Дмитро Вирський. «На кордоні» або остання шляхетська експансія: Чигиринське староство і Гетьманщина (1711-1732)

Дмитро Вирський

«На кордоні» або остання шляхетська експансія:

Чигиринське староство і Гетьманщина (1711-1732)

Чигирин. Малюнок Й.-Г. Мюнца. Бл. 1781 р..png


Ліквідація, за умовами Прутського трактату 1711 р. Росії з Туреччиною, правобе­режних козацьких полків (у т.ч. й цікавого тут Чигиринського) та «згін» тутешнього населення на лівий (підросійський) берег Дніпра, що завершились у 1714 р., а також усунення після розгрому Січі у 1709 р. запорожців з їх традиційних володінь (до 1733 р.) лишили примітний пас Правобережжя між Чигирином і Кременчуком на розсуд місцевих прикордонних адміністрацій Гетьманщини та Речі Посполи­тої. Причому остання до кінця Північної війни (1721 р.) не мала сил, аби твердою ногою стати на наддніпрянському прикордонні[1].

Протягом усього XVIII ст. найближчими до цього регіону цивілі­заційними центрами (містами коронних гарнізонів і магнатських рези­денцій) Речі Посполитої лишались коронна фортеця Біла Церква, далі Умань, а потім ще і Торговиця (Потоцьких), та вже з 1780-х рр. Кор­сунь (Понятовських). Давнє ж чигиринське староство на момент після 1711 р. перебувало у досить жалюгідному стані.

За традицією пари минулих століть уряд полишив його на ініціативу високих військових достойників. Відновителем старостату в Чигирині*, перерваного по гетьмані (1663-1665) П.Тетері, стали гетьман великий коронний Станіслав-Ян Яблоновський (1634-1702) та його син Ян-Станіслав Яблоновський (1669-1731), воєвода русь­кий (з 1697). Перший отримав чигиринське староство 1697 р., але взяв його під контроль лише 1699 р.[2] (тоді ж і почав заселяти «пустині» навколо Чигирина[3]). Другий став старостою білоцерківським і чигиринським по смерті батька – з 1702 р.[4]. Саме він організовував спротив спробам С.Палія відновити тут козаць­кий устрій і закріпив відновлене староство за своїм вибуялим на рубежі ХVII-XVIII ст. магнатським родом (Яблоновські походили з Галичини).

До речі, обидва Яблоновські – батько-гетьман і син-воєвода, знані з антиросійських переконань (перший 1700 р. обстоював думку, що краще не з росіянами вступати у Північну війну зі шведами, а воювати саме з Москвою за Україну; другий – після ката­строфічного для росіян Прутського походу 1711 р. виступав навіть за союз Речі Посполитої з Туреччиною задля війни з Росією). Відтак, обидва були не від того, аби пошукати компромісу з козацтвом, а гетьманич навіть досить лагідно ставився до осідання на теренах Чигиринщини мазепинців-орликівців[5].

1718 р. Ян-Станіслав Яблоновський передав чигиринське староство своєму синові Яну-Каетану (1699 або 1700 – 1764), пізнішому воєводі брацлавському (з 1754). Цей останній був відомий своєю амбітністю (попри іронію шляхетського суспільства, наполегливо вживав старожит­ний титул «князя на Острозі»* та тримався на позір як володар уділь­ний), а також непримиренними антиросійськими настроями. Старший родич славнозвісного «князя-козака» Миколи Яблоновського, він зами­кає на Чигиринщині-Кременчуччині шерег непересічних «польських» українців, маг­натів – героїв степового прикордоння та апологетів польсько-україн­ського єднання.

Руками своїх підстарост-«губернаторів» («комісарів добр Чигирин­ських», рекрутованих переважно зі шляхти київсько-волинського По­лісся) – Бартошевського[6], Марковського (?)[7], Просовського[8], Стані­слава Орловського і Качаловського[9], Станіслава Рудницького[10], Грудницького[11], Древецького[12], Негребецького[13], Янишевського і Терлецького[14], Андрія Стаєцького[15], Ореховського[16], Лінського (Юзефа Ленського)[17], Мацея Потоцького[18], Кострицького[19], Свєнтоховського (ініціали J.D.)[20]– Ян-Каетан Яблоновський з 1725 р. розпочав свою приватну реконкісту за межі староства[21] (до того йому, ймовірно, вдалося певною мірою впорядкувати справи в самому Чигирині, про що говорить факт побудови Вознесенської церкви в 1720 р.[22]). Власне, вже 1718 р. миргородський полковник писав із занепокоєнням до Петербурга про осадницьку діяльність поляків у близькому йому прикордонні та про втечі лівобережців до цих нових слобод[23]. Можливо, і присутність у Кременчуці у лютому 1718 р. загону з 46 компанійців полку Андрія Ковбаси (під орудою хорунжого Тимофія Білоусенка[24]) пояснювалося новою напругою на кордоні.

Причому Я.-К.Яблоновський, як і інші прикордонні магнати, явно використав параліч Українського гетьманату, пов’язаний з діяльністю погромної російської Малоросійської колегії (1722-1727 рр.)[25] та ув’язнення миргородського полковника Д.Апостола у Санкт-Петербурзі (1724-1726). Бо за життя гетьмана І.Скоропадського у вересні 1720 р. той миргородський полковник ще міг дозволити собі збройною рукою відстояти козацькі права на кременчуцько-чигиринському Правобережжі (мова, зокрема, йшла про т.зв. бджоляну десятину, що збиралася на гетьмана з пасік у Чорному лісі)[26]. Тоді півторасотенний загін миргородського полкового судді Матвія Остроградського разом із сотниками кременчуцьким, власівським, городиським та омельницьким, незважаючи на заборону російських прикордонників на заставі в Кременчуці, переправився на правий берег Дніпра та вигнав підстаросту Яблоновських Бартошев­ського з Чигиринського староства[27].

Я.-К.Яблоновський та польський великий коронний гетьман Адам-Миколай Сенявський тоді поскаржилися на ґвалт російському послові у Варшаві. З їх слів М.Остроградський 17 вересня 1720 р. на чолі 700 (!) козаків вторгнувся до Чигиринського староства і опанував до того ж Черкаси, Мошни, Канев, Трехтемирів, Ржищев. Особливо цей мирго­родський полковий суддя дався взнаки полякам у Чигиринському старостві: змусив згаданого «губернатора» Яблоновського Бартошев­ського виїхати з цих маєтностей геть, захопив чимало старостинського майна (речі господарські), казав новоосілим мешканцям Чигиринщини, щоб були «не послушні» пану старості. Зі слів поляків, Остроград­ському на допомогу йшли й нові загони козаків (мали переправлятися під Переяславом і Києвом), а сам полковий суддя вже й за гарматами послав[28].

