Лариса Якубова. «Мы свой, мы новый мир построим – кто был ничем, тот станет всем»?

Лариса Якубова

«Мы свой, мы новый мир построим –

кто был ничем, тот станет всем»?

703840a-fjaz2658.jpg


Донбас та Крим упродовж усього періоду незалежності по праву утримували звання найбільш проблемних регіонів молодої української державності [1]. То ж, на першому етапі “русской весны” негативні стереотипи, історичні міфи, політичні спекуляції та регіональні суперечності не лише критично загострили ситуацію у буремних регіонах, а й поглибили, як тоді здавалося, неподоланну прірву поміж “двома Українами”. Спрощеннями та гіпертрофованими стереотипами у той час хибували не лише дописи періодичних видань, а й виступи низки політиків, що негативно позначалося на здатності української державної конструкції забезпечувати інтегративні функції. Тим часом російська влада, що з початку тисячоліття стала на шлях згортання демократизації та лібералізації всередині країни, розглядала Донбас як потенційну базу прирощення російського неоімперського політичного проекту і використовувала регіональні суперечності у власних геополітичних інтересах. 

Соціально-економічні проблеми перехідних держав, на жаль, є постійним джерелом генерування відцентрових процесів. Останні очікувано підсилюються в часи політичних та економічних криз, адже маргіналізоване суспільство відчуває гостру нестачу ментальної сталості. Через це ідентичнісні кризи низки соціальних кластерів переростають у загрозу державній безпеці. Якщо протестні кластери тривалий час самоізолюються в рамках певних недержавних / антидержавних дискурсів, вибух стає питанням часу.

Саме це мало місце на Донбасі навесні 2014 р. Те, що російський інформаційний мейнстрим називає громадянською війною на сході України, було соціальним бунтом, спровокованим і очоленим спецслужбами РФ. Не викликає сумнівів, що без прямої підтримки та допомоги Росії[2] анархічні вибухи з часом зійшли б нанівець. Найбільш відразливі прояви «русской весны» були пов’язані із містами та містечками, які впродовж останнього десятиріччя невпинно сповзали у прірву соціально-економічної деградації. Прикладом може слугувати Костянтинівка: у 1991 р. населення міста становило 107 тис. осіб, напередодні «русской весны» ‒ близько 76 тис. Тобто, за порівняно невеликий відтинок часу людність скоротилася на 31 тис. ‒ майже третину. Більш як на половину зменшилася кількість дитячих садочків: із 39 до 18. І не випадково ‒ показники народжуваності в місті давно й безповоротно переможені показниками смертності: у 2013 р. на 674 народжених припало 1462 померлі (!). ВВП міста, колишнього центру скляної промисловості СРСР [3], скоротився у кілька разів. Упродовж 2000-х рр. зупинилися через банкрутство майже всі заводи Костянтинівки, зокрема й найбільший ‒ «Автоскло» [4] з вісьмома тисячами працівників. 2005 р. збанкрутував «Укрцинк», наслідком діяльності якого є найвищий рівень засмічення ґрунтів важкими металами. 2007 р. збанкрутував Костянтинівський металургійний завод. Найдовше, до 2012 р., протрималися заводи «Кварсит» і «Будскло», які спеціалізувалися на випуску побутових товарів. Після подій 2014 р. міський пейзаж переважно нагадує постапокаліптичні кадри [5]. Зона соціальної деградації, кладовище кинутих «Палаців культури» і зруйнованих шкіл, садочків і заводських гуртожитків, в яких давно ніхто не живе, ‒ такими словами можна охарактеризувати нинішній стан Костянтинівки. На жаль, ця картина є типовою для монопрофільних міст регіону.

CD37F8D7-4246-4FFC-A582-7CA6E41D3635_w1023_r1_s.jpg

Сподівання вирватися з замкненого кола злиденності депресивних міст, прикриваючись гаслом захисту права розмовляти російською (хоча чесніше було б казати про небажання чути української), долучитися до великого і могутнього «русского мира» врешті занадто дорого коштували. Задивляючись на приклад Криму, донбасівці, піддавшись на риторику русскомирцев, навіть не здогадувалися, чим урешті все обернеться. Перші акорди “русской весны” відіграли під пафосні заяви на кшталт: ” ми взяли зброю, аби боротися за Новоросію – свою нову справедливу національну Державу, де не буде ні партійних диктатур, ні правлячих злодійських “еліт”, ні всевласних олігархів… не буде корумпованих чиновників, що гноблять пересічних громадян…” [6]. Хвиля анархії у монопрофільних містах, що незабаром поглинула й обласні центри, набирала сили під гаслами розбудови справедливої держави та її возз’єднання з Росією. Тогочасна риторика очільників сусідньої держави не залишала сумнівів: Росія підтримає розвиток кримського сценарію на Донбасі. Однак, вже наприкінці квітня кримський сценарій вочевидь загальмувався, а вже на початку літа сумніви щодо позиції Кремля набули чи не масового поширення серед донбасівців.

Як цілком слушно зазначав автор з ніком “Ів. Ан. Ти. Сталкер”, одна справа – жити в Росії і геть інша – у Придністров’ї. Якби від самого початку людям пообіцяли нове Придністров’я, навряд чи хтось сприйняв би цю ідею всерйоз. Щоб вивести людей на вулиці, потрібні були російські прапори, а не прапори «Донецької республіки». Але обіцяні Губарєвим «ввічливі люди» на Донбасі так і не з’явилися. Замість них з’явилися нечемні «ополченці». Замість російських пенсій «як у Криму» тамтешні мешканці не отримали ніяких зовсім. А замість триколорів на мітингах у якийсь момент замайоріли якісь незрозумілі полотнища, що символізують прапори не бачених раніше республік. Людям підсунули зовсім не той товар, який вони обирали» [7].

Ситуація ставала дедалі більш песимістичною. Лейтмотив тогочасного інформаційного мейнстриму добре розкривала стаття народженого в Києві політолога Ростислава Іщенка «Суровая правда. Что происходит на Донбассе», розтиражована низкою русскомирских ресурсів. У ній зокрема цілком відверто йшлося про те, що на Донбасі:

  • добудовують централізовану вертикаль управління, яка зробила його таким само «нашим», як Крим, Калінінград і Курили;
  • все на Донбасі залежить не від місцевих, а від російських державних інтересів; перемогу у війні спроможні отримати не «відпускники» та «ополчення», а лише Російська армія та воєнно-морський флот;
  • Центру не потрібні ані «буйні», ані «ідеологи» (це був камінь у бік відстороненого А. Пургіна), а лише віддані виконавці;
  • «їхніх ідейних здібностей має вистачати рівно на те, аби розуміти інтереси Росії вище за інтереси їхніх регіональних запитів, приватних лавочок, особистих думок»;
  • державотворчим упродовж століть є триєдиний російський народ (у складі великоросів, малоросів і білорусів);
  • попри успіхи незалежних України та Білорусі в розбудові модерних націй, частина малоросів і білорусів не бажає перетворюватися на литвинів та українців, разом із великоросами, що мешкають на їхніх теренах, вони є базою «русского мира»;
  • відповідно до демографічних тенденцій в Росії за кілька десятиріч великороси можуть перетворитися на етнічну меншість.

