Микола Мельник

Від захоплення кочівниками до відмови від Steppenfixierung:

Парадокси угорської історіографії у вивченні печенігів, узів та половців

---

[Puplished in “Українсько-Угорські Етюди” [The Ukrainian-Hungarian Studies], Issue 3, ed. L. V. Voytovych (Lviv, 2019), pp. 35-75 (ISBN 978-966-02-9010-5)]

Одним з проявів національного пробудження народів Центральної Європи стала поява національних історіографій. Ключовими питаннями, які ставили перед собою представники угорської історіографії, було походження угорців, набуття ними батьківщини, початки історії угорців в Європі, співжиття з іншими народами.

Найраніші писемні джерела з історії угорців (Gesta Hungarorum та ін.) тісно пов’язували цей народ з іншими кочівниками, які у свій час подолали шлях з Азії до Європи –  печенігами, узами, куманами. У ХІХ – на поч. ХХ ст. важливим фактором, який зумовив увагу до кочівників, був політичний. Угорщина була оточена слов’янськими та германськими народами, зростання пангерманізму та панславізму, національне відродження румунів загрожували ізоляцією угорців.

Тому представники угорської політичної еліти були зацікавлені у контактах з Туреччиною та глобальним Сходом, а науковці небезпідставно шукали коріння угорців на Сході, вивчали історію угорців у зв’язку з історією інших кочівників, цікавилися не лише угро-фінськими, але й тюркськими мовами, візантійськими та східними джерелами до історії угорців, печенігів, куманів. Підкреслювався войовничий характер кочівників порівняно з “мирними” народами, які мешкали на Півночі Європи (саамі, фінами, комі та ін.). Так виникло явище угорського туранізму.

Успіхи угорської історіографії 19- першої половини 20 ст. у вивченні минулого неугорських кочівників в Угорщині (П. Хорват, Д. Феєр, Л. фон Селаї, П. Гунфалв’ї, Д. Паулєр, Д. Дьярфаш, Я. Єрнеї, Б. Кошані, І. Поланьї, Я. Бєліцкі, І. Кнєжа, Л. Мадараші, Д. Мішкольці, Д. Місарош), залишених ними археологічних пам’яток (Д. Надь, Д. Н. Кішлегі, Д. Кальман, Н. Феттіх), мови, західних, візантійських і східних джерел (Г. Куун, М. Кмошко, З. Гомбоц, Д. Немет, Г. Фехер, Д. Моравчик, Д. Дьйорфі, Л. Рашонь, М. Дьйоні) у немалій мірі пов’язані з захопленням кочівниками, яке панувало в угорській історіографії в той час.

Після поразки Угорщини у Другій світовій війні, і, особливо, після поразки повстання 1956 р,. політичні обставини змусили деяких угорських вчених (Е. Лєдерер, І. Бертеньї, А. Барта) писати про негативну роль кочівників та германських народів і позитивну роль слов’ян в історії Угорщини. Попри це, навіть в соціалістичний період угорська археологія, медієвістика, сходознавство та візантиністика мала значні успіхи у вивченні історії печенігів, узів та половців в історії Угорщини та Європи взагалі (К. Цегледі, А. Рона-Таш, І. Зімоньї, І. Ердеї, А. Палоці-Хорват, Г. Хатхазі, Л. Шельмеці, Д. Крішто).

Падіння Берлінського муру, вступ Угорщини до ЄС принесло певні зміни в загальній тенденції ставлення угорських істориків до кочового минулого угорців та до кочівників, які супроводжували угорців на історичному шляху. Один з провідних угорських археологів, Чонад Балінт, заявив про потребу відмовитися від Steppenfixierung, зацикленості на кочівниках, і більше звертати уваги на європейську складову угорської історії. Політичні тенденції у гуманітарних студіях Угорщини не применшують важливої ролі, яку відіграють угорські сходознавці, історики та археологи у вивченні пізніх кочівників Східної Європи.

Ключові слова: угорська історіографія, печеніги, узи, кумани.

---

Історія угорського народу тісно пов’язана з історією тюрк­сь­ких кочівників Пн. Причорномор’я. З печенігами мадяри зі­ткну­лися ще у час свого пе­ре­бу­ван­ня у Поволжі, згодом, зазнавши по­разки у війні проти пе­­ченігів, угорські пле­мена перемістилися в Па­ннонію, де, як прийнято писати в угор­ській історіографії, “на­були бать­ківщину” (honfoglalás). Печеніги та узи з Х ст., а по­ловці з ХІ ст. здійснювали на­бі­ги на те­ри­то­рію Угор­щи­ни, брали участь у заколотах з метою заволодіння угор­сь­ким пре­сто­лом, разом з ма­дярами ходили у походи на сусідні землі.

Серединою Х ст. да­туються і пер­ші спроби поселення угорськими во­ло­да­ря­­ми ко­чів­ни­ків як федератів. Масове пе­ре­се­лен­ня по­ловців хана Котяна (Kötöny) до Угор­щини у першій пол. ХІІІ ст. призвело до їх домінування у суспільно-по­­лі­тич­но­му житті королівства протягом тривалого ча­су. Сліди при­сут­ності середньовічних тюркських ко­чівників збе­реглися в чис­лен­них етно­гра­фіч­них групах сучасних угорців. Багато за­позичень з тюркських мов має угорська мова. Саме ці обставини зумовили увагу до історії кочівників Пн. Причорномор’я в угорській історіографії, вони ж визначали і напрямки досліджень[1].

Надзвичайно важливим було те, що угорська історіографія ХІХ ст., на відміну від російської, не сприймала тюркомовних кочівників як антагоністів власного народу. Більше того, тюркомовні кочівники вважалися спорідненими угорцям (традиція, що походить від угорських середньовічних хронік –  Gesta Hungarorum, Gesta Hunnorum et Hungarorum, Chronicon Pictum, Chronica Hungarorum Яноша Туроці). Пошуки доєвропейської батьківщини, історичної та мовної, поразка революції 1848 р. та спроба протистояти пангерманізму та панславізму призвели до появи такого явища як угорський туранізм[2].

З найбільш ранніх робіт, що стосувалися середньовічних тюркських ко­чів­ни­ків, відомі дослідження Петера Хорвата (Péter Horváth), Дьордь Феєра (György Fejér).[3] Теми участі пече­нігів, узів та половців в угорській історії торкалися класики угорської історіо­графії Ла­діс­лав фон Селаї (Ladislaus von Szalay), Пал Гунвалві (Pál Hunfalvy), Дьюла Поулєр (Gyula Pauler).[4]

У 1870–1885 рр. з’явився чотиритомний твір Іштвана Дьярфаша (István Gyárfás) “Історія Яс-Кунів”[5], перший том якого був цілком присвячений історії половців, а у другому розділі другого тому (A Besenyő-Kúnok, “Печеніго-Куни”)[6], хоч і поверхнево, розглянуто історію печеніго-ві­зан­тій­сь­ких стосунків. У 1880 р. граф Геза Куун (Géza Kuun) видав у Будапешті копію Codex Cumanicus.^[7] Це було не перше видання цього джерела^[8], але воно показало, який значний інтерес має угорська наука до вивчення історії та мови середньовічних кочівників Пн. Причорномор’я.

Вивчення середньовічних кочівників в Угорщині йшло двома напрямами – як вивчення історії їх стосунків з угорцями та Угорщиною (як відомо, контакти ма­дярів з іншими кочовими народами почалися задовго до “набуття батьків­щини”), а також як вивчення мов та культури тюркських народів в цілому. Недаремно чи не перша праця в угорській історіографії цілком присвячена печенігам була написана Яношем Єрнеї (János Jerney), угорським вченим-енциклопедистом, який присвятив частину свого життя пошукам прабатьківщини угорців, намагався локалізувати Levédia та Etelköz.^[9]

Особливої ваги набуло угорське сходознавство, інтенція якого була скерована на з’ясування історії походження угорського народу та його першобатьківщини.[10]

Один з основоположників угорського сходознавства, Міхай Кмошко (Mihály Kmoskó, 1876-1931),^[11] намагався не тільки розширити європейську історію на Східну Європу, включити в її рамки слов’ян, фіно-угрів, кочівників євразійських степів, але і залучити для її вивчення мусульманські та сирійські джерела. Його дослідження фактично продовжували працю Йозефа Маркварта та Гези Кууна^[12], однак були значно ґрунтовнішими (зокрема, у виданні та опрацюванні літературного спадку Гардізі, аль-Істахрі, Ауфі та ін. авторів, які писали про середньовічних кочівників).^[13] Однією з тем, якою цікавилися угорські сходознавці, було вивчення куманських та печенізьких топонімів^[14] та омонімів^[15].

У Будапешті функціонувало Товариство імені Шандора Кьорьоші-Чома (Sándor Kőrösi Csoma). Товариство у 1913–1918 рр. та 1921–1929 рр. видавало журнал “Túrán”, який на першому ета­­пі редагувався графом Палом Телекі (Pál Teleki). На сторінках цього видання вийшли стат­ті мовознавців Віллі Банґа (Willi Bang) та Золтана Гомбоца (Zoltán Gombocz) про значення етноніму “печеніги”.^[16] У 1920 р. наукова частина Товариства виділилася у Асоціацію ім. Ш. Кьорьоші-Чома, наукову спілку угорських сходознавців, яка працює до­ни­ні. Почав виходити журнал “Kőrösi Csoma Archivum” (КСsА) (1918–1943 рр.). Ре­дак­тором став провідний угорський тюрколог Дьюла Немет (Gyula Németh) (1890–1976).^[17]

Д. Немет – уродженець м. Карцаг у області Велика Куманія (угор. Nagykunság; роз­міщена між річками Тиса, Кьорьош та Кьошей),^[18] де досі мешкають нащадки по­лов­ців, поселених в Угорщині у ХІ–ХІІІ ст. Го­лов­ні праці^[19] Д. Не­ме­та зо­середжені в га­­лузі ранньої історії мадярів та їх контактів з тюркськими наро­да­ми, особливо з пе­че­нігами. У 1922 р. у КСsА вийшла його стаття “До ві­до­мос­тей про печенігів”, де бу­ло зроблено спробу трактування тюркських назв пече­нізьких пле­мен з De Administrando Imperio (DAI).^[20] У 1932 р. Д. Не­мет звертався до ін­тер­претації написів на зна­хід­ках з Надь-Сент-Мік­льош (угор. Nagyszentmiklós, рум. Sânnicolau Mare).^[21] Головна праця Д. Немета – “Становлення Угорщини епохи набуття бать­ків­щи­ни”,^[22] дослідження присвячене складу угорських племен до кінця ІХ ст. та ролі тюрк­сь­ких племен, зокрема пече­нігів у їх етногенезі.

З КСsА пов’язаний вихід перших публікацій Гези Фехера-старшого (Géza Fehér) (1890–1955), угорського історика і археолога,^[23] засновника сучасної протоболгарської археології. Так, у статті “Печеніги і угорські перекази про гунів” ним було ви­словлено при­пущення, що у переказі про сина Атіли Абу збереглися відомості про пере­се­лен­ня печенізького племені Τζοπόν (Chaban), згадуваного у DAI, до Угор­щини.^[24] Не втратили своєї наукової цінності праці про болгарсько-угорські стосунки часів раннього середньовіччя та загальний нарис історії кочівників Пн. Причорномор’я.^[25]

У 20–30-х рр. XX с. у КСsА вийшли публікації Еугена Дарко (Eugen Darkó)^[26], Дьюли Цебе (Gyula Czebe)^[27], Карла Брокельмана (Carl Brockelmann)^[28], перші дослідження Дьюли Моравчика (Gyula Moravcsik)^[29] та Дьордя Дьйорфі (György Györffy)^[30]. Більшість з них були присвячені розгляду повідомлень джерел про етно­політичні стосунки у Східній та Південно-Східній Європі, особливою увагою угор­ських вчених користувалися твори Констянтина Багрянородного. Mонографія Дьйорфі Besenyők és magyarok (Печеніги і мадяри, докторська дисертація вченого) містила короткий огляд історіографії історії печенігів, їхню передісторію, огляд угорських джерел, розглядалися питання стосунків печенігів з Руссю, Візантією, але основний акцент було зроблена на печеніго-мадярських стосунках та подальшій асиміляції печенігів мадярами, їх седентаризації. Дослідження містить чимало уривків джерел та перелік місць поселення печенігів.^[31]

Історію печенігів та узів в Угорщині досліджував також Бела Кошані (Béla Kossányi),^[32] Іштван Поланьї (István Polány),^[33] Янош Бєліцкі (János Belitzky)^[34], Іштван Кнєжа (István Kniezsa)^[35], куманів – Ласло Мадараші (László Madarassy), Одон Бонц (Ödön Boncz), Дьюла Мішкольці (Gyula Miskolczi), Дьюла Місарош (Gyula Mészáros) та ін. ^[36]

У 1943 р. в Будапешті з’явилося колективне дослідження Передісторія угорців, у якому було викладено тогочасне бачення угорською історіографією ранньої історії угорських племен та їх стосунків з сусідніми народами.^[37]

Угорські археологи кінця ХІХ – поч. ХХ ст. робили перші спроби ідентифікації печенізьких та куманських поховань.^[38] Принаймні один з них, Геза Надь (1855-1915), був прихильником угорського туранізму. Лайош Бартуц (Lajos Bartucz) за матеріалами розкопок у пушті Карцаг-Кьодсаляш (Karcag–Ködszállás puszta) залишив цікавий антропометричний опис поховань куманського селища (сам Бартуц вважав, що значну частину поселенців складали печеніги).[39] Щоправда, як відзначив Чонад Балінт (Csanád Bálint), “у ті часи угорські науковці могли бачити насипані могили з військовим інвентарем як такі, що були залишені лише предками угорців”.^[40]

Внаслідок поразки у Першій світовій війні, Угорщина втратила регіони Парціум, Банат і Трансильванія, всього 31,7% колишньої території Угорщини та 5,2 мільйони громадян перейшли під владу Румунії, у т.ч. міста і області, в яких угорці складали істотну більшість.^[41] Це не могло не відбитися на угорсько-румунських історичних дискусіях, і не тільки про “історичне право” на Трансильванію і Банат (такі дискусії, як правило, базувалися на різному трактуванні Gesta Hungarorum),^[42] але і спонукали угорських вчених скептично ставитися до історії румунської державності, яка на той час вже була сформульована.^[43]

У румунській та болгар­­ській історіографії вже віддавна йшла дис­­кусія про етнічний склад населення візантійських земель на південь від Ду­наю. Румунськими істориками, починаючи від Ніколае Йорга (Iorga), було розроблено кон­цеп­цію, згід­но з якою нижньодунайські землі, які після падіння Пер­шого болгар­ського цар­ства повернулися під владу Візантії, були населені пере­важно румун­ським етнічним елементом (Βλάχοι грецьких джерел). Через час­ті напади кочів­ни­ків на ці території візантійська влада там була номінальною, що нібито доз­во­ли­ло румунам утворити власні протодержавні утворення.

Угорські історики та сходознавці поставили собі за мету оспорити цю теорію, наголошуючи на домінантній ролі тюркомовних кочівників в історії регіону. У 1927 р. з’явилося дослідження Ласло Рашоня (László Rásonyi) Valacho-Turcica,^[44] стаття, в якій не тільки було розглянуто румунські імена тюркського походження, але і підкреслювалася велика роль печенігів, половців і татар в регіоні Дунай – Карпати – Дністер, монголоїдні елементи частини сучасного румунського населення. Згодом Л. Рашонь не раз повертався до цієї тематики^[45]. Часто висновки сходознавця були відверто спекулятивними та мали на меті принизити румунських опонентів (так, він стверджував, що волоське і слов’янське населення у колонізації Молдови та Волощини відігравало пасивну роль, тоді як печеніги, узи, кумани та татари – активну).^[46] У 1935 р. вийшла стаття Габора Люкьо (Gábor Lükő) “Народи Волощини і Молдови у 10-12 ст.”,^[47] де витримувалася та ж сама лінія угорської історіографії. Таким чином, історія тюркомовних кочівників у регіоні перетворювалася на заручницю угорсько-румунських зовнішньополітичних стосунків.