Російський посол віднісся до цих скарг із недовірою, але 1 жовтня 1720 р. просив уряд розпитати М.Остроградського як там насправді діло було (царські ж урядовці 2 листопада переадресували справу гетьману Скоропадському). Завдяки цьому і постала «Сказка Мирго­родского Полку судьи Матвея Иванова о напрасной на него Государю от коронного полского гетмана Яблоновского жалобы в разорении якобы им судьею и семистами козаков Чигиринского староства», датована 14 грудня 1720 р.[29].

І згодом, навіть за «наказного» гетьманства П.Полуботка, ситуація на чигиринському кордоні була ста­більна. Як писано в гетьманському наказі від 22 серпня 1722 р. про збір медової десятини за Дніпром, надісланому в Миргородський полк, ця десятина, «которая там и неладно прошлих годах раз, не без спору па­нов поляков, а потим уже свободно виобіралася, одколь и до двору по­койно[го] ясне велможного было прислано, а и впредь надіятися уже без спорного взятку, одтоль тоей повинности»[30].

1725 р. цей статус-кво був порушений. Зокрема, мешканцям Власів­ської сотні поляки заборонили користуватись їх лісовими ділянками на Правобережжі, ігноруючи наявні у власівчан майнові акти. Польські адміністратори призначили тут кілька лісників, які перешкоджали звичним рубкам дров і навіть, заставши лівобережців з сокирами за роботою, забирали цей досить коштовний інструмент. Поляки вимага­ли, що дроворуби сплачували збір – по 2 коп. з возу дров. Через відсут­ність лісів у лівобережних володіннях сотні, це стало поважною проб­лемою для власівчан, про що вони донесли і полковому начальству, а наказний миргородський полковник В.Родзянко 17 березня 1726 р. виніс це питання і на розгляд Малоросійської Колегії, а ті переслали справу до Сенату. Останній 20 травня 1726 р. визнав це ділом Колегії іноземних справ, яка й мала вимагати у поляків, аби вони вивели лісників з лісів, які належали до юридично підросійських територій (Малоросійська Колегія повідомила про отримання цього сенатського рішення 5 липня 1726 р.)[31].

Отже, без українського гетьманства ситуація з обстоюванням прав на Правобережжя нижче Тясмина явно погіршилася. І лише у вересні 1728 р. новопризначений гетьман Д.Апостол знову дав хід скарзі, складеній все тими ж миргородським полковим суддею М.Остроград­ським і сотниками кременчуцьким, власівським, городись­ким і потоцьким «з протчими», на чигиринського «губернатора» Стані­слава Орловського, який у «Чорному лісі та по байраках, в пасеках» людей тих сотень і гетьманську бджоляну десятину «отписав» і вимагає від бджіл податку («погребового», з кожної «пчоли» по деньзі, а пи­сарю з десятка «пчол» по копійці) та не допускає їздити по дрова. Пе­ребуваючи у Москві, гетьман просив російського канцлера Г.Головкіна в той «обиде показать оборону и наставление»[32]. До речі, «ідеологіч­ну» підготовку у питанні «задніпрських місць» Апостол почав раніше – відомий його лист царю з 11 березня 1728 р., де він скаржиться, що поляки не дотримуються умов Вічного миру 1686 р., які вимагали лишити тут землі пусткою, заселяють її переманеними з Лівобережжя українцями, а у козаків є власні права на цю давню територію Чигиринського, Черкаського та Канівського полків, зрештою, ще й від унії тут утиски почалися (до гетьмана втекло з десяток постраждалих православних священиків звідси)[33].

До 1732 р. контроль Яблоновського далеко вийшов за річку Тяс­мин, що правила за «офіційний» кордон з Російською імперією, та сяг­нув Крюкова[34]. Як це відбувалося, точних даних не маємо, але пізні­ший російський документ від 24 квітня 1743 р., переповідаючи «історію конфлікту», згадував, що «помещики полские Господин Яблоновской и другие… пред некоторыми годами перебрався из Чигирина и Крылова чрез реку Тясмин во многолюдстве на памянутые прямые принадлежа­щие к Россія Земли и слободы, поселенные от Днепра подле реке Тяс­мин и на оные военною рукою нападеніи учинили; і многие при том российским подданным смертные убивства приключенія, и теми слобо­дами некоторые годы насилно владели и пользовались, о чем хотя при дворе королевского величества полского с россійской стороны неодно­кратно жалобы чинены, но никакой сатисфакции не последовало…»[35].

Зауважимо, що, аби привабити селян, шляхетські власники готові були надавати навіть 30-літні «слободи», відтак, перспектива «справж­нього» кріпацтва відсувалась для селян-колоністів аж на другу поло­вину ХVIII ст. Мало хто волів заглядати так далеко на майбутнє, для виснаженого Правобережжя перепочинок був необхідний.

Крім того, напевно, незле складалися стосунки Я.-К.Яблоновського із олешківськими запорожцями. Так, 13 вересня 1725 р. у київські ак­тові книги магнат вніс скаргу на шляхтича Францішка Ждановського, який не виконав зобов’язання перед січовиками, за що ті відібрали на Січі собі компенсацію з майна мешканців Медведівки та інших обива­телів Чигиринського староства[36].

Проте, суперником шляхетських конкістадорів виступала старшина та козаки Миргородського полку. Адже багато з них володіли землями на Правобережжі ще у XVII ст. і навіть мали на них юридичні докумен­ти (купчі)[37].

Отже, не дивно, що на прохання полкової старшини гетьман Украї­ни Данило Апостол, який до 1727 р. був полковником миргородським і сам мав маєтності на Правобережжі[38], а як володар булави збирав тут ще й деякі податки («бжоляну десятину»), у березні 1728 р. скаржився російському урядові, що поляки не додержуються умов трактатів про кордон[39]. Особливо неприємним для козаків бідного на деревину Лівобе­режжя було перекриття їм поляками вільного доступу до багатих дібров Чорного лісу. Найбільше незадоволення, природно, виявляли козаки 4 прикордонних («узбережних») сотень: Городиської, Власів­ської, Кременчуцької й Потоцької, які з кінця 1710-х рр. активно коло­нізують прилегле до них Правобережжя[40].

Наприкінці 1731 р. гетьманський уряд, знайшовши порозуміння в царській Колегії іноземних справ, знов піднімає питання про правобе­режні володіння «узбережних» сотень Миргородського полку. Так, 19 листопада 1731 р. гетьман висилає до миргородського полковника наказ «даби никаким образом ни допускал ляхом завладеть грунтов власовских Задніпром лежачих и о[т]писал каб до ляхов – подлуг Трактатов в которих определено ляхам владеть по речку Тясмин толко, а далей би им не чаять»[41].

Колегія ж, у свою чергу, затребувала присилки місцевих «експер­тів» – миргородського полкового суддю Матвія Остроградського, миргородського полкового писаря Петра Лескевича та власівського отамана (замість останнього згодом, здається, виступав власівський сотник Прокоп Майборода). 9 грудня 1731 р. ці старшини (плюс син вже вельми старенького М.Остроградського – голтвянський сотник Федір Остроградський) отримали паспорт на проїзд до Москви, аби свідчити перед Колегією[42].