Приєднання Криму, України та Білорусі мають зарадити цьому. З Кримом Росія набула 1,9 млн населення, мільйон біженців із Донбасу та України, тобто за рік – майже 2,5 млн. За рахунок погіршення економічної ситуації та «підсилення нацистського терору» в Україні можна сміливо очікувати ще як мінімум на мільйон мігрантів. Завершувалися розмірковування «політолога» словами: «Проте набагато вигідніше приймати російське населення разом з територіями» [8]. Ось така проста і невибаглива правда. На жаль, змінити на той час нічого було не можна. Все, що лишалося і активним учасникам і заручникам “русской весны” на Донбасі, так це – чутливо ловити висловлювання В. Путіна, який заявляв: “Мова йде не просто про територію, якої у нас вдосталь. Мова йде про історичні витоки, про витоки нашої духовності й державності. Мовиться про те, що робить нас єдиним народом і єдиною згуртованою нацією” [9].

На межі 2015-2016 рр. сподівання мешканців Л/ДНР на приєднання до Росії майже розвіялися, ба більше – місцева влада на офіційних заходах демонстративно прибирала російські триколори, мотивуючи свої дії тим, що «республіки» мають свої державні символи. Зрозуміло, що відбувалося це за відмашкою Кремля, який припинив педалювати програму анексії Л/ДНР. Місцевим «активістам» і бюджетникам на мітингах, присвячених відзначенню чергової річниці входження Криму до складу Росії, лишалося тільки висловлювати гордість «відвагою та сміливістю кримчан» у 2014 р. Навіть тут куратори новоросійського дійства не позбавили себе задоволення принизити донбасівців, натякаючи в такий спосіб, що останні були недостатньо мужніми та сміливими, аби потрапити до омріяного «русского мира».

Різке згортання “Новоросійського проекту” спричинило доволі гостру, як для мілітарного анклаву, критику з боку його наївних прибічників. Зокрема, «колишній депутат парламенту Новоросії», ополченець і лідер громадської організації «Юго-восточная инициатива» Євген Тинянський зауважував, що в антитезу створеного для російського телеглядача образу Донбасу, який процвітає в «ДНР», керівництво якого піднімає економіку, відбудовує регіон і проводить розважальні заходи, насправді «Донбас потопає в злиднях, крові та самодурстві нинішнього бомонду» [10].

В середині квітня 2016 р. мас-медіа Л/ДНР повідомили, що республіки відкинули ідею об’єднання в «Новоросію». Політичний дрейф квазіутворень в напрямі ситуативного вирішення завдань, що поставали в контексті мінського переговорного процесу та «холодної війни» між Заходом та Росією, став очевидним. У колі нечисленних, проте надзвичайно активних прибічників «русского мира», які свого часу склали кістяк активу Л/ДНР, це спричинило не просто когнітивний дисонанс, а й справжній шок.

Як засвідчують численні русскомирские інформаційні ресурси, порядок денний «русского мира», що був одним із провідних в першій половині 2014 р. [11], вже на кінець його почав стрімко втрачати актуальність, а з середини 2015 р. поволі відсувався на маргінес суспільного простору. Справа полягала в тому, що концептуально «русский мир» не відповідав намірам осіб, що волею долі опинилися на вищих щаблях управління квазіутворень  і були зорієнтовані на ефективний перерозподіл сфер впливу та матеріальних цінностей. Зі свого боку і Кремль, якому не вдалося нав’язати міжнародному співтовариству концепт громадянської війни на Донбасі, змушений був дистанціюватися від виразно імперської риторики. Врешті, найголовніше, – попри оманливість і пафос риторики місцевих русскомирцев, їхні не велелюдні «публічні заходи» засвідчували – «русский мир» на Донбасі залишається справою вузького клубу «з інтересів», жодної вагомої підтримки з боку населення він не має. Цей штучний ідеологічний продукт абсолютно незрозумілий і чужий людності Донбасу, яка впродовж десятиліть транспорувала гасла інтернаціоналізму.

«Надування щік» з боку найбільш знаних представників русскомирского табору – Павла Губарева та Андрія Пургіна – не мають вводити в оману. По п’яти роках русскомирской авантюри обидва опинилися на маргінесі суспільного життя, відсторонені більш звичними оку пересічного російського обивателя “державними менеджерами” нового часу. Все очевидніше перекроювання інформаційного простору та естетики ОРДіЛО за російськими стандартами нині є певною мірою запереченням стихії першого етапу “русской весны” з непередбачуваною та неконтрольованою самодіяльністю низки анархічних / асоціальних груп та аматорів. На прикладі А. Пургіна чи не найбільш виразно простежується авторитарна потуга Кремля, що “відкрив” донбаську” скриньку Пандори” на певний час із певною метою.

582c537b33f31-xqqodzrvsnq.jpg

На противагу на початку 2016 р. А. Пургін презентував новий проект під назвою «Юг России», завдання якого полягало не більше не менше – в побудові єдиного цивілізаційного простору від Дунаю до Волги. Середньостроковою метою на шляху її досягнення він назвав демонтаж південного сходу України і побудову (мовою оригіналу – «возведение») на його місці «півдня Росії». Своє завдання разом із «мозковим центром», до якого увійшли московські, ростовські та воронезькі «інтелектуали», він убачав в опрацюванні єдиного ментального, ідеологічного концепту для цієї території. «Все починається з ідеї», – вторячи О. Дугіну, зауважував він [12].

Активність А. Пургіна та його прихильників чимдалі більше гальмувала як у ДНР, так і в Росії. В середині 2017 р. «Юг России» організував зустріч з політичними активістами Донецька [13]. Згодом у своїх інтерв’ю він неодноразово заявляв, що новий проект «не бореться за владу, а транслює сенси». Одним з них зокрема є те, що мета русской цивилизации полягає в поєднанні русского мира та євразійського простору, як духовного та світського елементів [14]. Не менш послідовно А. Пургін наголошував, що «розбудовувати донецьку державність в ХХ ст. просто неможливо. Те саме робить сьогодні Україна, відроджуючи нацизм, на який світ і Європа перехворіли давно. Ось чому український націоналізм для всіх смішний. Це вчорашній день!» [15].