Матіяш Дьйоні (Mátyás Gyóni, 1913-1955)^[48] значно розширив коло джерел, що їх тради­ційно використовувала угорська історіографія, головним чином коштом ві­зан­тійських текстів – у 1938 р. вийшла його праця “Угорці й Угорщина у дзеркалі ві­зантійських джерел”^[49]. У 1944 р. з’явився німецький варіант статті “До питання про румунські державні утворення в ХІ ст. в Парістріоні”^[50], яка досі залишається ка­менем спотикання для румунської історіографії. У цій роботі М. Дьйоні ре­тель­но проаналізував всю сукупність повідомлень грецьких джерел про події у візан­тій­ській провінції Парістріон, звер­нувши особливу увагу на згадані у них етно­німи. Угорський дослідник пос­тавив під сум­нів існування румунських протодержавних утворень в регіоні та наявність на цій те­ри­торії, яка по­стійно страждала від набігів кочівників, автохтонного румунського на­селення^[51].

Вивчаючи найбільш ранні по­ві­дом­лення про волохів у писемних джерелах, Дьйоні неодноразово звертався і до проблеми сто­сунків Візантії та задунайських тюрків. Оскільки одна з перших згадок про волохів у візантійських джерелах тісно пов’язана з останнім половецьким по­ходом на Візантію у ХІ ст., то у статті, присвяченій цій згад­ці, Дьйоні було зроб­лено детальний розгляд половецького походу, спробу да­ту­вати похід^[52], локалізувати місця, через які він проходив^[53]. Зацікавившись топонімом Blökumannaland з Hakonar saga herdibreids, по­мі­ще­ної у збірнику Сноррі Стурлусона,^[54] Дьйоні не обмежився ана­лі­зом ідентифікації цього топоніма з Волощиною.^[55] Оскільки у сазі йшлося про по­хід візантійського імператора Kirialax (згідно з Дьйоні, Κυρι[ος] Αλζιος)^[56] з до­поміжними загонами варягів, франків і фламандців проти кочівників-язичників та битву з ними у Pezinavöllu, дослідник спробував ідентифікувати цих язичників з половцями, місце битви – з “місцем, де колись мешкали печеніги”, а саму подію да­тувати 1113/1114 рр., тобто т.зв. другим походом Псевдо-Діогена проти Візантії^[57].

Чимало угорських вчених, починаючи з засновника угорської тюркології Арміна Вамбері (Ármin Vámbéry), була захоплена т.зв. угорським туранізмом. І хоч турецький варіант туранізму був більше відходом від загальномусульманської спільності,^[58] угорське та турецьке сходознавство плідно співпрацювали. Перекладалися на турецьку мову і статті угорських дослідників, навзаєм в угор­ській періодиці виходили статті турецьких вчених, які стосувалися се­ред­ньо­віч­них кочівників. Ряд угорських тюркологів вели в Туреччині наукову та викладацьку дільність.[59]

Історія візантійських Балкан і суміжних територій X-XI ст. у національних історіографіях середини 19 – середини 20 ст. представлена нарративними дослідженнями, такими як Византия и печенеги В. Васильєвського, История на Българската държава през средните векове В. Златарського, Essai sur le règne d’Alexis I-er Comnène Ф. Шаландона, де автори, базуючись на доступних джерелах, намагалися розповісти цілісну історію, яка мала б підштовхнути читача до тих чи інших висновків. Інший тип досліджень, назвемо їх умовно філолого-історичні, де автори (Н. Йорга, Н. Дригану, Л. Рашонь, М. Дьйоні, П. Мутафчієв тощо), намагалися прив’язати певних історичних персонажів та певні місцевості до конкретного сучасного народу та держави, намагаючись обґрунтувати права цієї держави (чи народу) на дані території або ж заперечити права інших народів на таку історичну “спадщину”. Третій вид досліджень – вузькоджерелознавчі. Сама логіка розвитку проблематики підказувала, що має з’явитися дослідження, як б поєднувало візантійське джерелознавство, тюркську та грецьку філологію, візантиністику. Таким дослідженням стала Byzantinoturcica Дьюли Моравчика (1892–1972)^[60].

 Отри­мавши блискучу освіту (Будапешт 1910-1914, Рим 1911, Париж 1913, Мюн­хен 1913), Моравчик під керівництвом видатного угорського лінгвіста З. Гомбоца звернувся до теми праісторії угорців, а також їхніх стосунків з Ві­зан­тією^[61]. Дослідження перервала Перша світова війна, під час якої, перебуваючи у російському полоні в Красноярську та Іркутську, Моравчик вивчив турецьку, російську та новогрецьку мови.

Парадоксальним чином Перша світова війна вплинула на хід кочівницьких студій в Угорщині. Андраш Альфьольді (András  Alföldi, 1895-1981) був так вражений козацькою верховою виїздкою, що після війни захопився вивченням історії та культури кочових народів, особливо гунів та аварів.  Бернат Мункачі (Bernát Munkácsi, 1860-1937) збирав удмуртський та осетинський фольклор в таборах для військовополонених, Беке Одон (Beke Ödön, 1883-1964) – фольклор черемісів.[62]  Дюла Моравчик, втікаючи з російського полону у водяному резервуарі паровоза, зумів прихопити з собою власноруч укладену граматику турецької мови. “Угорська бібліографія з тюркології та стосунків угорців зі Сходом”^[63] та “Візантійські джерела до історії тюркських народів” – багато у чому наслідок перебування Моравчика у військовому полоні.

Через відсутність повноцінних критичних видань візантійських джерел, Моравчик, готуючи свої джерелознавчі праці, змушений був вивчати ві­зан­тій­ські рукописи у найбільших бібліотеках Європи. У 1934 р. він видав фун­да­мен­та­ль­ну монографію “Візантійські джерела з угорської історії”^[64]. У 1942 р. це дещо пе­­рероблене та перекладене на німецьку мову видання виходить під назвою “Ві­зан­тійські джерела до історії тюркських народів”^[65]. Наступного року вийшов дру­гий том цього дослідження, присвячений залишкам мов тюркських мов у ві­зан­тійських джерелах. Так постала “Бізантінотурціка”, справа всього життя Дьюли Моравчика. Що­прав­да, ширший науковий загал про неї довідався вже після виходу другого, бер­лін­ського видання 1958 р.^[66] Видання, особисто представлене Моравчиком на ХІ Візантиністичному конгресі у Мюнхені ви­кли­ка­ло хвилю схвальних відгуків^[67].

Byzantiniturcica була кардинально новим явищем як у ві­зан­тійському джерелознавстві, так і у джерелознавстві взагалі^[68]. Угорський ві­зан­тиніст створив науково-довідкове видання, що охоплює всю сукупність писемних візантійських джерел, де є згадки про тюркські народи.

Перший том дослідження складається з двох частин, перша з яких подає ко­рот­кі нариси походження і історії тих тюркських народів, які мали стосунки з Ві­зан­тією, або ж згадуються візантійськими авторами (гунів, аварів, хазар, болгар, ма­дяр, печенігів, узів, половців, сельджуків та ін.), а також детальну бібліографію ста­ном на 1956 р. (мається на увазі друге видання). У другій частині подано у ал­фа­вітному порядку візантійські джерела, де згадуються вищевказані народи з ло­ка­лізацією сторінок видання, яким користувався автор (наприклад, у статті “Ioannes Zonaras”^[69], Lexicon якого Д. Моравчик подає за ляйпцігським ви­дан­ням 1908 р. під редакцією Тіттмана, він вказує на згадки про печенігів на 464, 523-536, 571 та ін. сторінках цього видання^[70]). До кожного джерела додається пов­на бібліографія, локалізація місцезнаходження рукописів (короткий опис спис­ків), ви­дання та переклади. Таке подання матеріалу та його обсяг (зокрема, з іс­то­рії пе­че­нігів, торків та половців^[71] подано близько 40 різних джерел, тоді як по­пе­­ред­ні­ми істориками, що опрацьовували цю тематику – В. Васильєвським, В. Зла­­тар­ським використовувалося не більше десяти) значно спростило роботу медієвістів.

Другий том Byzantiniturcica, “Мовні залишки тюркських народів у візан­тій­ських джерелах”, присвячено віднайденню у грецьких текстах реліктів тюрк­ських слів та назв, аналізу різноманітних етнонімів та їх атрибуції, але, незважа­ючи на свою суто філологічну спрямованість, має цінність і для історичної науки^[72]

Одним з основних джерел до ранньої історії угорців, узів та печенігів (як і багатьох інших народів Східної та Центральної Європи) є твори Костянтина VII Багрянородного, особливо DAI. У 1949 р. Дюла Моравчик та Роміллі Дженкінс (Romilly James Heald Jenkins) видали підготоване ще під час Другої світової війни ви­­дання критичне видання цього твору з англійським перекладом.^[73] Видання DAI Моравчика-Дженкінса зразка 1967 р. (дещо перероблене і доповнене)^[74] до цього часу вважається найкращим^[75].

У 1953 р. Д. Моравчик видав невелику монографію “Візантія і мадяри”^[76], що була своєрідним творчим звітом про вивчення теми, і де неодноразово згадуються печеніги як медіатори та самостійні чинники угорсько-візантійських стосунків^[77]. У своєрідному підручнику візантиніста, Einfürung in die Byzantologie, автор згадує про поселення візантійським урядом пе­че­ні­гів у Македонії^[78].

Роль християнства у житті народів Центральної і Схід­ної Європи була однією з наукових за­ці­кавлень Д. Моравчика.^[79] У доповіді “Візан­тій­ська місія серед тюркських народів на Північному узбережжі Чорного моря”^[80] угорський візантиніст поставив собі за мету підсумувати всі випадки візантійських релігійних місій до тюркських народів Північного Причорномор’я від IV до XI ст., скласти уявлення про їх методи і цілі. Аналізу було піддано і спробу Візантії охрестити печенігів Кегена і Тираха^[81].

Унікальне поєднання в одній особі спеціаліста з історії Візантії, тюрколога та класичного філолога дозволило зробити переворот у тюрко-візантійських сту­діях. Підсумовуючи здобутки Моравчика у цій галузі, слід виділити основні: зроб­лене на основі вивчення багатьох списків видання DAI, узагальнення і ре­тель­­не опрацювання візантійської частини писемних джерел до проблеми, роз­гляд ряду конкретних історичних подій. Моравчик при­вернув увагу світового наукового спів­товариства до ролі в історії Візантії і Єв­ро­пи північних (по відношенню до Чорного моря) тюркських народів, яким в історіографії, на від­мі­ну від тюрків південних (сельджуків та османів) при­ді­ля­ло­ся завжди значно менше уваги. Учнем та продовжувачем академічної традиції Д. Моравчика був угорський філолог Іштван Копітанфі (István Kapitánffy, 1932-1997)[82].

Друга світова війна та післявоєнний переділ світу, прихід до влади у біль­шості країн Центральної та Південно-Східної Європи комуністичних режимів, початок “холодної вій­ни”, за­гальна зміна парадигми науки в цілому не могли не вплинути на роз­виток істо­ричної науки у всьому світі. По-новому було перекроєно кордони післявоєнної Європи. СРСР закріпив за собою Закарпаття, Бесарабію та Північну Буковину, Румунія повернула Трансільва­нію, а Болгарія – Пд. Добруджу.^[83] Користуючись становищем держави-пере­мож­ниці, СРСР зумів поставити до влади в Угорщині, Ру­мунії та Болгарії ко­му­ніс­тичні уряди. Ці країни поступово втягувалися у зов­нішньо­політичну орбіту Ра­дян­ського Союзу, у них насаджувалася марксистська наукова доктрина^[84], посилився вплив радянських гуманітарних наук.

Крім насаджування марксистської методології, спільною тенденцією для історичних шкіл Румунії, Болгарії та Угорщини, принаймні у перші десятиліття комуністичного панування, було заперечення авторитету істориків “старої школи” та рух на історичне зближення зі “східними слов’янами” – сучасні історичні реалії проектувалися в минуле. Так, у Болгарії розпочалася (і тривала до самого падіння Берлінського муру) боротьба з істориками, які писали про тюркський елемент в етногенезі, культурі та історії болгарського народу, зокрема з творчою спадщиною Петра Мутафчієва, якого оголосили фашистом^[85]. У румунській історіографії до кінця 50-х років панувала теза про спільне походження слов’ян та румунів^[86] (щоправда, румунські історики доволі швидко повернулися на національні позиції).^[87] Надання особливої “позитивної ролі” східним слов’янам, Русі та Росії в історії Угорщини було характерним також для праць частини угорських істориків (у т.ч. медієвістів, зокрема, Емми Лєдерер (Emma Léderer), Івана Бертеньї (Iván Bertényi)^[88], Антала Барти (Antal Bartha).^[89]

Відбулася також зміна наукових зацікавлень. Угорська історична наука формально перейшла на марксистські позиції після т.зв. “по­во­ро­ту” 1948 р. (що відзначався остаточною націоналізацією промисловості, пе­ре­хо­дом на “соціалістичні рейки”).^[90] Майже всюди методологічні зміни супроводжувалися і організаційними.^[91]

Внесок угорських вчених другої пол. ХХ ст. у вивчення проблеми стосунків Візантії кочівників Пн. Причорномор’я можна визначити як суму напрацювань угорського сходознавства, візантиністики, медієвістики (у вузькому значенні до­слід­жен­ня історії Угорщини та її сусідів у ІХ–ХІ ст. на базі писемних джерел) та археології. Так склалося, що в угорській історіографії всі ці галузі нерозривно пов’язані: через скупість джерел до ранньої історії та так званої передісторії угорців^[92] майже всі дослідження на цю тему є міждисциплінарними.