До справи підключили і Київського генерал-губернатора Йогана-Бернгарда Вейсбаха (уродженець Богемії-Чехії), у віданні якого були справи кордону із Річчю Посполитою. Ось 11 грудня 1731 р. гетьман­ська канцелярія віднотувала відсилку «повторного листа» до цього вельможі «по присланном от пана полковника Миргородского листу и по сообщенном от сотника Власовского Майбороди Доношению о забраню поляками сена болше десяти скиртов, о спустошеню лесов, о взиманю от возов сена по 10 копиек и о протчих обидах того полку полчанам чинячихся от поляков, просячи пристойним образом полчан тамошних недопущать в разорение, также обявляючи, что о сем писано к Ея Императорскому Величеству в Коллегию Государственных Иностранных дел»[43].

15 грудня 1731 р. гетьманська канцелярія повідомляла миргород­ського полковника, що його донесення про «обиди» від поляків плюс «следствие сочиненное Лискевичом, писарем» направлені (двічі) до Колегії Іноземних справ, з якою зараз чекають резолюції, про яку й полковнику повідомлять[44].

Домагання козацької старшини змусили російський уряд відреагу­вати. Імператорський указ розібратися зі справою кордону вийшов 10 липня 1732 р.[45], і того ж року, за наказом генерал-губернатора Вейсбаха, призначалась комісія з демаркації польсько-російського кордону в степовій Україні (голова – генерал-квартирмейстер Федір фон Штофельн[46]). За проханням гетьмана Апостола, до Гетьманщини направили і групу картографів (майора Людвіга з Воєнної Колегії разом з геодезистами Василем Коверіним і Сергієм Норовим) для складання карт прикордоння[47].

29 серпня 1732 р. Штофельн з 150 драгунами та 120 козаками переправився на правий бік Дніпра і оголосив мешканцям Крукова, Кам’янки та інших поселень до Тясмина, що вони мають лишатися російськими підданими. Він взяв під свій контроль усі поселення нижче Тясмина (від гирла Тясмина вздовж правого боку цієї річки до гирла р.Ірклій, далі цією річечкою до її витоків, а звідси «повз Чигирин» до Чорного лісу). Загалом Штофельн знайшов тут 494 двора та 1245 осіб чоловічої статі. Серед полонених опинився пан Чайков­ський, який збирав мита з усіх проїжджих на ім’я чигиринського старости князя Яблоновського. За Тясмин росіяни і козаки, через несприятливий для походу осінній час, не пішли (росіяни взагалі тоді були не проти взяти під свій контроль усю спірну правобережну смугу понад Дніпром – від Тясмина до Стайок або примусити поляків виселити звідси населення, бо за договором ця територія мала лиша­тися пусткою). Поляки протестували за дипломатичними каналами, але безуспішно[48].

Комісія Штофельна з’ясувала на підставі давніх планів, свідчень миргородської старшини та, головне, «старожитців», що кордон мав іти таким чином: від гирла р.Тясмина цією річкою до гирла р.Ірклій, що впадає у Тясмин, далі цією річкою вгору до урочища, що його звуть Повороття, яке поділяє ліси – право­руч Мотронинський, ліворуч Чуту, далі шляхом, що йде цим урочищем до Круглого Боярака й Чорного Лісу. Південні землі за цією межею мали належати Гетьманщині.

Слідство-огляд реального стану людності та маєтностей на Право­бережжі показало[49]:

1) Тут же, напроти Кременчука, жив польський шляхтич Казимир Чайковський (резиденцією його стало Табурище, де він збудував собі двір), який збирав мито з приїжджих і тримав шинок. Він захопив собі на власність старі українські поселення Миргородського полку, а саме: села Таборище і Кам’янку, сільця Золотарівку, Обламіївку, Конотоп, Свинарню, Білецьківку, Пицьківку і Круків, та підбив у підданство їх мешканців – посполитих і козаків. Комісія наказала будівлі Чайков­ського розламати, а села з мешканцями відібрати; самого ж Чайков­ського заарештовано, а майно й гроші його секвестровано.

2) Вище від гирла Тясмина лежить слобода Походіївка, що її засе­лили поляки.

3) На правому боці Тясмина, себто в границях Росії, слободи – Кри­лівська, колишнє місто Крилів, і Красно-Перичеська за мостом, що на р.Тясмині. При ній млин на 2 кола. На цю слободу зараз же заявив пре­тензію Апостол, зазначивши, що її дано йому разом з лісом Асауль­ським.

4) Тут же на р.Тясмині ще 2 млини (Попівський і Булаївський), кож­ний на 2 мучних кола й одну ступу; на Булаївський млин претензію так само заявив Апостол[50]. Тут же село заселили поляки – Воробцівка.

5) Далі с.Андрусівка, що існувало й раніше; пізніше було зруйно­ване й знову його заселили поляки. Тут же і млин (так званий Дорошен­ківський) на два кола (одне мучне й одне ступне).

6) Далі слобода Колонтаївка, що її заселили поляки, і при ній млин (т.зв. Климівський) на три кола (два мучні, одне ступне).

7) Село Войтове й при ньому пустий млин (т.зв. Канівський), а в трьох верстах від нього другий, недобудований.

8) Далі по р.Ірклію млин Чигиринського мешканця[51]. Потім с.Нестерівка, і при ньому млин (т.зв. Лишнятчина) на два кола (одне мучне й одне ступне).

9) Між лісами Чутою й Мотронинським під Чорним лісом слобода Цибулів, що її заселили знов поляки; коло неї млин на р.Малий Інгу­лець на 2 кола й хутір т.зв. Тонконогий (вже наприкінці цього ж року згадується як слобода).

10) Та в середині цієї території, серед лісів (Чути, Чорного та ін.), села, які заснували поляки (себто коронні піддані): Ковалівка (Григорія Ревенка), Биківка (Юска Головача), хутір коло Щербининого бояраку, «деревня» Глинська і при ній млин Якова Колесника на два кола і хутір т.зв. Федірки.

11) На гирлі Цибульника хутір старопоселений Скубіївка та на річці Чуті млин на два кола[52].

За підрахунками С.Шамрая, на цій території до 1725 р. (початку польської експансії) існували принаймні такі населені пункти: Обламі­ївка, Золотарівка, Табурище, Конотоп, Свинарня, Пяцьківка (Пицьків­ка), Білецьківка, Кам’янка (Кам’янка Потоцька, нині – Кам’яні По­токи[53]), Круків, Бутівка, Іншівка (?), Деріївка[54], Гавіно (?). За часів поль­ського контролю (1725-1732 рр.) до них додались слободи: Андріїв­ка, Походіївка, Федірки, Глинське, Бихівка (Биківка?), Войтове, Ковалівка[55].

