Володимир Павлів. Інтелектуал і патріотизм: Листування Гессе і Манна

Володимир Павлів

Інтелектуал і патріотизм.

Листування Гессе і Манна

70914_big_1346677130.jpg


Текст лекції, прочитаної в Галицькому Футурологічному Клубі (11.02.2020)

https://is.gd/1AOfDg


Гессе і Манн – відомі німецькі письменники першої половини ХХ ст., обидва Нобелівські лауреати, обидва не сприймали «постреволюційних» змін у Німеччині в міжвоєнний період і передбачали, що все це погано закінчиться для німців.

Томас Манн і Герман Гессе у якійсь мірі були антиподами. Гессе «попрощався» з батьківщиною ще 1912-го і усамітнився в Швейцарії. Томас Манн тримався в Німеччині до 1933-го і весь час був активним діячем, сказати б, борцем за ліберальні цінності, творчу свободу тощо. Але внаслідок безумства більшості німців на «пункті» гітлеризму, вони обоє опинилися «виклятими» з німецькості, і ніколи більше не повернулись в Німеччину.

Це, мабуть, сприяло їхньому зближенню, та основою для нього були звісно ж великі таланти і вірність принципам, почуття гумору і відстороненості від «мейнстрімів», громадянська мужність і приналежність до універсальної культури – тобто все те, що робить з розумної і талановитої людини публічного інтелектуала світового масштабу.

Листування відбувається в період постреволюційного розчарування, в атмосфері озлобленості німецького суспільства, яке було принижене результатами Першої світової, яку саме ж і спричинило в значній мірі; в процесі пошуку ворогів, «винних» в усіх німецьких бідах. Суспільства, яке винило всіх, крім себе. Окрім змісту – фактажу і аргументації – листи захоплюють ще й високим (без лапок) стилем.

Листи щодо вибраної мною теми – інтелектуал і патріотизм – появляються в 1930-му році і стосуються питання поновлення членства Гессе у Прусській Академії Мистецтв. У 1926 році за намовою Томаса Манна Гессе увійшов до новоствореної Літературної секції Академії як закордонний член, а в листопаді 1930 вийшов з неї, внаслідок докорів кількох членів нац-соц спрямування, що присоромлювали закордонців, щоб ті або тісніше співпрацювали або вийшли з організації.

Але не тільки, серед його аргументів є й такий: «Я маю таке відчуття, що у випадку наступної війни ця Академія не забариться приєднатися до громади тих дев’яноста чи ста промінентів, які знову, як і в 1914 р. на замовлення держави будуть обманювати народ щодо всіх життєво важливих справ». До речі, в одному листі самого Гессе зазначалось, що це був єдиний в житті випадок його офіційного членства в якійсь організації.

Натомість Манн був активний, домігся усунення тих членів, про яких йдеться вище, і прагнув повернути Гессе, про що писав тому у кількох листах.
У листі від 20.02.31р. Гессе пояснює своє вагання:

«Справа Академія набрала для мене дещо підозрілого звучання внаслідок того, що тепер мене вкидають до одного мішка з іншими.. (уточн. – тими, яких «вигнав» Манн) Але це швидко забудеться і народовці, які сьогодні посилаються на мене, незабаром знову матимуть нагоду, щоб визнати мене за ворога і відповідно потрактувати.

[Тут він натякає на ситуацію з часів Першої світової, коли через його апеляції про потребу порозуміння між народами, німецькі патріоти-народники називали Гессе – цитую – «птахом, що гадить у власному гнізді, і шпаною без вітчизни»]

Цитую далі: «Між нами кажучи, моя особиста позиція у цій справі виглядає більш-менш так: я не довіряю сьогоднішній державі не тому, що вона є чимось новим і республіканським, а тому, що і першим і другим є недостатньо. Я не можу остаточно забути, що прусська держава і її міністерство культури, які патронують Академії, є водночас відповідальними за університети і їхній фатальний духовний занепад, тож і у спробі об’єднання «вільних» розумів у одній Академії я бачу трохи намагання, щоб тих часто незручних критиків офіційного життя легше було тримати в ризах».