Вважається, що засновники угорської тюркології, А. Вамбері та З. Гомбоц, не змогли сворити власних наукових шкіл, хоча діяльність З. Гомбоца вплинула на напрямок наукових зацікавлень Д. Моравчика. На інтерес Моравчика та Кароя Цегледі (Károly Czeglédy) до ранньої історії угорців сильно вплинув Д. Немет, а таких визначних угорських вчених як Лайош Лігеті (Lajos Ligeti), Іштвана Мандокі Конгур (István Mándoky Kongur) та Іштвана Вашарі (István Vásáry) можна вважати його учнями. ^[93]

Багаторічному професору Будапештського ун-ту Лоранда Етвеша К. Цегледі (1914-1996)^[94]  належить ряд джерелознавчих та історичних робіт, які торкаються походження та ранньої історії хозарів, угорців, печенігів, куманів та ін. кочових народів, історії євразійських сте­пів VI-IX ст. н.е. в цілому.^[95]  K. Цегледі висунув ряд трактувань та гіпотез, зокрема про походження назв та локалізацію історичних районів Λεβεδια та Ἀτελκoύζoυ,^[96] раннє датування згадуваних у DAI конфліктів між печенігами та угорцями. Угорський дослідник також віднайшов згадки про народ Xangār (Kangarāyē), який пов’язують з печенігами, у сирійських джерелах середини 6 ст.^[97]

Угорський сходознавець Тору Сенга (Toru Senga) віднайшов тибетське джерело 8 ст., яке ймовірно описує печенігів до переселення в Європу.^[98] Іштван Вашарі є автором праць, які стосуються мови куманів,^[99] походження етномімів Qun/Quman, Qıpçaq, Qanglı, and Tatar,^[100] а також цікавої монографія про історію військової пристуності куманів і татар на Балканах у 12-14 ст.^[101] Знавець кавказьких мов Мартон Іштвановіч (Márton Istvánovits) привернув увагу дослідників до грузинських джерел з історії печенігів.^[102]

Предметом зацікавлень Яноша Харматта (János Harmatta, 1917-2004) була головним чином доісламська Центральна Азія, однак йому належить кілька робіт, які стосуються “європейської”  історії печенігів. У статті “Пле­ме­на з кольо­ро­ви­ми кіньми” він розвинув думки Немета про назви пе­ченізьких пле­мен, по­дані Кон­стян­ти­ном Багрянородним, і дійшов до висновку, що вони пов’язані з по­зна­чен­ням сторін світу кольорами, яке побутувало у середньовічних тюрк­ських пле­мен^[103]. Вивчав Харматта і питання заселення печенігами міст.^[104]

Лайош Лігеті (1902-1987), який, у свою чергу,  вважається вчителем більшості сучасних угорських сходознавців,^[105] досліджував вплив тюркських народів на мову угорців та продовжив традиції угорського сходознавства у вивченні Codex Cumanicus.^[106] Тюрколог Ласло Рашонь (1899–1984)^[107] про­тя­гом всієї наукової діяльності займався дослідженнями власних імен тюрк­ського по­ход­ження в угорській мові, розробляв проблеми тюрської оно­мастики. Він за­ли­шив ве­ликий архів, зокрема картотеку “Ономастикону”, яка налічує понад 60 тис. карток.^[108] Rásonyi вивчав куманські антропоніми,^[109] звертався до питання про булаків та огузів у Середньовічній Трансильванії^[110], вперше після Д. Расовського вивчав проблему стосунків узів-торків з Угорщиною та Візантією^[111]. Думки Рашоня про минуле доосманських тюрків на Дунаї,^[112] їхній вплив на народи Центральної та Східної Європи, особливо на Угорщину та Румунію, було підсумовано у монографії Мости через Дунай. ^[113]

Одним з провідних сучасних угорських тюркологів є Андраш Рона-Таш (András Róna-Tas), засновник Відділу алтайських студій у Сегеді.^[114] Головним предметом зацікавлень вченого є тюркська епі­гра­фі­ка^[115], вчений працює і над питаннями тюркського впливу на угорців часів дер­жа­во­творення^[116]. У 1997 р. вийшла його фундаментальна монографія “Мадяри і Єв­ро­па у ранньому середньовіччі”^[117], де на базі писемних та археологічних джерел було зроб­лено спробу цілісного опису Центральної та Східної Європи ІХ–Х ст. у її етніч­ній різноманітності.

Рона-Таш є також натхненником Сегедської групи з дослідження протоісторії (Szeged Proto-History Research Group), яка існує з 1974 р., і до якої, зокрема, належить Іштван Зімоньї (István Zimonyi), угорський сходознавець, який вивчає та видає східні джерела з ранньої історії угорців та їхніх сусідів, є автором праць з ранньої історії печенігів, історії кочівників у Карпатському басейні^[118]. До Сегедської історичної школи належить і Сільвія Ковач (Szilvia Kovács), яка у 2012 р. захистила дисертацію на тему Історія куманів перед інвазією монголів^[119], і є автором численних публікацій з історії куманів. Професор Сегедського ун-ту Польгар Сабольч (Polgár Szabolcs), залучаючи латинські, візантійські та східні джерела, розглядає питання печеніго-угорських стосунків, торгівлі на північному узбережжі Чорного моря, місця хазарів, угорців та печенігів в історії цього регіону^[120]. Аттіла Ковач (Attila Kovács) (у 2005 р. захистив в докторську дисертацію з історії буртасів у домонгольський період) запропонував альтернативне бачення розміщення і статусу печенізьких племен у Пн. Причорномор’ї 10 ст.^[121] Ранньою історією печенігів та огузів та їхньою присутністю в Угорщині займається історик з м. Сегед Аттіла Катона-Кіш (Atilla Katona-Kiss).^[122]

На міждисциплінарному стику сходознавства та інших галузей гуманітарних наук лежить проблема номадизму, під якою слід розуміти сукупність системних досліджень про історію та культуру кочових суспільств різних континентів. Зважаючи на особливості ранньої історії угорського народу та Угорщини як те­риторії, системне вивчення кочівників не могло залишитися без уваги угорських істориків. Одним з ранніх дослідників номадизму в угорській історіографії був А. Барта. У ряді статей^[123] та монографії “Угорське суспільство ІХ–Х ст.”^[124] він, намагаючись відштовхуватися якщо не від марксистської методології, то термінології радянського зразка^[125], розглядав питання співіснування у Сх. Єв­ро­пі плужного землеробства та кочового скотарства, прийшов до висновку, що їх син­тез давав вагомі економічні результати. Водночас, А. Барта підкреслював, що угор­ці зі слов’янами творили суспільно-економічний сим­біоз, тоді як печеніги бу­ли антагоністами землеробів^[126]. У поєднанні з по­стій­ним підкресленням вченим не­гативної ролі Німеччини та позитивної – східних слов’ян, його розгляд ролі етн­осів Сх. та Центр. Європи у ранньому середньовіччі є доволі тенденційним.

У листопаді 1978 р. за ініціативи угорської сходознавиці Ільдіко Ечеді (Ildikó Ecsedy) відбулася спільна конференція Комітету Сходознавчих студій Угорської АН та Товариства імені Шандора Кьорьоші-Чома “Кочові суспільства і державні утворення”, в якій взяли участь у т.ч. до­слід­ники середньовічних кочівників Пн. Причорномор’я – К. Цегледі, А. Рона-Таш, Д. Дьйорфі, угорські археологи – Іштван Ердеї (István Erdélyi), Іштван Фодор (István Fodor), Чонад Балінт та ін^[127]. (Сучасний погляд на роль кочівників в історичному процесі представлено у статті І. Зімоньї Кочівники Єврізійського степу та їхні сусіди).^[128]

Незважаючи на всі політичні та ідеологічні перипетії, в “соціалістичній” Угорщині продовжилося вивчення давньої історії угорців за візантійськими та латинськими писемними джерелами, у країні залишилися працювати Д. Моравчик, Д. Дьйорфі, M. Дьйоні (водночас країну залишили такі історики-медієвісти як Фехер Матіяш Йєню (Fehér Mátyás Jenő) та Імре Боба (Imre Boba)[129].

Незважаючи на те, що головним предметом наукових зацікавлень Д. Дьйорфі (1917-2000) ^[130] була передісторія та рання історія, історична географія Угорщини, він і після своєї монографії Печеніги і мадяри продовжував цікавитися питаннями минулого неугорських кочівників. Йому належать праці про етимологічне та семантичне наповнення залишків печенізької та куманської мови в писемних джерелах,^[131] про інтеграцію залишків цих народів в угорське суспільство.^[132] Увага Дьйорфі була прикута до важливих епізодів угорсько-печенізьких стосунків кінця ІХ ст., складу печенізьких племен, місць розселення та часу появи печенігів у Європі (зокрема, сумніву було піддано хронологію печеніго-візантійських стосунків за Хронікою Регіно з Прюм) в цілому та в Угорщині зокрема.^[133]

Описуючи розселення кочівників, Д. Дьйорфі вдався до перенесення за­лу­че­них ним з праць Рубрука та дель Плано Карпіні маршрутів кочування мон­голь­сь­ких ханів між Дніпром і Уралом на реалії Пн. Причорномор’я і Ниж­нього По­ду­на­в’я ІХ–Х ст. На його думку, зимові кочовища ханів печенізьких пле­мен, згаданих у праці Констянтина Багрянородного, були у в нижній течії рі­чок Жиу, Олт, Ведя, Арджеш, Яломіца, Сірет, Прут, Дністер, Пд. Буг, Дніпро, До­нець і Дон, а літні – ви­ще по течії, обмежені лінією лісів. Теза щодо роз­ташування зимових і літніх сто­янок вождів кочівників була ним перенесена і на угорські племена: цьому при­свя­чувалася розлога стаття “Про систему роз­селення угорців – завойовників бать­ків­щини”, що вийшла у 1975 р.^[134]

Цілісна картина історії угорців у їх стосунках з су­сідами від кін. ІХ ст. до сер. Х ст. була викладена дослідником у статті “За­вою­ван­ня батьківщини, розселення та походи угорців” від 1985 р.^[135] У тій же статті дослідник чи не вперше в угорській історіографії завів мову про вплив кліматичних факторів на міграції кочівників східноєвропейських степів ІХ-ХІ ст.^[136], яким згодом було присвячено окреме дослідження – “Карпатський басейн і Етелькузу тисячу років тому”^[137].

Стосунки Візантії з печенігами та половцями, в т.ч. за участі угорців, стали предметом зацікавлень сучасних угорських дослідників – Ференца Макка (Ferenc Makk),^[138] Мартона Тьошера (Márton Tősér)^[139], С. Ковач^[140], Аттіли Ковача.^[141] Печеніго-угорські стосунки вивчалися в роботах Дьюли Крішто (Gyula Kristó, 1939-2004),^[142] Йожефа Герича (József Gerics),^[143] Яноша Сабо (János B. Szabó).^[144] Ласло Сегфю (László Szegfű), Габор Багі (Gábor Bagi) та Янош Больок (János Bollók) зверталися до проблеми поселення пе­че­ні­гів хана Тонузоби в Угорщині часів правління князя Такшоня (943–972).^[145] Незважаючи на те, що роль печенігів інших не-угорських кочівників як допоміжних військових сил в угорській короні досить вичерпно було представлено в монографії Гансгерда Гьокеняна (Hansgerd Göckenjan)^[146], угорські медієвісти далі вивчають це питання.^[147] Нора Беренд (Nora Berend) цікавиться проблемою інтеграції не-угорських народів в угорському середньовічному суспільстві.^[148]

Територія сучасної Угорщини (на відміну від земель Румунії, Болгарії, Сербії^[149]) розташована поза межами зони ак­тив­­них контактів між кочівниками і Візантією у Х–ХІ ст. Крім того, угорські археологи, як правило, скептично ставляться до можливості знайти у Карпатському басейні залишки матеріальної культури кочівників (не-угорців), датовані Х-ХІ ст.^[150] Не виключеною є і певна політична інструменталізація цього питання. З одного боку, угорські вчені вважають, що угорська тематика була дискримінованою в СРСР,^[151] а румунські дослідники навмисно видавали угорські поховання у Трансільванії за печенізькі або куманські^[152], з іншого боку, можливе і протилежне трактування – що залишки матеріальної культури не-угорських кочівників трактуються як угорські.^[153]

Показовою у цьому розрізі є дискусія про “етнічну” приналежність глиняних котлів, поширених на території Угор­щи­ни, колишньої Югославії, Румунії, Болгарії, Молдови і України,^[154] або ж нещодавня спроба Жольта Петкеша (Zsolt Petkes) поставити під сумнів належність вудил без перегину виключно до печенізьких поховань.^[155]

У огляді досягнень угорської середньовічної археології щодо вивчення ко­чівників на території Угорщини (станом на 1964 р.) І. Ердеї зауважив, що угор­ська наука не може відрізнити поховання угорських племен від поховань ін­ших народів вказаного періоду, перш за все від печенізьких, щодо половецьких спо­стерігається більший прогрес^[156]. Д. Дьйорфі пізніше теж відзначив (незважаючи на те, що йому були відомі праці С. Плєтньової та Г. Фьодорова-Давидова),^[157] що немає ще чітких критеріїв для вирізнення саме пе­­че­­нізь­­ких поховань з маси інших^[158]. Ч. Балінт, перебуваючи під впливом типології кочівницьких поховань, запропонованої С. Плєтньовою, у свій час запропонував вважати печенізькими ті знайдені в Угорщині поховання, які містили шкіру-опудало коня,^[159] але ця версія не була підтримана угорськими дослідниками.^[160] Алан Кралованскі (Alán Kralovánszky) у 1960-х вважав печенізькими деякі поховання у долині р. Сарвіз (цікавою особливістю цих поховань було поміщення до могил тотемних тварин),^[161] але у 1985 р. відмовився від цих тверджень на користь таки угорського походження цих поховань.^[162] Cтаном на сер. 80-х рр. ХХ ст. вважалося, що печенізькими є ряд мо­гиль­ників, розташованих поблизу оз. Нойзідлер, а також у р-нах Феєр (Fejér) і Тольна (Tolna, між оз. Балатон і Дунаєм).^[163]

У 1996 р. в рамках відзначення чергової річниці honfoglaló вийшов ілюстрований каталог знахідок середньовічних кочівників (не-угорців) в Угорщині, де було підсумовано результати багатьох років археологічних розкопок в Угорщині. Окремі статті було присвячено печенігам, куманам та ясам.^[164] Пишучи про печенігів в Угорщині, Габор Хатхазі (Gábor Hatházi) традиційно нарікає на спорадичність археологічних знахідок (у т.ч. через схожість поховань печенігів з похованнями угорців раннього періоду) та опирається головним чином на писемні джерела^[165] та топоніми. На його думку, основний масив печенізьких поселень у Мезьофьольд (Mezőföld, частина Тисо-Дунайської низовини) був розміщений в долині р. Сарвіз у 10-12 ст., і таке розміщення мало на меті сторожову службу печенігів на перехресті торгових та паломницьких шляхів з Західної Європи до Візантії. ^[166] Угорцям не шкода було віддати печенігам заболочені землі, які були мало придатні для землеробства, однак годилися для випасу худоби.^[167] Ференц Хорват (Ferenc Horváth) і Габор Хатхазі вважають, що печенізьке населення в Угорщині часів Арпадів (11-13 ст.) не було чисельним – 1-2% від загального або навіть менше.[168]

Археологічному вивченню залишків діяльності печенігів, огузів, половців та ясів присвячено роботи Арпада Надя (Árpád Nagy, 1945-1989)^[169], Ласло Шельмеці (László Selmeczi)^[170], Габора Хатхазі ^[171], Андраша Палоці-Хорвата (András Pálóczi-Horváth).^[172] Певна увага приділяється вивченню антропометричному вивченню решток з поховань кочівників, новим перспективним напрямком є вивчення ДНК з поховань кочівників.[173]

Особливо слід виділити монографію А. Палоці-Хорвата – Печеніги, Кумани, Яси: степові народи у середньовічній Угорщині^[174], яка вийшла кількома мовами. Незважаючи на спеціалізацію автора на матеріальній культурі (реконструкція поселень, одягу), Палоці-Хорват опирається в основному на писемні джерела, а археологічні знахідки подано в якості ілюстрацій (розділ про печенігів ілюстровано, серед іншого, зовбраженнями листоподібних амулетів та вудил без перегину).^[175] У науково-популярній манері автор розповідає коротку історію печенігів, їхніх стосунків з угорцями та сусідніми державами, основні риси матеріальної культури, історію поселення в Угорщині.^[176] Початки міграції печенігів в Угорщину дослідник пов’язує з печеніго-візантійськими конфліктами.^[177] У 2014 р. вийшов доповнений свіжими археологічними даними та  більш розгорнутий (додано розділ про узів) варіант цієї монографії.^[178]

Загальні роботи з археології кочівників залишили І. Ердеї,^[179] Ч. Балінт.^[180] Окремої згадки заслуговує точка зору Балінта на те, що він називає Steppenfixierung або Orient-preference у центрально- та східноєвропейській археології.^[181] Угорський археолог вважає, що неправильно сліпо переносити традиції матеріальної культури азійських кочівників на народи (аварів, угорців, болгар та ін.), які тривалий час перебували під впливом своїх європейських сусідів. Балінт фактично заликає угорську історичну відмовитися від захоплення кочовим походженням угорців, натомість підкреслює їхню європейську сутність. Один з провідних угорських медієвістів Ференц Макк у творі Угорська зовнішня політика 896-1196 пише: “Не викликає сумніву, що боротьба угорських королів захищала європейську цивілізацію та християнство від східних кочівників”[182].

