Юрій Маєвич. Зброя та озброєння франкського воїна (III-IX ст.)     

Юрій Маєвич

Зброя та озброєння франкського воїна (III-IX ст.) 

ewfefw.png


Історія франків завжди була популярною темою для досліджень,  розглядалась вона з національних точок зору (на основі неї намагались вибудувати концепції походження націй), вивчалась політична, соціальна, військова історія франків. В контексті збігу обставин та факторів, які вплинули на франків, їх історію, вони від V до ХІ ст. відігравали значний вплив в Західній Європі. Особливої уваги заслуговує вивчення їхньої військової думки, її еволюція, фактори взаємні із сусідами запозичення та вплив.  Зважаючи на значну хронологічну тяглість конгломерату франкських племен, зазначимо, що методи трактування історичних особливостей та фактів, дотичних до них постатей, постійно змінювались, і, при порівнянні праць XIX та ХХІ ст., можна зауважити значну відмінність в трактуванні багатьох аспектів історії франків.

Отже актуальність цієї роботи, полягає у потребі виокремити відносно чітке бачення військової історії франків в її історизмі. Оскільки для написання праць в цій галузі наразі використовується вкрай широкий масив джерел та історіографії, які часто суперечать один одному, відповідно при опрацюванні навіть незначного масиву інформації вже може скластись доволі суперечливе бачення проблеми.

Отож, оглянемо історію розвитку військової справи франків, приклади її втілення в ширкому історичному контексті історії франків від зародження племінного союзу, до розпаду королівства з метою простежити загальні тенденції опису військової справи франків в джерелах та історіографії, виокремити схожу та відмінну інформацію, сформувати загальне бачення теми в історіографії та вказати на неточності подання інформації в них.

Нашим завданням, таким чином, є:

  • Аналіз франкського суспільства, як складової германського етносу, показ спільного і відмінного між франками, та сусідніми з ними племенами.
  • Простежити еволюцію франкського союзу від перших згадок, до створення, а пізніше занепаду Франкського королівства.
  • На основі попередніх пунктів простежити еволюцію зброї та озброєння франків, людей, чинники та події, які цьому сприяли.
  • Стосунки франків з сусідами, та запозичення в інститутах та технологіях, які відбувались між ними.
  • Окремо вказати на впливи Римської імперії на франків.
  • Наголосити на найбільших неточностях та помилках в описі франкської історії в джерелах та історіографії.
  • Спроба пояснення чому саме франки серед всіх германських племен зуміли досягти такого значного рівня розвитку.
  • Аналіз складу війська на різних етапах існування союзу, його тренування, утримання, функціонування.
  • Дослідження еволюції логістики у війську франків.
  • На прикладі військових конфліктів, битв та реформ показати теоретичний опис війська, його реманенту, логістики, формування та функціонування в практичному аспекті на прикладах.

Хронологічні рамки визначені III-X ст., аби залучити більшу кількість джерел, описати окремо франків ще як частину германського світу в тогочасній культурній периферії, а згодом – як конфедератів. Відносно же Х ст. – їх долю після розпаду Франкського королівства.

Територіальні межі визначаються  територіями, на яких існував племінний союз франків, згодом Франкське королівство, від об’єднання  до розпаду (гирло Рейну, його правобережжя,  північно – західні терени Галлії, згодом загалом західна частина Європи). Деякі розкопки відбувались поза територіями Франкського королівства, проте пам’ятки, знайдені в них, приписують франкам. Тому, з огляду на специфіку даного джерела інформації, потенційними територіями для дослідження слід вважати північно-східну частину Піренейського півострова, північну частину Апеннінського півострова, Центральну Європу, західні терени Центрально – Східної Європи.

Методологічні основи слід позначити таким чином: розділи сформовані за тематичною ознакою, в роботі використано історико-порівняльний та історико-системний  підходи. Розділи сформовані за індуктивним принципом з залученням статистичних матеріалів. Новизною в роботі є спроба вивчення політичної історії франків через соціальний та воєнний її аспекти, а не навпаки, як це робиться зазвичай.

Щодо джерел та історіографії, то в роботі були використані за хронологічним принципом, від тих, які описують найдавніший час історії франків, до тих, які ведуть опис останніх років королівства. У вивченні історії франків джерела мають більше значення, аніж історіографія, оскільки в наукових працях часто допускаються помилкові судження або фактологічні помилки на основі чого складається хибне враження про період. Завдяки аналізу джерельної бази можна знаходити і виправляти більшість  цих помилок, обираючи в пріоритет довіру все ж до джерел, при відомому рівні критичного підходу. Джерела можна поділити на писемні пам’ятки та археологічні знахідки. Найбільш поширеними є писемні джерела, їх можна поділити на:

  • літописи (аннали),
  • епічні твори,
  • невеликі письмові згадки.

Одразу слід зазначити, що писемні матеріали також варто ділити на безпосередні та опосередковані. За основу джерельної бази про озброєння франків були взяті нарративні джерела, а саме твори, або згадки:

  • Сідонія Аполінарія (430-487(8?)) [1],
  • Агафія Мірінейського (536-582) [2],
  • Прокопія Кесарійського (490-565) [3],
  • Григорія Турського (538-594) [4],
  • Фредегара (VII ст.) [5],
  • Ейнгарда (770-840) [6].

Окремо були проаналізовані капітулярії Карла Великого, укази франкських королів:

  • Хлодвіга,
  • Хлотаря,
  • Піпіна ІІІ,
  • Карла Мартела,
  • Хільдерика,
  • Хільперика.

Проаналізовані дані з:

  • «Літопису» Сент-Галленского монастиря[7],  К
  • ниги історії франків[8],
  • «Анналів» фульду[9],
  • Діяння Карла Великого[10],
  • Анналі королівства франків (2 частини)[11],
  • Салічної правди[12].

Щодо археологічних джерел, були проаналізовані дані з розкопок:

  • Могили в Ловойї біля Сен-Жермен-ан-Ле (Франція), 
  • Вермен (Франція), 
  • Могили в Трів’єрі у Гененгау,
  • Могили Хільдерика поблизу Турне,
  • Могили в Моркені.[13]

Історіографію, яка була використана в роботі, за її підходом у поданні інформації поділимо на ту, яка безпосередньо описує історію франків, та історіографію, яка вивчає її в контексті ширших питань.

