Едуард Макаренко. Слов’янські війни Людольфінгів Х ст.: Конфлікти за часів Генріха І Птахолова

Едуард Макаренко

Слов’янські війни Людольфінгів Х ст.:

Конфлікти за часів Генріха І Птахолова

14.png


Війни між т. зв. полабськими слов’янами, що проживали в межиріччі Ельби (в західнослов’янських мовах – “Лаба”) та Одеру (“Одра”), та саксами протягом VII-IX ст. були нерідкісним явищем. Як і більшість схожих міжплемінних конфліктів, вони рідко переростали локальний масштаб. Втім це змінилося, коли Саксонія в IX ст. поступово інтегрувалася  в склад Франкської імперії та її східного уламку. І вже на початку Х ст. саксонські правителі, здобувши престол Східно-франкського королівства, почали виношувати плани просування своєї влади на території по правий берег Ельби (хоч під час перших походів на слов’ян такої мети ще не було).

jsie-adcmoc.jpg

Генріх І Птахолов, герцог Саксонії з 912 р.,
рекс Східно-Франкського королівства (919-936)

Полабські слов’яни на початку Х ст. жодним чином не були монолітною етнічною спільнотою. Між ними був досить сильний поділ на три умовних племінних об’єднання:

  • ободрити проживали на північному заході Полаб’я між Кільською та Вісмарською бухтами Балтійського моря з одного боку та нижньою Ельбою з іншого. З них можна виділити власне ободритів та менші племена вагрів, власне полабів та глинян. Їхній політичний розвиток йшов схожим чином до решти слов’янської ойкумени і за інших історичних обставин вони б мали шанс створити ранньофеодальну державу на чолі з монархом;
  • велети (паралельно згадуються як вільці; з останньої третини Х ст. частіше в джерелах фігурує назва “лютичі” щодо північних велетів)  – в центрі та на північному сході між середньою Ельбою та Одером. Складалися з 5 великих племен (стодоряни, ратари (ще відомі як редарії), доленчани, черезпеняни, хижани) та низки менших (украни, брежани, шправани та ін.). У всіх цих племенах (за винятком стодорян, які мали своїх князів) відбувалася консервація пережитків т. зв. “воєнної демократії”, де централізована влада однієї особи була або вітсутня, або сильно обмежена громадою чи плем’ям;
  • сорби (вони ж “лужицькі серби”; єдиний з цього переліку етносів, який не є повністю асимільований німцями) – на півдні між річками Заале (в західнослов’янських мовах – Сала) і Ниса Лужицька (німецькою – Найссе). В свою чергу поділялися на гломачів, мільчан, власне сербів, лужичан. В політичному розвитку перебували на тому ж рівні, що і велети.

Станом на початок Х ст. Східно-франкське королівство було по структурі конгломератом кількох племінних герцогств: Саксонське, Франконське (східна частина Австразії), Швабське (чи Алеманське), Баварське, згодом – Лотарінгське.

12-2.png

Східнофранкське королівство (позначене жовтим)

На той час воно перебувало в дуже важкому стані:

  • за останніх правителів східної гілки Каролінгів відбувалось стрімке падіння авторитету та сили королівської влади (за винятком періоду правління Арнульфа Каринтійського) та піднесення влади герцогів відповідно, що стало наслідком зовнішньополітичних невдач другої половини ІХ ст. та загалом слабкістю правління багатьох королів;
  • суттєвою проблемою в той період також стала криза престолонаслідування пов’язана зі смертю в 911р. останнього німецького Каролінга Людовика IV Дитя, що спричинило десятилітній період усобиць за королівський трон на фоні зовнішніх загроз;
  • здихавшись постійних нападів норманів після перемоги над ними в битві під Левеном у 891 р., німецьким землям загрожувала нова небезпека, що прийшла з євразійських степів. В кінці ІХ ст. в Паннонію прибули племена кочових мадярів, котрі закріпились на тих теренах, знищивши в 906-907 роках Великоморавську державу, і стали вагомою загрозою не тільки для своїх нових безпосередніх сусідів (Баварія, Каринтія, Чехія і т.д.), а й для державних утворень, що знаходились досить далеко від них (решта німецьких герцогств, Ломбардія і навіть Західно-франкське королівство).