Облаштування опанованих задніпрських місць стало предметом царського указу Вейсбаху від 7 червня 1733 р. продубльованого і українському гетьману 6 серпня 1733 р. Складався цей акт з 4-х пунктів: 1) провести інвентаризацію маєтностей і мешканців (тут, зокрема, схвалено наказ гетьмана Миргородському полковнику щодо проведення ревізії жителів-українців та збір для Колегії іноземних справ копій давніх купчіх та інших власницьких документів на задніпрські місця, які мали на руках гетьманці-підданні російських царів); 2) прийняті до розгляду справи про відновлення попередніх власницьких прав на задніпрські маєтки козацької старшини (сам гетьман представив власні давні акти-привілеї на Крилів/Крилівську слобідку з лісом Асаульським та два млини, на село Андрусівку мався привілей Андрія Дорошенка (1644-1709), але той вже помер, отже на маєтність як виморочну претендувала казна, те саме стосувалося і Колантаєв­ки/слободки Колантаєвської, яка раніше вважалася маєтністю Генеральної військової канцелярії Гетьманщини); 3) організовувалися військові сили, які мали охороняти ново набуте прикордоння від відплатних дій поляків та від загрози поширення епідемій чуми з підтурецьких і підкримських володінь (для цього малося 169 драгун з офіцерами, яких привів сюди Штофельн, та 129 українських козаків зі старшинами, причому гетьман ратував за зменшення кількості отих драгун, залишених на новостворюваних заставах – напевно через надмірні обтяження щодо їх утримання для досить рідкого населення тих місць); уряд також сподівався на подальший приток українських переселенців з належної полякам Правобережної України (чому радив гетьману та російським військовим владами всіляко сприяти); 4) вирішував указ і питання «трофеїв» – захопленої польської власності (зокрема, звелів хліб з млинів, які раніше належали полякам, віддавати як провіант для отих драгун – новопосталих прикордонників)[56].

До речі, побоювання відплатних акцій з-за кордону не було маячнею. Поляки пробували опиратись. Ось, зокрема, 1733 р. вони намага­лися зруйнувати с.Нестерівку Цибулівської сотні[57]. Дрібні ж сутички (часто «гайдамацького» забарвлення) не припинялися доти, доки існував кордон.

Остання спроба «польської» реконкісти була здійснена по закін­ченні російсько-турецької війни 1735-1739 рр. (під час якої значна час­тина населення, підданих Російської держави, евакуювалась на Лівобе­режжя, а отже з’явилась можливість трактувати ці землі як такі собі ні­чиї «дикі поля»). 12 липня 1740 р. надвірні козаки[58] губернатора Руд­ницького навіть спалили дві церкви в Крилівській слобідці – підросій­ській частині Крилова (а ще у січні 1737 р. тим самим губернатором розорені та спалені були два двори місцевого священика). Крім того, поляки захопили два млини на р.Тясмин. Загальні збитки тоді склали 1 000 руб.[59]. Відсутність козацької протидії, ймовірно, пояснюється тим, що до осені 1740 р. російський уряд ще не зняв обмеження на доступ до задніпрських місць, запроваджені під час турецької війни 1735-1739 рр.[60]

Ще у червні 1762 р. польські владці готові були розв’язати в регіоні повномасштабну війну. Йшлося про спільний з татарами напад на те­рени Нової Сербії. Крім регулярних військ, з прикордонних україн­ських володінь тоді було мобілізовано не менш 4 тис. козаків. У відпо­відь російське командування підтягнуло до новосербських кордонів додаткові віськові підрозділи (так, до Кременчука висувався Кірасир­ський полк Наришкіна*)[61].

Таким чином, Чигиринсько-кременчуцьке прикордоння доби Гетьманщини становило доволі «гарячу» точку і постійно підживлювало спомини про українсько-польський (козацько-шляхетський) конфлікт. Обидві сторони охоче користувалися «старими рецептами» успадкованими з XVI-ХVII ст. і консервували старосвітські практики. Для обох суперників це був добре знайомий світ, із певною паритетністю ворогуючих сил, що виключало видалення такого ворога із власного макро- і мікрокосму. Відтак, і пізніша імперська спроба розпочати історію регіону «з чистого листа», амбіційно назвавши його Новоросією, тут приживалася погано і дала цілу низку епізодів «втеч» у козацько-шляхетську старосвітчину.

Причому, 4 серпня 1763 р. імператриця дала дозвіл на таємні вилазки військових команд на польську територію. Вони мали захоплювати і повертати втікачів з російських підданих, що оселилися на прикордонні[62]. Не дивно, що поляки і далі плекали плани спільного польсько-татарського набігу на новосербські терени.

Дмитро Вирський, д. і. н., пров. н. с. Інституту історії України НАНУ

Малюнок: «Чигирин» Й.-Г. Мюнца(бл. 1781 р.)


Примітки:

[1] Лише 23.VI.1720 р. польський посол Ст.Хоментовський звернувся до російського уряду з проханням: щоб уникнути «назавжди» суперечок, треба міста, що за Вічним миром 1686 р. мали залишатись незаселеними, в т.ч. Чи­гирин і Крилів (польський), повернути колишнім власникам – шляхті, щоб заселювати й експлуатувати (зокрема перевози через Дніпро). Російський уряд не погодився та відстоював статус-кво, див.: Шамрай С. До історії залюднення Степової України в XVIII ст. (Крилівщина й Лизаветчина)// Записки історично-філологічного відділу. – Кн.24. К., 1929. – С.209-210.

* Новий «польський» Чигирин розбудовувався на лівому (польському, за Віч­ним миром 1686 р.) боці Тясмину, а не на правому – як старий.

[2] Wagner M. Stanisław Jabłonowski, kasztelan krakowski, hetman wielki koronny – Warszawa, 2000. – S.184, 187.

[3] На це відразу пішли скарги російських дипломатів і гетьмана І.Мазепи (під претекстом, що Яблоновський порушує умови Вічного миру 1686 р. і заселює землі під Чигирином, які мали лишатися пусткою), див.: Королюк В.Д. Речь Посполитая и начало Северной войны // Ученые записки Института славяноведения. – Т.V. – М., 1952. – С.271 (посилання на: РГАДА. Дела польские, 1701 г., л.67; 1700 г., №14, лл.1-2). Є ще згадка з 17(27).ІІІ.1699 р. про «намір» гетьмана Яблоновського заселити «запустелой город Чигирин», див.: РГАДА. – Ф.124. – Оп.1. – Спр.1699 р., №14 (опублікована: Листи Івана Мазепи / Упорядн. В.Станіславський. – Т.2. – К., 2010. – С.568-569). Це власне скарга І.Мазепи царю від 17.ІІІ.1699 р. про неправомірне надання королем Яблоновському Чигирина зі староством (вони ж бо мали залишатися пусткою). А вже 15(25).IV.1699 р. гетьман повідомляв царя про свій намір вислати на постій до Чигирина охотницькі полки, які б завадили осадницькій акції поляків, див.: Листи Івана Мазепи. – Т.2. – С.572-574. Тут ці полки залишалися ще у травні 1700 р., див.: Там само. – С.635.