Тож Маннові таки не вдалося переконати Гессе і у листі з початку грудня 1931 р. він дає остаточну відмову:

«Шановний Пане, Ваш лист застав мене у Бадені, втомленого лікуванням і з дуже поганим станом очей, так що я ніяк не можу собі дати ради з поштою. Тож прошу мені вибачити лаконічність. Сама відповідь на Ваше питання не потребує багато місця, бо звучить «ні», але я хотів би наскільки це можливо найповніше пояснити, чому попри все не можу прийняти запрошення Академії, переданого мені людиною, яку я настільки шаную і люблю…

…Остаточним приводом, чому я не можу приєднатися до офіційної німецької корпорації, є моя глибока недовіра до німецької республіки. Ця держава, позбавлена опори і духу, повстала з порожнечі, із повоєнного виснаження. Нечисленних добрих духів «революції», котра не була революцією, вбито, при схваленні дев’яноста дев’яти процентів населення. Суди несправедливі, чиновники збайдужілі, народ інфантильний. Anno 1918-го я з усією симпатією вітав революцію, але мої надії на німецьку республіку, яку можна було б потрактувати поважно, були повністю зруйновані. Німеччина не зробила нічого, щоб здійснити власну революцію і знайти відповідну для себе форму. Майбутнім Німеччини є більшовизація, яка сама по собі не будить у мені відрази, але вона все ж означає значну втрату унікальних національних можливостей. І, на жаль, перед цим пройде, без сумніву, кривава хвиля білого терору. Саме так я вже давно оцінюю стан справ і, хоч незначна меншість республіканців доброї волі є мені симпатичною, вважаю, що вони цілком безсилі і не мають майбутнього… На тисячу німців сьогодні дев’ятсот дев’яносто дев’ять не визнають відповідальності за вибух війни – не вони її викликали, не вони програли і не вони підписували версальський трактат, вважаючи його підступним громом серед ясного неба.

Коротко кажучи, я відчуваю себе настільки ж далеким від ментальності, що панує у Німеччині, як і в 1914-1918 роках. Я слідкую за подіями, бачу їхню безсенсовність, і якщо після 1914 і 1918 року народ зробив дрібний крок вліво, то мене самого штовхнуло вліво на цілу милю. Я вже навіть не в стані читати німецькі газети».

22 грудня 1932 року вже і Томас Манн пише листа, з якого відчувається, що хмари над ним згущаються, але він ще не відчуває біди:

«Дорогий Пане,… Якраз коли прийшов від Вас листик, я читав Ваші нотатки у часописі «Корона». Це дуже гарна публікація, яка будить апетит на більше… Розділ «Листи ненависті» видався мені, зрештою, чимось дуже близьким. Минулого літа один молодик з Кеніґсберга навіть прислав мені обвуглений екземпляр популярного видання «Будденброків», бо я сказав щось проти Гітлера. У доданому листі (анонімному) він написав, що хоче мене примусити, щоб я сам закінчив процес знищення. Ну що ж, цього я не зробив, а натомість старанного заховав почорнілі рештки, щоб колись вони свідчили про духовний стан німецького народу у 1932 році».

[У згаданих «Листах ненависті» Гессе описував події з періоду 1920-го року: «Тимчасом студенти постійно пишуть мені листи ненависті, сповнені ентузіазмом і шляхетним обуренням, і досить мені прочитати одного з них, один єдиний з цих затятих, завзятих, злих листів, які пишуть засліплені фанатики, як я переконуюся, наскільки я попри все є здоровим… Якби не ці повні гіркоти і ненависті реакції, мені насправді було б важко видавати наш малий часопис і турбуватися про поточні справи і про молодь»].

10 лютого 1933 р. Манн з дружиною їде на Вагнерівські урочистості до Амстердаму (звідти у Брюссель і в Париж), а наступного дня в Берліні підпалюють Рейхстаг. Для нього повернення на батьківщину стає небезпечним, а тому неможливим. Його ім’я і творчість піддаються в Німеччині остракізмові. Нацисти також конфісковують його гроші на рахунках та з видавництв за книги. Але ситуація письменника стає важкою не тільки в матеріальному плані, але й в моральному.