Ще з початку Х ст. у відносини з угорцями вступають разом з чехами і деякі племена полабських слов’ян, а саме ряд сербо-лужицьких та можливо південновелетських племен (стодоряни і ратари)[1]. Відносини, судячи з джерел, найчастіше проявлялись у союзних з угорцями діях – це як пропуск своєю територією мадярських військ вглиб німецьких земель в обхід Баварії, так і спільні чи паралельні напади на ці ж терени. Про інші способи їх взаємодії, наприклад конфлікти, тогочасні джерела, нажаль, нічого не повідомляють. За хронікою “Діяння саксів” Відукінда Корвейського перший прояв такого союзу можна простежити ще з 906 р., коли відбувся похід сина саксонського герцога Оттона Ясновельможного Генріха (майбутнього короля Генріха І) проти сорбського племені гломачів, що проживало в межиріччі Ельби та Заале на північ від Рудних гір. Слов’яни “…не в змозі були витримати натиску [Генріха] і закликали проти нього аварів, яких ми називаємо угорцями, – народ дуже жорстокий у війні…”. Далі Відукінд розповідає про те, що коли одне угорське військо вчинило в Саксонії жахливе спустошення, воно поверталось назад в землю гломачів і там зустріло інше військо своїх співвітчизників, котрі погрожували їм війною за те, що перші відмовились від їхньої допомоги, а тепер ще й мали величезну здобич. Хроніст згодом описує вторгнення другого мадярського війська в Саксонію і передає нове спустошення так: “вона [Саксонія] була доведена до такого ступеня злиднів, що [жителі її], залишаючи власну землю, служили в цей рік заради хліба іншим народам” [2].

Далі німецько-угорське протистояння, епізодичними учасниками якого ставали й слов’яни, дедалі більше загостювалось після поразки армії баварського герцога Арнульфа Злого в 907 р. під Братиславою та поразки війська короля Людовика Дитя під Аугсбургом в 910 р. Зі згасанням королівської династії Каролінгів на німецьких землях і початком політичної нестабільності, мадяри починають концентрувались на ударах по тим герцогствам, котрі були доменом короля. Спочатку, за Конрада І (911-918 р.) це була Франконія, потім – Саксонія за Генріха І (919-936 р.).  З цієї причини,  саме на терени саксів були спрямовані спустошливі набіги угрів в 919 і 924 р. При розповідях про ці навали повідомляють про те, що мадяри приходили в Саксонію саме зі сходу, тобто з боку слов’янських земель[3]. Проте під час останнього ворожого набігу Генріху І усміхнулася вдача. Протягом нього по всій Саксонії пішли угорці, котрі здійснювали величезні спустошення. Король же знаходився у фортеці міста під назвою Верлаон. Сталося так, що одного з угорських князів взяли в полон і пов’язаним привели до короля. Угорці ж настільки шанували його, що за викуп його запропонували величезну кількість золота і срібла. Але Генріх відмовився від золота, він зажадав миру і, нарешті, домігся його; після того як полоненого разом з дарами повернули угорцям, був проголошений мир на дев’ять років. Умовою, за якою він дотримувався в той період, була регулярна виплата данини кочовикам.

Час, протягом якого відбулось призупинення зовнішньої загрози, був використаний не дарма. Першочергово, Генріх став укріпляти обороноздатність королівства. Вздовж всього східного кордону будувалась мережа фортець, що називались бургами. Основним контингентом гарнізонів цих фортець були так звані agrarii milites (тобто “селяни-воїни”). У мирний час вони займались сільським господарством, заготовляли значні запаси продовольства на випадок облоги, несли службу в бургах, тренуючи свою майстерність у володінні зброєю. Під час закордонних воєнних походів вони доповняли основні військові підрозділи [4].