[4] До речі, вірогідно, за чигиринське староство йому довелося позмагатись із Потоцькими. Принаймні, з 18 і 30.ІХ.1716 та 21.ІІІ.1717 рр. маємо акти з титу­луванням Яна Потоцького «старостою чигиринським», див.: Архив ЮЗР. – Ч.ІІ, т.3. – К., 1910. – С.483, 492, 532.

[5] Кримський хан Каплан-Гірей 6.ІХ.1715 р. просив польського короля Августа ІІ не видавати росіянам запорожців, які оселилися в Чигирині, котрим він обіцяв усіляку підтримку, див.: РГАДА. – Ф.123. – Оп.1. – Спр.1715 р., №3. А отаманом у Крилові 1734 р., зокрема, був син мазепинця-полтавця і екс-запорожець Данило Іванович Красноперич, див.: Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских казаков. – Т.І. – С.1147. Його навесні 1734 р. захопили російські війська, які перейшли польський кордон для підтримки короля Августа ІІІ, але, щоб не викликати обурення запорожців, Красноперича у жовтні 1734 р. звільнили (лише привели до присяги цариці) і дозволили повернутися до Крилова, див.: На варті Батьківщини: безпековий вимір українського державотворення другої третини XVIII ст. – К., 2017. – С.122 (розділ авторства Володимира Омельчука). Сином Данила був і крилівський писар Федір Красноперич, див.: НБУВ. ІР. – Ф.І. – Спр.51365. – Арк.470 (засвідчив акт з 12.V.1748 р.).

* Яблоновські купили 1690 р. частину Острожчини у Конєцпольських, спадкоємців Замойських.

[6] Згаданий як вигнаний козаками миргородського полковника, які захопили чигиринське староство 17.ІХ.1720 р., див.: Материалы для отечественной истории / издал М.Судиенко. – Т.II. – К., 1855. – С.495; НБУВ. ІР. – Ф.VIII. – Спр.232. – Арк.121-121зв.

[7] Не маю тут певності, що йдеться саме про чигиринського підстаросту, бо в наказі гетьмана П.Полуботка від 22.VIII.1722 р. згадується просто копія листа «од Марковского з за Дніпра писанного» у справі «медової десятини» з задніпрських місць, див.: Універсали Павла Полуботка (1722-1723). – К., 2008. – С.94.

[8] «Prosowski» як губернатор староства Чигиринського фіксується 1726 р. за матеріалами уніатської візитації Чигиринських православних церков, див.: Крип’якевич І. Чигирин і Суботів у візитації 1726 р. // Записки НТШ. – Т.151. – Львів, 1931. – С.194. Про належність Просовських (Проссовських) до волинської шляхти (Володимирський повіт) маємо звістки (щоправда, доволі пізні – з 1833 р., з відсилками на 1802 і 1805 рр.), див.: Легітимована правобе­режна шляхта (кінець ХVIII – середина ХІХ ст.) / Уклали С.Лисенко, Є.Чернецький. – Біла Церква, 2006. – Т.5. – С.67.

[9] С.Орловський уперше згаданий у документі від 3.ІХ.1728 р. (Пивовар А.В. Поселення Задніпрських місць до утворення Нової Сербії: в документах середини ХVIII століття. – К., 2003. – С.246); був чинним губернатором за часів комісії фон Штофеля 1732 р. (Там само); коли С.Орловський залишив цю посаду, достеменно не відомо, напевне, перед січнем 1737 р., коли Рудницький вже палить двори священика в підросійському Крилові (див.: Там само. – С.250). У листопаді 1737 р. С.Рудницький згаданий як «економ староства», див.: Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. – С.98-99. Судячи по всьому, до 1728 р. відноситься і згадка «губернатора староства Чигиринського» Ороховського (спотворення прізвища С.Орловського) разом із «Крилівським старостою» Качаловським, див.: Короленко П.П. Справка, извлеченная из дел Харьковского Истори­ческого Архива по истории малоросийских казаков // Сборник ХИФО. – Т.16. – Харьков, 1905. – С.125 (цю справу про претензії екс-невільника І.Карпенко я опишу нижче). AGAD. – Księgi Kanclerskie 1 (1735-1740). – S.293 (губернатор староства Чигиринського 1729 р. «Stanisław Orchowski»).

[10] Рудницький, який в одному з документів названий ще брацлавським підчашим (див.: Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ, т.3. – К., 1876. – С.597), фіксується як гу­бернатор ще у 1753 р., див.: Андриевский А.А. Материалы для истории южнорусского края в XVIII ст. (1715-1774). – Одесса, 1886. – С.250-251. Про Рудницьких можна додати, що вони в чигиринській околиці були не новачками: ще у 1661 р. шляхетний Ян Рудницький одержав надання на м.Тальне у білоцерківському старостві, див.: Руська (Волинська) Метрика. Регести документів Коронної канцелярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства). 1569-1673. – К., 2002. – С.776-777.

[11] «Губернатором» названий зі слів крилівських обивателів (перші числа лю­того 1737 р.), отже, можливо, був адміністратором саме в Крилові, підлеглим підстарости С.Рудницького, див.: Сборник военно-исторических материалов. – Вып.11: Всеподаннейшие донесения Гр. Миниха. – Часть ІІ. Донесения 1737-1738 годов / под ред. А.З.Мышлаевского. – СПб., 1899. – С.13. Взагалі Крилів у документах тієї доби згадується нарівні із Чигирином, а «тарифа» сплати подимного у Київському повіті з 20.VIII.1754 р. мовить про «Крилівський ключ», себто групу поселень, згуртованих навколо містечка. До нього цей акт залучає і Андрусівку, див.: Rps Ossol. 13689/II. – K.3.

[12] AGAD. – Archiwum Koronne Warszawskie. – Dz. Rosijski. – №146 (sygn. 55b/7). У дипломатичному ме­моріалі від 16.І.1742 р. названий «старостою крилівським» винним у нападах на російських військових (побив 6 російських солдат, виставлених на кордоні, аби його перекрити, з метою не допустити поширення епідемії).

[13] Як «губернатор чигиринського староства» згадується під 1742 р., див.: [Значко-Яворський М., 1767 р.] Описание староства и протопопии чигиринской благочестивых церквей, к епархии Переяславской издревле принадлежащих // Киевские епархиальные ведомости. – 1861. – С.453.

[14] Як «управителі Чигиринського староства» згадані 1749 р., див.: Мариновський Ю. Черкаська минувшина. Православні монастирі на терені сучасної Черкаської області до 1917 року. – Черкаси, 1997. – Кн.І. – С.126.