До праць, які присвячені безпосередньо франкам належать «Походження франків IV – V ст.» Стефана Лебека – французького історика, який у своїй праці ґрунтовно описав історію франків від утворення племінного союзу, еволюцію його до королівства, завершив розпадом [14]. Особливість цієї праці в тому, що в хронологічні рамки вона бере давніші події, ніж переважна більшість інших праць. Хронологічним продовженням праці Лемба може виступити «Історія Меровінгів» Е. Майорової [15], яка завершує  хронологічну тяглість роботи зміною династії.  Серед  праць, які описують пізніший період відзначимо «Битву при Пуатьє» Ж.-А. Руа [16], який досліджує період історії франків через призму аналізу битви при Пуатьє, «Карл Великий. Засновник імперії Каролінгів» Г. Лемба [17], «Карл Великий» Дітера Хегерманна [18], в цих працях вивчається історія франків через призму правління Карла Великого.

До праць, які містять інформацію про франків, проте завданням роботи їх вивчення не ставлять віднесемо «Загибель Західної Римської імперії і створення германських королівств  до середини VІ ст.» [19], яка була написана А. Корсунським, Р. Гюнтером. Об’єктом дослідження для неї є процес розпаду Римської імперії, предметом – вплив на розпад різни факторів, серед яких названі і франки, в контексті чого вони і описані. Також про взаємодію франків і римлян можна дізнатись з праць:

  • «Римські дороги, як фактор підкорення Римської імперії» [20],
  • «Римляни і варвари, падіння Західної імперії» [21],
  • «Історія занепаду і руйнування Римської імперії» [22].

Про історію франків в контексті германських племен  бралась інформація з досліджень:

  • А. Гуревича «Давні германці. Вікінги» [23],
  • «До питання про появу і розпад середньовічних народностей» А. Левандовського [24].

Історію франків в контексті середньовіччя було досліджено з праць:

  • «Цивілізація середньовічного Заходу» [25],
  • «Середньовічна Європа 400 – 1500 рр.» [26],
  • «Історія Європи з найдавніших часів до наших днів» [27],
  • «Історія Франції» [28],
  • «Історія Середніх віків від Карла Великого, до Хрестових походів» [29].

Зважаючи на те, що в контексті роботи важливою є саме еволюція військової справи франків, була проаналізована значна частина історіографії, яка досліджує військову справу середньовіччя, а саме:

  • «Війна в Середні віки» Ф. Контаміна [30],
  • праця А. Нормана «Середньовічний воїн. Озброєння часів Карла Великого та Хрестових походів» [31],
  • «Зброя та воїнські обладунки Европи. З давніх часів до кінця Середньовіччя» [32],
  • «Військове мистецтво в Середньовіччі» [33],
  • «Зброя» [34],
  • «Основи логістики» [35].

Окремо відзначимо працю Еварта Окшота «Археологія зброї» [36], оскільки в ній подані відомості саме археологічних даних, що на практиці доводять теоретичний опис військового спорядження франків у всіх попередніх працях.

Також в роботі була проаналізована незначна частина праць, які не були віднайдені в українському або російському перекладі. До таких належать:

  • «The Age of Charles Martel.» [37],
  • «Geschichte der Franken bis zur Mitte des 6. Jahrhunderts.» [38],
  • «The revolt and ethnic origin of the usurper Magnentius.» [39],
  • «Early Germanic Warfare.» [40].

Пропонуємо Вам три тематичних матеріали:

  1. Зброя та озброєння франкського воїна: хронологічно подається інформація про спорядження війська франків, його еволюцію, хронологічні межі IV – IX ст., проте увага також виділена на період ІІІ – IV ст., щоб вказати на відмінності франкського військового реманенту «Меровінзько-Каролінзького періоду» від «германського» та « перехідного».
  2. Логістика франкського війська: огляд структури війська франків, його функції, способи формування, склад, забезпечення, ланки управління (посади), керування ним під час бою, тощо..
  3. «Великі» битви франків: своєрідний підсумок минулих двох розділів, в якому на прикладі конфліктів та битв показується еволюція військової, політичної, соціальної думки франків.

Зброя та озброєння франкського воїна

При описі воєнного спорядження франкського воїна важливим є розуміння поступової зміни, як політичного становища франків, так і структури їх соціуму, ставлення до військової справи.  Оглядаючи еволюцію озброєння солдатів франкського воїнства, доречно поділити історію франків на кілька періодів, кожен з яких буде мати свої особливості, які і будуть розглянуті в першому матеріалі.

  • від першої згадки племінного союзу франків в 242 р. до створення Франкського королівства Хлодвігом (481-511), день народження якого приписують на перший рік правління короля.
  • від років правління Хлодвіга до початку правління Карла Великого (768 р.), який у джерелах та значній кількості історіографії носить більш автентичне ім’я – Шарлеман [41].
  • третій же період датуємо початком правління Карла Великого і завершуємо поділом королівства на три частини в 843 р.

Як в джерелах, так і в історіографії є багато неточностей, міфів, суб’єктивних думок авторів. Тому важливим є критичне ставлення до будь-якого джерела інформації, загальну думку виводити потрібно лише опісля комплексного опрацювання інформативного матеріалу, та оформленні на основі нього узагальненого бачення питання. Щодо періодизації, то вона також є суб’єктивною, умовною. Сформована в переважній більшості за принципом років правління постатей, які вводили певні інновації до військової справи, або  інших важливих подій, які вплинули на розвиток військової думки франків. До того ж багато проблем розцінюються дослідниками по-різному, хтось ставить під сумніви джерело, в якому інший впевнений безумовно і навпаки. Проблемою є також різне найменування видів зброї,  важливих державних та військових посад, імен, назв різних військових одиниць, етимологія їх етнонімів. Так на адаптації деяких власних назв тієї епохи вказує Гарольд Лемб у вступі до своєї праці «Карл Великий. Засновник імперії Каролінгів».

Найбільш суперечливим у своєму описі є час, хронологічні рамки якого становлять 242-481 р. Причиною цьому є нижня дата, за яку беруть першу згадку про франків, проте сам етнічний масив початку – кінця ІІІ  ст. ще відносять максимально близьким до германців, і тому деякі дослідники за джерельну базу до своїх праць беруть ще такі пам’ятки, які описують безпосередньо германців, нижньою хронологічною точкою такими діями визначаючи час не середини ІІІ ст., а кінець ІІ – початку ІІІ ст.  Прикладом є Філіп Контамін, який у джерельній базі до праці «Війна в Середні віки» [42] в описі ранніх франків покликається на працю Тацита «Германіка» [43], яка датується серединою – кінцем ІІ ст. А зважаючи на першу згадку даного конгломерату племен лиш в 242 р., виводити їхню хронологічну тяглість потрібно саме з цієї дати, допоки не з’явиться більш ранній спогад про них.