Другочерговим завданням стало усунення потенційних союзників угорців під час їхніх набігів – прикордонних зі Саксонією слов’ян. Для досягнення цієї мети Генріх проводить в 928-929 рр. серію походів проти ряду велетських і сорбських племен та Чеського князівства. Перший удар був завданий по племені стодорян. Деталі цього походу є хіба що у “Діяннях саксів” і ось як про це пише Відукінд: “…він [Генріх] раптово напав на [тих] слов’ян, які називаються гаволянами, і, змучивши їх багатьма битвами, розбив, нарешті, під час лютої зими на льоду табір, опанував містом під назвою Бранібор, [добившись цього] за допомогою голоду, зброї і холоду.”[5] Також саме під час цього походу був захоплений стодорянський князь Тугомир, з допомогою якого згодом вже за Оттона І Великого відбуватиметься закріплення влади над бунтівними велетськими племенами. Наступними на черзі мало стати сорбське плем’я гломачів, з якими йому вже доводилось воювати ще до набуття влади. Відукінд писав, що виправа короля на них сталась майже одразу після підкорення стодорян, але зважаючи на важкі умови (лютий мороз, тривала облога Бранібору, загальна ворожість місцевого населення) попереднього походу мав пройти певний період мобілізації сил для наступного[6]. Влітку 929 р. відбувся новий похід вже на плем’я гломачів. З деталей цієї кампанії Відукінд вказує лише про облогу їхньої столиці Гани, що затягнулась на 20 днів. Її результатом стало те, що “…Здобич, захоплена в місті, була роздана воїнам, всі дорослі були вбиті, жінки і діти віддані в рабство”[7]. Для закріплення на захопленій території замість спустошеної племінної столиці був споруджений бург на місці поселення Мішно, на основі якого з’явиться місто Майссен.  В тому ж 929 році відбувається ще один похід на Чехію. В ньому вже бере участь не тільки король Генріх І, а й – баварський герцог Арнульф Злий. Відукінд залишив про цей похід такий же лаконічний уривок: “Після того з усім військом [Генріх] підійшов до Праги, міста богемів, і прийняв в підпорядкування їхнього короля [Вацлава]… Отже, обклавши богемів даниною, король [Генріх] повернувся до Саксонії.”[8]

Проте кампанія саксів 928-929 рр. на цьому ще не завершилась. Паралельно з походами короля відбувся виступ проти них одного з найбільших велетських племен – ратарів. Зрозуміти мотивацію цього вчинку на основі джерела досить складно, адже Відукінд розповідає про те, що коли на племена ободритів, вільців, гаволян, гломачів, чехів та ратарів Генріхом була накладена данина, встановився мир, але віроломні ратари напали на саксонське місто Вальслебен (місто в Альмарку, на північ від Магдебургу), частину жителів якого перебили, частину – взяли в полон. І вслід за цим повстали всі варварські народи (так Відукінд називає всі слов’янські племена Полаб’я, не завжди включаючи в це негативний контекст). Питання виникає саме там, де хроніст дає перелік “підкорених” народів, серед яких згадані як ободрити, так і велети загалом. Це прямо суперечить локалізації походів Генріха, котрі він сам описував до того, хоч можливо він переплутав ці події з подальшими слов’янськими антинімецькими повстаннями. На нашу думку, найбільш логічним поясненням цього виступу ратарів є те, що з підкоренням армією короля ряду своїх сусідів вони стали побоюватись зростання їхнього впливу та можливості теж потрапити в цю залежність. Саме тому, використовуючи зайнятість основної частини німецького війська в Лужиці та Чехії, вони напали на м. Вальслебен.

У відповідь на цю акцію було підняте саксонське ополчення на чолі з королівським міністеріалом Бернгардом, а на допомогу йому був приставлений граф з Тюрингії Тітмар (вихователь Генріха І). Їхня армія отримала наказ іти до міста Лончин (столиця невеликого племені глинян, зараз – нім. Lenzen), на 5-ий день облоги якого отримало інформацію від розвідників, що слов’янське військо неподалік і в найближчу ніч готове до нападу. Тому за порадою Тітмара Бернгард розпорядився, щоб військо в цю ніч було напоготові на випадок раптового нападу слов’ян. Як вказує хроніст, ніч була темніша ніж зазвичай та протягом неї йшла злива. На ранок саксонські воїни, після завершення таїнств, принесли клятву спершу воєначальникам, а потім – один одному допомогати в битві, що наближалась.