З метою підтримки і в рамках дискурсу, як вижити у цій ситуації, 21 квітня 1933 року Гессе пише йому, зокрема таке:

«Вашою теперішньою ситуацією я з багатьох причин дуже зворушений. Частково, мабуть, тому, що я й сам у час війни пережив щось дуже подібне, наслідком чого в моєму випадку було не тільки повне утинання офіційних контактів з Німеччиною, але й ревізія поглядів на функцію духа і літератури загалом. З Вами ситуація в багатьох аспектах є інакшою, ніж тоді зі мною, але психологічно це, мабуть, ідентичне пережиття: необхідність розлучитися з поняттями, які ми дуже любили і довго годували власною кров’ю.

Бачу для Вас і для нас єдиний шлях виходу, той, що виводить з німецькості і веде до Європи, і від справ актуальних до понадчасових. Такою мірою поразка німецької республіки і надій, які Ви з нею пов’язували, не здаються мені вже нестерпною катастрофою. Зламалося щось, що насправді ніколи й не було живим. А для німецького духа буде корисною школою, якщо він знову опиниться у відкритій опозиції до офіційної Німеччини».

Своєрідне продовження теми зустрічаємо у черговому листі Гессе від 12 червня 1933 року (нагадаю, що в міжчассі, тобто 10 травня в Берліні на Александерпляц відбулося ритуальне палення нацистами книжок):

«Сьогодні ми стикаємося з дивними і зворушливими прикладами специфічного німецького різновиду патріотизму. Вигнані євреї і комуністи, серед них і такі, котрі вже встигли зовсім непогано присвоїти собі колективну поставу героїзму без сентиментів, тепер, проживши щойно мить на чужині і у непевності, відчувають просто зворушливу ностальгію. Я це може зрозуміти, коли пригадую, як важко мені було підчас війни і як багато мусіло пройти часу, поки я впорався із сентиментальною частиною любові до Німеччини…. Мушу визнати, що вже цього разу я не переживаю німецьких подій так бурхливо, як тоді, я не боюся за Німеччину, ані не соромлюся за неї, бо мене це, власне, мало обходить….

Не мені судити, чи мої слова і вчинки мають ознаки німецькості. Я не можу вискочити зі своєї німецької шкури і думаю, що мій індивідуалізм, а також мій опір і ненависть щодо деяких німецьких жестів і фраз – це функції, які я реалізую, служачи таким чином не лише собі, але й своєму народові».

І ще фрагмент з наступного липневого листа Гессе:

«Дивують мене листи, які отримую з Рейху від прихильників режиму, всі вони написані в температурі близькій до 42 градусів, з великим запалом прославляють єдність, а навіть «свободу», що тепер панує в Рейху, а вже в наступному рядку х фурією пишуть про лайдацтво католиків чи соціалістів, з якими нарешті тепер зроблять порядок.

Це настрій війни і погромів, радості і важкого дурману, інтонації з 1914 року, тільки вже без наївності, тоді ще можливої. Ціною буде кровопролиття, це пахне всім, що найгірше».

Вже після виїзду з Німеччини і тон листів Манна стає зі зрозумілих причин значно понурішим. 31 липня 1933-го він пише до Гессе таке:

«Дорогий Пане, я від Вас отримав такого милого і гарного листа! Він приніс мені справжню приємність і я Вам дуже вдячний. Я теж часто думаю про Вас, про лагідну пані Нінон, про Ваш гарний дім, про краєвиди навколо і про доброчинні години, проведені з Вами. Я тоді насправді був стражденним, але можу сказати, що з того часу я дещо відновив спокій і добре самопочуття та віддаюся роботі, як раніше. Боротьба вже залишилася поза мною….

Новини з Німеччини, все те шахрайство, насильство, дурнувате вдавання, що твориться велика «історія», поєднане з такою масою підлої жорстокості, весь час збуджують у мені жах, зневагу, а навіть огиду… Я вважаю, що така дурість вже є недопустимою. Як на мене, то повинно дійти до страшної громадянської війни, і я «не бажаю собі», як каже наш Маттіас Клаудіус, «нести відповідальність» за все те, що сталося, діється і ще станеться».

Нагадаю, що це слова із 1933 року.