Нечисленні пізніші за часом інтерв’ю А. Пургіна засвідчують, що він відсунутий від активного політичного життя квазідержавних утворень і змушений задовольнятися роллю політичного коментатора, із завидною постійністю транслюючи неоєвразійські смисли. Схоже, що в боротьбі за свої переконання і проти нинішнього керівництва Л/ДНР він зробив ставку (цілком за настановами О. Дугіна) на боротьбу за опанування умами обивателів. На початку 2018 р. А. Пургін повідомив про створення чогось на кшталт партшколи, що працює в Краснодарі, Ростові-на-Дону, Луганську, Воронежі, Донецьку та Криму [16]. «Партшкола», як і в часи, що передували подіям «русской весны», фінансується з традиційних неоєвразійських джерел і поволі відступає на свої природні рубежі – маргінального руху вузького кола осіб. «Мавр зробив свою справу» і виявився непотрібним. Нинішній порядок денний Кремля (і відповідно – Л/ДНР) підпорядкований геть іншим завданням.

dnr-zbrod.jpg

Чимдалі життя у «народних республіках» розбудовувалося за радянськими зразками з виразним мілітарним присмаком. Цензура ЗМІ, політична монополія так званого громадського руху «Донецька Республіка» [17], до якого в добровільно-примусовому порядку вступали бюджетники, заборона будь-яких акцій протесту вкупі з воєнним станом та комендантською годиною торували шлях «ДНР» у «світле минуле», яке, щоправда, не збігалося з радянським прототипом через колосальну дистанцію в рівні життя нових «народних» керівників та власне народу.

6bgft6msQNs.433.jpg

Діяльність першого очільника «ДНР» доволі часто підтверджувала вислів про те, що історія повторюється двічі: перший раз у вигляді трагедії, вдруге – у вигляді фарсу. Чого варті були лише незчисленні проголошення наступів на Берлін, Київ і Маріуполь, «прямі лінії» з харків’янами, проголошення утворення Малоросії тощо. Важко уявити, до яких висот вигадливості міг би дійти голова «ДНР», якби не кремлівські куратори.

Зовнішні ознаки своєрідного «радянського карнавалу» просто вражали: одним із перших з’явилися НКВД і МГБ, у грудні 2015 р. з помпою було представлено дитячу суспільну організацію «Захаровцы», в органах державної влади та на підприємствах О. Захарченко запропонував запровадити посаду політруків, відрядивши на них комісованих учасників бойових дій [18]. Яскраво виражена радянська естетика в «ДНР», нуворишівська естетика в «ЛНР» (із незмінними шкіряними кріслами і куртками), що врешті трансформувалися в естетику пересічних російських функціонерів губернського рівня [19], та радянсько-імперська в Криму віддзеркалювали дрейф нібито русскомирских територій радянсько-імперською колією [20]. Новостворюваний пантеон героїв «русской весны» [21], опрацювання «державних історій» Л/ДНР, відновлення виразно радянської сітки офіційних свят, переписування шкільних і вузівських курсів історії, тотальна пропагандистська обробка населення у «кращих» традиціях радянських часів укупі з повномасштабною пропагандою та постійним нагнітанням страху перед очікуваним з дня на день наступом ЗСУ – все це дає результат.

Симптоматичною ознакою унормування внутрішньополітичного середовища стала його монополізація. Врешті вже в 2015 р. низка рушійних сил «русской весны», зокрема «Патріотичні сили Донбасу» Олександра Ходаковського, перейшли в опозицію до О. Захарченка та його оточення, а згодом – на напівлегальне становище. У відкриту опозицію [22] невдовзі після свого відсторонення від влади на початку вересня 2015 р. перейшов екс-перший заступник голови Ради Міністрів «ДНР» Андрій Пургін.

2015-05-09._День_Победы_в_Донецке_080-1.jpg

Результати державного будівництва по-ДНРівському він у властивій манері описав так: «Побудова нинішніх державних інституцій в ДНР нагадує пізню КПРС з елементами Партії регіонів. Причому … Партія регіонів тихо палить в кутку від заздрості. Створена нині система управління перетворюється на копію грузинських органів влади та владної вертикалі Саудівської Аравії. Тобто, відбулася сегрегація на народ і держслужбовців, які є окремим класом… вона штучно виникла, штучно розвивається і просувається окремо від бажань та настроїв людей… дезорієнтація, втрата душ людей відбувається саме через те, що держслужбовці правлячий клас, трансформувалися в окрему касту… сама структура не змінилася, тому що ми не ухвалюємо політичні закони, не ухвалюємо закони, що змінюють саму сутність влади, економіки, моделі управління. Все це лишається тим самим, в рамках все тієї ж парадигми» [23]. Врешті непримиренний опозиціонер договорився до того, що в «ДНР» і далі розбудовується «колишня Україна».

Тим часом не важко помітити, що вибудована на сьогодні вертикаль влади, виявляє багато спільного з російською як структурно та стилістично, так і за формулою та змістом діяльності. Переважна більшість так званих підзаконних актів, “положень”, що регулюють діяльність так званих органів влади і управління, скальковані з російських відповідників. Стилістична подібність зовнішніх ознак влади та смисли, які вона транспонує в масову свідомість, в РФ та ОРДіЛО також очевидні. Еклектичне ситуативне поєднання і варіювання показної демократичності публічних осіб квазідержавних утворень (власне – перетворення їх на поп-медійні персони) та цілковитої централізації реальної влади (із тенденцією вирішальної ваги силових структур та органів держбезпеки) також скальковане з Росії. Власне, можна казати про екстраполяцію “феномену Путіна” на терени ОРДіЛО. Як засвідчує практика останніх років, пошук кандидатур, спроможних ефективно виконувати роль місцевих “народних лідерів” триває, нині “ефективні менеджери” в обох квазіреспубліках замінили “польових командирів”, що унаочнює потенційне “заморожування” конфлікту на Донбасі за придністровським сценарієм. Транзит цей, варто наголосити, виснаженою війною регіональною спільнотою ані усвідомлений, ані відрефлексований. Та, власне, російські куратори квазіреспублік не відводять місцевому населенню жодної ролі, окрім статиста російської геополітики.

Омріяний наївними донбасівцями “новий світ” виявився новочасною “чорною дірою”. Війна – витратний вид діяльності. Вона щодня відволікає колосальні ресурси, які могли б бути задіяні для модернізації української економіки та розв’язання низки соціальних проблем. Донбас без України стрімко перетворювався на деіндустріалізовану «чорну діру»:

  • місцева продукція не має збуту; підприємства масово вирізають на металобрухт; більшість придатного устаткування вивезли російські «гумконвої» ще в 2014 – на початку 2015 р.[24];
  • за інформацією Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, економічна активність на тимчасово неконтрольованих Україною територіях у 2014 р. зменшилась у п`ять разів [25];
  • без роботи лишилися сотні тисяч людей [26];
  • населення виживало за рахунок пенсій та гуманітарки; «республіки» трималися завдяки фінансовій підтримці Росії;
  • місцеві підприємства на загал перейшли в руки нових власників, однак налагодити їхню діяльність «герої Новоросії» виявилися неспроможні.

За даними, оприлюдненими газетою «Бізнес», станом на середину березня 2015 р.: повністю або частково зруйнованими був:

  • 81 об’єкт транспортної інфраструктури,
  • 51 промисловий об’єкт,
  • 10 об’єктів енергетики,
  • 165 об’єктів комерційної нерухомості,
  • пошкоджені мости та шляхопроводи загальною довжиною 3 км,
  • 1 тис. км автошляхів.