Посилаючись на праці античних авторів, які писали про те, чого ніколи не бачили на свої очі або про що чули лиш з оповідок переповідачів, нерідкісним є випадок, коли ранніх франків та і германців загалом  зображають як дикі, напівголі племена, у яких як спорядження, так тактика і стратегія перебувають на примітивному рівні. Прикладом цього є Едвард Томпсон – британський історик, автор книжки «Early germanic warfare» [44], який, описуючи спорядження германців, наголосив на малій кількості в них залізної зброї. Так само писав і Філіп Контамін в описі франкських списів – ангонів, наголошуючи на тому, що в цих списах дерев’яні серцевини, а опісля покликався на згадки Тацита та Агафія Мірінейського [45].

На час ІІІ ст. франкам притаманні саме грабіжницькі напади на північно-західні терени Римської імперії [46]. Та і перша згадка цього племінного союзу пов’язана саме з спробою грабіжницького нападу, той же 242 р. описується як вторгнення в Галлію загону франків, який невдовзі був розбитий трибуном VI легіону – Авреліаном, 700 воїнів були вбиті, а 300 захоплені в полон і продані в  рабство [47]. Яким же було спорядження франків у цьому поході? Як згадує Сідоній Апполінарій, який жив приблизно в (430-487(8?)) рр., франки були рослим плем’ям одягненими в тісно прилеглий одяг, як військове спорядження використовували списи, щити, сокири [48].

733883.png

Доречно в такому описі звернути увагу саме на зброю та методи її використання. Поширеним серед спорядження франків був спис – ангон, дехто його походження виводить з германських фрамей. Також порівнюють ангони з римськими пілумами, про що до прикладу пише Агафій [49].  Проте таке порівняння зустрічається дуже рідко. Сідоній писав, що даний спис використовується як в дальньому, так і в ближньому бою, при тому франкські солдати дуже рідко промахуються, а в атаці діють жорстоко і швидко. Описуючи спорядження франків, Філіп Контамін про ангон писав, що це спис з тонким січеним залізним стержнем, довжина якого 80-125 см [50] А те, що ангон могли застосовувати і в дальньому бою, свідчать записи Агафія Мірінейського, який писав, що ангони – це піки, не короткі, але і не дуже довгі, використовувались в дистанційному бою [51].

Звернімо увагу на форму наконечника цього списа. На його вістрі є гострі зубці, загнуті як маленькі гаки [52]. Їх мета полягала в тому, щоб опісля вдалого попадання в ціль,  якою був або суперник, або щит, яким він прикривався, спричинити якомога більше проблем при вийманні даного списа, оскільки дані гачки максимально заважали вийманню, рвучи плоть і застрягаючи в деревині. Древко ж списа мало залізну обгортку, а всередині було дерев’яним. Така будова була логічною, оскільки воно було досить легким, щоб солдат мав змогу кинути його на певну відстань, і достатньо важким, щоб створити проблему, яка полягала в складності його виймання. Отже, опісля попадання в людину, вийняти спис без наслідків, тобто без  рваної рани, було неможливо, а опісля попадання в щит було кілька варіантів, кожен з яких був ледь не фатальним в реаліях бою:

  • не виймати спис з щита, чим послабити свою оборону через додаткове навантаження на захисне спорядження;
  • витратити час на спроби вийняти спис при тому з величезною вірогідністю воїн міг бути атакованим у цей момент;
  • викинути щит, що означало фактичну відмову від частини захисного спорядження.

Та і щит в спорядженні франків  займав важливу роль, з ними воїни вправлялись уміло, вони були одним з головних атрибутів їх спорядження. При тому щит мав значне сакральне значення. Сам обряд ініціації хлопчика в чоловіки проходив методом вручання щита. А втратити або викинути щит під час бою, вважалось великою ганьбою. Звідси, на нашу думку, і бере підгрунтя гарпунний принцип дії ангона. Опонент постає перед вибором – або втратити важливий сакральний елемент озброєння, або залишити, ускладнивши використання. У цей момент, окрім очевидної відсутності правильного вибору, на супротивника чекає сумніви через роздуми, які якщо займуть навіть кілька секунд, то і  вони вже можуть виявитись вирішальними в бою [53].

Постає питання, чи проти всіх сусідів такий аспект застосування ангона мав успішність.  Дана гіпотеза має право на життя, зважаючи на розселення племінного конгломерату франків на берегах Північного моря, правобережжі нижнього та середнього Рейну. А отже, принаймні до поширення своїх впливів на Галлію в ІІІ ст. франки жили в оточенні таких же племен германського походження, що мали схожі традиції [54].

Roland was a Frankish military leader under Charlemagne. He was killed by rebellious Vascones (ancestors of the modern Basques) in the battle of Roncesvalles, in the western Pyrenees.jpg

Про захисне спорядження слід говорити як про доволі примітивне. Шкіряний одяг, пояси, кінцівки часто взагалі не мали захисту.

Тепер щодо шоломів.

b3e5dfc73ef3106abdb282fbf4a727c2.jpg

Згадки про шоломи до V ст. також не є частими,  а якщо і наявні, то описують вони шоломи, як шкіряні накладки на голову, які частіше захищали від несприятливих погодних умов, ніж від зброї ворога.

Дискусійним є питання наявності у франків луків, про них залишилось також доволі мало згадок. Джерелом цієї інформації можуть бути археологічні дані.  Першим, хто згадав про використання франками луків, був Григорій Турський, який наголошував, що франки, яких переслідував полководець Квінтін, влаштували йому засаду в болотистій місцевості, де застосовували луки, а наконечники стріл були просочені отрутою отриманою з рослин, тому будь-яка подряпина вела за собою смерть [55].

Ця згадка є важливою і тому, що в ній розповідається про конфлікт саме з римлянами, отже описується період виходу франків з позицій територіальної периферії, та оточення інших германських племен. До IV ст. франки практикували більше грабіжницькі походи на території Західної Римської імперії, проте вже в ІV ст. відіграють роль колоністів Римської Галлії, та конфедератів Римської імперії, захищаючи ці території від своїх етнічних родичів [56].  Чудовим прикладом співпраці з римлянами є 451 р., коли франки взяли участь в битві на Каталунських полях на стороні Римської імперії [57].

Чому в перших згадках фігурують саме списи, а про луки майже немає  спогадів. Логічно припустити, що навчити середньостатистичного солдата вправлятись з списом легше, ніж вправлятись з луком.  До того ж використання метального списа куди краще вписується в стратегію ведення бою франками ІІІ-IV ст., про яку згадує Агафій [58]. До ангонів часто прив’язували мотузки і кидали їх одночасно групою людей,  коли спис потрапляв у щити суперника, тоді смикали за мотузки, таким чином або виривали щит з рук супротивника, або  позбавляли його рівноваги, після чого блискавично нападали.

Загалом же існує кілька теорій, чому до певного часу лукам не надавали перевагу:

  • германські етноси недолюблювали лук, вважаючи його зброєю неблагородною;
  • лук використовувався або за майновим цензом (зазвичай, найбіднішими людьми), або лиш певними соціальними прошарками (в переважній більшості рабами);
  • лук в певних випадках міг бути несумісний з локальними тактиками ведення бою.