[15] Цей останній названий новим «комісаром та диспозитарем губернії» в універсалі кн.Я.-К.Яблоновського від 17.IV.1753 р., див.: ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2354. Того ж року та наступного 1754-го він зветься «губернатором чигиринським» (підкуплений шукачем посади, він спробував своєю владою змістити ігумена Жаботинського Онуфріївського монастиря), див.: Памятники православья и русской народности в Западной России в XVII-XVIII вв. – Т.1: Акты по истории заграничных монастырей Киевской епархии XVII-XVIII вв. – Ч.ІІ. – К., 1905. – С.770-772, 774-775, 776-777, 788, 807-808, 808-809, 810-811. Прізвище Стаєцький (від Стайок над Дніпром), можливо, свідчить про належність до «нової шляхти» з місцевих магнатських офіціалістів. Відомо, що в козацькому реєстрі 1649 р. в Іркліївській (Оркліївській) сотні Кропивнянського полку згадано Кирила (Курила) Стаєцького.

[16] Згаданий як «комісар» 1756 р., див.: Архив ЮЗР. – Ч.1, т.2. – С.109.

[17] «Starosta Krylowski», згаданий у акті з 1758 р., див.: Rps BUW. – daw. zas. 110 (mf BUW №988): Korespondencja dyplomatyczna w zatargów granicznych polsko-rosyjskich w pierwszej połowie XVIII w. Kopie (ok. 1760 r., K.8 Zeszyt). – K.4v-5. Як «староста замку Крилівського» згаданий 1759 р. (при проханні про призначення священика до Старого Крилова), див.: Архив ЮЗР. – Ч.1, т.2. – С.10, 24. Як «староста», який діє в Чигирині, згаданий у справі з 9.V.-10.VIII.1760 р., див.: Канцелярія Новосербського корпусу. – С.152.

[18] За Руліковським, призначений 1758 р. старостою як «губернатор і комісар». М.Потоцький мав наново упорядкувати дезорганізоване гайдамаками старост­во, див.: Czyhyrin (E.Rulikowski)// Słownik Geograficzny Królewstwa Polskiego… – T.1. – Warszawa, 1880. – S.789. Під 1759 р. згадки див.: Канцелярія Новосербського корпусу. – С.128, 134; Архив ЮЗР. – Ч.1, т.2. – С.4, 9, 19. Під 1760 р., див.: Канцелярія Новосербського корпусу. – С.159. На початку 1761 р., див.: Там само. – С.178, 180.

[19] Див. справу з 17.ХІІ.1761-8.ІІ.1762 рр.: Канцелярія Новосербського корпусу. – С.207-208. Згаданий як «староста» в зв’язку зі справою в с.Бірки («Барки») Чигиринської губернії. Між 1762 і 1766 рр. «комісаром староства Чигирин­ського» був ще Йосип Самборжецький (Самбурецький), див.: Архів Запорозької Січі. – К., 1931. – С.49; Архив ЮЗР. – Ч.1, т.2. – С.48, 51 (згадки з 1764 р.), 64 (згадка з серпня 1764 р. вже як бувшого комісара). «Крилівським старостою» зветься Кострицький і 28.V.1768 р., коли він втік від гайдамаків до російського Крилівського шанцю, див.: Реляции Киевского генерал-губернатора за 1768 и 1769 гг. (сообщил А.А.Андриевский) // Чтения в обществе Нестора-летописца. – Вип.VII. – – К., 1893. – Отдел ІІІ. – С.136.

[20] Згадка як «намісника староства чигиринського» з 1764 р., див.: Архив ЮЗР. – Ч.1, т.2. – С.60, 62.

[21] За описом старшин Миргородського полку від 25.VIII.1720 р. Чигиринщина тоді виглядала таким чином (цікаво, що Крилов тут був найзалюднінішим):

«объявляем нам посланным же они все жители люди суть народу малороссийского сего боку Днепра из-под превысокой державы Црского Пресв. В-ва из-под регименту ясневелможного его млсти пна гетмана из разных городов и сел малороссийских на ту сторону Днепра разным временем перешедшие / для грунтов своих, которые от отцов и дедов там имеют /, а осели и поселилися на тех же помененных местах за позволением и призыванием пна Яна Яблоновского воеводы Русского, от которого присланного туда на губернаторство.

Староство Чигиринское

Боровица – местечко – 100 дворов

Бужин – местечко – хат 8

Воронувка – местечко – хат 55

Крылов – городок – хат более 300

Чигирин – хат 20 [дивна цифра – може помилка і мало бути 200? – Д.В.]

Суботов – хат 50

Медведовка – местечко – хат 130

Жаботин – местечко – хат 200

подпись:

Матвей Иванович [Остроградський – Д.В.], судья полку Миргородского

Федор Черняховский [військовий – Д.В.] товарищ того полку».

Див.: Швидко Г.К. Джерела до історії міграції населення Гетьманщини та Задніпров’я у XVIII ст. в фондах Архіву зовнішньої політики Росії // Січеслав­ський альманах. – Т.6. – Дн-ськ, 2011. – С.26-27.

На 1750 р. в кордонах Чигиринського староства відомі такі населені пункти: Медведівка, Новоселиці, Соколова (Суботів?), Чигирин, Ропочин (Розсошенці?), Ясковець (Янич? – сучасна Іванівка), Ходилівка (Худоліївка?), Крилів, Калабарки (Калаборок, нині під водами Кременчуцького водосхо­вища), Липова, Воронівка, Чапліщ (Чаплище, нині під водами Кременчуцького водосховища), Тарасова Грицева (затоплена Тарасівка? Тарасо-Григорівка?), Андрусівка, Войтовичі (Вітове), Гуща (Гущівка, нині під водами Кременчуць­кого водосховища), Козарки (Кожарки, нині під водами Кременчуцького водо­сховища), Адамівка (нині річковий порт у 6 км від Тіньків), Тунки (Тіньки), Боровці (Боровиця?), Топилівка, Жаботин, Бурки (Бірки), Оссовка (Осоти?), Кам’янка, Левки (?) та ін., див.: Bibl. Czart. – Rpis 870. – S.45-46.

[22] Czyhyrin (E.Rulikowski)// Słownik Geograficzny Królewstwa Polskiego… – T.1. – S.789. У Крилові побудова другої після Троїцької (1713 р. – спадщина орликівщини?) церкви св.Миколи (описана у візитації 1741 р.) датується 1728 р., див.: Похилевич Л.И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии или статистические, историченские и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся. – Біла Церква, 2005 (репринт 1864 р.). – С.525. Утім, здається, це навіть не друга, а третя церква Крилова, адже за візитацією 1726 р. тут згадані церква Пресвятої Трійці та «на середмісті» церква Успіння Пресвятої Богородиці, див.: Скочиляс І. Генеральні візитації Київської унійної митрополії ХVII-XVIII ст.: Львівсько-Галицько-Кам’янецька єпархія. – Т.2: Протоколи генеральних візитацій. – Львів, 2004. – С.10-11. Такий церковно-відбудовчий бум міг бути можливим лише за умови усталення місцевого життя та зростання мешканців міста.

[23] РГАДА. – Ф.248. – Оп.29. – Арк.148 (№100 і 101).