Таким чином, угорська історіографія за 150 років пройшла шлях від гордості кочовим походженням угорців, їхнім спорідненням з іншими кочівниками, які у Х-ХІ ст. мешкали та території Північного Причорномор’я – печенігами, узами, половцями, від пошуку східної першобатьківщини, угорського туранізму, до певного заперечення чи применшення ролі кочівників в історії Угорщини, яке проявляється у запереченні неугорського характеру пізньокочівницьких поховань та інших знахідок (глиняних котлів, вудил без перегину) не тільки на території історичної Угорщини, але і земель, якими проходили угорці на шляху до “набуття батьківщини”, низькій оцінці відсотку неугорського кочового населення в середньовічній Угорщині, підкресленні європейського шляху середньовічної Угорщини[183]. На нашу думку, велику роль у такій зміні тенденцій відіграв політичний фактор.

Якщо у середині ХІХ – середині ХХ ст. угорські інтелектуали намагалися протиставити пангерманізму та панславізму хоча б позірний союз східних (“туранських”) народів, певний час підкреслювали кочовий характер середньовічних угорців (дійшло до заперечення спільності мови та походження угорців з осілими та миролюбними фіно-угорськими народами), шукали природного союзника в особі Туреччини, а лідери угорських нацистів вірили у вищість тюрко-угорської раси від інших європейців, у т.ч. від германців (Ференц Салаші навіть сповідував своєрідну ідеологію хунгаризму)[184], то після 1945, а особливо після поразки угорського повстання 1956 р. частина угорських істориків завела мову про позитивний та плідний характер стосунків угорців зі “слов’янами” та негативний – з кочівниками та “германцями”. Падіння Берлінського муру і соціалістичного режиму в Угорщині, входження країни до ЄС супроводжується одночасним запереченням важливості неугорських кочівників (печенігів, ясів, кунів) в історії середньовічної Угорщини, підкресленням європейськості угорців та Угорщини.

Однак політичні тенденції у гуманітарних студіях Угорщини не применшують важливої ролі, яку відіграють угорські сходознавці, історики та археологи у вивченні пізніх кочівників (печенігів, узів, половців, монголо-татар) Східної Європи.

---

From Admiring the Nomads to Moving Away from the Steppenfixierung:

Paradoxes of the Hungarian Historiography in the Study of Pechenegs, Uzes, and Cumans

Modern national historiographies emerged as part of the national awakenings in Central Europe. The origin of the Hungarians, the conquest of the homeland, the presence of Hungarians in Europe, and coexistence with other peoples – those were the key issues raised by the representatives of the Hungarian historiography.

The first extant written sources on the Hungarian history (such as Gesta Hungarorum) identified the Hungarians’ ancestors with other nomads – Pechenegs, Uzes, and Cumans – who at one time migrated from Asia to Europe. The interest in nomads in the 19^th and early 20^th century was largely determined by political factors. Surrounded by Slavic and Germanic peoples, Hungary felt endangered by and in threat of isolation due to the rise of Pan-Germanism and Pan-Slavism, as well as the national revival of Romanians.

That is why Hungary’s political elite focused on contacts with Turkey and the East in general, and scholars reasonably searched for eastern roots of the Hungarians studying the Hungarian history in connection with the history of other nomads and taking a great interest not only in Finno-Ugric but also in Turkic languages, as well as in Latin, Byzantine and Oriental written records on the history of Hungarians, Pechenegs, and Cumans. The warlike nature of the nomads was contrasted with the ‘peaceful’ peoples inhabiting the North Europe (Sami, Finns, Komi, etc.). This is how the phenomenon of Hungarian Turanism emerged.

The achievements of the Hungarian historiography in the 19^th and early 20^th century in the study of non-Hungarian nomads in Hungary (P. Horváth, Gy. Fejér, L.von Szalay, P. Hunfalvy, Gy. Pauler, I. Gyárfás, J. Jerney, B. Kossányi, I. Polány, J. Belitzky, I. Kniezsa, L. Madarassy, Gy. Miskolczi, Gy. Mészáros), their archaeological records (G. Nagy, Gy. Nagy Kisléghi, Sz. Kálmán, N. Fettich), their languages, Byzantine and Oriental chronicles (G. Kuun, M. Kmoskó, Z. Gombocz, Gy. Németh, G. Fehér, Gy. Moravcsik, Gy. Györffy, L. Rásonyi, M. Gyóni) are largely attributable to the fascination with the nomads prevalent in the Hungarian historiography at the time.

The political situation after the defeat of Hungary in WWII and so much so after the Revolution of 1956, forced some Hungarian scholars (E. Léderer, I. Bertényi, A. Bartha) to write about the negative impact of the nomads and Germanic peoples as opposed to the positive impact of the Slavs in the Hungarian history. Nevertheless, the archaeological, medieval, oriental, and Byzantine studies in Hungary, even during the communist rule, greatly succeeded in exploring the history of Pechenegs, Uzes, and Cumans within the framework of the Hungarian and European history (K. Czeglédy, A. Róna-Tas, I. Zimonyi, I. Erdélyi, A. Pálóczi-Horváth, G. Hatházi, L. Selmeczi, G. Kristó).

The fall of the Berlin Wall and the EU membership have brought about some changes in the overall trends of Hungarian historians when referring to their nomadic past and the nomads, who accompanied the Hungarians along the historic path.  Csanád Bálint, one of the leading Hungarian archaeologists, has stated the need to move away from the Steppenfixierung (or Orient-preference) and to pay more attention to the European component of Hungarian early history. But even so, the political trends in Hungary’s humanities studies do not downplay the role of Hungarian orientalists, historians, and archaeologists in the studies of the East Europe’s late nomads.

Keywords: Hungarian Historiography, Pechenegs, Uzes, Cumans.

---

Покликання:

[1] Сільвія Ковач та Іштван Зімоньї зробили спробу огляду стосунків угорців з кочівниками у Х-ХIV ст.: Szilvia Kovács, István Zimonyi. Кочевники и Венгры в X-XIV вв. Труды Института востоковедения РАН, Тюркские кочевники в Азии и Европе: цивилизационные аспекты истории и культуры, 2018, 7, 146-168.

[2] Див.: Éva Kincses Nagy. A turáni gondola. Őstörténet és nemzettudat, 1919-1931: Az 1988. áprilisában Szegeden rendezett egynapos ülésszak előadásai, ed. by Éva Kincses Nagy. (Szeged, 1991), 44-49; Joseph A. Kessler. Turanism and Pan-Turanism in Hungary, 1890-1945. PhD thesis. (Berkeley, 1967).

[3] Péter Horváth. Commentatio de initiis, ac maioribus Iazygum et Cumanorum eorumque constitutionibus a Horvath ex probatis scriptoribus et authenticis documentis depromta, anno 1801. (Pestinum, 1801); György Fejér. A kunok eredete. (Pest, 1850).

[4] Ladislaus von Szalay. Geschichte Ungarns. (Pest, 1866); Pál Hunfalvy. Etnographie von Ungarn. (Budapest, 1877); Gyula Pauler. A Magyar nemzet története az Árpádházi királyok alatt. Vol. 1-2 (Budapest, 1899); Idem. A Magyar nemzet története: Szent Iszvánig. (Budapest, 1900). Публікація джерел: A magyar honfoglalás kútfői, ed. Gyla Pauler and Sándor Szilágyi. (Budapest, 1900).

[5] István Gyárfás, A Jász-Kúnok Tőrténete. (Kecskemét, Szolnok and Budapest, 1870–1885).

[6] Вважається, що етнонім Qun (Kun) – угорська назва куманів. Щодо етимології цього слова серед тюркологів немає одностайності. Див.: Валери Стоянов. Куманология. Опити за реконструкция. (София, 2006), 49-53.

[7] Codex Cumanicus Bibliothecae at Templum Divi Marci Venetiarum, ed. Géza Kuun. (Budapest, 1880).

[8] Першим (1828 р.) редактором і науковим коментатором Codex Cumanicus був Мартін Гайнріх Кляпрот (Martin Heinrich Klaproth): Salaville Sévérien. Un manuscrit chrétien en dialecte turc: le “Codex cumanicus”. Échos d’Orient, 1911, 14, 90, 278-286, 278.

[9] János Jerney. A magyarországi besenyőkről. A magyar tudós társaság évkönyve, 1842, 5, 144-184. Ще раніше з’явилася праця Adam Rajcsányi De bissenis regni Hungariae, eorumque comitibus (Posonii, 1757), яка не мала наукового характеру.

[10] Оскільки угорська мова має цілий пласт запозичень з тюркських мов, час і обставини цих запозичень (у т.ч. від печенігів та куманів) стали для угорської історіографії важливим джерелом для вивчення етногенезу та ранньої історії угорського народу: István Zimonyi. The state of the research on the prehistory of the Hungarians: historiography: oriental sources, history of the Steppe. Research on the prehistory of the Hungarians: a Review.  Papers presented at the meetings of the Institute of Archaeology of the HAS, 2003-2004, ed. Balázs G.  Mende. (Budapest, 2005), 87-102, 93.

[11] Про нього: Hansgerd Göckenjan, István Zimonyi, Orientalische Berichte über die Völker Osteuropas und Zentralasiens im Mittelalter: die Ǧayhani-Tradition (Ibn Rusta, Gardīzī, Ḥudūdal-ʻĀlam, al-Bakrī und al-Marwazī). (Wiesbaden, 2001), XIIIff.

[12] До 1000-літнього ювілею honfoglalás Геза Куун видав “Східні джерела: Східні джерела про угорське набуття батьківщини”, де є чимало інформації арабських та перських авторів про печенігів: Géza Kuun. Keleti kútfők: A magyar honfoglalás kútfői. (Kolozsvár, 1898). Окреме дослідження було присвячено Гардізі: Idem. Gurdezi a törökökről. Keleti Szemle, 1901, 2, 1-5, 168-181ff.

[13] Див.: Károly Czeglédy. Monographs on Syriac and Muhammadan sources in the literary remains of M. Kmoskó. Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae, 1954, 4, 1/3, 19-91.

[14] János Karácsonyi. Néhány besenyő és kun helynevünkről. Magyar nyelv, 1921, 17, 9-10, 211-212. Див. також: Anita Rácz. Népnevek és helynevek (Tézisek egy kutatási programhoz). Névtani értesítő, 2005, 27, 143-152.

[15] István Kniezsa. Magyarország népei a XI-ik században. Emlékkönyv Szent István király halálának kilencszázadik évfordulóján, 1938, II, 365-472. На цю тему див. також: Karl H. Menges. Etymological notes on some Päčänäg Names. Byzantion, 1944-1945, 17, 256-280. Всього в історичній Угорщині налічується не менше 70 топонімів, в назві яких є корінь Besenyő [Pecheneg].Чимало мають також корінь Kun.

[16] Willi Bang. Über den Volksnamen besenyő. Túrán, 1918, 3, 6-7, 436-437; Zoltán Gombocz. Über den Volksnamen Besenyő. Túrán, 1918, 3, 4, 209-215.

[17] Про нього див.: András Róna-Tas. Németh Gyula. (Budapest, 1990).

[18] В Угорщині існують також історичні області Kiskunság (Мала Куманія) and Jászság (Язигія).

[19] Повна бібліографія: Gyula Németh, Törökök és magyarok, vol. 2 Oszmán törökök. (Budapest, 1990), 287-312.

[20] Julius Németh. Zur Kenntnis der Petschenegen. KCsA, 1922, 3, 219-225. У 1930 р. з’явився розширений та доповнений варіант цього дослідження: Idem. Die Petschenegischen Stammesnamen. Ungarische Jahrbücher, 1930, 10, 27-34. В 1940 р. вчений звернувся до розшифрування етноніму Kun: Idem. Die Volksnamen Quman und Qūn. KcsA, 1940, 3, 95-109.

[21] Idem. The runiform inscriptions from Nagy-Szent-Miklós and the runiform scripts of Eastern Europe. Acta Linguistica. 1971, 21, 1-2, 1-52.

[22] Idem. A honfoglaló magyarság kialakulása. (Budapest, 1930).

[23] Феликс Ф. Каниц. Колумб на Балканите. (Геза Фехер. Живот, пътувания и науч. дело). (София, 2000).

[24] Géza Fehér. Die Petschenegen und die ungarischen Hunnensagen. KcsA, 1921, 2, 123-140, 125. Це припущення не знайшло підтримки в угорській історіографії. З його критикою виступив Дьюла Цебе: Gyula Czebe. Turco-byzantinische Miszellen (I). KCsA, 1922, 3, 209-219. На карті, яка міститься у дослідженні Д. Дьйорфі, плем’я Чабан розміщено між Доном і Донцем: György Györffy. Sur la question de l’établissement des Petchénègues en Europe. Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae, 1972,  25, 283-292. [Рис. 1.].

[25] Géza Fehér. Bulgarisch-Ungarische Beziehungen in den V-XI Jahrhunderten. (Budapest, 1921); Géza Fehér. Zur Geschichte der Steppenvölker von Südrussland im 9-10. Jahrhundert. Studia Slavica Academiae Scientiarum Hungaricae, 1959, 5, 3-4, 257-326.

[26] Darkó Eugen. Zur Frage der urmagyarischen und urbulgarischen Beziehungen. KcsA, 1924, 4, 292-301.

[27] Gyula Czebe. Turco-byzantinische Miszellen (I). KCsA, 1922, 3, 209-219; Idem. Turco-byzantinische Miszellen (II). KcsA, 1924, 4, 306-310.

[28] Carl Brockelmann. Mahmud al-Kašgharī über die Sprachen und die Stämme der Türken im 11 Jahrhundert. KcsA, 1921, 1, 26-40. Про нього: Károly Czeglédy. Carl Brockelmann (1868-1956). Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae, 1957, 7, 1-3, 105-107.

[29] Gyula Moravcsik. Nikolaos Mystikos a “nyugati turkok”-ról. KCsA, 1921, 1, 156-157; Idem. Ungarische Bibliographie der Turkologie und der orientalisch-ungarischen Beziehungen. 1914-1925. KCsA, 1926, 2, 3, 199-236.

[30] György Györffy. Besenyők és magyarok. KCsA, 1940, 5, 397-500. Рецензія: István Kniezsa. Győrffy György: Besenyők és magyarok. Budapest, 1940. (Klny. a Kőrösi Csoma Archívumból). Századok, 1943, 7-10, 472-475.

[31] Доволі вичерпний перелік місць поселення печенігів в Угорщині було подано Маргіт Сьоколай: Margit Szokolay. A magyarországi besenyőtelepekről. Föld és Ember, 1929, 9, 2, 65-90.

[32] Béla Kossányi. Az úzok és kománok történetéhez a XI–XII. Században. Századok, 1923-1924, 57–58, 1-6, 519-537.

[33] István Polány. A nyugatmagyarországi magyar elem (lövőőrök, székelyek és besenyők) kipusztulása. Vasi szemle,, 1936, 3, 1-2, 36-69.

[34] János Belitzky. A nyugat-dunántúli és felvidéki besenyő telepek. Emlékkönyv Domanovszky Sándor születése hatvanadik fordulójának ünnepére. (Budapest, 1937), 59-95.

[35] István Kniezsa. A nyugat-magyarországi besenyők kérdéséhez. Emlékkönyv Domanovszky Sándor születése hatvanadik fordulójának ünnepére. (Budapest, 1937), 323-337.

[36] Ödön Boncz. A kun és magyar viselet az utolsó Árpádok és az Anjouk alatt. Archaeologiai értesítő, 1887, 193-207. (про костюм куманів і мадярів); Gyula Mészáros. Magyarországi kún nyelvemlékek (Budapest, 1914); László Madarassy. Kunok Istene [Бог кунів]. Magyar nyelv, 1928, 24, 3-4, 121-122; Gyula Miskolczi. A kúnok ethnikumához. Történeti szemle, 1918, 7, 1-2, 23-52. Огляд досягнень угорської історіографії до 1945 р. з вивчення історії та мови куманів див.: Валери Стоянов. Куманология. Историографски ескизи,Т. 1. (София, 2009).