«Укрзалізниця» оцінювала втрати залізничної інфраструктури в 2014 р. в 1 млрд грн [27]. Левову частину економічного потенціалу колишнього Донбасу було втрачено безповоротно.

До подій 2014 р. один з найбільш інфраструктурно розвинених регіонів країни, нині відкинутий на рівень середини минулого сторіччя:

  • після руйнування Луганського та Донецького аеропортів схід Донбасу втрапив до аероізоляції;
  • найближчі аеропорти працюють у Маріуполі, Запоріжжі, Дніпрі та Харкові;
  • дістатися до них можна, перетнувши лінію розмежування;
  • найпоширенішим видом транспорту лишається особистий і приватний транспорт;
  • лінію розмежування можна перетнули через шість транспортних коридорів (КПВВ “Лисичанськ”, “Зайцеве”, “Мар`їнка”, “Новотроїцьке”, “Гнутове” та “Станиця Луганська”);
  • об`їзні шляхи перекриті силами ЗСУ;
  • для перетину лінії розмежування треба мати паспорт та спеціальний дозвіл[28];
  • подолання транспортних коридорів – важка і тривала в часі процедура (щоправда вже не така небезпечна для життя, як у 2014 р.);
  • регулярних рейсів, які б сполучали Велику Україну та ОРДіЛО немає;
  • залізницею можна дістатися до Маріуполя, Покровська, Костянтинівки, Бахмуту та Лисичанська, звідти – електричками чи приватним транспортом до Авдіївки, Новгородського, Попасної, Щастя та Станиці Луганської;
  • вантажне залізничне сполучення через шість транспортних коридорів сполучає певні промислові підприємства, виробничі і торговельні зв`язки з якими не можна розривати[29].

Захоплення бойовиками Донецька й Луганська та інституалізація самопроголошених республік докорінним чином переформатували господарські комплекси Луганської та Донецької областей, опосередковано впливаючи на народногосподарський організм України загалом. Під контроль самопроголошених адміністрацій Л / ДНР потрапило близько третини Донбасу. Хоч це становить усього 3% території України, применшувати деструктивні наслідки перетворення окупованих районів на театр активних воєнних дій не доводиться, оскільки йдеться про найбільш урбанізовані території – Донецько-Макіївську, Горлівсько-Єнакіївську та Шахтарську агломерації з високою щільністю населення та промислових об`єктів, шахт [30], металургійних та машинобудівних заводів. На окупованій території розташовані Зуєвська ТЕС (ДТЕК) та Старобешівська ТЕС («Донбасенерго»). Через м. Новоазовськ ДНР має вихід до Азовського моря, хоч місцевий порт є малопотужним .

Рішення перемістити центр “сепаратистського проекту” в обласні центри Донбасу, як видається було невипадковим. Зі стратегічної точки зору воно забезпечило потужний важіль тиску на українську владу, що не дозволив розгорнути ані наступальну військову операцію, ані ефективно застосувати інші інструменти тиску на сепаратистські анклави, зокрема економічну й транспортну блокади. Заручниками квазідержавних утворень стали понад два з половиною мільйони міських мешканців. В умовах активної фази військового протистояння, що супроводжувалася щоденними обстрілами, промисловість агломерацій практично стала. Розрив з сільськогосподарською округою та руйнування транспортного сполучення впродовж кількох місяців призвели до господарського колапсу, а невдовзі – гуманітарної кризи. Єдиними джерелом виживання широких верств містян впродовж першого року конфлікту стала гуманітарна допомога, яку донбасівці отримували як з терен України, так і Росії. Прикрившись, наче живим щитом, населенням міст-стотисячників, керівники та організатори “новоросійського проекту”, перейшли на мову політичного та економічного шантажу, який не без успіху застосовується досі.

За підрахунками вітчизняних експертів, на окупованих територіях залишилося

  • 388 державних підприємств,
  • 4 500 об’єктів державної власності (об’єкти нерухомості)
  • та понад 100 великих підприємств недержавної форми власності [31].

Загалом втрачено близько 50% промислового потенціалу Донбасу. За підсумками 2014 р.:

  • промислове виробництво Донецької області зменшилося на 31,5%,
  • Луганської – на 42%;
  • у І кварталі 2015 р. – на 52,5% та 88% відповідно.

Найменшою мірою це стосувалося видобувної промисловості (13,7% у 2014 р, 27,2% –  у І кварталі 2015 р.). Тогочасні керівники самопроголошених республік не приховували прагнення використати українське вугілля як традиційний інструмент політичного тиску на Київ. Неодноразові їхні виступи віщували близький колапс української промисловості, позбавленої “чорного золота”. Втім, їхні позиції виявилися вразливими, хоч втрата потужного промислового осердя в стані фактичної війни дійсно боляче вдарила по Україні.

Стосувалося це передусім тих галузей промисловості, що залежали від коксівного вугілля:

  • вже в першому кварталі 2015 р. падіння в металургійній галузі становило 26%,
  • виробництво коксу та коксопродуктів – 51,9%,
  • постачання електроенергії, газу та води – 15,5%,
  • машинобудування – 25,1%,
  • хімічної промисловості – на 22,6% [32].

Серед низки промислових об`єктів на метал були вирізані «Вторчермет», «Шахта ім. Межинського», депо вагонів в селищі с. Чернухіне (Луганська обл.) та ін. Занепад вугільної промисловості супроводжувався стрімким зростанням нелегального видобутку та контрабанди копалини, за рахунок якого, власне, змушене було виживати місцеве населення. Як зазначають українські експерти, сірий ринок донбаського вугілля активно діє, паливо, що постачається на терени України, зберігається на складах на півночі Донеччини, у Дніпропетровській і Харківській областях.

Втягнення України у гібридний конфлікт привело до згортання виробництва, як внаслідок небезпек воєнного часу, так і через відсутність ринку збуту. Згідно з українськими джерелами, у 2014 р. припинили роботу або працювали не на повну потужність:

  • Алчевський металургійний комбінат (13% від загального виробництва металургійної продукції),
  • ПАТ Донецький металопрокатний завод,
  • ПАТ Донецький електрометалургійний завод (2% від загального виробництва металургійної продукції),
  • ПАТ Стахановський завод феросплавів (20% від загального виробництва феросплавів),
  • ПАТ Авдіївський коксохімічний завод,
  • ПАТ Ясинівський коксохімічний завод,
  • ЗАТ Горлівський коксохімічний завод;
  • ПАТ Концерн Стирол,
  • ПАТ Донецькгірмаш,
  • ПАТ Донецький енергозавод,
  • ПАТ Азовмаш,
  • ПАТ Стахановський вагонобудівний завод,
  • ВАТ Ясинуватський машзавод та ін.