При більш тісній взаємодії  франків з романізованою культурою їх соціум дещо перебирав від римського. Не можна сказати,  що римська культура склала значний вплив на франків, на чому наголошує і Кенігсберг Гельмуд [59], проте поширення серед германського етносу термінів латинського походження, як, що свідчать якщо не на безумовний прямий контакт, то на стабільний опосередкований [60], таких як от:

  • війна (guerre),
  • охорона (garde),
  • дозор (guet),
  • маршал (marechal),
  • сенешель (senechal),
  • поранити (blesser),
  • підстерегти (epier),
  • чистити зброю (fourbir),
  • ранити (navrer),
  • довгий меч (estoc),
  • шолом (heaume),
  • маленький круглий щит (targe),
  • стремена (etrier),
  • шпора (eperon),
  • штандарт (etendard),
  • прапор (banniere),
  • хоругва (gonfanon).

В якості найяскравішого прикладу перехідного періоду військової справи франків можна взяти час правління Хлодвіга (481-511). Позначення доволі умовне, оскільки згадки, які репрезентують іншу модель уяви франкського воїна в порівнянні з III ст., в переважній більшості виходять за дані хронологічні рамки. Тенденцію розвитку спорядження воїна доволі ґрунтовно описує А. Норман.  Автор наголошує, що на період розселення франків на північних теренах теперішньої Франції вони мало відрізнялись від германців, описаних Тацитом, проте надалі покликаючись на згадки:

  • Сідонія Апоолінарія (430-488), 
  • Агафія Мірінейського (536-582), 
  • Григорія Турського (538-594),
  • Маврикія (582-602),
  • Прокопія Кессарійського

Що виводить поступову зміну їх зброї в очах сучасників [61].

У переважній більшості солдати і надалі застосовують списи, проте з’являються згадки і іншої зброї. Поширюються сокири, ножі, мечі, відбувається диференціація списів. У контексті нових згадок доречно перш за все згадати про сокири,  які називались «Franciska» або «Frakki», оскільки присутні теорії, що саме від них пішла назва племінного об’єднання франків. Використовувались ці сокири переважно в дальньому бою, проте при потребі їх застосовували і в ближньому бою; за способом використання вони чимось схожі на ангони, які, можливо, виступили прототипом, від якого відштовхувались, формуючи засади використань франциски [62].

Поодиночні бої були не вельми поширеним  явищем, сутичку вели в щільному строю, і починались вони з метання списів та сокир, цікаво зазначити,  що до древка францисок також могли прив’язувати мотузки, або щоб висмикнути щит з рук суперника, або щоб відтягнути сокиру назад до себе опісля кидка. Важила така сокира приблизно 1.2-1.5 кг., довжина руків’я сягала 40-50 см, а довжина сокири  близько 15-18 см.  Метали такі сокири з відстані 4, 8, 12 метрів, відповідно сокира робила 1, 2, 3 оберти, при меншій відстані складно було досягти потрібної швидкості, а при більшій збільшувалась вірогідність промаху.  Промахувались рідко, оскільки відстань кидка була обумовлена і вона тренувалась, кидали франциски одночасно задля досягнення кращого ефекту. Бойові сокири трапляються в похованнях франків середини V, на початку VII ст., використовувались вони як піхотинцями, так і вершниками [63].

Як зброю, яка потребує максимально короткого замаху для удару використовували ножі – скрамесакси, а за потреби збільшення замаху їх подовжені аналоги – односічні мечі – сакси, особливістю яких була практично відсутня гарда, характерний тонкий наконечник. Як вид озброєння вони зародились на сучасній території Данії, Швеції, Норвегії,  там знаходять їх найдавніші екземпляри, у Європі були поширені внаслідок Великого переселення народів [64].

Склад війська також є  суперечливим, дискусії ведуться навколо ролі кінноти в армії франків, її кількості, загального числа воїнів, їх функції. Якщо аналізувати перші згадки про франків, то з впевненістю можна сказати, що кінний тип військ був значною мірою атрофований.  Проте і сказати, що франки не застосовували кінноту  на полі бою також не можна. Потрібно розуміти, що кіннота франків змінювалась не лише в площині еволюції спорядження.  Вона переживала не лише якісні, а й кількісні зміни. В історіографії  при описі франків ІІІ ст. безпосередню увагу звертають на наявності в них кінноти, проте метод бою значно відрізнявся від пізніших періодів. Кінноту частіше використовували, як спосіб пересування, а бій вони вели у пішому строю. Пересуватись могли по двоє на одному коні, співвідношення кінних воїнів до піших коливалось між 1/7 і 1/10, що було безумовно дуже мало [65]. То коли ж роль кінного воїна почала мінятись і до якого історичного періоду належать слова Філіпа Контаміна: «Античність вигадала кентавра, а раннє середньовіччя зробило його володарем Європи» [66].

В даному випадку доречно простежити згадки франкської кінноти в хронологічному порядку. Оскільки згадки ІІІ-IV ст. часто дуже тісно переплітають франків з іншими германськими племенами, тому розгляд їх є не дуже правильний, оскільки і одного прикладу з цього періоду буде достатньо. Як першу задку кінного воїна франків наведемо спомин Прокопія Кессарійського (між 490 та 507 рр. – не раніше кінця 50-х. років VI ст.), розповідає він, що коли Теуберт (Теодеберт I) в 539 р. вторгся до Італії, то був оточений кількома кінними охоронцями: «Було всього кілька вершників, яких король тримав біля себе, лише вони мали списи, піхота була з щитами, мечами і сокирами. Леза сокир великі, руків’я короткі, виготовлені з дерева» [67].

Характерною різницею кінного воїна IV і V-VI ст. є поступова поява стремен. Перше ж зображення стремен  у Західній Європі  можемо побачити в Санкт-Галленському літописі, який датується другою чвертю IX ст. Кінні воїни зображені там  зі списами на перевіс і стременами. Більш широкий опис франкського кінного воїна, але пізнішої доби, можна знайти у записах Санкт-Галленського монастиря. Як мінус, автор цих записів є невідомий. Опис торкається облоги Павії 773 р. і говориться в ньому так: «З’явився залізний король, в залізному шоломі з гребенем, кольчугах, залізних наручах, груди захищав панцир. У лівій руці стискав спис, в правій – меч.  Стегна захищені кольчугою. Ноги захищали залізні поножі».