Далі біля міста відбувається вже сама битва, що описується в джерелі так: “Коли висхідне сонце освітило вологий одяг варварів і випаровування піднялися до самого неба, у людей з’явилася надія і віра в бога, ясний і світлий образ якого супроводжував їх. На даний знак, підбадьорювані воєначальником, загони війська з гучними криками кинулися на ворога. Оскільки через надзвичайну  тісноту доступ до ворога виявився утруднений, за допомогою зброї вони стали продиратися справа і зліва і, відокремлюючи кожного від його товаришів, сіяли смерть. І коли битва стала вже виснажливої, і багато як з тієї, так і з іншої сторони загинули, а варвари все ще утримували стрій, тоді воєначальник і наказав своєму помічникові, щоб той з [своїм] загоном прийшов йому на допомогу. Той послав тоді на край [розташування] ворожого [війська] начальника на чолі п’ятдесяти збройних [вершників], ніж привів у розлад ряди [ворога]; протягом усього дня вороги або піддавалися винищуванню, або тікали, і оскільки їх убивали всюди, то вони намагалися врятуватися втечею в сусіднє місто [Лончин]. І оскільки помічник воєначальника їм в цьому перешкодив, то вони стали кидатися в озеро, що знаходилося поблизу, і сталося так, що все це величезна кількість [ворогів] було винищено мечем або потонуло в ньому. З піших не залишився в живих ніхто, з кінних вціліли далеко не всі, а битва завершилася поразкою всього ворожого війська.” На наступний день після перемоги, сакси знову підійшли до міста і цього разу жителі не стали чинити спротиву й здались за умови, що їх залишать живими. Однак “слуги, всі гроші, дружини, діти і майно короля варварів стали здобиччю [переможців]”[9].

14.png

Кампанія саксів 928-929 рр.

Оцінити приблизні втрати обох сторін після цієї битви досить важко, адже Відукінд передає про втрати слов’ян розмиті формулювання на подобу “дуже багато”, навіть вказує фантастичну цифру в 200 тис. людей (щоправда уточнює, що це одна з версій очевидця битви). Зі саксонської ж сторони згадує хіба за двох графів на ім’я Лотар (якщо звернутись до “Хроніки” Тітмара Мерзебурзького стає зрозуміло, що це прадіди єпископа-хроніста – Лотар фон Вальбек і Лотар фон Штаде[10]) і “деяких інших”. В іншому джерелі (Корвейських анналах) в інформації про цю битву наводиться дещо точніша цифра втрат слов’ян: “У 929 році від втілення Господнього, 2-го індикту, в п’ятницю, 4 вересня, на світанку, біля річки Ельби сталася жорстока битва зі слов’янами, в якій язичників впало 120 000 чоловік, а в полон було взято 800…”[11]. А от з втрат саксів тут перелічені все ті ж два графи Лотарі. Загалом, наслідки цього розгрому, що остаточно закріпив успіх саксів в кампанії 928-929 рр., стали для слов’ян мало не катастрофічними, адже протягом певного періоду можливість опиратись іноземній залежності та присутності була значно підірвана у південних велетів (особливо у прикордонних стодорян та ратарів).

Проте на цьому походи на слов’ян за життя Генріха І не закінчились. Успіх дозволив йому провести ще ряд подібних акцій, про які залишились хіба лаконічні згадки в анналах:

  • в 931 р. король йде походом проти ободритів, що завершився їхнім підкоренням[12];
  • в  932 р. – проти лужичан[13];
  • в 934 р. – проти укран[14] (невелике плем’я на захід від р. Одер і на південь від р. Піни (нім. – Peene)). На цьому поході варто загострити увагу, оскільки це був перший похід на плем’я, котре вже не було прикордонне до німецьких теренів і проживало далеко від Ельби, що свідчить про розширення меж цієї експансії далі аж до низин Одеру.

Для нагляду за королівським доменом (Саксонським герцогством) та утримання контролю новопідкореними племенами Генріхом І була введена спеціальна посада “легата”, в обов’язки котрого входило здійснення нагляду і опіки за підпорядкованою областю з метою своєчасної протидії непокори чи ворожого вторгнення. Найбільш вірогідно, що посада була запроваджена вже після битви під Лончином 929 р. Одним з перших саксонських легатів став попередньо згаданий граф Тітмар, що свого часу відзначився в тій битві. Це ще не була повноцінна маркова система як за часів Карла Великого, перш за все через погану мережу бургів, що не дозволяло надійно підтримувати порядок в залежних територіях[14]. Проте цим уже були створені передумови для подальшої трансформації цих легатів у маркграфів, які надалі вірно відстоюватимуть інтереси короля (згодом – імператора) в регіоні.