[37] A magyarság őstörténete, ed. Lajos Ligeti. (Budapest, 1943). Серед авторів: Miklós Zsirai, Lajos Ligeti, Kun Tibor Halasi, Károly Czeglédy, József Deér, István Kniezsa, Gyula László, Béla Gunda, János Nemeskéri, Mátyás Gyóni, Béla Kossányi.

[38] Géza Nagy. A régi kunok temetkezése. Archaeologiai értesítő, 1893, 13, 105-117 (про давні поховання кунів); Idem. A magyarhoni lovas sírok. Archaeologiai értesítő, 1893, 13, 223–234 (про поховання з кіньми в Угорщині); Idem. Hadtörténelmi emlékek az Ezredéves Kiállításon. Archaeologiai értesítő, 1896, 16, 344-365. Gyula Nagy Kisléghi. Arankavidéki halmok. Archaeologiai értesítő, 1907, 27, 3, 266-279 (про гіпотетичні археологічні сліди печенігів у Банаті); Idem. Az óbessenyői őstelep (Torontál megye). Archaeologiai értesítő, 1909, 29, 2, 146-154; Idem. Az óbessenyői őstelep in Archaeologiai értesítő, 1911, 31, 2, 147-164 (про поселення печенігів); Szabó Kálmán. Az Alföldi Magyar Nép Művelődéstörténeti Emlékei (Budapest, 1938). Див. також оглядову працю про поховання X-XI ст. у Карпатському басейні: Sarolta Tettamanti. Temetkezési szokások a 10-11. században a Kárpát-medencében. Studia Comitatensia, 1975, 3, 79-123. Нандор Феттіх описав листовидну частину кінської збруї, яку вважають печенізькою: Nándor Fettich,  A honfoglaló magyarság fémművessége. Die Metallkunst der landnehmenden Ungarn. (Budapest, 1937), 51. Детальна бібліографія з археологічного вивчення Дунайського регіону до 1945 р.: A Közép-Dunamedence régészeti bibliográfiája a legrégibb időktől a XI. Századig, ed. János Banner, Imre Jakabffy (Budapest, 1954). Загальний огляд історії угорської археології: Csanád Bálint. Hungarian contributions to the archeology. Hungarian Studies, 1997, 12, 1-2, 17-26.

[39] Lajos Bartucz. Egy régi kuntelep embertani feltárása. (A Karcag – Ködszállási ásatások). Antropológiai Füzetek, 1923, 4-6, 81-86.

[40] Csanád Bálint. Hungarian contributions to the archeology, 24.

[41] Recensământul general al populaţiei României 1930. Vol. 2. Neam, limbă maternă, religie. (Bucureşti, 1938), 8-9, 58-59, 84-85, 130-131, 134-135, 290-291, 316-317, 394-395, 468-469, 476-477.

[42] Див.: Alexandru Madgearu. The Romanians in the Anonymous Gesta Hungarorum: Truth and Fiction. (Cluj-Napoca, 2005), 7-12.

[43] Вольфґанґ Шіфельсбуш на прикладі на прикладі Півдня США, Франції після франко-пруської, і Німеччини після Першої світової показав, якою може бути культурно-інтелектуальна відповідь на поразку: Wolfgang Schivelbusch. The Culture of Defeat: On National Trauma, Mourning, and Recovery (New York, 2004). Про вплив військової та дипломатичної поразки Угорщини на вивчення ранньої історії угорців див.: Őstörténet és nemzettudat, 1919-1931: Az 1988. áprilisában Szegeden rendezett egynapos ülésszak előadásai, ed. by Éva Kincses Nagy (Szeged, 1991).

[44] László Rásonyi. Valacho-Turcica. Aus den Forschungsarbeiten der Mitglieder des Ungarischen Instituts und des Collegium Hungaricum in Berlin. Dem Andenken Robert Graggers gewidmet. (Berlin and Leipzig, 1927), 68–96.

[45] Idem. Karaiman, Caraiman herce. Magyar nyelv, 1930, 26, 9-10, 392-393; Idem, Baszaraba. Magyar nyelv, 1933, 29, 5-6, 160-171; Idem. Contributions à l’histoire des premières cristallisations d’état des Roumains. L’origine des Basarabas. Archivum Europae Centro-Orientalis, 1935, 1, 221-253. Синтетичне бачення Рашоньї історії куманів у Дунайському регіоні (базоване головно на ономастичних спостереженнях) було опубліковане у 1939 р.: Idem. Tuna Havzasinda Kumanlar [Кумани у Карпатському басейні]. Belleten, Türk Tarih Kurumu, 1939, 2, 12, 401-422.

[46] László Rásonyi. Valacho-Turcica, 224.

[47] Lükő Gábor. Havaselve és Moldva népei a X-XII. Században. Ethnographia, 1935, 90-105.

[48] Про нього: János Harmatta. M. Gyóny (1913-1955). Acta Antiqua Academiae Scientiarum Hungaricae, 1955, 3, 4, 335-337.

[49] Mátyás Gyóny. Magyarország és a Magyarság a Bizánci források tükrében: Ungarn und das Ungartum im Spiegel der Byzantinischen Quellen. (Budapest, 1938). (Magyar-görög tanulmányok, 7).

[50] Idem. Zur Frage der rumänischen Staatsbildungen im XI. Jahrundert in Paristrion (Archaisierende Volksnamen und ethnische Wirklichkeit in der “Alexias” von Anna Komnene). Archivum Europae Centro-Orientalis, 1943-1944, 9-10, 83–188. Угорською ця праця вийшла у 1942 р.: Idem. A paristrioni “államalakulatok” etnikai jellege. Archaizáló népnév és etnikai valóság Anna Komnene Alexiasában. (Budapest, 1942).

[51] “Відповідно, не могло бути й мови про жодні зародки волоських держав у Парістріоні, ні про будь-які автономії, не кажучи вже про воєводства, які були створені за візантійським зразком шляхом наслідування фемної організації”: Mátyás Gyóny. Zur Frage der rumänischen Staatsbildungen im XI. Jahrundert in Paristrion (Archaisierende Volksnamen und ethnische Wirklichkeit in der “Alexias” von Anna Komnene), 188. Натомість М. Дьйоні проаналізував справжні, як на його думку (румунські вчені зараховували повідомлення джерел про “скіфів” як такі, що стосуються волохів), повідомлення про волохів на Балканах: Mátyás Gyóny. A legrégibb vélemény a Román nép eredetéröl: Kekaumenos müvei mint a Román történet forrásai. (Budapest, 1944). У післявоєнні роки М. Дьйоні розробив план видання всіх джерел Х-ХІІІ ст. (177 документів), які містять повідомлення про волохів. План цей, однак, не було здійснено через трагічну загибель вченого: Геннадий Литаврин. Влахи византийских источников Х-ХІІІ вв. Юго-Восточная Европа средние века. (Кишинев, 1972), 91-138, 93.  

[52] Mátyás Gyóny. La première mention historique des vlaques des monts Balkans. Acta Antiqua Academiae Scientiarum Hungaricae, 1952, 1, 3-4, 395-515, 497-498. Цей його висновок було згодом прийнято і Петре Діакону: Petre Diaconu. Les Coumans au Bas-Danube aux XI et XII siècles. (Bucarest, 1978), 58.

[53] Mátyás Gyóny. La première mention historique des vlaques des monts Balkans, 497, 508-509,

[54] Heimskringla: eða Sögur Noregskonunga Snorra Sturlusonar, vol. 3. (Uppsala, 1872), 258ff.

[55] Mátyás Gyóny. Les variantes d’un type de legende byzantine dans la littérature ancienne-islanndaise. Acta Antiqua Academiae Scientiarum Hungaricae, 1956, 4, 1-4, 293-313, 313.

[56] Ibid., 312.

[57] Ibid. Датування і спрямування походу не було прийнято в історіографії: Petre Diaconu. Les Coumans au Bas-Danube aux XI et XII siècles, 72-77; Татьяна Джаксон. Исландские королевские саги как источник по истории Древней Руси и ее соседей Х-ХІІІ вв. Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования, 1988-1989 годы, отв. ред. А.П. Новосельцев. (Москва, 1991),  5-169, 119. У рецензії на книгу Д. Моравчика, М. Дьйоні висловив думку про те, що вже давно назріла необхідність написання монографії про печенігів, узів та куманів в цілому, а не тільки у рамках національних історій України, Молдавії чи балканських країн: Mátyás Gyóny. [Рец. на:] Moravcsik G. Bizánc és a magyarság. Magyar Tudományos Akadémia. Budapest, 1955. Acta Antiqua Academiae Scientiarum Hungaricae, 1956, 4, 1-4, 326-329, 328.

[58] “Туранізм, що з’явився в останні дні імперії, являв собою віртуальне заперечення ісламської традиції серед турків, прославляючи, як це було, тюркський етніцизм на відміну від теократичного міжрасового співтовариства Вірних (ümmet)”: George G. Arnakis. Turanism: an aspect of turkish nationalism. Balkan Stiudies, 1960, 1, 1, 19-32, 22-23.

[59] Іґнац Кунош (Ignác Kúnos-Lusztig) в 1922-1927 рр., Ласло Рашонь в 1933-1942 рр., Тібор Халаші-Кун (Tibor Halasi-Kun) в 1942-1948 рр.

[60] Про нього: György Székely. In Memoriam Gyula Moravcsik. Annales Universitatis Scientiarum Budapestinensis de Rolando Eötvös nominatae. Sectio Historica, 1973, 14, 359-364; János Harmatta. Byzantium and the Ancient Hungarians: The Life-Work of Gyula Moravcsik. Byzance et ses voisins: Mélanges à la mémoire de Gyula Moravcsik à l’occasion du centième anniversaire de sa naissance, ed. T. Olajos (Szeged, 1994), 7-10.

[61] Ibid., 7.

[62] Ibid.

[63] Julius Moravcsik. Ungarische Bibliographie der Turkologie und der orientalisch-ungarischen Beziehungen. 1914-1925 KCsA. 1926, 2, 3, 199-236.

[64] Idem. Magyar történet bizánci forrásai. (Budapest, 1934). Протягом всього життя Д. Моравчик перекладав фрагменти візантійських джерел з угорської історії. Фундаментальне видання Az Árpád-kori magyar  történet bizánci forrásai вийшло вже після смерті вченого (Budapest, 1984). 

[65] Idem. Die Byzantinischen Quellen der Geschichte der Türkvölker. (Budapest, 1942).

[66] Idem. Byzantiniturcica. Die Byzantinischen Quellen der Geschichte der Türkvölker. Bd. 1-2. Bd. I. (Berlin, 1958); Bd. II. Sprachreste der Türkvölker in den byzantinischen Quellen. (Berlin, 1958).

[67] Димитр Ангелов. ХІ византолошки конгрес в Мюнхен. Исторически Преглед, 1958, 6, 123-127, 127. Варто відзначити сміливу громадянську позицію Д. Моравчика, який відмовився приїхати на “соціалістичну” візантиністичну конференцію у Празі (2.11.1957) через рік після сумновідомих подій у Будапешті: Зоя В. Удальцова. Конференция византинистов в Праге. Византийский Временник, 1959, 15, 295-300.

[68] Веселин Бешевлиев. Исторически Преглед, 1958, 6, 120-122; Александр П. Каждан. Византийский Временник, 1959, 16, 271-287; Károly Czeglédy. Acta Antiqua Academiae Scientiarum Hungaricae, 1960, 8, 3-4, 455-460. Єдиним віднайденим нами негативним відгуком є стаття Б. Го­ря­нова, яка критикує погляди, викладені Д. Моравчиком у його монографії як “реакційні”: Борис Т. Горянов. Критический обзор журнала “Études byzantines“ и “Revue des Études byzantines” за 1943-1948. Византийский Временник, 1951, 4, 159-171, 167.

[69] Gyula Moravcsik. Byzantiniturcica. Bd. I. (Berlin, 1958), 344-348.

[70] Ibid., 347.

[71] Ibid., 210, 218, 221, 225, 234, 256-258, 272, 295, 301, 327, 334-341, 344-351, 426-429, 444-451, 467, 501-502, 514, 525, 527-528, 538, 542-543, 557 та ін.

[72] У ході вивчення етнонімів та тюркізмів у візантійських джерелах, Д. Моравчик розвіяв немало міфів та довів до кінця немало історіографічних суперечок. Класичним прикладом цього є розгляд ним слова komenton, яке зустрічається у Лева Диякона і Йоана Скилиці для позначення військової наради (у першому випадку – у військах Святослава, у другому – у печенігів, яких Констянтин Мономах вислав для війни проти сельджуків до Малої Азії). У історіографії висловлюватися десятки гіпотез про походження цього слова, його виводили від комоныство, кметство, Gemeinde, робилися припущення щодо його румунського походження. Насправді ж, як довів Д. Моравчик на основі лінгвістичного розгляду інших грецьких джерел, слово є візантійським: Gyula Moravcsik. Komenton – печенежское или русское слово. Studia byzantina. (Budapest, 1967), 275-282.

[73] Constantine Porphyrogenitus De Administrando Imperio, Greek text ed. by Gyula Moravcsik, English transl. by Romilly J. H. Jenkins (Budapest, 1949). Reviews: Peter Charanis, Speculum, 1951, 26, 380-382; Ivan Dujčev, Byzantinische Zeitschrift, 1953, 46, 1, 119-123. Наступного року вийшов угорський переклад: A birodalom kormányzása. Konstantin Biborban született, ed. A görög szöveget kiadta és magyarra ford. Moravcsik Gyula (Budapest, 1950). У 1962 р. вийшов науковий коментар до видання, здійснений Р. Дженкінзом, Д. Моравчиком, С. Рансіменом (Runciman), Ф. Дворніком (Dvornik), Д. Оболенським, Б. Льюісом (Lewis), Б. Лейбом (Leib): Constantine Porphyrogenitus De Administrando Imperio. Vol. 2. Commentary, ed. Romilly J. H. Jenkins. (London, 1962).

[74] Constantine Porphyrogenitus De Administrando Imperio, Greek text ed. by Gyula Moravcsik, English transl. by Romilly J. H. Jenkins (Washington, 1967); Alexandr Kazhdan. [The review of:] Constantine Porphyrogenitus. DAI. Vol. II: Commentary. London, 1962, X + 221 p. Византийский Временник, 1967, 27, 335-337.

[75] Günter Prinzing. [Eine Rezension auf:] Die Byzantiner und ihre Nachbarn. Die De Administrando Imperio genannte Lehrschrift des Kaiseros Konstantinos Porphyrogennetos für seinen Sohn Romanos. / Übersetzt, eingeleitet und erklärt von Klaus Belke und Peter Soustal. Wien: Fassbaender, 1995. Byzantinische Zeitschrift, 1998, 91, 1, 104-106.

[76] Gyula Moravcsik, Bizánc és a magyarság (Budapest, 1953). У 1970 р. робота вийшла у перекладі на англійську: Idem. Byzantium and the Magyars (Budapest, 1970).

[77] Ibid., 63-69.

[78] Gyula Moravcsik. Einführung in die Byzantologie. (Budapest, 1976), 59.

[79] János Harmatta. Byzantium and the Ancient Hungarians: The Life-Work of Gyula Moravcsik, 9.

[80] Gyula Moravcsik. Byzantinische Mission im Kreise der Türkvölker an der Nordküste des Schwarzen Meers. Proceedings of the XIIIth International Congress of Byzantine Studies. (London, New York, Toronto, 1967), 15-28.

[81] Ibid., 25-26.

[82] Дисертація та найважливіші роботи було опубліковано у 2003 у вигляді монографії: István Kapitánffy, Hungarobyzantina. Bizánc és a görögök a középkori magyarországi forrásokban [Візантія і греки в середньовічних угорських джерелах]. (Budapest, 2003), 55-80, 139-144.

