Наталія Старченко. Приєднатися з правом, чи приєднатися до права: Про суб’єктність української шляхти на Люблінському сеймі

Наталія Старченко

Приєднатися з правом, чи приєднатися до права:

Про суб’єктність української шляхти на Люблінському сеймі

1548071961175875601.jpg


Отож історика, який будь-що-будь мусить зберігати тверезу голову і тримати дистанцію щодо об’єкту свого дослідження, інколи минуле таки наганяє, дістається до твого глибинного «я» і змушує його переживати далекі події як дуже персональну історію. Так у мене із Люблінською унією, яку нібито не дуже й помітили на українських теренах, або, що гірше, проспали, позбавившися шансу на офіційне місце третього члена в Речі Посполитій, якщо вірити ранішій історіографії. І от я, вкотре читаючи щоденник Люблінського сейму, раптом із усією очевидністю розумію, що не було у наших хлопців жодних шансів витягнути ситуацію на той рівень, на який вони її таки витягнули в кінці травня 1569 р. Об’єктивно не було, хоч плач.

Делегація із Великого князівства Литовського, за якою була держава, майже два місяці намагалася відстояти свою позицію суб’єкта унійного договору з Польською Короною. Намагалася і не змогла протистояти шаленому тиску коронних сенаторів і шляхетських послів, а з ними – й королю, які розказували: який ще договір, які ще окремі права, все вже давно написано – об’єднуємося в один народ зі спільними правами, а якщо вам, браття, раптом щось у наших правах не подобається, то поправимо.

Литвини покинули сейм у ніч з 28 лютого на 1 березня, втративши надію на порозуміння у справі збереження себе як окремого народу зі своїми правами, хоч і гостро потребували союзника у війні з Московією, яка на той час брязкала зброєю вже недалеко від Вільна. Врешті, мали право виїхати, яке їм запевнив король у 1568 р. на випадок, якби порозуміння з коронярами не вдалося досягти. Напевно вірили, що конституційний принцип «нічого на нас без нас», закладений у фундамент шляхетських вольностей, не мусить бути порушений. І прорахувалися.

Коронярі тут же заявили, що продовжать наради щодо унії і без литвинів, а тим часом «повернуть» Короні те, що їй віддавна належить – Волинь і Підляшшя, відібравши їх у Великого князівства. Швиденько уклали привілей, в якому йшлося про повернення цих територій до Корони та «її прав», і надіслали на Волинь наказ прибути до Любліна для складання присяги на вірність королю і новій вітчизні. Очевидно, що ані литвини, ані коронярі не могли уявити, що шляхта глибокої провінції Князівства раптом заявить про себе як спільноту з власними правами і вольностями та власними претензіями на суб’єктність у перемовинах, де зуби зламали значно вагоміші претенденти на власний «голос». Волиняни, зібравшися після отримання королівського декрету 29 березня, пишуть королю листа, мовляв ми не проти унії, але для цього треба зібрати окремий сейм на кордоні Волині і Корони, сісти за стіл переговорів і продумати умови союзу. Зауважмо, що на зібранні присутній із князів хіба воєвода кн. Олександр Чорторийський, всі інші великі «гравці» перебувають поза Волинню. Ситуація із присягою волинян затягується, сенатори і посли на сеймі нервуються і вимагають від короля наказати тих, хто зволікає, конфіскувавши їхні маєтки та відібравши уряди. Волинські достойники пишуть королю про свої тяжкі хвороби, через які не можуть прибути на сейм.

Врешті, під загрозою таки втратити все, волиняни прибувають практично через два місяці в кінці травня на сейм. Тут глибокій провінції Великого князівства Литовського, якою була Волинь, пропонують той самий варіант, який до того пропонували й представникам усього Князівства: ви, наші брати, надовго відірвані від своєї вітчизни-Корони, повертаєтеся назад, приєднуючись до наших прекрасних прав і вольностей; надалі ми будемо єдині в радості і в горі, тож мусите лише присягнути нам і королю на вірність. І ось тут цю високу риторику дружби і любові перериває вимога волинської шляхти – ми присягнемо, якщо ви – король, сенатори і посли – присягнете нам навзаєм. Автор щоденника лаконічний: волинянам відмовили і вони присягнули. Пізніше він напише, що волиняни багато чого вимагали, чого писати немає потреби.

Наступного дня 24 травня мали присягати князі. Із короткого конспекту їхніх виступів постає така картина: ні, кажуть князі, ми приїхали на сейм зі своїми правами і вольностями, тож умовою приєднання має бути ваша присяга, якою б ви гарантували їхнє збереження. Уявляєте що зчиняється на сеймі? Крики, вмовляння, погрози. І от я вже всередині історії, ясно відчуваючи цю картину: серед агресивної більшості, по боці якої всі владні важелі, купка людей, за якою немає ані держави, ані хоча б якоїсь формальної зачіпки, що на неї можна спертися як на фундамент своєї окремішності, а є лише впевненість і впертість, що «ми народ такий почтивий, який жодному іншому народові не поступиться».

Коли я розповідала історію своїм друзям, невеликим знавцям історії, деякі, не витримуючи напруги, з надією питали: «Так що, не присягли?». Я мусила їх розчаровувати словами, що чуда не сталося. Але ж воно сталося!!!!! Те, чого не змогли досягти литвини упродовж двох місяців на початку сейму, досягли волиняни – їм дозволили самим написати собі привілей, такий, який би не шкодив їхнім правам, вписавши туди і непорушність кордонів, і своє право, і свою мову як офіційну, і збереження становища православної церкви на руських теренах, і ще багато чого, на що вони посилатимуться надалі, відстоюючи свою суб’єктність у новопосталій Речі Посполитій. Написати не лише для себе, а й у підсумку також для української Русі східніше та південніше Волині – Київщини та Східного Поділля. Щоб через 70 років їхній правнук Адам Кисіль, стоячи на іншому сеймі та відчуваючи за собою неабиякі права, міг сказати: «Ми приєдналися до нашої спільної Вітчизни не як до країни, але з країною, не до релігії, але з релігією, не до титулів і почестей, але з титулами і почестями».

І коли кажуть, що українцям незалежність у 1991 р. звалися на голову, то забувають, що може й звалилася тим, хто не знав і знати не хоче, скільки за тою незалежністю крові і впертості українців, хай і завжди меншості, які всупереч обставинам, а часто й здоровому ґлуздові, вміли сказати, що ми є народ, і народ такий почтивий, що жодному іншому не поступиться. Тим самим створюючи щоразу тривкіший фундамент для наступників.

У Бога напевно є на нас свій розрахунок, але й кращі з нас завжди платили за всіх інших, інколи й дуже дорогу ціну.

Отак минуле таки інколи бере в полон історика.


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s