Можемо зробити висновок, що ще на початках приходу Гітлера до влади, навіть такі проникливі люди не могли передбачити, до чого дійде. Манн припускав громадянську війну, але не Другу світову.

Ще на початку тридцять четвертого року німецька еміграція переконувала його повернутися на батьківщину, запевняючи, що нова влада не посміє його зачепити, а навіть буде рада його поверненню, щоб мати аргумент перед світом про свою «нормальність». Однак, інтуїція вберегла все ж його від необережного вчинку.

Манн вагався, але все ж відмовився, пояснивши це у листі до Гессе від 11 березня 1934 р. так:

«Все це дуже гарно, але як там жити і дихати? Не можу собі цього уявити. Я б загинув у тій атмосфері брехні, масового гармидеру, кадильних димів на власну честь і приховуваного злочину. Німецька історія завжди злітала на вершини і западалась в глибини. Сьогодні вона досягла однієї з найглибших, а може і найглибшої депресії. Але що ще більш нестерпне, що це представляється як «піднесення».

Тут я хотів би виокремити ще один відмінний пасаж з листування, а саме щодо композитора Вагнера. В цьому ж листі Манн ніби роздратовано питає Гессе, для чого той прислав йому публікацію з німецької преси про участь Гітлера на Вагнерівських урочистостях у Лейпцігу.

Ось що той за тиждень йому відповідає:
«Якщо до попереднього листа я додав ту газету зі звітом про лейпцігську вагнерівську оргію, то спочатку випадково – газета прийшла якраз того ранку, як я до Вас писав…. Але, заглянувши у глибину власного серця, мушу визнати, що було в цьому, на жаль, теж щось від злостивості або уїдливої втіхи: ви ж знаєте, що я погоджуюся з усіма Вашими критичними та негативними думками про театральність і манію величі Вагнера, натомість, Ваша любов до Вагнера «попри все» є для мене чимось насправді гідним поваги і навіть зворушливим, але не дуже зрозумілим. Щиро кажучи, особисто я його не зношу. І, мабуть, кинувши оком на газету з суперлятивами Гітлера про Вагнера, я відчув щось типу: «Прошу дуже, ось Вам Ваш Вагнер! Той кар’єрист, підкований на чотири ноги і без сумління, це саме те божище, що добре пасує до сучасної Німеччини, а оскільки він ще й єврей, то пасує тим більше». Щось подібне мусіло зі мною відбуватися» – підсумовує Гессе.

У 1936 році в Берліні відбуваються Олімпійські ігри. Напередодні цього зростає тиск німецької політичної еміграції на всіх, хто ще має якісь контакти з Рейхом, щоб їх розірвати і ізолювати режим. В тім числі на Манна і Гессе, де ще доступними були їхні твори. Манн відповідає відкритим листом, остаточно стаючи на стороні еміграції, а Гессе пише йому в листі, що шкодує бо відчуває, що втратив «колегу». Паралельно з цим і в Німеччині починається нагонка на Гессе, але вже з протилежною аргументацією.

Про все це власне в наступному листі Гессе від 13 лютого 1936 року:

«Дорогий Пане, Стократ дякую за листа! Насправді те, що зараз витворяють, переходить всі межі….від листопада у Рейху триває проти мене кампанія, яку ініціював літератор В. Веспер і яку на початку я не сприймав поважно, але яку він невтомно продовжує і йому навіть вдалося втягнути в акцію чимало газет. Він хоче мене остаточно знищити, шельмує мене як німця, що зве себе швейцарцем, року 1914 втік з батьківщини, а тепер робить пропаганду на користь євреїв та емігрантів. Болото хляпає на всі боки, але що ж, краще це, ніж мали б летіти гранати чи газ.

Поскаржившись, що втрачаю в Вас «колегу», я мав на увазі, звичайно, тільки власну позицію в Німеччині, де для аполітичних читачів, хоч і не зовсім для тих самих кіл, що й Ви, я був досі уламком врятованої німецькості. Я і надалі проти політизації цілого життя та всього людства, і аж до смерті буду противитись політизації мене самого. Адже повинні також існувати і неозброєні люди, такі, яких можна убити. Я й сам належу до цієї частини людства і тому ніколи не погоджуся із Шварцшільдом, що поезія повинна бути менш важливою й потрібною від партійних інтересів і ведення війни».