Паралельно з цим внутрішня та зовнішня політика Генріха І, спрямована на підготовку до боротьби з угорцями, дала свій результат. Вже в 933 р. король відмовився платити данину послам угрів і того ж року вони великим військом прийшли на територію Саксонії через слов’янські землі в очікуванні, що їхні старі союзники їх підтримають. Втім вони лише пропустили нападників і не наважилися навіть у союзі з угорцями виступити проти Генріха Птахолова. В самій же Саксонії спалахнула битва між арміями мадярів та східно-франкського короля біля містечка Ріад, в якій останній розбив кочовиків. Ця доволі невелика за масштабом перемога мала дуже вагоме політичне і стратегічне значення, адже виявило, що угорці не такі вже й непереможні. Також це збільшило авторитет Генріха І в очах сусідів і васалів, в результаті чого слов’яни до смерті короля не наважувались піднімати повстання проти іноземної присутності на своїх землях.

Отже, за час правління східно-франкського короля Генріха І Птахолова починають з’явились умови, за яких відбуватися трансформація відносин саксів із полабськими слов’янами від просто сусідських до явного підкорення однією групою народностей іншою. Тамтешні слов’яни в східній політиці короля займали далеко не перше місце, адже тоді угри були в рази серйознішим суперником. Проте швидка перемога над ними в 928-929 рр. на фоні перших перемог над мадярами принесли монарху територію, що стала одним із джерел збагачення, і усвідомлення, що її треба утримувати. Подібне бачення з певними нюансами на каролінгську традицію можна буде простежити як за часів правління Оттона І, так і Оттона ІІІ, що намагатимуться придушувати будь-які спроби бунту, коли полабські слов’яни, повстаючи, намагатимуться здихатись іноземної присутності.

Список використаних джерел та літератури:

1. Gerard Labuda, Fragmenty dziejów Słowiańszczyzny zachodniej. T. 1, (Poznań: Wydawnictwo Poznańskie, 1960), 247.

2. Видукинд Корвейский,  Деяния саксов, пер. Генрих Савчук. (Москва: Наука, 1975), 137.

3. Анна Горизонтова, “Венгры и полабские славяне в первой трети X в.”, у книзі Славяне и их соседи. Международные отношения в эпоху феодализма (сборник тезисов), ред. Геннадий Литаврин, (Москва: Наука, 1989), 15, https://inslav.ru/images/stories/pdf/1989_Slavjane_i_sosedi_tezisy.pdf .

4. Генрих Савчук, “Полабские славяне и Германия в 20-30-е годы Х в.”, у книзі Славяне в эпоху феодализма: К 100-летию академика В.И. Пичеты, ред. Лев Черепнин, (Москва: Наука, 1978), 169, http://inslav.ru/images/stories/pdf/1978_Slavjane_v_epoxu_feodalizma.pdf .

5. Видукинд Корвейский,  Деяния саксов, пер. Генрих Савчук. (Москва: Наука, 1975), 147.

6. Gerard Labuda, Fragmenty dziejów Słowiańszczyzny zachodniej. T. 1, (Poznań: Wydawnictwo Poznańskie, 1960), 254.

7. Видукинд Корвейский,  Деяния саксов, …, 147.

8. Там же.

9. Видукинд Корвейский,  Деяния саксов, …, 147-148.

10. Титмар из Мерзебурга, Хроника. Книга І. Глава 10 (vostlit.info, перевод 2004-2005 рр.), http://www.vostlit.info/Texts/rus11/Thietmar/frametext1.htm .

11. Корвейские анналы. (vostlit.info, перевод 2008 г.), http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Corbeiensis_ann_mai/frametext1.htm .

12. “Кведлинбургские анналы”, в книзі Немецкие анналы и хроники X–XI столетий, пер. Игорь Дьяконов, Владимир Рыбаков, (Москва: Университет Дмитрия Пожарского, 2012), 40.

13. “Хильдесхаймские анналы”, в книзі Немецкие анналы и хроники X–XI столетий, …, 233.

14. Генрих Савчук, “Полабские славяне и Германия в 20-30-е годы Х в.”, …, 172-173, http://inslav.ru/images/stories/pdf/1978_Slavjane_v_epoxu_feodalizma.pdf .


 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s