[24] Ті компанійці тоді у Кременчуці прийняли присягу спадкоємцю російського царя, див.: Синяк І. Присяжний список найманого війська Гетьманщини 1718 року як історичне джерело // Український археографічний щорічник. – Вип. 21/22. – Т. 24/25. – К., 2018. – С. 12. Привів до присяги їх священник кременчуцької Спаської церкви Петро Васильович (дякую І. Синяку за цю інформацію).

[25] Відразу по відновленню гетьманства у 1727 р. російський резидент при гетьмані Д.Апостолі Ф.Наумов повідомляв уряд, що «…полские владельцы, которые отсель переходящими владели и брали с них десятину, ныне то отло­жили, послыша о гетмане и сами некоторые из ближних мест от рубежа выез­жают», цит. за: Горобець В. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра І. – К., 1998. – С.292. Іншим поштов­хом для активізації кн.Яблоновського у цьому питанні могла стати прикор­донна комісія між Російською імперією та Річчю Посполитою, яка розпочала свою діяльність 13.ХІІ.1723 р. (хоча руки у неї дійшли лише до північних відтінків кордону – до Смоленська).

[26] Підставою для дій миргородського полкового судді мало стати царське розпорядження гетьману Скоропадському з 27 або 28.VII.1720 р. (отримане гетьманською канцелярією 10.VIII.1720 р.), яке вимагало, в зв’язку із цьогорічною остаточною ратифікацією Вічного миру 1686 р., провести ревізію дотримання як з польського, так і козацького боку дотримання пункту тієї угоди про те, що правобережна наддніпрянська смуга від Стайок до Крилова має лишатися незаселеною, див.: Швидко Г.К. Джерела до історії міграції населення Гетьманщини та Задніпров’я у XVIII ст. в фондах Архіву зовнішньої політики Росії. – С.25-27; запис про надходження розпорядження див. також: НБУВ. ІР. – Ф.ІІ. – Спр.23408. – Арк.39.

[27] Як вище йшлося, захоплення чигиринського староства датується 17.ІХ.1720 р., див.: Материалы для отечественной истории… – Т.ІІ. – С.495. Щоправда, в акті «Сказка Миргородского Полку судьи Матвея Иванова о напрасной на него Гдрю от коронного полского гетмана Яблоновского жалобы в разорении якобы им судьею и семистами козаков Чигиринского староства. 1720 дек. 14 дня» названа інша дата – 14.ХІІ.1720 р. (інший епізод цієї справи?). До речі, там сформульована і козацька точка зору на конфлікт: «В прошлых годех и в сем настоящем 1720 году доносили сотники побережные именно кременчуцкий, власовский и городиский словесно и на письме своих всех обще именем обывателей своих товариства и поспольства пану полковнику нашему Миргородскому скарги на поляков на той стороне Днепра в Крылове и Медведовце, резедуючих, что они поляки власных их грунтах отчизнах и дедизнах на той стороне Днепра – в границах Царства Пресв. Вел-ва обретающихся великие починили и чинят кривды, сенокосы их попривращали, также лесы вневеч спустошили, позволяючи людем од ных населяемых на будоване рубати и на сруб за гроши кому хотя продаючи, а самих людей, если до своих грунтов поедут, граблят, таже и в пасеках в границах Ц[а]рского В[е]л-ва будучи пасечниках свободно не дают сидети, потягаючи оних до своих роботизн и выдираючи от ных всякие датки, яко-то: очковое, погребовое, куничное и лисичное. По яком многократном их вышпоименованных сотников и обывателей тамошних скарг доношение писал пан полковник наш с том до ясневельможного Его М[и]л[о]сти пана гетьмана, просячи наставления в том с поляками поступити», див.: Швидко Г.К. Джерела до історії міграції населення Гетьманщини та Задніпров’я у XVIII ст. в фондах Архіву зовнішньої політики Росії. – С.25. Див. також: РГАДА. – Ф.248. – Оп.29. – Арк.184зв. (реляція з допиту М.І.Остроградського. 1720 р.). Взагалі слідчі дії були ініційовані царським наказом – «Грамота об освидетельствова­нии в коликом числе козаков за Днепр для осмотру поселений людских в тех в Полще местах кои по трактату с поляками Вечного мира должны быть впусте ездил полку миргородского судья Матвей Иванов с протчими и о учинении следствия какия от его кому тамо починенни обыди и о протчем» від 2.ХІ.1720 р. (отриманий гетьманською канцелярією 22.ХІ.1720 р.), див.: НБУВ. ІР. – Ф.ІІ. – Спр.23408. – Арк.41.

[28] НБУВ. ІР. – Ф.VIII. – Спр.232. – Арк.120зв.-121зв.

[29] До речі, там сформульована і козацька точка зору на конфлікт: «В прошлых годех и в сем настоящем 1720 году доносили сотники побережные именно кременчуцкий, власовский и городиский словесно и на письме своих всех обще именем обывателей своих товариства и поспольства пану полковнику нашему Миргородскому скарги на поляков на той стороне Днепра в Крылове и Медведовце, резедуючих, что они поляки власных их грунтах отчизнах и дедизнах на той стороне Днепра – в границах Царства Пресв. Вел-ва обретающихся великие починили и чинят кривды, сенокосы их попривращали, также лесы вневеч спустошили, позволяючи людем од ных населяемых на будоване рубати и на сруб за гроши кому хотя продаючи, а самих людей, если до своих грунтов поедут, граблят, таже и в пасеках в границах Ц[а]рского В[е]л-ва будучи пасечниках свободно не дают сидети, потягаючи оних до своих роботизн и выдираючи от ных всякие датки, яко-то: очковое, погребовое, куничное и лисичное. По яком многократном их вышпоименованных сотников и обывателей тамошних скарг доношение писал пан полковник наш с том до ясневельможного Его М[и]л[о]сти пана гетьмана, просячи наставления в том с поляками поступити», див.: Швидько Г.К. Джерела до історії міграції населення Гетьманщини та Задніпров’я у XVIII ст. в фондах Архіву зовнішньої політики Росії. – С.25. Див. також: РГАДА. – Ф.248. – Оп.29. – Арк.184зв. (реляція з допиту М.І.Остроградського. 1720 р.). Взагалі слідчі дії були ініційовані царським наказом – «Грамота об освидетель­ствовании в коликом числе козаков за Днепр для осмотру поселений людских в тех в Полще местах кои по трактату с поляками Вечного мира должны быть впусте ездил полку миргородского судья Матвей Иванов с протчими и о учинении следствия какия от его кому тамо починенни обыди и о протчем» від 2.ХІ.1720 р. (отриманий гетьманською канцелярією 22.ХІ.1720 р.), див.: НБУВ. ІР. – Ф.ІІ. – Спр.23408. – Арк.41.

[30] Універсали Павла Полуботка… – С.93.

[31] РГАДА. – Ф.248. – Оп.29. – Спр.22. – Арк.107-109 (справа про заволодіння поляками лісами Власівської сотні).