[83] Про історію болгарсько-румунської суперечки за Добруджу див.: Jean Nouzille. La frontière bulgaro-roumaine en Dobroudja. Revue Roumaine d’Histoire, 1996, 1–2, 27–42.

[84] Щоправда, існує думка, що справжнього використання марксистської методології в археологічних дослідженнях у країнах Південно-Східної Європи не було: Predrag Novaković. Archaeology in the New Countries of Southeastern Europe: A Historical Perspective. Comparative Archaeologies. A Sociological View of the Science of the Past, ed. Ludomir R. Lozny (New York, 2011), 339-461, 443.

[85] Петър Хр. Петров. Буржоазно-идеалистическите и реакционно-фашистките възгледи на проф. Петър Мутафчиев. Исторически Преглед, 1951, 4–5, 393–425. У комуністичній Болгарії турецька меншина зазнавала утисків, скерованих на її асиміляцію або еміграцію. See: Ульрих Бюхсеншютц, Малцинствената политика в България. Политиката на БКП към евреи, роми, помаци и турци. (София, 2000).

[86] Див.: Andrei Măgureanu. Dezbateri privind etnogeneza românilor în anii ’50. De la manualul lui Roller la Tratatul de Istorie.  Studii şi cercetări de istorie veche şi arheologie, 2007, 58, 3-4, 289–321.

[87] Lucian Boia. History and Myth in Romanian Consciousness. (Budapest, 2001), 73-76.

[88] Див. наприклад: Иван Бертеньи. К вопросу о международном положении Венгрии после татарского нашествия. Annales Universitatis Scientiarum Budapestinensis de Rolando Eötvös nominatae. Sectio Historica, 1978, 19, 241-249.

[89] Антал Барта, “Восточная Европа и раннее средневековье Венгрии до середины XI в.” in Nouvelles études historiques, 1965, 1, 11-26, 18ff.

[90] К вопросу о положении и задачах венгерской исторической науки. (Материалы дискуссий расширеной редколегии журнала общества венгерских историков “Századok” (“Века”).  Acta Historica Academiae Scientiarum Hungaricae, 1954, 3, 1-2, 115-137; Иван Беренд. Защита стабилизации и “сухой” (государственно-капиталистический) путь экспроприации капитала в Венгрии (1946-1947) (Резюмэ). Századok, 1962, 1-2, 147-148. Для прикладу, одна з статей Д. Дьйорфі про куманів, яка вийшла у 1953 р., мала назву “Феодалізація куманів”: György Györffy, “A kunok feudalizálódása” in Tanulmányok a parasztság történetéhez Magyarországon a 14. századbanz, ed. György Székely (Budapest, 1953), 248–75. Однак, на думку І. Зімоньї, радянський (“марксистський”) вплив на угорську науку після 60-х років перетворився на формальність, і ніколи не мав впливу на філологію: István Zimonyi. The state of the research on the prehistory of the Hungarians: historiography: oriental sources, history of the Steppe, 99.

[91] Эрик Мольнар, “Десятилетняя работа венгерской исторической науки (Резюмэ). Századok, 1955, 2, 317-319, 318.

[92] Збірник Research on the Prehistory of the Hungarians: a Review. Papers presented at the meetings of the Institute of Archaeology of the HAS, 2003-2004 і стаття László Révész (“Archäologische Forschungen zur Landnahmezeit in Ungarn: Ergebnisse, methodologische Probleme, ungelöste Fragen”. Europa im 10. Jahrhundert. Archäologie einer Aufbruchszeit. Internationale Tagung in Vorbereitung der Ausstellung “Otto der Große, Magdeburg und Europa” (Meinz, 2002), 123-130) підсумовують історію вивчення проблеми ранньої історії угорців на базі писемних та археологічних джерел.

[93] István Zimonyi. The state of the research on the prehistory of the Hungarians: historiography: oriental sources, history of the Steppe, 98.

[94] Про нього: Edit Bérces. Egy őstörténet-kutató emlékére. Czeglédy Károly pályaképe (1914-1996). Polvax, 1999, 3, 79-96.

[95] Károly Czeglédy. A magyarság Dél-Oroszországban. A magyarság őstörténete, 100-122; Idem. “Keleten maradt magyar töredékek. A magyarság őstörténete, 154-177; Idem. A IX. századi magyar történelem főbb kérdései. Magyar Nyelv, 1945, 41, 33-35; Idem. A kunok eredetéről. Magyar Nyelv, 1949, 45, 43-50; Idem. Új adat a besenyők történetéhez. Magyar Nyelv, 1950, 46, 361-362; Idem, IV-IX századi nepmozgalmak a steppén (Budapest, 1954); Idem, A kangarok (besenyők) a VI. századi szír forrásokban. A Magyar Tudományos Akadémia Nyelv – és Irodalomtudományi Osztályának Közleményei, 1954, 5, 243-276; Idem. Kangarok és zavarok. Magyar Nyelv, 1956, 52, 120-125; Idem. Gardizi on the history of Central Asia (745-780 A.D.). Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae, 1973, 27, 257-267; Idem. From East to West: the Age of Nomadic Migrations in Europe. Archivum Eurasiae medii aevi, 1983, 3, 25-126.

[96] Історіографічний огляд питання про ці історичні області див.: István Erdélyi. Őseink nyomában. A magyar őstörténet kutatása a XX. században [Шукаючи предків. Вивчепння давньої історії угорців у ХХ ст.] (Budapest, 2004), 47-52; Gyula Kristó. Hungarian history in the 9th century. (Szeged, 1996), 155-157ff. Див. також: Péter Kiraly. Óbolgár Forrás a 894-896. Évi Magyar-Bolgár háborúról. Századok, 1977, 2, 320-328; Lorand Benkő. Zur Geschichte der Ungartums vor der Landnahme im Zusammenhang mit Levedia und Etelköz. Acta Linguistica Academiae Scientiarum Hungaricae, 1984, 34, 153-198; Péter Váczi. Etelköz – die frühere Heimat der Ungarn. Mitteilungen des Archäologischen Instituts der Ungarischen Akademie der Wissenschaften, 1985, 14, 169-175; Idem, The Byzantine Emperor Constantine Porphyrogenitus and the Saga of the Hungarian Conquest.  Hungarian Studies, 1988, 4, 129-135; László Várady. Revision des Ungarn-Image von Konstantinos Porphyrogennetos. Textanalysen und Reinterpretation der Aussagen des Konstantinos Porphyrogennetos über die Politikgeschichte der Ungarn. Byzantinische Zeitschrift, 1989, 82, 22–58; Zoltán Bálint Takács. A magyar honfoglalás előzményeiről. Savaria. A Vas Megyei Múzeumok Értesítője, 2002, 27, 199-211; Idem. A magyarok türk megnevezése Bíborbanszületett Konstantinos „De administrando imperio” című munkájában. Savaria. A Vas Megyei Múzeumok Értesítője, 2004, 28, 317-333; Péter Juhász. “Nomád szállásváltások. Besenyők és magyarok” [Міграції кочівників, печеніги і мадяри]. Belvedere Meridionale, 2016, 28, 4, 83–93; Sándor László Tóth. Az etelközi magyar törzsek szállásterületei” [Перебування угорських племен в Етелькузу]. Kelet és nyugat között. Történeti tanulmányok Kristó Gyula tiszteletére, ed. László Koszta (Szeged, 1995), 471–485; Sándor László Tóth. Megjegyzések a Levedia-Etelköz problémához. A Kárpát-medence és a steppe, ed. Alfréd Márton (Budapest, 2001), 127-136; Sándor László Tóth. A magyar törzsszövetség politikai életrajza (A magyarság a 9-10. században). (Szeged, 2014).

[97] Károly Czeglédy. Új adat a besenyők történetéhez. Можливо, етнонім Κάγγαρ, вжитий by Constantine Porphyrogenitus, походить від Kängäräs “народ, що має рябих коней”: István Zimonyi. Muslim Sources on the Magyars in the Second Half of the 9th Century. The Magyar Chapter of the Jayhānī Tradition. (Leiden, Boston, 2015), 69.

[98] Toru Senga. A besenyők a 8. században” [Печеніги у VIII ст.]. Századok, 1992, 126, 5-6, 503–516. Див. також: Idem, Morávia bukása és a honfoglaló magyarok [Падіння Моравії і угорські завойовники].  Századok, 1983, 117, 2, 307-345.

[99] István Vásáry. Oriental languages of the Codex Cumanicus: Persian and Cuman as linguae francae in the Black Sea region (13th-14th centuries). Il Codice Cumanico e il suo mondo, ed. Felicitas Schmieder, Peter Schreiner. (Rome, 2005), 105–124.

[100] István Vásáry. Népnév és néptörténet (kun/kuman, kipcsak, kangli, tatár) [Етноніми і етнічна історія. Спостереження щодо етнонімів Qun/Quman, Qıpçaq, Qanglı, and Tatar]. A Kárpát-medence és a Steppe, ed. Alfréd Márton (Budapest, 2001), 186–195.

[101] István Vásáry, Cumans and Tatars. Oriental Military in the Pre-Ottoman Balkans, 1186–1365. (Cambridge, 2005). На жаль, стосункам Візантії та тюркських кочівників з-за Дунаю до 1185 р. автор присвятив лише кілька згадок (XII, 20-21). Примітно, що Вашарі намагається “звільнити” від половців територію Трансільванії, наголошуючи, що “Трансильванія була органічною частиною Угорського королівства, і це загадка, чому Успенський, а потім Златарський писали, що частина Трансильванії належала до Куманії”: Ibid., 32.

[102] Márton Istvánovits. Adatok a besenyők történetéhez a grúz króniakák alapján. Ethnographia, 1963, 74, 106-108. Idem. Georgian data bearing on the Pechenegs. Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae, 1963, 16, 3, 319-323.

[103] János Harmatta. Színes lovú népek. Magyar nyelv, 1946, 42, 26-34. (Про зв’язок кольорів та сторін світу у тюркських кочівників: Omeljan Pritsak. “Non-“Wild” Polovtsiansins. To honor Roman Jakobson: Essays on the occasion of his seventieth birthday, vol. 2 (The Hague and Paris, 1967), 1615-1623). Інша праця Харматти, базована на DAI – “Konstantinos Porphyrogennetos magyar vonatkozású müvei” [Праці Констянтина Багрянородного у зв’язку з угорцями]. A honfoglaláskor írott forrásai, ed. László Kovács, László Veszprémy (Budapest, 1996), 105-111.

[104] Роберт Бенедикти. Византиноведение в Венгрии (1946-1959). Византийский Временник, 1961, 20, 296-310, 305.

[105] András Róna-Tas. Хазары и мадьяры. Хазары. Евреи и славяне, ред. Владимир Петрухин и др. (Москва, 2005). 111-124, 121.

[106] Lajos Ligeti. A magyar nyelv török kapcsolatai a honfoglalás előtt és az Árpád-korban. (Budapest, 1986), 89-130, 511-519, 538-544; Idem. Prolegomena to the Codex Cumanicus. Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae, 1981, 35, 1, 1-54. Про вплив тюркських мов на угорську мову: András Róna-Tas, Árpád Berta, West Old Turkic: Turkic Loanwords in Hungarian, vol 1-2 (Wiesbaden, 2011). Про сліди куманської мови в Угорщині: Tibor Halasi-Kun. Kipchak Philology and the Turkic Loanwords in Hungarian. Archivum Eurasiae Medii Aevi, 1975, 1, 155-210; István Mándoky Kongur, A kun nyelv magyarországi emlékei. (Karcag, 1993); Idem. Kunok és magyarok. (Budapest, 2012). Д. Дьорфі та Габор Вьорош спробували виділити печенізькі слова у творах Констянтина Багрянородного та та інших писемних джерелах: György Györffy. Monuments du lexique Petchénègue. in Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae 1965, 18, 1–2, 73–81; Gábor Vőrős. Relics of the Pecheneg language in the works of Constantine. The Turks. Early Ages, eds. H. Celâl Güzel et al. (Ankara, 2002), 617-631; István Ferenczy, “Barót nevéről s az erdővidéki-barcasági besenyő csoport történeti szerepéről” [Деякі думки щодо топоніма Barót та про історичну роль печенізьких груп в Пряшівському басейні]. ACTA-1996 (A Székely Nemzeti Múzeum, a Csíki Székely Múzeum és az Erdõvidéki Múzeum Évkönyve), 1996, 1, 133-150, 149. See also: Péter Egy Tóth. A besenyő betelepülés helynévi emléke. Archívum Supplementum ad honorem Béla Kovács dedicatum – A Heves Megyei Levéltár közleményei, különszám. (Eger, 1993), 247-259.

[107] Про нього: Lajos Ligeti. Le professeur L. Rásonyi. Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae, 1974, 28, 147-151.

[108] László Rásonyi, Imre Baski. Onomasticon Turcicum. (Bloomington, 2007).

[109] László Rásonyi. Des antroponymes Сomans de Hongrie. Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae, 1967, 20, 2, 135-149. Idem. Kuman özel adları. Türk Kültürü Araştırmaları Dergisi, 1966-1969, 3-6, 71-144. Зараз вивченням цієї тематики займається його учень – угорський дослідник Імре Башкі: Imre Baski. On the Ethnic Names of the Cumans of Hungary. Kinship in the Altaic World. Proceedings of the 48th PIAC, Moscow 10-15 July, 2005, ed. by Elena V. Boikova and Rostislav B. Rybakov (Wiesbaden, 2006), 43-54.

[110] László Rásonyi. Bulaqs and Oguzs in medieval Transylvania. Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae. 1979, 33, 129-151. Рашонь вважав, що згадуваний у середньовічних джерелах у Трансільванії народ Bulaq (Blaci, Blachi etc) не тотожні волохам, а є залишком тюркського племені Bulaq, який з’явився в Європі частково разом з протоболгарами, частково під час міграції куманів. Критика цього твердження Віктором Спінеєм: Victor Spinei. The Romanians and the Turkic Nomads North of the Danube Delta from the Tenth to the Mid-Thirteenth Century, pp. 77-80.

[111] László Rásonyi. Bulaqs and Oguzs in medieval Transylvania, 143-147.

[112] Idem. Les Turcs non–Islamisés en Occident (Pétchénègues, Ouzes et Qiptchaqs et leurs Rapports avec les Hongrois). History of the Turkic Peoples in the Pre-Islamic Period, ed. Hans Robert Roemer. (Berlin, 2002), 303-331. Ця стаття була підготовлена ще у 1970 р. для Philologiae Turcicae fundamenta, і більшою мірою присвячена куманам.

[113] László Rásonyi. Hidak a Dunán. A régi török népek a Dunánál (Budapest, 1981).

[114] István Zimonyi, “The state of the research on the prehistory of the Hungarians: historiography: oriental sources, history of the Steppe”, 98.

[115] Epigraphica Bulgarica: a volgai bolgár-török feliratok, ed. András Róna-Tas, Sándor Fodor (Szeged, 1973); András Róna-Tas. A runic inscription in the Kujbyšev region. Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae, 1976, 30, 267-271; Robert Göbl, András Róna-Tas. Die Inschriften des Schatzes von Nagy-Szentmiklós: eine paläographische Dokumentation. (Wien, 1995).

[116] András Róna-Tas. Ethnogenese und Staatsgründung. Die türkische Komponente in der Ethnogenese des Ungartums. Abhandlungen der Rheinisch-Westfälische Akademie der Wissenschaften. (Düsseldorf, 1988), 78, 107-142.

[117] Idem. A honfoglaló magyar nép. (Budapest, 1997). Перевидання англійською: Idem. Hungarians and Europe in the early Middle Ages: an introduction to early Hungarian history. (Budapest, 1999).