Власне, в обставинах кризи взаємоплатежів та неможливості здійснення прямих товарно-грошових відносин із підприємствами-партнерами на теренах України промисловий сектор окупованих територій постав перед загрозою колапсу. Ситуація тим більш ускладнювалася евакуацією тих підприємств, що до конфлікту перебували у власності російського бізнесу, та мародерством озброєної стихії люмпенів та найманців усіх мастей. Раніше чи не сакралізована промислова велич Донбасу виявилася напрочуд вразливою, причому найменш захищеними в цій ситуації виявилися багатотисячні трудові колективи підприємств-монополістів, які невдовзі опинилися в епіцентрі рейдерської вакханалії. В тій ситуації навіть колишній безумовний господар Донецької області Р. Ахметов опинився у вкрай дратівливій ситуації.

Врешті катастрофічне погіршення умов господарювання та підприємницької активності спричинило масовий вихід приватного бізнесу з території Л/ДНР. Впродовж 2016 – 2017 рр. близько двох тисяч компаній залишили окуповані території [33]. Разом із тим постала проблема масового безробіття. Згідно з даними Regnum, з січня 2015 р. по червень 2016 р. рівень безробіття у “ДНР” скоротився з 39% до 28% [34]. Фактичне число працюючих у “ДНР”  у 2017 р. становило 351,5 тис. за загальної кількості працездатних 590 тис.. Отже, безробітними на той час були близько 40% осіб працездатного віку. За оцінками ООН, нині близько 50% працездатних жителів окупованого Донбасу не мають роботи [35].

Розбалансування й дезорганізація народногосподарського комплексу Донбасу стало для нього катастрофою. Регулярні повідомлення “республіканських” ЗМІ про бурхливе промислове відродження на загал виявляються інформаційними фейками. В умовах фінансової ізоляції, критичного зменшення площ оброблюваних сільськогосподарських угідь [36] та триваючої війни “республіки” не мають перспектив стати самодостатніми. Дефіцит їх торгівельного балансу в 2016 р. становив майже $1 млрд. За оцінками експертів, експортний потенціал не перевищуватиме $1,5 млрд., що становить лише 8% показників довоєнного часу [37].

Заявлене на початковому етапі і неодноразово повторюване згодом гасло подолання всевладдя олігархів та розбудови суспільства справедливості в “народних республіках” призвело до цілком прогнозованих наслідків. Вартість активів Р. Ахметова зменшилась майже вдвічі, а його ключовий актив «Метінвест» вимушений був оголосити технічний дефолт. С. Тарута втратив будь-який вплив на засновану ним корпорацію «ІСД». І. Коломойський та Д. Фірташ, що не мали вирішальних позицій на Донбасі, втратили контроль над виробничими активами, розташованими на окупованих територіях, але спромоглися стабілізувати стан своїх груп. Натомість “народні республіки” отримали нових “господарів”, імена яких навряд чи відомі широкому загалу, і безкінечний переділ власності, спроможної приносити прибуток у форсмажорних обставинах життєдіяльності невизнаних анклавів.

У складній ситуації опинилися монопрофільні міста. Закриття шахт у містах Торез, Селідове, Сніжне, Шахтарськ, Стаханов, Вугледар, Українськ, Вуглегірськ поставило їхнє населення на межу виживання. Торез, Стаханов, Шахтарськ, Моспіне, де фактично зупинились основні містоутворюючі підприємства, перебувають на порозі незворотної деурбанізації. В умовах гострої соціально-економічної кризи опинилося населення міст Авдіївка, Єнакієве, Алчевськ.

Промисловість регіону, яка за своїми технічними характеристиками відповідала кінцю ХХ ст. і трималася на державних дотаціях, нині в низці місцевостей вщент зруйнована. Конкурентні виробництва за повідомленнями українських ЗМІ давно «евакуйовані» до Росії, попросту ‒ розграбовані. В результаті російської агресії український Донбас перетворений на зону техногенної катастрофи, що перспективно позначатиметься не лише на фізичному та психологічному здоров’ї регіональної спільноти, а й через системи підземних і наземних водних ресурсів загрожує далеко за межами ОРДіЛО.

Заморожування конфлікту за абхазьким, осетинським, боснійським чи придністровським сценарієм, про що повсякчас сперечаються російські та міжнародні експерти та середовище соціальних мереж, є практично неможливим унаслідок його виробничої специфіки. Наслідком названих вище конфліктів стала аграризація регіонів, затвердження натурального господарства як стратегії фізичного виживання. В Донбасі з його найвищим у Європі рівнем урбанізації, чотирма мільйонами індустріального населення, забрудненими, а тепер ‒ ще й замінованими землями, сільським населенням, що становить мізерну частку соціуму (пересічно 10 %), сценарій аграризації дорівнюватиме гуманітарній катастрофі небаченого в сучасній Європі рівня. Єдиним виходом для місцевого населення на певному етапі може стати лише масова міграція, однак, досвід останніх років засвідчив, що ані Україна, ані Росія не спроможні прийняти та адаптувати таку кількість населення.

«Молоді республіки» проголошені мультивалютними зонами. Втім, роль реальної валюти відіграє соціальна карта, яку отримують працівники підприємств і ті, хто на добровільних засадах відпрацював певний час на потреби так званих республік. Стандартний місячний набір, згідно із повідомленнями ЗМІ, становлять:

  • кілограм рису та цукру,
  • півкілограма гречки,
  • пачка макаронів,
  • пляшка олії,
  • дві банки тушонки,
  • дві банки скумбрії,
  • 50 грамів чорного чаю [38].

В квітні 2015 р. керівництво «ДНР» почало виплату пенсій в російських рублях, причому попервах зазначалося, що відбувалося це не за рахунок РФ, а з місцевих податків. Розмір пенсій вираховувався відповідно до розміру пенсій, отримуваних в Україні, виходячи з курсу гривні до рубля 1:2. Загальна сума пенсійних виплат вже в березні 2015 р. мала скласти близько 1,9 млрд. руб. ($ 30 млн.), що з огляду на стан місцевої економіки перетворювало заяви керівників “народних республік” на цілковиту профанацію.

Переможна хода російського рубля на окупованих територіях багатьом тоді здавалася провісником близького входження до складу Росії. Глава ЛНР І. Плотницький зокрема зазначав, що через два місяці з моменту введення мультивалютної системи на території ЛНР російський рубль покривав 85% грошового обігу. Т. зв. міністр праці та соціальної політики ЛНР С. Малахова повідомляла, що 10 травня 2015 р. стане часом, від якого всі соціальні виплати в ЛНР видаватимуться в російських рублях (раніше в ЛНР в рублях видавалися тільки пенсії) [39]. “ЛНР” оголосила російський рубль офіційною грошовою одиницею у вересні 2015 р., “ДНР” – у жовтні 2015 р.