Якщо підтримати точку зору Філіпа Контаміна – французького історика, який поділяє історію кінного війська франків на ранню і класичну, а перехідною датою між ними  вважає битву при Пуатьє 732 р., то зникне важливий етап засвоєння стремен. Свою теорію  Ф. Контамін вибудовує навколо формування доктрини кінноти, її функції, кількості, джерелах фінансування. Дату битви при Пуатьє історик бере по причині подальших реформ Карла Мартела, які в більшій мірі стосуватимуться збільшенню частини кінноти в війську, а ось нагромадження знань, підсумовуючи які і вдалось провести дану реформу, автор упускає. Важливими є і впровадження стремен, і нові способи заготівлі сіна, і прототипи вуздечки. Нагромадження даних знань і дозволили в кінцевому рахунку при потребі провести військову реформу. В чому ж був привід даної реформи? Суть полягає в тому, що в битві при Пуатьє (732 р.) франкське військо зустрілось з мусульманською загрозою, в історіографії побутують різні думки, як і такі, що Карл Мартел перемогою в даній битві зупинив просування мусульман в Європу, так протилежні, які наголошують, що значення битви дуже перебільшене, проте розгляд даних концепцій наразі недоцільний, зважаючи на висвітлення їх в наступній частині. Важливо в цій битві наголосити саме на складі мусульманського війська, яке включало в себе велику кількість кінноти, франки до цього часу, як кістяк армії використовували піхоту [68].

Оцінивши перспективи зміни складу армії,  Карл Мартел і проводить бенефіційну реформу. Розглянувши привід до проведення реформи,  можна дійти висновку про те, що важливим для її втілення була сутичка з супротивником, який використовував відмінний до германського метод ведення бою. Як зазначає  Ф. Котамін, тривалий час франки конфліктували зі схожими до них народами, які і воювали подібними методами, відповідно до цього, могла виробитись навіть традиція ведення бою. Підтвердженням до цього є уривок з Фульдських анналів, де написано, що у франків не прийнято битись верхи, перевагу надають пішому бою [69].

Еволюцію ролі кінноти у війську франків, в контексті даного розділу важливо розглянути було тому, що зміна її впливу вносить багато нововведень до спорядження воїна, та і принципу ведення бою. При згадці кінноти відзначимо на прикладі Г. Лемба «Карл Великий. Засновник імперії Каролінгів» значною мірою поверхневе знання ситуації в Європі IV – IX ст. загалом [70]. Дослідник вказує, що значну роль у перемозі над саксами у франків відіграла кіннота, яка у саксів, відповідно була не дуже поширена. До цієї тези скептично не поставишся, проте наголошує згодом автор на тому, що кіннота зуміла захопити метальні машини саксів, що не дало їм змоги застосувати їх проти франків, а ось франки опісля їх успішно застосували. Ось теза до якої потрібно поставитись з сумнівом. У жодному, принаймі до цього моменту оглянутому нами  джерелі, не було вказано, ані того, що франки, ані того, що сакси могли застосовувати метальні машини. Дану інформацію дослідник не підкріплює джерельною базою, не посилається на інших авторів і не оголошує власною інтерпретацією. Відповідно постає питання трактування, на нашу думку в контекст даної тези було помилково винесено або розуміння античної традиції військової справи, або вже думки Класичного Середньовіччя, або ж неправильно трактований реманент, який був захоплений. Зважаючи на те, що в даному розділі вже не вперше наголошується на неточностях подання інформації різними дослідниками, і ледь не протиставленню її одна одній, це є важливою проблемою висвітлення даного питання.

Важлива зміна в озброєнні франків припадає на роки правління

  • Меровея (447-457),
  • Хільдерика І (457-471),
  • Хлодвіга (481-511).

Суть їх полягає у дедалі ширшому використанні мечів. Джерелами для цієї інформації є археологічні дані, як от інформація з розкопок в:

  • Ловойї,
  • Вермені,
  • Трів’єрі у Гененгау,
  • Могила Хільдерика поблизу Турне,
  • Могила в Моркені.

Також – інформація залишена сучасниками, чудовим прикладом є Григорій Турський.  Мечі станом на V-VI ст. були ознакою заможності, не кожен солдат міг собі його дозволити. Проте   незаперечним фактом залишається те, що даний вид зброї набирає все більшої популярності. Він не був поодиноким елементом озброєння, лише його частиною, в переважній більшості випадків солдати носили з собою також спис, ніж і сокиру. Мечі носили з собою в ножнах, які знаходились або за плечем, або на стегнах, складались вони з двох дерев’яних брусків, які скріплювали залізними планками та обтягувались шкірою [71].

А за даними, які подає Григорій Турський, описуючи реманент одного воїна, з яким той мав нагоду зустрітись, франки періоду Хлодвіга вже використовували залізне захисне спорядження: поножі, шоломи, нагрудники, тощо. Головною, на нашу думку різницею між франкськими воїнами IV і V ст. якраз і є ґрунтовна еволюція захисного спорядження та диференціація зброї, використання її, не як універсального військового реманенту, а залежно від функцій, які покладені на воїна в певний відрізок часу. Меншою популярністю починають користуватись метальні списи і одноручні сокири, більше поширюються списи ближнього типу бою, мечі, ножі, луки. Характерною ознакою V ст. є поява меровінзького меча, зразок його знайдений в могилі Хільдерика поблизу Турне. В похованні зафіксовано щит, спис, перстень з ім’ям короля, два мечі з ременями, піхви, зверху захищені коротким виступом. І найголовніша знахідка це меч, який є яскравим прикладом меровінзьких мечів, мав довжину 85 сантиметрів, завширшки 5 сантиметрів, заточений з двох сторін [72].

Франки в VI-VII ст. досі в переважній більшості були пішими воїнами, значну еволюцію проходять щити, виглядали вони, як великі цільні овали і в центрі мали залізний умбон. Щити часто були розфарбовані, можливо так солдати ідентифікували один одного на полі бою. В період правління Карла Великого щити набувають овальної форми [73].

Попри перелічені особливості франкського озброєння, назвати франків інноваторами військової думки Раннього Середньовіччя в Західній Європі не можна. Як етнічна, а потім політична одиниця, франки багато запозичили від своїх сусідів. Назвати їх цивілізаційну модель запозиченою також погана ідея, оскільки знання перейняті франками переважно були оформлені в спонтанній їх реалізації в різних сферах [74]. Особливістю франкської військової справи стало синкретичне поєднання військових традицій германців і римлян. Завдяки виходу в IV ст. з периферії Римської імперії і розселенню на територіях Гальського фіску франки отримали нагоду співставити дві моделі формування і функціонування війська. В підсумку, як цвіт суміші ідей можна проаналізувати вже часи правління Карла Великого (768-814).