[118] István Zimonyi. A besenyők nyugatra vándorlásának okai [Причини міграції печенігів на Захід]. Acta Universitas Szegediensis de Attila József Nominatae, 1998, 106, 129-144; Hansgerd Göckenjan, István Zimonyi, Orientalische Berichte über die Völker Osteuropas und Zentralasiens im Mittelalter: die Ǧayhani-Tradition (Ibn Rusta, Gardīzī, Ḥudūdal-ʻĀlam, al-Bakrī und al-Marwazī), 162-166, 205, 207-209, 215, 221-224, 241-246, 250; István Zimonyi. The chapter of the Jayhānī-tradition on the Pechenegs. The Steppe Lands and the World Beyond Them: Studies in Honor of Victor Spinei on his 70th Birthday, eds Florin Curta and Bogdan-Petru Maleon. (Iaşi, 2013), 99-113; Idem, Muslim Sources on the Magyars in the Second Half of the 9th Century. The Magyar Chapter of the Jayhānī Tradition. (Leiden, Boston, 2015), 243; Szilvia Kovács, István Zimonyi. Besenyők, úzok és kunok a Kárpát-medencében. Török nyelvű népek a középkori Magyar Királyságban, ed. Szilvia Kovács and I. Zimonyi. (Szeged, 2016), 7–34.

[119] Szilvia Kovács. A kunok története a mongol hódításig (Doktori értekezés). (Szeged, 2012). Цілий розділ дисертації було присвячено стосункам куманів з Візантією (Ibid., 175-263). У 2014 р. дисертація була видана у вигляді монографії (Budapest, 2014). Див. також: Nora Berend. Cuman integration in Hungary”. Nomads in the Sedentary World, ed. Anatoly M. Khazanov, Andre Wink. (Richmond, 2001), 103-127.

[120] Szabolcs Polgár. Kereskedelem a Fekete-tenger északi partvidékén a 9–10. században. A Ğayhānī-féle leírás adatai a magyarok és a De Administrando Imperio értesülései a besenyők kereskedelméről” [Торгівля на північному узбережжі Чорного моря у 9-10 ст. За даними Гаяні та з De Administrando Imperio про печенізьку торгівлю]. Heves megyei régészeti közlemények. A népvándorláskor kutatóinak kilencedik konferenciája: Eger, 1998. szeptember 18-20, vol. 2, ed. Tivadar Petercsák and A. Váradi Adél. (Eger, 2000), 193–206; Szabolcs Polgár. The identification of K.rh in the passage of Ibn Rusta. Chronica: Annual of the Institute Of History University Of Szeged, 2004, 4, 15-21; Idem. Nine Regions Of Khazaria. Archivum Eurasiae Medii Aevi, 2017, 23, 257-266.

[121] Attila Kovács. A 10. századi besenyő törzsszervezet és szállásterület problémáinak újragondolása” [Переосмислення племінної організації та розміщення печенізьких племен у Х ст.]. Belvedere Meridionale, 2011, 23, 4, 34-57. На його думку, оскільки степи між Дніпром і Доном були кращими для випасу худоби, а також на схід від Дніпра були розташовані головні торгові шляхи, то в печенізькій племенній федерації головними були “східні”, а не “західні” племена, відповідно плем’я Syroukalpeї (Szurukülbej) було панівним, тоді як плем’я Кангар мало підпорядкований статус. На с. 49 цієї статті розміщено мапу поселення печенізьких племен за Констянтином Багрянородним. Порівняй з: György Györffy. Sur la question de l’établissement des Petchénègues en Europe.

[122] Atilla Katona-Kiss. Úzok a Képes Krónikában. A nyugati oguz (úz) törzsek és a Magyar királyság a XI. Században. Hadtörténelmi Közlemények, 2007, 120, 2, 549–576; Idem. A besenyők és az oguzok vándorlása a VIII. Században. Csodaszarvas, 2011, 4, 7–25; Idem. Besenyő és oguz gyepűvédők az Árpád-kori Magyarországon. Őrzők, vigyázzatok a határra! Határvédelem, határőrízet, határvadászok a középkortól napjainkig, ed. László Pósán et al. (2017), 238–252.

[123] Антал Барта. Исторические связи восточноевропейского и внутриазиатского феодализма (Часть І) (Резюмэ). Századok, 1963, 2, 290-291; Idem. Исторические связи восточноевропейского и внутриазиатского феодализма (Часть ІІ) (Резюмэ). Századok, 1963, 3, 525-526; Idem. Восточная Европа и раннее средневековье Венгрии до середины XI в. Nouvelles études historiques. Vol. I. (Budapest, 1965), 11-26.

[124] Antal Bartha, Hungarian society in the 9. and 10. centuries (Budapest, 1975); István Fodor. [The review of:] Bartha A. A IX–X századi magyar társadalom. Budapest, 1968. Советская Археология, 1969, 4, 286-289. У цій же монографії було розглянуто причини угорсько-печенізьких конфліктів у Пн. Причорномор’ї.

[125] Антал Барта. Восточная Европа и раннее средневековье Венгрии до середины XI в., 14.

[126] Ibid., 18.

[127] Ildikó Ecsedy. Nomad societies and state formations. Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae, 1981, 35, 2–3, 393–396; Eadem. Nomads in history and historical research. Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae, 1981, 35, 2-3, 201-227; Robert Simon. Symbiosis of Nomads and Sedentaries on the Character of the Middle Eastern Civilization. Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae, 1981, 35, 2-3, 229-242; Gábor Vékony. The role of a march in the ethnic and political changes. Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae, 1979, 33, 3, 301-314. І. Фодор висловлювався проти пануючої (особливо в радянській історіографії) тези про те, що кочове скотарство є примітивнішою формою господарства щодо землеробства: István Fodor, Die große Wanderung der Ungarn vom Ural nach Pannonien (Budapest, 1982), p. 105.

[128] István Zimonyi, “Az eurázsiai steppe nomádjai és szomszédai” in Acta Universitas Szegediensis de Attila József Nominatae. Acta Historica, 1995, 99, pp. 65-75.

[129] Імре Боба є автором науково-популярного зведення ранньосередновічної історії Східної Європи – Кочівники, нормани і слов’яни: Imre Boba. Nomads, Northmen and Slavs: Eastern Europe in the ninth century. (The Hague, Wiesbaden, 1967).

[130] Про нього: Lajos Kiss. Györffy György halálára. Magyar Nyelv, 2001, 2, 250-252.

[131] György Györffy. A kun és komán népnév eredetéhez. Antiquitas Hungarica, 1948, 2, 158-176; Idem. ΚΑΡΜΠΑΛΟΥΚ. Acta Antiqua Academiae Scientiarum Hungaricae, 1962, 10, 4, 413-415.

[132] Idem. A kunok feudalizálódása. Tanulmányok a parasztság történetéhez Magyarországon a 14. Századbanz, ed. György Székely (Budapest, 1953), 248-275; Idem, “Maagyarország népessége a honfoglalától a XVI. század kzepéig”. Magyaarország történeti demográfiája, ed. József Kovacsics (Budapest, 1963), 45-53.

[133] György Györffy. A besenyők Európai honfoglalásának kerdéséhez. Történelmi Szemle. A Magyar Tudományos Akademia Történettudományi Intézetének Értesítője, 1971, 14, 3–4, 281–288 (варіант франц. мовою: Sur la question de l’établissement des Petchénègues en Europe. Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae, 1972, 25, 283–292); Idem, Landnahme, Ansiedlung und Streifzüge der Ungarn. Acta Historica Academiae Scientiarum Hungaricae, 1985, 31, 3–4, 231–270; Idem, A magyarság keleti elemei. (Budapest, 1990), 100, 158-160.

[134] Idem. A honfoflaló magyarok települési rendjéről. Archaeologiai Értesitő, 1975, 2, 191-242. Варіант французькою мовою: Système des residences d’hiver et d’été chez les nomads et les chefs hongrois du Xᵉ siècle. Archivum Eurasiae Medii Aevi, 1975, 1, 45-154.

[135] György Györffy. Landnahme, Ansiedlung und Streifzüge der Ungarn.

[136] Ibid., 236.

[137] György Györffy, Bálint Zólyomi. A Kárpát-medence és Etelköz képe egy évezred elött. Magyar tudomány: a Magyar Tudományos Akadémia értesítöje, 1996, 41, 899-918. У залученні до вивчення історії середньовічних кочівників елементів з теорії номадизму та природно-географічних факторів простежується вплив робіт Лева Гумільова, зокрема праці, яка вийшла у будапештському Acta Archaelogica: Lev N. Gumilev. New data on the History of the Khazars. Acta Archaelogica Academiae Scientiarum Hungaricae, 1967, 19, 1-2, 61-103. У 1959 р. І. Ердеї захистив у Ленінграді дисертацію на тему “Угорці в Лебедії. Матеріальна культура угорців ІХ-Х ст.”, і з того часу тісно співпрацював з радянськими дослідниками, особливо з Л. Гумільовим. 1969 р. датується спіль­на рецензія Л. Гу­мі­льова та угорського історика І. Ердеї на книгу С. Плє­тньової “Від кочовищ до міст”: Лев Н. Гумилев, Иштван Эрдели. Единство и разнообразие степной культуры Евразии в средние века. Народы Азии и Африки, 1969, 3, 78-87. У середині 1980-х років угорські археологи Еугенія Сімонова (Eugénia Szimonova) та І. Ердеї впродовж кількох років вивчали фонди Інституту археології НАН України, а українські археологи – угорські фонди. Результатом став збірник Материалы І тыс. н. э. по археологии и истории Украины и Венгрии, ред. Олег М. Приходнюк. (Kиїв, 1996).

[138] Ferenc Makk. The Árpáds and the Comneni. (Budapest, 1989), 9-11, 29, 47ff.; Idem. On the Foreign Policy of Saint Stephen. Saint Stephen and his country. A newborn kingdom in Central Europe Hungary, ed. Attila Zsoldos. (Budapest, 2001), 37-48; Idem. Saint Ladislas et les Balkans. Acta Universitatis Szegediensis de Attila József nominatae.Opuscula Byzantina, 1994, 9, 59-67; Idem. Ungarische Außenpolitik (896-1196). (Herna, 1999), 64, 84. Idem. [The review of:] Rajmund Kerbl: Byzantinische Prinzessinnen in Ungarn zwischen 1050-1200 und ihr Einfluss auf das Arpadenkönigreich. Wien, 1979. 158 + XLIV s. Acta Historica Academiae Scientiarum Hungaricae, 1982, 28, 1-4, 157-159; Після Ігнаца Ачаді (Ignácz Acsády. A magyar birodalom története. (Budapest, 1903), 13) в угорській історіографії вважалося, що внаслідок спільного вторгення куманів та візантійців в Угорщину та їхньої поразки під Оршовою (1091-1092 рр.), Ласло І зайняв цілу провінцію Мезія. На думку Ф. Макка, йшлося тільки про регіон між Моравою і Дріною, а також частину земель на південь від р. Сави і Нижнього Дунаю з фортецями Срем і Белград: Saint Ladislas et les Balkans, 66. Огляд історіографії цього питання див.: Szilvia Kovács, “A kunok története a mongol hódításig”, 245ff.

[139] Márton Tősér. Kétfrontos harc: Bizánc és a besenyő és szeldzsuk támadások a XI. század közepén. [Борючись на 2 фронти: Візантія, печеніги і сельджуки у середині ХІ ст.]. Hadtörténelmi közlemények, 2015, 1, 120-145.

[140] Szilvia Kovács. The Cuman Campaigns in 1091. Golden Horde Review, 2014, 1(3), 174-189. У даній статті авторка намагалася дати відповіді на запитання, хто запросив куманів у Візантію у 1091 р., якою була їхня роль у перемозі візантійців над печенігами, та чи ідентичні ці кумани тогорічним нападникам на Угорщину.

[141] Угорська історіографія, і Ф. Макк в тому числі, інтепретуючи події 1071-1072 рр. у регіоні Дунай-Сава-Драва, наслідком яких стала окупація Угорщиною частини території Візантії та облога Белграда, в цілому слідувала повідомленню Chronica Hungarorum про причину конфлікту. Аттіла Ковач висловив припущення, що набіг на угорські землі (який став причиною угорсько-візантійського зіткення) здійснили не ті печеніги, які перебували на службі у Візантії, а їхні “родичі” з Північного Причорномор’я, які втікали від куманської загрози. Attila Kovács. 1071: besenyők, magyarok, bizánciak. Acta Universitatis Szegediensis. Acta historica, 2017, 139, 45-53.

[142] Gyula Kristó. Az Árpád-kor háborúi. (Budapest, 1986), 55, 63, 68-69. Велику увагу Д. Крішто присвятив печеніго-угорським стосункам, особливо в монографії Hungarian History in the Ninth Century (Szeged, 1996), 106-203. Перебуванню печенігів та куманів (а також каварів, слов’ян тощо) в середньовічній Угорщині присвячно монографію Nichtungarische Völker im mittelalterlichen Ungarn (Herne, 2008), ряд статей (наприклад, Idem. Sírhelyekre vonatkozó adatok korai okleveleinkben. Acta Universitatis Szegediensis: Acta historica, 1981, 71, 21-28).

[143] József Gerics. Quaedam puella de genere Tatun. Philologisches und Rechtsgeschichtliches zur Untersuchung einer Chronikenstelle. Annales Universitatis Scientiarum Budapestinensis de Rolando Eötvös nominatae. Sectio Historica, 1967, 9. 3-30; Idem. Textbezüge zwischen den ungarischen Chroniken und der Sankt-Ladislaus-Legende. Acta Historica Academiae Scientiarum Hungaricae, 1973, 19, 3-4, 273-303.

[144] János B. Szabó. ʼMagrebitákʼ, Úzok – ʼKunokʼ, Berendek és Besenyők. Egy XII. századi keleti betelepülés nyomában [“Магрібці”, Огузо-Кумани, Берендеї і Печеніги. Відстежуючи східні поселення у ХІІ ст.]. Hadtörténelmi Közlemények, 2016, 129, 1, 148–159.

[145] László Szegfű. Megjegyzések Thonuzoba históriájához. Századok, 1982, 5, 1060-1078; János Bollók. A Thonuzoba-legenda Történelmi Hitele. Századok, 1979, 1, 97-107; Idem. L’authenticité historique de la légende de Thonuzoba. Annales Universitatis Scientiarum Budapestinensis de Rolando Eötvös Nominatae. Sectio linguistica, 1980, 11, 31-42; Idem. Meg egyszer Thonuzobáról. Századok, 1982, 5, 1078-190; Gábor Bagi. A Thonuzoba-féle besenyő betelepülés. Jászkunság, 1993, 39, 26-29;

[146] Hansgerd Göckenjan. Hilfsvölker und Grenzwächter im mittelalterlichen Ungarn. (Wiesbaden, 1972).

[147] Zoltán Kordé. A magyarországi besenyők az Árpád-korban. Acta Universitatis Szegediensis: Acta historica, 1990, 90, 3-21; Idem. Kabars, Sicules et Petchenégues: les Hongrois et les auxiliaires militaires. Les Hongrois et l’Europe: conquéte et integration, ed. by Sándor Csernus and Klára Korompay. (Paris-Szeged, 1999), 231-239; Gábor Hatházi. Az Árpád-kori magyar hadszervezet nomád elemeinek kérdéséhez: A besenyők [Кочівницькі частини угорського війська часів Арпадів. Печеніги]. Hadtörténeti Közlemények, 1990, 103, 2, 22-60; István Herényi, “A kabarok, székelyek és besenyők szerepe a nyugati végek védelmében és benépesítésében” [Роль каварів, сікулів і печенігів у захисті західних кордонів і їхнього населення]. Forrás, 1992, 24, 8, 68-76; András Pálóczi Horváth. Pogányokkal védelmeztetjük országunkat: keleti népek a középkori Magyar Királyságban a kálizoktól a kunokig [Захищаючи нашу країну за допомогою поган: Східні народи в Угорському королівстві, від хрезмійців до куманів]. Studia Caroliensia, 2004, 5, 2, 10–30.