Розвал української банківської системи, що попервах сприймався місцевими мешканцями як довгоочікуване “звільнення” від кредитів, боляче зрикошетив не лише по Україні [40], а й по них самих. На сьогодні повноцінної банківської системи на теренах ОРДіЛО не існує, і створити її в умовах фінансової ізоляції та міжнародного невизнання неможливо. У грудні 2014 р. було створено “Розрахунково-касовий центр ЛНР” для “формування доходної частини бюджету”, відкриття рахунків бюджетним підприємствам, установам, організаціям [41]. “Центральний банк ДНР”, створений у жовтні 2014 р., з весни 2015 р. почав відкривати рахунки для фізичних і юридичних осіб.

На початку 2017 р. державні “банки” “республік” було підключено до міжнародних розрахунків з РФ через банк-кореспондент – “Міжнародний розрахунковий банк” (м. Цхінвалі, Південна Осетія) [42]. Хоч, згідно з повідомленнями місцевих ЗМІ, від 2017 р. банки ОРДіЛО розпочали кредитування “підприємств”, відсутність відкритої інформації унеможливлює відповідальні розмови про перспективи банківського сектору самопроголошених республік. Власне, запровадження офшорних схем дещо полегшило і убезпечило рух обігових коштів, однак не спроможне по суті вирішити проблему забезпечення фінансової основи існування самопроголошених республік, а тим паче – інвестицій у відродження промислового сектору. 

Давно не секрет, що економіка самопроголошених Л/ДНР тримається завдяки Росії [43]. Місцеві засоби інформації не приховують, що 60 % засекреченого бюджету ДНР в 2015 р. надав Кремль. Фактичні обсяги “підтримки”, за експертними оцінками, становлять $1-2 млрд. на рік [44].

Панічні настрої в «республіках» упродовж 2015–2016 рр., неспроможність налагодити забезпечення елементарних потреб населення спричинили хвилю резонансних рейдерських захоплень, що приховані під гаслом націоналізації. Власне, грабунок і війна перетворилися на основну галузь економіки Л/ДНР. Це – єдиний сектор «республіканських» економік, що забезпечує високі статки залученим у нього і постійний переділ власності, нагромадженої в решті секторів [45]. На жаль, втілюється песимістичний сценарій, про який ми писали в 2015 р. [46]

Не умоглядна російськість Донбасу, а крайній рівень розчарування корумпованою владою з боку населення, загнаного у стан крайньої безвиході та хронічної депресії, став платформою просування проекту «русский мир». Монопрофільні депресивні міста не випадково перетворилися на арену русскомирского дійства. Подібно до карельської Кондопоги, архаїчні середовища депресивних містечок Східного Донбасу стали живильним ґрунтом розповсюдження панічних настроїв, які плекало російське телебачення, а згодом – масових заворушень, що виникли внаслідок цього. Сценарій розгойдування ситуації був використаний той самий. Власне, будь-якої іскри було достатньо для початку соціального безладу. Ситуація, що склалася навесні 2014 р., химерним чином поєднала в собі кілька різноспрямованих інформаційних приводів і політичних чинників, які забезпечили високий вибуховий рівень соціальних суперечностей. Апологетика «русского мира» та цинічне втручання Росії у внутрішні справи України, заохочувальний приклад кримської спецоперації, дали змогу «розкачати» Донбас. Однак місцеві виступали не так за «русский мир», як проти ярма регіоналів. Спроба ця була цілком наївна, як і фатальна в своїх наслідках.

Рівень небезпек, що нині чатують на еліти, підприємців, ба – звичайних обивателів Л/ДНР, можна порівняти з рівнями небезпек у будь-якій гарячій точці світу. Відчуттю приреченості і безвиході не спроможні зарадити ані вичищені вулиці центру Донецька, ані концерти заїжджих російських зірок, ані пафосні “державні свята”. Вбивство посеред Донецька культового “баті Донбасу”, голови т. зв. ДНР О. Захарченка, власне, засвідчило реальну цінність, вірніше – абсолютне нівелювання цінності, людського життя. На жаль, з цілком опуклим чи латентним усвідомленням цього простого факту змушені жити понад два мільйони заручників Л/ДНРівських анклавів.

Це дійсно новий світ. Але навряд чи він був вартий того, аби про нього мріяти.


Покликання:

[1] Історичні передумови цього послідовно висвітлені нами у низці публікацій. Див. зокрема: Смолій В., Кульчицький С., Якубова Л. Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України: історичний досвід, модерні виклики, перспективи. ‒ К., 2016.

[2] За даними МВС, станом на червень 2018 р. на тимчасово неконтрольованих територіях Луганської та Донецької областей під виглядом воєнізованих формувань ДНР і ЛНР – так званого Донецького і Луганського другого військового корпусу – розміщується 8 армія Південного військового округу РФ. Вона складається з кадрових військовослужбовців РФ, найманців і частини місцевого населення. Особовий склад цих сил на окупованій території сягає 35 тис. осіб, на озброєнні: 478 танків, 848 бронемашин, 750 артилерійських систем і мінометів, 208 реактивних систем залпового вогню, 363 протитанкових засобів, 419 засобів протиповітряної оборони. Кількість танків в армії Л/ДНР більше, ніж у Великобританії. (Див.: Стратегія відновлення цілісності України і деокупації Донбасу. “Механізм малих кроків” // Цензор. НЕТ.  0150 2018. – 16 червня. URL: https://censor.net.ua/blogs/3071084/strategya_vdnovlennya_tslsnost_ukrani_deokupats_donbasumehanzm_malih_krokv )

[3] На заводах міста виробляли близько 23 % радянського скла.

[4] Відомий тим, що на ньому виготовлені зірки кремлівських веж і саркофаг В. Леніна.

[5] Константиновка. Бунт в разрушенной промзоне // Четвертая власть. ‒ 2015. ‒ 30 марта.; Костянтинівка – місто, де люди живуть на руїнах // Радіо Свобода. – 2016. – 16 грудня. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/28180470.html; Іванців Анастасія. Костянтинівка: Update депресивного міста // Українська правда. – 2017. – 21 лютого. URL: https://life.pravda.com.ua/culture/2017/02/21/222695/

[6] За что сражается ополчение // Международное общественное движение За веру православную. URL: http://www.za-veru.ru/actual_info/15/6634/

[7] Ів. Ан. Ти. Сталкер. Почути Донбас // Економічний вісник Донбасу. – 2015. – 1 (39). – С.180.

[8] Ростислав Ищенко. Интеграция Донбасса и рерусификация России // Русская Весна. –2015. – 14 сентября. URL: infopolk.ru/1/W/recent_opinions/1442221014.

[9] Путин: русские и украинцы – один народ. Концерт в честь годовщины присоединения Крыма // Телеканал Дождь. – 2015. – 18 марта. URL: https://www.youtube.com/watch?v=FmidOeyX6Go

[10] Новороссия исчезла с экранов // Газета.ru.–  2016. – 13 апреля. URL: https://www.gazeta.ru/politics/2016/04/12_a_8173991.shtml.

[11] 15 червня 2014 р. в Донецьку розпочав роботу методологічно-теоретичний центр, що мав опікуватися розробкою стратегії ” державотворення ” в республіках.