Як писав П. Вінклер: «зброя римлян германцям видалась іграшкою» [75]. Порівнюючи спосіб ведення бою від IV до IX ст. простежуємо поступову зміну тактики бою з агресивної і спонтанної, на командну і злагоджену. При перших згадках франків їх описували, як напівдикі племена, які швидко кидаються в бій, проте так само швидко з нього і тікають. Дана тактика була зумовлена германськими традиціями, менталітетом, особливістю озброєння (ангони, франциски, сакси, скрамесакси). Особливістю раннього періоду військової думки франків був неспівмірний розвиток наступального озброєння до захисного. Часто франків описували взагалі з голим торсом, без поножів, шоломів, проте з доволі смертоносною зброєю. Період між V-VIII ст. характеризується поступовою модернізацією та спеціалізацією як наступального, так і захисного спорядження, з’являються первісні повноцінні обладунки, які складались з шолому, поножей, кольчуг, які захищали руки і живіт. Частіше в цей період починають застосовувати мечі, Філіп Контамін поділяє їх на такі типи:

  • тонкий довгий меч 75-90 см. Ширина 6 см., руків’я і гарда в нього були легкими, вага збільшена ближче до вістря. Використовувався, як зброя вершників;
  • короткий меч, середня довжина 40 см. Використовувався піхотою для ближнього бою;
  • меч односічнийскрамесакс. В середньому, довжину мав 85 см. завширшки 4-6 см;
  • малі скрамесакси, завдовжки 20-30 см. Використовувались як ножі, подекуди навіть у побуті. Призначений для завершальних стадій ближнього бою, часто ним добивали ворога [76].

Carolingian infantryman. Frankish soldier, 8th-10th centuries.jpg

Характерною особливістю мечів було те, що  переважно їх вістря не були гострими, оскільки до IX – X ст. не виникало потреби в колючих ударах через недостатній розвиток захисного спорядження. Проте протягом VII-VIII ст. водночас з розвитком кольчуг, шоломів, поножей виникає потреба підлаштовувати під дух часу і мечі.

Щодо списів, то розвиваються вони в контексті  поділу війська на піше і кінне. Як зазначалось вище, опісля реформи Карла Мартелла  все більшу роль у війську починає відігравати кіннота. Разом із збільшенням ролі кінного воїна відбувається і потреба спеціалізації зброї, свої функціональні особливості отримують, як мечі, так і списи. Окремої назви дані списи не носили,  часто їх також називали ангонами, проте наголошували, що вони вже використовуються не лише, як метальна зброя [77].

Загалом в період між VII-IX ст. виділяється «листовидний спис», навершя якого схоже на лист дерева, дані списи призначались для ближнього бою. На краях втулки від наконечника знаходились два виступи, які мали запобігти потраплянню леза списа занадто глибоко в тіло суперника. В даному аспекті ми можемо простежити різницю між функціональними особливостями ангона і листовидного списа. Коли головною метою ангона було проникнення в тіло суперника, а опісля завдання максимальних незручностей при вийманні, то метою листовидного списа було навпаки, завдяки формі леза і виступах на його основі при мінімальній затраті часу і зусиль завдати максимальну кількість колючих ударів. Відповідно при застряганні списа в тілі суперника коефіцієнт корисної дії різко падав.

Впевнено можна зазначити, що за часів Карла Великого груба тактика ведення бою була змінена на більш витончену, яка залежала не від люті воїнів, на чому не раз наголошували римські автори, а на спорядженні, професійності і злагодженості війська. На думку Еварта Окшота основи військової справи франків IX ст. була сумішшю їх власної, лангобардської та римської військових справи [78].

Від лангобардів були запозичені ідеї кінних формацій, від римлян знаки ідентифікації на полі бою і методи керування військом. Ледь не профільним типом піхоти стають лучники, які в армії Карла Великого набувають особливого значення. Луки переважно виготовляли з тису, використовували лише в пішому бою. Спорядження зберігалось у королівських військових складах, в складах регіональної адміністрації та деяким реманентом солдати забезпечували себе самостійно. Склади знаходились в адміністративних установах воєнізованого характеру. Армія також стає відносно професійною, ділиться ну турми і скари, кожен такий загін мав свого командуючого і підпорядковувався безпосередньо йому, а вже командири загонів підпорядковувались королю [79].

Для опису військового спорядження часів Карла Великого найкраще підійде розповідь очевидця з монастиря святого Галла, який писав про похід Карла Великого в Павію: «З’явився король, у залізному шоломі, з залізною кольчугою на руках, груди також захищала кольчуга. У лівій руці він тримав спис, у правій меч, стегна його захищали залізні пластини, хоч більшість людей і залишали їх відкритими, щоб легше було сісти в сідло. Ноги захищали залізні поножі, щит був з простого заліза, без прикрас і орнаментів. Попереду короля і позаду скакали всі його люди, які були озброєні так само, так що дзвін заліза переповнював вулиці. «Залізо, повсюди залізо», – у відчаї стогнали налякані жителі Павії» [80].

Далі буде Логістика франкського війська (IVIX ст.)


ІІ. Логістика франкського війська (IVIX ст.)

Логістика в теперішньому розумінні – це наука про структуру війська, його організацію, організацію і діяльність тилу в сфері підтримки боєздатності військ, забезпеченням їх всіма видами матеріальних засобів і створення умов за якими буде максимально легко втілити тактику і стратегію.[81] При розгляді логістики франкського війська під даним поняттям розумітимемо структуру армії  на різних етапах історії між IV- IX ст., джерела постачання реманенту і фуражу, способи їх доставки в армію. До розгляду також подамо склад війська, спосіб ведення бою та похідний стрій, їх еволюцію.

Перш за все порівняємо прояви логістики часів перших згадок франків (242 р.), і періоду ранньої централізації (448 – 511 рр.), що дасть змогу виокремити і залишки германських звичаїв, і запозичення від римлян, зміни, які на час V ст. серед представників германського етносу були притаманні в переважній більшості франкам.

На думку  О. Девлетова – російського науковця, історію соціального устрою франків,  за яким і формувалась військова думка і логістика, можна поділити на три періоди: «германський», «перехідний», «Меровінзько – Каролінзький ». Як головний критерій розвитку, дослідник визначає плавний поступ до феодальної системи, який і розпочався  виходом франків з периферії ойкумени, і закінчився реформами алодів, створенням бенефіціарної і згодом феодальної системи.[82]

Хоч даний поділ і є доволі грубим, проте погодимось, що важливі зміни в логістиці франків ставались саме в симбіозі з суспільними змінами, які і призводили до модифікацій політичної і військової думки.