[32] Материалы для отечественной истории… – Т.І. – Отдел первый. – С.122-123; Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.245-246.

[33] НБУВ. ІР. – Ф.ІІ. – Спр.1689.

[34] Шамрай С. До історії залюднення… – С.212. Власне, йшлося про стару «во­лость» (околицю) Крилова.

[35] AGAD. – Archiwum Koronne Warszawskie. – Dział Rosyjski. – Sygn.jedn.55f nr2 (mf 33249). – K.60-60v.

[36] Опись актовой книги Киевского центрального архива. – Кн.38. – К., 1906. – С.94-95 (№243).

[37] Шамрай С. До історії залюднення… – С.209; Пивовар А.В. Вказ. праця.

[38] Матченко А. Историко-археологический очерк бывшего Пивогорского мо­настиря… – С.21. Н.Полонська-Василенко повідомляє, що в указі Сенату 1744 р. згадується грамота 1710 р. полковнику Д.Апостолу на володіння Городищем (Градизьком) та Криловим з млинами на Тясмині, див.: Полонська-Василенко Н. Заселення Південної України в половині ХVIII ст. (1734-1775). – Ч.І. Заселення Нової Сербії та Слов’яносербії. – Мюнхен, 1960. – С.46.

[39] Шамрай С. До історії залюднення… – С.210. Див. також: НБУВ. ІР. – Ф.ІІ. – Спр.1689 (згаданий лист гетьмана Д.Апостола цареві від 11.ІІІ.1728 р., на 4-х стор.).

[40] Шамрай С. До історії залюднення… – С.208, 210-211.

[41] НБУВ. ІР. – Ф.І. – Спр.53763. – Арк.614.

[42] Там само. – Арк.625зв., 626зв.

[43] Там само. – Арк.628зв.

[44] Там само. – Арк.633; 641 (звістка, що на 31.ХІІ.1731 р. відповіді з Колегії ще немає).

[45] Див.: Rps PAN w Krakówie 1678. Копія в: НБУВ. ІР. – Ф.VIII. – Спр.232. – Арк.277-279.

[46] Засновник помітного згодом місцевого поміщицького роду (його часто плу­тають із сином Карлом, автором «Примечаний ген.–м-ра Штофельна о запо­рожцях» (1765).

[47] Царський указ гетьману про це прислали 27.Х.1732 р., див.: НБУВ. ІР. – Ф.VIII. – Спр.232. – Арк.282-282зв. 15.ХІ.1733 р. згадані геодезисти доповідали, що прибули до Глухова та просили виплатити обіцяне жалування, див.: Там само. – Арк.299-300.

[48] Герье В. Борьба за польский престол в 1733 году. – Москва, 1862. – С.85.

[49] Повністю «Копію опису Задніпрських місць 1732 р.» від 12.ІХ.1732 р. нещодавно видав А.Пивовар, див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.246-248.

[50] Як видно з пізніших документів, один з найбільших і найприбутковіших на цій території млинів.

[51] Ця згадка дає підстави думати, що решта млинів належала місцевим меш­канцям.

[52] Шамрай С. До історії залюднення… – С.212-213.

[53] «Потоки» додались до первісної назви внаслідок належності цього посе­лення до Потоцької сотні.

[54] Згадується як «село» вже у 1691 р., документ див.: Ткаченко М. Утворення Нової Сербії на Запорізьких землях у 1752 р. // Україна. – 1926. – Кн.2-3. – С.156-157.

[55] Шамрай С. До історії залюднення… – С.213.

[56] НБУВ. ІР. – Ф.VIII. – Спр.232. – Арк.287-290. Ймовірно, справу облаштування задніпрських місць продовжила і справа з 23.ІХ.1735 р. («Дело о заднепровских местах поляками населенных, о вышедших в Малую Россию поляках, и о запорожцах»), див.: АВП РИ. – Ф.124. – Оп.1. – Арк.92.

[57] Опись дел секретного повытья Московского отделения Общего Архива Главного Штаба (47-я опись) / под ред. Д.Ф.Масловского. – М., 1890. – С.13.

[58] До речі, загальна кількість козаків (надвірних) Чигиринського староства за люстрацією 1765 р. обраховувалася на 296 осіб, див.: Jabłonowski A. Pisma. – T.III: Ukraina. – Warszawa, 1911. – S.368. Власне, санкціонувала існування надворних козаків ухвала про добрий порядок («laudum boni ordinis») Вінницького сейміку Брацлавського воєводства 1750 р., але, як бачимо, такі підрозділи утворювали­ся і раніше.

[59] Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.250; Описание документов и дел… Синода. – Т.XX (1740 г.). – СПб., 1908. – С.513-514.

[60] Див. прохання Капніста до російського військового командування від 16.ХІ.1740 р. про дозвіл козакам узбережних сотень Миргородського полку господарювати у своїх давніх задніпрських маєтностях: «…всенижайше прошу от вашого високопревосходительства для свободного пропуску по прежнему обикновению полку Миргородского побережних сотен Городиской, Власовской, Кременчуцкой і Потоцкой обивателей на ту сторону Днепра до их собственних грунтов и угодий по нинешнему благополучному состоянию ради оказавшогось в них чрез мимошедшое военное время оскудения и за неимением по сей стороне Днепра никаких лесних, сенокосних, пасечних и риболовних угодий, к кому надлежит Милостивно предложить; что же касается до обовязательства тех обивателів что от них тамо за Днепром никаких непотреб и непристойних происхождений бить не могло о том вишеозначених побережних мест от сотников с старшинами обовязателніе под штрафом и взисканием подписки имеют бить взяти…» (НБУВІР. – Ф. ХІV. – Спр. 5644. – Арк. 101).

* Йдеться, певно, про бєлгородського губернатора, генерал-поручика (з 3.ІІІ.1763 р.) Василя Васильовича Наришкіна (1712-1779).

[61] Канцелярія Новосербського корпусу. – С.331-349.

[62] Сенатський архів. – Т. XIII. – CПб., 1909. – C. 180-181. За доповіддю гетьмана Розумовського, на 17.V.1764 р. було виявлено 151 особа таких втікачів. Неясно, чи такі вилазки відбулися, бо 2.ХІ.1763 р. прикордонним командирам таємним царським наказом предписано утриматися поки від таких акцій, див.: Там само. – C.11-12.

У 1764 р. російські війська, висунуті для підтримки Станіслава Понятовського (царського кандидата на польський престол), промаршували Поліссям до Польщі (у числі 495 козаків-гетьманців, які взяли участь у цьому поході, була і невелика команда з Миргородського полку – значковий товариш, хорунжий, писар і 26 козаків, див. табель від 31.V.1764 р.: Начало конца Польши. Введение в исторію борьбы за объединение России при императрице Екатерине Великой / архивные материалы подготовил А. К. Ильенко; под ред. П. А. Гейсмана. – СПб., 1898. – С. 189). Отже, Правобережжя весь той рік фактично було під російським контролем.


 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s