[12] Лиза Резникова. Андрей Пургин: «Наша цель – демонтаж юго-востока Украины». // Антифашист. – 2016. – 15 ноября. URL: http://antifashist.com/item/andrej-purgin-nasha-cel-demontazh-yugo-vostoka-ukrainy.html.

[13]  «Юг России» на встрече в Донецке поднял вопрос об идеологических диверсиях против ДНР // Інформбюро. Сводка реальных новостей. – 2017. – 11 июня. URL: http://informburo.dn.ua/cgi-bin/iburo/start.cgi?info52=26266&page=155&lang=.

[14] Див., приміром: Пургин: «Юг России» не борется за власть, а транслирует смыслы // КАТЕНОN. – 2017. – 31 марта. URL: http://katehon.com/ru/news/purgin-yug-rossii-ne-boretsya-za-vlast-transliruet-smysly.

[15] Алексей Ильяшевич. «Донецк и Луганск должны двигаться к тотальному объединению». Интервью с общественно-политическим деятелем, экс-председателем Народного Совета ДНР Андреем Пургиным // Свободная Пресса. –  2016. – 4 апреля. URL: https://svpressa.ru/society/article/145859/.

[16] Проценко Роман. Андрей Пургин: Главные проблемы ДНР – мотивация и образ будущего – EADaily // Украина.ру. – 2018. – 31 января. URL: https://ukraina.ru/digest/20180131/1019846039.html.

[17] Офіційними партіями  «ДНР» є «Донецька Республіка» та «Вільний Донбас», що виступають у тандемі, імітуючи партію влади та опозицію.

[18] Лиза Резникова. Вперёд, в прошлое! С.С.С.Р., «захаровцы» и политруки в ДНР // Антифашист. – 2016. – 24 марта. URL: http://antifashist.com/item/vperyod-v-proshloe-sssr-zaharovcy-i-politruki-v-dnr.html.

[19] Див. еволюцію іміджу перших осіб псевдореспублік А. Пургіна, І. Плотницького, О. Захарченка, Д. Пушиліна та Л. Пасічника.

[20] Виразні алюзії з життям умовної метрополії “русского мира”  РФ викликали такі інформприводи місцевих ЗМІ, як “прямі лінії” О. Захарченка та Д. Пушиліна, тестування Л. Пасічником відремонтованої дороги за кермом КамАЗа “за образом і подобою” В. Путіна на відкритті Керченського мосту.

[21] Наприкінці березня сайт «Новороссия» повідомив про відлиття пам’ятника командиру «Призрака» Олексію Мозговому. Поширене в Україні гасло «Герої не вмирають» було транспоновано на місцевий ґрунт, зокрема щодо Мотороли та Гіві.

[22] Впродовж 2016 р. під час низки конференцій та політичних перемовин опікувався створенням нового руху «Юг России».

[23] Пургин Андрей. Фрагментация Украины – дело ближайшего будущего // Антифашист. –2015. – 11 декабря. URL: http://antifashist.com/item/andrej-purgin-fragmentaciya-ukrainy-delo-blizhajshego-budushhego.html.

[24] В. Горбулін зазначає, що з Донецька вивезено завод хімічних виробів, “Топаз”, що виробляв станції радіотехнічної розвідки “Кольчуга”, з м. Рубіжне – один з трьох найпотужніших на пострадянських теренах завод “Заря”, що виробляв балістичне тверде паливо. (Див.: Широкомасштабной войны с Россией не будет, – Владимир Горбулин  // Факты. – 2019. – 17 января.)

[25] За матеріалами круглого столу «Економіка холодної війни. Ціна особливого статусу Донбасу для української економіки», Інформаційна агенція ЛІГАБізнес Інформ, 8.10.2014.

[26] Втрати робочих місць склали від 50 % для великих підприємств до 80–90 % – для малих та середніх підприємств регіону. Внаслідок цього від 1,1 до 1,8 млн працездатних осіб у Донецькій і Луганській областях частково або повністю залишилися без роботи та засобів до існування. В лютому 2015 р. чисельність штатних працівників підприємств (без урахування мікропідприємств) зменшилась на 952,2 тис. осіб (див.: Гройсман В. Б. Першочергові завдання для вирішення проблем внутрішньо переміщених осіб та відновлення Донбасу. URL: http://www.kmu.gov.ua/document/247598840/Donbas% 20UKR_rew.ppt).

[27] Московчук Э., Дикаленко М. Боевые раны инфраструктуры // Бизнес. – № 11. – 16.03.2015. – С. 34.

[28] Отримується після реєстрації на веб-порталі СБУ та заповнення відповідної заяви.

[29] Донбас в огні. – Л., 2017. – С. 51–52.

[30] На відносно невеликій території до подій 2014 р. видобувалася майже половина українського вугілля. Найбільші шахти розташовані в Ровеньках, Свердловську та Краснодоні. За даними Міненерговугілля, в ОРДіЛО знаходиться 85 шахт (57 % від загальної кількості). На 60 шахтах видобувалося енергетичне вугілля. (Соціально-економічний розвиток регіонів України: Тенденції першої половини 2017 року // Національний інститут стратегічних досліджень. URL: http://www.niss.gov.ua/articles/2724/). Нині 36 шахт зупинені, 70 перебувають у стадії ліквідації. Таким чином, внаслідок дезінтеграції України український Донбас як запорука енергетичної безпеки держави та цілісний комплекс зруйнований. Нині йдеться про натуралізацію, деградацію, криміналізацію його економічного простору, відсутність перспектив модернізації в системі тих геополітичних координат, що вибудовані в рамках концепту створення “незалежних” республік. Болюче вмирання промислового велетня, локомотива новітньої модернізації Росії та України, яким він був у першій половині ХХ століття, за окреслених обставин є неминучим.

[31] Перелік об’єктів державної власності, матеріально-технічна база яких розташована на території проведення антитерористичної операції, що унеможливлює здійснення ними їх основної діяльності. [Електронний ресурс]. URL:   http://www.me.gov.ua/Files/GetFile?lang=uk-UA&fileId=6886f281-e282-4859-b58e-26df95525542; Дещо про збитки від окупації Донбасу Росією // UA Info. – 2018.  – 26 березня. [Електронний ресурс]. URL:   https://uainfo.org/blognews/1522047525-deshcho-pro-zbitki-vid-okupatsiyidonbasu-rosieyu.html.

[32] Економіка окупованого Донбасу. – К., 2015. URL: http://newukraineinstitute.org/new/531

[33] Шевченко О.В. Заходи по відновленню територій Донбасу, постраждалих внаслідок бойових дій. Аналітична записка // Національний інститут стратегічних досліджень. Офіційне Інтернет-представництво. URL: http://old2.niss.gov.ua/articles/3020/

[34] В ДНР растет количество штатных работников, но зарплаты и пенсии мизерны // Regnum. – 2017. – 11 августа. URL: https://regnum.ru/news/2309296.html.