Племінний союз франків не був моноетнічним об’єднанням, до нього входив ряд германських племен (хамави, узипети, сігамбри, марси, бруктери, ампсівари, шатуарії).[83] А зародженню  в ролі своєрідної політичної одиниці племінний союз франків завдячує початку розпаду родових стосунків в германському суспілсьві. Для періоду III – IV ст. характерним є послаблення родів (Gentes), їх поступовий розпад і консолідація в племінні союзи.[84]     Кожне плем’я мало свого вождя, старійшин, власну локацію. Близьке оточення вождів складало його свиту, яка згодом оформиться в антрустіонів. На думку А.П. Левандовського  –  російського історика XX ст., до даної зміни політичного ладу германців призвів розвиток виробництва, що зумовив виокремлення в окремі соціальні прошарки нобілітет і солдатів. Станом на IV ст., на думку дослідника в германців побутує військова демократія.[85]

Військовій повинності підлягало все доросле населення не рахуючи літів, проте і їм опісля того, як колишні полонені здобували визнання племені, давали можливість стати повноцінними його членами. Важливим сакральним елементом озброєння був щит, його часто розфарбовували, можливо це був певний спосіб ідентифікації особи  на полі бою. Бились сміливо, убити більше суперників, ніж вождь вважалось за честь, а допустити його смерть, померти пізніше за нього вважалось великою ганьбою. Діяли окремими племінними союзами, Стефан Лебек також застосовує до них назву внутрішньоплемінні князівства, концентруючи увагу на тому, що влада була дуже розосереджена. Спільні військові дії вели рідко, в більшості записів про франків III – IV ст. згадуються лиш військові загони окремих племен. Захисне спорядження було відносно примітивним за своїм виробництвом, особливо при перших згадках франків, тому значних труднощів у його виробництві не було. Часто в трактуванні римських авторів франки III – IV ст. взагалі фігурують як напівоголені племена. В бою використовували списи, ножі, мечі, сокири, ефективне виготовлення та використання даного реманенту  потребувало вправності в обробці заліза, проте безпосередніх згадок цього мистецтва, окрім археологічних даних з розкопок можливий майстерень немає.

Війна мала велике значення в тодішньому франкському суспільстві у всіх своїх проявах. Відбувались сутички, як за територію, владу, так і походи грабіжницького характеру. Тут наголосимо, що перша згадка племінного союзу франків пов’язана саме з грабіжницьким походом на Західну Римську імперію в 242 р. У походи військові загони вели вожді, часто в супроводі жерців. Зважаючи на згадки, що франки використовували коней, як транспорт, проте бій вели в пішому строю, можна дійти висновку, що і частину фуражу перевозилась на конях. Не мала його частина захоплювалась на ворожих територіях, награбоване ділили за правом власності на те, що здобув, певна частка здобичі передавалась вождю.[86] Франки користувались усним звичаєвим правом аж до впровадження в роки правління Хлодвіга  (481 – 511 рр.) салічної правди – писаного зводу законів, який мав  регулювти суспільні відносини франків.

У контексті даного опису доречно розглянути і етимологію терміну «франки». Якщо не рахувати гіпотезу походження назви їх племінного союзу від виду озброєння, який вони застосовували, тобто одноручної метальної сокири – франциски, то майже кожне трактування етноніму «франк» пов’язане з рисою характеру: сміливі, жорстокі, вільні. При тому римляни часто нарікали їх брехливими, зрадливими. Причиною цьому Стефан Лебек та Жак Ле Гофф вважали саме часті грабіжницькі атаки племен франків на території Римської імперії.[87]  Проте, як зазначав Жак Ле Гофф надалі, франки не вирізнялись виключною жорстокістю серед всіх інших варварських племен, вони діяли в обставинах свого часу, воювали, бо такими були звичаї, грабували, бо такою була потреба, і при великому переселенні народів змістились на землі Галлського фіску під тиском інших германських етнічних груп. Їх жорстокість, а жорстокістю дана риса була більше за розумінням римлян,  викликана складними обставинами в які їх поставив час.

За першими згадками бойові дії франки вели в тісному строю, перед вступом у ближній бій використовували  метальну зброю: сокири (франциски) і списи (ангони). Починали бій з ослаблення суперника через застосування метальної зброї, опісля переходили до спонтанного наступу, за словами Агафія Мірінейського  кидалися франки в бій з таким же поспіхом, з яким потім і тікали.[88] Логічно трактувати цю фразу, як пояснення доволі низької організації на полі бою. Попри заборони покидати бій раніше, ніж вождь акти самовільної втечі також ставались. З ними боролись різними методами, які залежали від степені провини перед громадою:

  • Тимчасове обмеження волі, переведення до прошарку літів;
  • Фізичне покарання, страта;
  • Вигнання з племені.

Підсумовуючи «германський» період формування франкської військової думки, та логістики, як її складової наголосимо, що взаємодія між племенами, яких вже пізніше загалом підводили під етнонім франки була доволі непостійною, часто племена діяли з зацікавленням лиш в своїх інтересах, зазвичай об’єднували сили лише для захисту своїх територій, а в військові походи вирушали невеликими об’єднаннями.  Роздробленість , як особливість суспільного ладу франків III – IV ст. не дозволяє говорити про логістику, як річ загальну, а аспект військової справи, який характеризує військові дії та підготовку до них проте не загалом франкського союзу, а військових вождів окремо, незалежно один від одного. Відповідно і про постійні структури забезпечення армії станом на III – IV ст. говорити не доводиться.

До перехідного етапу, названого раніше О. Девлетовим, відносимо проміжок часу між заселенням франками територій Галльського фіску, до часу правління Хлодвіга включно. Вплив на дану територію франків мав різний характер, який залежав від форм його поширення. Кожна з них мала свої особливості та часові межі. Взявши за основу твердження погляди А. Корсунського, В. Гюнтера, перш за все охарактеризуємо шляхи проникнення франкських впливів в  Галію:

