогнем. Свого часу авторитетна московська фахівчиня з фінно-угорської археології Катерина Горюнова вбачала у цьому ритуалі «відголосок давніх трупоспалень».
Можливо, певний відголосок ритуалу вторинної кремації присутній і у відомому фольклорному сюжеті про Бабу Ягу, яку спалює у печі герой казки. Фахівцями неодноразово відзначалось, що Баба-Яга має ознаки трупа, що розкладається: кістяна нога, запах «іншого світу», тісна хатина-могила тощо.
Загалом же, якими б дивними з нашого сучасного погляду не видавалися давні поховальні обряди і ставлення до померлих, мусимо розуміти, що для тих, хто їх здійснював, ці ритуали були, переважно, способом вияву уваги і поваги до померлих співродичів.
Автор:
Володимир Семенович Тиліщак – заступник Голови Українського інституту національної пам’яті.
Народився 14 липня 1975 року в с. Доброводи Монастириського району Тернопільської області.
У 1998 році закінчив Тернопільський державний педагогічний університет ім. В. Гнатюка за спеціальністю історія.
У 1998 – 2001 рр., працював вчителем історії в загальноосвітніх школах Тернопільського району Тернопільської області. У 2000 – 2002 рр. — науковий співробітник, старший науковий співробітник Тернопільської обласної комунальної інспекції охорони пам’яток історії та культури.
У 2002 – 2004 р. – журналіст газети «Шлях перемоги». У 2004 – 2014 рр. працював на посаді молодшого наукового працівника відділу археології ранніх слов’ян Інституту археології Національної академії наук України.
У 2007 – 2010 рр. працював в Українському інституті національної пам’яті, де пройшов шлях від головного спеціаліста до заступника директора департаменту-начальника відділу історичного аналізу. Відповідав за роботу Інституту з дослідження та поширення інформації про Голодомор 1932 – 1933 років. Є одним із авторів Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932 – 1933 років в Україні.
У лютому 2011 р. звільнився із займаної посади та до червня 2014 р. продовжив працювати в Інституті археології НАН України. У 2014 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.
Із 2011 р. учасник Громадського комітету із вшанування пам’яті жертв Голодомору – геноциду 1932 – 1933 років.
У травні 2014 році Кабінетом Міністрів України призначений на посаду заступника директора, а з лютого 2015 року – заступником голови Українського інституту національної пам’яті.
Автор книги «1930. У.С.Р.Р. Повстання», співупорядник книги «Людяність у нелюдяний час. Доброчинці в часи Голодомору» (2013 р.).
Джерело фото поховань:
Коментар (18.05.2020):
В Цицерона я найшов згадку, що закон 12 таблиць в Римі заборонив щось схоже. Наприклад там йшлося про відмову від звичаю омивати кості померлого вином і пити його по колу… Виходить, що і в римлян на зорі Республіки це ще існувало.
Володимир Зілінський
«Per Aspera» 