[35] Війна на Донбасі: реалії і перспективи врегулювання // Національна безпека і оборона. – 2019. – № 1-2 (177-178). – С.46.

[36] Щорічна потреба ОРДіЛО в зернових складає близько 3,2 млн. т. при тому, що збори коливаються біля позначки 300 тис. т. (Війна на Донбасі: реалії і перспективи врегулювання // Національна безпека і оборона. – 2019. – № 1-2 (177-178). – С.45.) 

[37] Війна на Донбасі: реалії і перспективи врегулювання // Національна безпека і оборона. – 2019. – № 1-2 (177-178). – С.45.

[38] Леся Ганжа. Між захисниками і визволителями // УП. – 2015. – 1 квітня. URL: https://www.pravda.com.ua/articles/2015/04/1/7063373/

[39] Економіка окупованого Донбасу. – К., 2015. URL: http://newukraineinstitute.org/new/531

[40] На кінець березня 2014 р. балансова вартість заборгованості клієнтів Луганської та Донецької областей по кредитах становила 70 млрд. грн. Станом на вересень 2016 р. понад 70% кредитів клієнтам з тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях не обслуговувалися. (Див.: Непідйомний тягар: як банки домагаються погашення за кредитами в Криму та зоні АТО // Finance.ua. – 2016. – 29 вересня. URL:    https://news.finance. ua/ua/news/-/383257/nepidjomnyj-tyagar-yak-banky-domagayutsya-pogashennya-za-kredytamy-v-krymu-ta-zoni-ato) Орієнтовні втрати українських банків склали близько 50 млрд. грн., що призвело до масштабної банківської кризи.

[41] В березні 2015 р. було перейменовано в “Державний банк ЛНР”.

[42] Війна на Донбасі: реалії і перспективи врегулювання // Національна безпека і оборона. – 2019. – № 1-2 (177-178). – С.47.

[43] Важливо розуміти, що в основі існування самопроголошених республік перебуває військова підтримка Росії. За даними МВС, станом на червень 2018 р. на тимчасово неконтрольованих територіях Луганської та Донецької областей під виглядом воєнізованих формувань ДНР і ЛНР (так званого Донецького і Луганського другого військового корпусу) розташовується 8 армія Південного військового округу РФ. Вона складається з кадрових військовослужбовців РФ, найманців і частини місцевого населення. Особовий склад цих сил на окупованій території становить 35 тис. осіб. На їхньому озброєнні 478 танків, 848 бронемашин, 750 артилерійських систем і мінометів, 208 реактивних систем залпового вогню, 363 протитанкових засобів, 419 засобів протиповітряної оборони. Кількість танків в армії Л/ДНР більше, ніж у Великобританії (Див.: Стратегія відновлення цілісності України і деокупації Донбасу. “Механізм малих кроків” // Цензор. НЕТ.  0150 2018. – 16 червня. URL: https://censor.net.ua/blogs/3071084/strategya_vdnovlennya_tslsnost_ukrani_deokupats_donbasumehanzm_malih_krokv). 70% так званих гуманітарних вантажів з Росії складають засоби ведення війни (Широкомасштабной войны с Россией не будет, – Владимир Горбулин  // Факты. – 2019. – 17 января.).

[44] Москва потратила $2 млрд на террористов в Донбассе в 2016-м году // Liga.Net. – 2017. – 11 травня. URL: http://news.liga.net/ news/politics/14748204-moskva_potratila_2_mlrd_na_terroristov_v_donbasse_v_2016_m_godu.htm; Russia and the Separatists in Eastern Ukraine // Crisis Group. – 2016. – 5 February. URL: https://www.crisisgroup.org/file/194/download?token=No_5C5Ti.

[45] За інформацією радника міністра внутрішніх справ С. Речинського, влітку 2014 р. бойовики отримували $300 на добу. У липні 2014 р. Forbes і журнал «Новое время» оцінювали витрати на бойовиків у $3 млн. на день. Портал daily.com.ua з посиланням на «ТСН» наприкінці 2014 р. оцінював вартість проекту «Новоросія» на рівні $20 млн. на день (Див.: У СБУ розповіли, як Янукович фінансує бойовиків Донбасу. URL: http://osp-ua.info/politicas/44436-u-sbu-rozpovili-jak-janukovich-finansuye-boyovikiv-donbasu.html; Є.Підгайна Ціна війни: у що обходиться утримання сепаратистів // Forbes Ukraine. – 2014. – 6 липня.  URL: http://forbes.ua/nation/1372569-cena-vojny-vo-chto-obhoditsya-soderzhanie-separatistov; В. Сич. Таємна армія Володимира Путіна // Новое время. – 2014. – 25 липня. URL: http://nv.ua/opinion/sych/Taynaya-armiya-Vladimira-Putina-1486.html; Сутки утримання бойовиків коштують Путіну 20 мільйонів доларів // Daily.com.ua. – 2014. – 18 листопада. URL: http://daily.com.ua/world/18-11-2014199839 ).

[46] Див.: Кульчицький С., Якубова Л. Донеччина і Луганщина у ХVІІ–ХХІ ст.: історичні фактори й політичні технології формування особливого та загального у соціально-економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі. – Київ : Інститут історії України НАН України, 2015.


Авторка: Лариса Якубова

history.jpg

http://resource.history.org.ua/person/0000516?fbclid=IwAR0vgLXpuwC0p2ZZR8FqgyODIevrOMZz2ABXL8fGUlceqLDMASQGvrkkJwc


One Comment Add yours

  1. Ксения коментує:

    Прекрасный анализ, очень информативная и качественная работа.
    Но пришла мысль, что идентичностный кризис – проблема в нашем случае не совсем маргинализации и не социальных кластеров (они вполне могли бы прийти к консенсусу).
    Идентичностный кризис – проблема государственного уровня, а именно (имхо, конечно) неспособность государственной элиты сформировать адекватную национальную идею: базирующуюся не на титульной нации и исключительном применении украинского языка…
    Были бы, возможно, результаты другими, если бы посыл был иной, нежели транслировали и транслируют нам сейчас. Если бы прозвучало тогда что-то вроде: украинцы этнические, русские, евреи, крымские татары… – не важно к какому этносу мы принадлежим, на каком языке мы говорим – мы украинцы, мы едины, мы строим вместе наше будущее в нашей стране, тогда (возможно) и консенсус бы был обретен.
    А что касается квазиреспублик: Приднестровье “существует”, но существует же – 28 лет, Абхазия и Южная Осетия – 13, ЛДНРии – уже 5 и там, можно сказать, выросли поколения “донбаситов”, ведь младшие школьники легко впитывают пропагандистскую пургу, старшие – тоже критичностью мышления не отличаются… В своей – искажённой – реальности, в нищете, стагнации, архаизации и под., но тем не менее существуют и держат в заложниках миллионы людей и
    так или иначе влияют на современную политическую ситуацию.

    Подобається

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s