А потім була війна. Листи воєнного періоду, принаймні ті, які є в моєму збірнику, стосуються допомоги втікачам з Німеччини, родинних проблем і творчості.
До нашої теми, Гессе повертається вже після поразки нацистського режиму, коли знову ж стає об’єктом звинувачень, тепер вже з боку редактора німецької газети в зоні американської окупації Ганса Габе (або ж Бекессі), що він не «викрикував у ефірі» звинувачень нацистського режиму, а вибрав «вишукане усамітнення». І що на думку того ж Габе-Бекессі – Гессе не мав би більше морального права висловлюватися у Німеччині.

У листі від 5 листопада 1945 року він пише:

«Я щонайменше не горю бажанням відбудовувати німецьку пресу, нехай цим займаються наївні американські офіцери. Комічно звучить те, що ті глупі нападки падають саме на мене, котрий порвав з Німеччиною на десять років швидше, ніж еміграція, і дім котрого упродовж двох років був притулком для різного роду емігрантів, і жінка котрого втратила останніх родичів у Аушвіц.

[Третя дружина Гессе, походила з родини чернівецьких євреїв на прізвище – Аусляндер]

Зрештою, німці про це іншої думки, ніж Бекесі. Я масово отримую листи, переважно з таборів військовополонених, які свідчать про те, що люди пам’ятають про мої перестороги з 1918-19 років і шкодують ,що тоді не потрактували їх достатньо серйозно і не послухались».

На це Манн відповідає 25 листопада 1945 року так:

«Що за фатальність, що перші новітні контакти з Німеччиною і з «новим німецьким духовним життям» є таким понад всяку міру відштовхуючими – відразу людині знову досить того всього і вона бажала б собі, щоб той котел залишався щільно закритим …Але залишмо це в спокою, нічого доброго з того напрямку на нас не чекає, навіть зараз. Все свідчить про те, що з жодного огляду там нічого не змінилося, і я поступово переконуюся, що й сьогодні не почував би себе там – в тім числі і в політичному сенсі – ані трохи не краще, ніж у період від 1930-го року… (Габе) Не вважає, щоб Ви «ще колись мали право виповідатися в Німеччині». Але, що це означає «виповідатися»? Так чи інакше, Ви не народилися герольдом чи народним трибуном, може навіть ще менше, ніж я; а якщо Ви кажете, що вам не горить відбудовувати німецьку пресу, то я додав би від себе, що Вам не горить скоріш за все і брати участь у відбудові німецької держави. Якщо всі знаки на небі і на землі не обманюють, то це ще раз буде мертвонароджена споруда і краще не брати на себе за неї відповідальності…

Але жодна Прес енд Публікейшн Секшн, жодного угруповання американської армії не змінить того факту, що як великий поет німецької мови Ви завжди будете «виповідатися» в Німеччині і в ім’я Німеччини».

Нагоду «виповідатися в Німеччині» Герман Гессе дістав вже наступного року, коли отримав нагороду міста Франкфурт-на-Майні. І потім у статті «Лист до Німеччини», де поставив під сумнів масовий антигітлерівський ентузіазм патріотів. Манн прокоментував це так:

«Власне цього почуття правди німці Вам не пробачить. Кому ж вони готові були щось таке вибачити? Німці не люблять правди, не хочуть її пізнати, не знають її привабливості і її очисної сили. Вони люблять дурманні випари, апатичні, хворобливі, брутальні «настрої душі» і навіть сьогодні, коли внаслідок цього стали «сміттям і покидьками серед народів», то найохочіше вбивали б кожного, хто хотів би їм огидити цю духовну сивуху».

Того ж 1946 року, Герман Гессе отримує Нобелівську премію в галузі літератури. У 1952 році Томас Манн повертається в Європу, але живе у Швейцарії. Вони далі листуються, частіше зустрічаються.

Манн помер у 1955 році. Гессе у 1962-му.


Галицький Футурологічний Клуб:

https://is.gd/1AOfDg

82608699_112124970330123_4135657587372720128_o.png

82544199_112122896996997_3085813837580992512_n.jpg


 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s