[148] Nora Berend. At the gate of Christendom: Jews, Muslims, and “pagans” in medieval Hungary, c. 1000-c. 1300. (Cambridge, UK, 2001).

[149] Gordana Marjanović-Vujović. Archaeological proving the presence of the Pechenegs in Beograd town. Balcanoslavica, 1974, 3, 183–188.

[150] Навіть тих, які до то того вважалися “не-угро-мадярського походження”: Attila Türk. Towards a classification of grave types and burial rites in the 10th– 11th century Carpathian Basin. Some remarks and observations. Avars, Bulgars and Magyars on the Middle and Lower Danube, ed. Ljudmila Doncheva-Petkova et al. (Sofia, Piliscsaba, 2014), 137-156, 137. Раніше угорські археологи посилалися на “недостатню вивченість”, для прикладу, могильників у областях Феєр і Тольна (Fejér, Tolna): Археология Венгрии. Конец II тысячелетия до н.э.- I тысячелетие н.э., ed. Валерий С. Титов, Иштван Эрдели (Москва, 1986), 336. Дискусійним залишається питання про ранню (10-11 ст.) присутність печенігів у Банаті: Silviu Oţa. The Mortuary Archaeology of the Medieval Banat (10th-14th Centuries). (Leiden, Boston, 2014), 21. Як пише Петер Ланго, “у наші часи ідентифікація певного набору знахідок чи поховання з певною етнічною групою є доволі рідкісним”: Péter Langó. Archaeological research on the conquering hungarians: A review. Papers presented at  the  meetings of the  Institute  of  Archaeology  of  the  HAS,  2003-2004, ed.  by  Balázs Gusztáv Mende. (Budapest, 2005), 175-340, 178. Загальний огляд печенізької та куманської археології в Угорщині було нещодавно зроблено Ференцом Хорватом і Габором Хатхазі: Ferenc Horváth, Gábor Hatházi. Печенеги и куны. Археологическое наследие. Труды Института востоковедения РАН, Тюркские кочевники в Азии и Европе: цивилизационные аспекты истории и культуры, 2018, 7, 7-87

[151] Péter Langó. Archaeological research on the conquering hungarians: A review, 240.  Інша точка зору: Алексей В. Комар. Древние мадьяры Этелькеза: перспективы исследований. Археологія і Давня історія України, 2011, 7, 21-78, 42. У статті за 1984 р. І. Ердеї зазначив, що, оскільки деталі поховального обряду давніх мадярів та печенігів багато в чому схожі, то можна припускати, що частково ті поховання, які вважають печенізькими, належать мадярам: István Erdélyi. Венгры на Дону. Маяцкое городище. Труды советско-болгаро-венгерской экспедиции, ред. Светлана Плетнева (Москва, 1984), 20-25, 23.

[152] Ibid., 242.

[153] Наприклад, А. Мадгеару у своєму відгуку на монографію А. Рона-Таша вказав на суперечливе трактування кочівницьких поховань у Сх. і Пд. Румунії, які можуть бути печенізькими, але безапеляційно трактуються угорською історіографією як угорські: Alexandru Madgearu. [The review of:] Róna-Tas, András. Hungarians and Europe in the Early Middle Ages: An Introduction to Early Hungarian History. New York: Central European University Press, 1999. Pp. xiii, 550. $64.95. ISBN: 9-639-11968-3.”. The Medieval Review 00.07.06 https://scholarworks.iu.edu/journals/index.php/tmr/article/view/14950/21068#NT5

[154] Петре Діакону, Алоїз Хабовщак (Habovštiak), Людмила Дончева-Петкова, Гордана Мар’яновіч-Вуєвіч (Marjanović-Vujović), Димитр Димитров, Георге Постіка (Postică) та ряд інших археологів вважали глиняні котли з внутрішніми вушками маркером присутності печенігів (Петре Диакону. К вопросу о глиняных котлах на территории РНР. Dacia, 1964, 8, 249-264; Aloїz Habovštiak. Príspevok k poznaniu našej nížinnej dediny v XI – XIII. storoči. Slovenská Archeológia, 1961, 9, 1-2. S. 451-482, 477; Людмила Дончева-Петкова. Средновековни глинени съдове с вътрешни уши. Археология, 1974, 4, 32-38, 37; Димитр Димитров. Номадска керамика в Североизточна България. Известия на Народния музей – Варна, 1975, 11, 37–58 , 49-57; Gordana Marjanović-Vujović. Archaeological proving the presence of the Pechenegs in Beograd town. Balcanoslavica, 1974, 3, 183–188, 183ff). Георгій Чеботаренко відносив їх до половців (Андрей О. Добролюбский. Об археологическом изучении средневековья в Молдавии. Археологические исследования средневековых памятников в Днестровско-Прутском междуречье, ред. Павел Бырня (Кишинев, 1985), 189-198, 194). Іштван Фодор, Мікльош Такач, та Анна Москаленко (під впливом угорської історіографії) – до угорців (István Fodor. Czerépüstjeink származása. Archaeologiai Értesitő, 1975, 2, 250-265, 264; Miklós Takács, Die arpadenzeitlichen Tonkessel im Karpatenbecken, Budapest, 1986; Анна Н. Москаленко. Славяно-венгерские отношения в IX в. и древнерусское население среднего и верхнего Дона. Проблемы археологии и древней истории угров, ред. Алексей П. Смирнов и др. (Москва, 1972), 189-196, 194). М. Такач звернув увагу на те, що такі котли мали поширення ще у пізньоаварські часи: Miklós Takács. Die arpadenzeitlichen Tonkessel im Karpatenbecken. (Budapest, 1986), 88-92. Існує також думка, що ці котли могли використовуватися як угорцями, так і печенігами: Csanád Bálint. Über einige Tonkessel aus der Umgebung von Sarkel. Die Keramik der Saltovo-Majaki Kultur und ihrer Varianten, ed. Csanád Bálint (Budapest, 1990), 9-21, 16, 20). Ф. Хорват та Г. Хатхазі пишуть, що такий ти кераміки був поширений у салтово-маяцькій культурі, згодом був перейнятий дунайськими болгарами та мадярами (Ferenc Horváth, Gábor Hatházi. Печенеги и куны. Археологическое наследие, p. 18). Сабіна Мерва навіть не згадує “печенізьку” версію, описуючи глиняний котел з внутрішніми вушками, знайдений у Lébény-Billedomb (зображення на p. 249, plate 5, type 6):  Szabina Merva. The 10-11th Century Pottery in the Carpathian Basin and its Eastern Relations. Второй международный Мадьярский симпозиум, ред. Сергей Г. Боталов (Челябинск, 2013), 243-254. Флорін Курта вважає, що глиняні котли в Болгарії і на північ від Дунаю мають місцеве, а не кочівницьке походження: Florin Curta. The Image and Archaeology of the Pechenegs. Banatica, 2013, 23, 143-202, 161).

[155] Zsolt Petkes. Rúdzablák a 10–12. századi Kárpát-medencében. Hadak útján XIX. Győr-Moson-Sopron Megyei Múzeumok Igazgatósága Tanulmányok 3, 2012, 231–246.

[156] István Erdélyi. Résultats des recherches archéologiques relatives aux trouvailles des cavaliers nomads orientaux en Hongrie (1953-1964). Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae, 1965, 18, 3, 373-378, 377.

[157] Угорська історична наука уважно слідкувала за прогресом радянської “ко­чів­ницької” археології. Так, через 2 роки після виходу статті С. Плєтньової “Печеніги, торки і половці у південноруських степах” (за результатами Волго-Донської археологічної експедиції), угорський пере­клад цієї статті почав виходити у Будапешті (Szvetlana Pletneva. Besenyők, torkok és polovcek a déloroszarszági steppéken. Szovjet Régészet, 1960, 16, 101-162). Ще раніше в угорській пресі з’явилася стаття Міхаїла Артамонова “Хозарська фортеця Саркел”, щоправда російською мо­вою (Михаил И. Артамонов. Хазарская крепость Саркел. Acta Archaelogica Academiae Scientiarum Hungaricae, 1956, 7, 1, 321-341). Розділ книги М. Артамонова “Історія хозарів” – “Мадяри і печеніги” бу­ло перекладено у Будапешті через рік після виходу ленінградського видання.

[158] György Györffy. Sur la question de l’établissement des Petchénègues en Europe, 28.

[159] Csanád Bálint. A honfoglalás kori lovastemetkezések néhány. A Móra Ferenc Múzeum Évkönyve, 1969, 1, 107-114, 110, 113-114.

[160] Ferenc Horváth, Gábor Hatházi. Печенеги и куны. Археологическое наследие, 16-17.

[161] Alán Kralovánszky. Szarvasmarha-temetkezés a honfoglalás korából. A Magyar Mezőgazdasági Múzeum Közleményei, 1964, 2, 171-184.

[162] Idem. Honfoglaló őseink szarvasmarha-kultusza [Культ худоби у наших предків – завойовників батьківщини]. Az őshazától a Kárpátokig, ed. Viktor Szombathy. (Budapest, 1985), 360-374.

[163] Археология Венгрии. Конец ІІ тысячелетия до н.э. – I тыячелетие н.э., 332-334. See also: Иштван Эрдели. О печенегах на территории Венгрии: к постановке вопроса. Материалы І тыс. н. э. по археологии и истории Украины и Венгрии, 163-166.

[164] András Pálóczi-Horváth. Nomád népek a kelet-európai steppén és a középkori Magyarországon” in Zúduló sasok: Új honfoglalók – besenyők, kunok, jászok – a középkori Alföldön és a Mezőföldön, ed. Gábor Hatházi et al. (Gyula, 1996), 7-36; Gábor Hatházi. Besenyők és kunok a Mezőföldön. Zúduló sasok, 37-56; László Selmeczi. Régészeti ásatások a Nagykunságon. Zúduló sasok, 57-66; Idem. A jászok betelepülése a régészeti leletek tükrében. Zúduló sasok, 67-80.

[165] Д. Крішто присвятив окрему статтю актовим документам, які описують впорядковані середньовічні поховання в Угорщині, у т.ч. печенізькі (в Угорщині з 1100 р. існував закон про обов’язковість поховання на прицерковних кладовищах): Gyula Kristó. Sírhelyekre vonatkozó adatok korai. Acta Historica Academiae Scientiarum Hungaricae, 1981, 71, 21–28.

[166] Gábor Hatházi. Besenyők és kunok a Mezőföldön, [карта на сторінці] 40. Розселення куманів у Мезефьольді (Mezőföld) – див. карту на ст. 49. Всього на території сучасної Угорщини нараховують 150 відомих поселень печенігів: Hungarian Archaeology at the Turn of the Millennium, ed. Zsolt Visy. (Budapest, 2003), 389. Палоці-Хорват оцінює їх кількість більш скромно: 46  поселень, де власниками домоволодінь були печеніги, і від 30 до 32 сіл, які були повністю або частково печенізькими: András Pálóczi-Horváth, Peoples of eastern origin in Medieval Hungary. The cultural heritage of Pechenegs, Uzes, Cumans and the Jász, 265.

[167] Gábor Hatházi. Besenyők és kunok a Mezőföldön, 43-44.

[168] Ferenc Horváth, Gábor Hatházi. Печенеги и куны. Археологическое наследие, 11.

[169] Árpad Nagy. Eger környéki és tiszavidéki besenyő települések a X-XI. században: Kísérlet a magyarországi besenyők régészeti hagyatékának meghatározására. Egri Múzeum Évkönyve, 1969, 7, 129-157.

[170] László Selmeczi. A szállástó a faluig. Adatok a magyarországi kunok tepüléstörténetéhez. Arany János Múzeum Közleményei, 1986, 4, 193-213; Idem. A kunok nomadizmusának kérdéséhez. Hermane Ottó Múzeum Évkönyve, 1986-1987, 25-26, 177-187; Idem. A Négyszállási I. számú jász temeto. (Budapest, 1992); Régészeti-néprajzi tanulmányok a jászokról és a kunokról. (Debrecen, 1992).

[171] Gábor Hatházi. A besenyő megtelepedés régészeti nyomai Fejér megyében. Savaria: a Vas megyei múzeumok értesítője, 1996, 22/3, 223-248

[172] Бібліографія праць А. Палоці-Хорвата на 2014 р.: Pálóczi Horváth András publikációinak jegyzéke. “Carmen miserabile”. A tatárjárás magyarországi emlékei. Tanulmányok Pálóczi Horváth András 70. születésnapja tiszteletére, ed. (Kecskemét, 2014), ed. Szabolcs Rosta, György V. Székely, 9-20. Кілька важливих: András Pálóczi-Horváth. Situation des recherches archéologiques sur les Comans en Hongrie. Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae, 1973, 27, 2, 201-209; Idem. L’immigration et l’établissement des Comans en Hongrie. Acta Orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae, 1975, 29, 3, 313-333; Idem. Le costume Coman au moyen âge.  Acta Archaelogica Academiae Scientiarum Hungaricae, 1980, 32, 1-4, 403-427.

[173] Див.: Антония Марчик. Антропологическая характеристика средневекового кунского и венгерского населения (краткий обзор). Труды Института востоковедения РАН, Тюркские кочевники в Азии и Европе: цивилизационные аспекты истории и культуры, 114-119. Erika Bogácsi-Szabó et al. Mitochondrial DNA of ancient Cumanians: culturally Asian steppe nomadic immigrants with substantially more western Eurasian mitochondrial DNA lineages. Human Biology, 2005, October, 77 (5), 639-62.

[174] András Pálóczi-Horváth. Besenyők, Kunok, Jászok (Budapest, 1989). Варіант англ. мовою: Pechenegs, Cumans, Iasians: steppe peoples in medieval Hungary (Budapest, 1989).

[175] András Pálóczi-Horváth. Pechenegs, Cumans, Iasians: steppe peoples in medieval Hungary, 19-21, 34.

[176] Ibid., 7-38.

[177] Ibid., 31. Ф. Хорват та Г. Хатхазі пишуть про цих печенігів як про переселенців “другої хвилі” (першою були печеніги, які селилися в Угорщині за часів Такшоня),  і вважають, що переселенці другої хвилі отримали більші привілеї і довше зберегли свою етнічну ідентичність (Ferenc Horváth, Gábor Hatházi. Печенеги и куны. Археологическое наследие, 14).

[178] András Pálóczi-Horváth. Peoples of eastern origin in Medieval Hungary. The cultural heritage of Pechenegs, Uzes, Cumans and the Jász.

[179] István Erdélyi. A Bajkáltól a Balatonig. Régészeti adatok a töröknyelvű népek történetéhez. (Budapest 1997).

[180] Csanád Bálint, Die Archäologie der Steppe. Steppenvölker zwischen Volga und Donau vom 6. bis zum 10. Jahrhundert, ed. Falko Daim. (Köln, 1989).

[181] Csanád Bálint. On “Orient-preference” in archaeological research on the Avars, proto-Bulgarians and conquering Hungarians. in Post-Roman towns, trade and settlement in Europe and Byzantium. Vol. 1. The Heirs of the Roman West, ed. Joachim Henning. (Berlin, New York, 2007), 545-562, 547.

[182] Ferenc Makk. Ungarische Aussenpolitik (896-1196), 84.

[183] Примітно, що населення сучасної Угорщини є фактично моноетнічним – більше 98% назвали себе угорцями: Gabriella Vukovich. Mikrocenzus 2016 – 12. Nemzetiségi adatok. Hungarian Central Statistical Office. (Budapest, 2018).  http://www.ksh.hu/docs/hun/xftp/idoszaki/ mikrocenzus2016/mikrocenzus_2016_12.pdf

[184] Stanley G. Payne. A History of Fascism, 1914–1945. (Madison, 1996), 272.

---