  • Колонізаторські впливи: звичайно про «масову колонізацію» Галії франками протягом III – IV ст. ми говорити не можемо, проте згадаємо про германських літів на північно – західних кордонах Гальського фіску. В історіографії їм дають визначення соціально залежних і військово зобов’язаних селян. Заселення ними територій Галії було ініціативним (група людей, частина плем’я, роду, які з власної ініціативи зайняли певні території), або примусовим (полонені германці, переважну більшість яких становили франки, хамави і фризи). Дані поселення були закритими, компактно розміщеними. Існували дані поселення злегка віддалено від кордону,  дослідники припускають, що таке розміщення було зумовлене спробою зменшити шкоду господарству при мінімальній затраті власних сил. На прикордонні такі поселення не розташовувались, оскільки висока була вірогідність втечі тих же військовополонених. Території, на яких розташовувались германські поселення станом на III – IV ст., були доволі багаті.[89] Поширення присутності через функції конфедератів: однією з перших  згадок франків як допоміжних загонів в римській армії є опис їх служби протягом 259 – 268 рр. у Постума – узурпатора влади в Галлії. В часи пізньої імперії (IV – V ст.) Рим все глобальніше переходить до тактики захисту кордонів від «варварів» руками тих же варварів. Відповідно можна твердити, що протягом даного хронологічного періоду північно – східні кордони Римської імперії захищали германці від германців. Франки проживали відособлено від романізованого населення, на чолі окремих громад стояли по суті незалежні один від одного військові вожді.
  • Поширення впливів військовим шляхом: протилежно до двох минулих пунктів тут наголосимо на тому, що франки проникали на територію Римської імперії далеко не мирним шляхом. Попри згадки франків, як конфедератів Риму в 259, 280, 323, 355 рр. куди більше прикладів можна навести щодо згадок, які описують протистояння римлян і франків, а саме сутички 259, 275, 276, 280, 285, 294, 310, 321, 341 рр. Окремо відзначимо події 350 – 353 рр., в цей час владу імператора захоплює Магн Магнецій, наразі достовірно відомо, що за походженням він був франком, і наголосимо, що він був першим узурпатором римського трону, чиє германське походження чітко доведене.[90]

Вихід з культурної периферії значно вплинув на франкське суспільство. Відбуваються зміни в суспільному устрою, військовій та політичній думці, взаєминах між племенами та їхніми вождями, військовими ватажками. Простежимо еволюцію логістики за змінами в соціумі, господарстві та війську, які франки пережили в період між першою згадкою, та початком правління Хлодвіга.

Говорячи про ранніх германців, та франків, як частину від цілого, ми ведемо мову про суспільства, які за своєю натурою орієнтовані на війну, переважна більшість їх ментальних, культурних, матеріальних цінностей були пов’язані з війною. В даному суспільстві Інститут громадянства і армії були тісно пов’язані, тут вільна людина була одразу і воїном. Відповідно до цих принципів військовий загін складався з простого населення, зазвичай з людей, які знали один одного, були близькі. До війни готувались силами общини, війна була ділом буденним. В період між III – V ст. характерним є явище змішання германської і римської культури, відповідно до цього змінюється аспект буття не лише германців, але і римлян. Хоч більшість дослідників і наголошує на тому, що франки, як в ролі колоністів, так і в ролі конфедератів та завойовників не піддались значному впливу римської культури, її загальний вплив не заперечує ніхто.[91]

Франками в ролі конфедератів була перейнята система оплати війську. До цього, по суті військо становило ополчення, яке дивіденди за бойові дії отримувало у формі трофеїв. На службі Риму такі загони отримували платню, що потім переросло в загальну практику. Як приклад можна назвати Сільвана –  одного з римських воєначальників, який за походженням був франком. Початкову локацію, як конфедерати франки зайняли північно – східні терени Гальського фіску.  Про це можна прочитати в Книзі історії франків, також там описується перебування їх на цій території, германське населення, яке  жило відособлено від римського, платило податки, як вождям, так і римській адміністрації, при потребі мобілізовувалось і ставилось на державну платню. За словами Григорія Турського, станом на IV – V ст. даний регіон складався із значної кількості гало – римського населення та невеликої кількості германського, яким керувала франкська еліта.[92]

Порівнюючи з періодом III – IV ст., можемо зауважити, що складнішими стають соціальні стосунки, відбувається еволюція формування війська. Цікавою особливістю франкської «адміністрації» стає збереження посади «комітів міст», та фактичне перетворення її на посаду графа, який відповідав за діяльність в місті. На фоні неї спочатку виникає посада «дуксів провінцій» – яка відповідає за підготовку до походів, організацію війська, господарської діяльності в регіон, згодом функції даної посади будуть розділені між кількома новими, однією з яких і стане «графська». Міста також відігравали велику роль в розвитку логістики та озброєння франків, покращення їх на фоні інших германських етносів. Міста мали цікаву тенденцію розвитку станом на III – IV ст. Археологами доведено, що в цей період їх площа стає меншою, водночас збільшується кількість оборонних будівель. З цього приводу було оголошено дві гіпотези:

  • Теорія занепаду: в основі має тези, що з приходом франків в регіон економічне і господарське життя тут починає занепадати, дана локація стає своєрідним оплотом периферії вже всередині Римської імперії.
  • Теорія зміни призначення: в ній наголошується на тому, що в перших згадках конфедеративних племен франків говорилось, що вони розміщувались в прикордонних «фортецях», археологічні дослідження території Північної Галлії станом на IV ст. водночас із зменшенням площі міст показують і занепад прикордонних укріплень, початок цих дегенеративних процесів датують по різному, іноді перші такі прояви прив’язують до часів правління Магна Магнеція, якого ми вже згадували раніше. Головною думкою даної тези є те, що міста не деградують, вони змінюють спосіб свого буття. Зважаючи на занепад прикордонних укріплень можна сказати,що захист кордону вже не є головним завданням, втрачає сенс внаслідок його частих проривів, отже логічним є те, що кількість споруд захисного характеру в самих містах збільшується. При тому важливо наголосити на тому, що дослідники вказують на тезу про те, що  зменшення площі міст не означає їх економічного занепаду, а просто характеризує зміну їх форми для полегшення оборони.[93]

В контексті розділу критично поставимось до першої гіпотези, оскільки хоч економічний занепад і відбувався, сказати з впевненість, що це було через франків не можна, станом на III – IV ст. на території Галії зароджується рух багаудів, який виступав за зміни ведення господарства, оскільки в даний час у Галії широко були розповсюджені вілли і працювали на них бідне населення,  колони, раби, часто примусово. Відповідно в руслі цих рухів і проходить занепад господарства, самі ж міста до цього причетні лиш опосередковано.

Не слід забувати і про поселення засновані самими франками, в V ст. До рівня римських  міст вони не дотягували, але їх присутність  підтверджена, як археологічними звітами, так і письмовими згадками. Утворені вони були в наслідок колонізації германцями пусток, про що вже згадувалось при описі поширення франкських впливів. Скласти уявлення про перші поселення франків можна за описом Тацита германських поселень. За словами автора селились германці біля рік та озер, на берегах річок, їх поселення складались з кількох дворів, кожен будинок мав багато вільного простору навколо, таке поселення могло мати 10 – 30 дворів, загальні питання в ньому вирішувались на зборах общини.[94] Германське і гало – римське населення регіону між собою майже не змішувалось.  Відповідно станом на IV – V ст. ми простежуємо ускладнення економічної, соціальної та політичної сфери життя франкського суспільства. Уже не можна сказати, що конкретною військовою одиницею (загоном) були лише члени община, не можна говорити і про те, що такі військові групи не мали стабільної плати, дані тенденції франки запозичили від римлян, перебуваючи в ролі їх конфедератів. З’являються нові посади, які відповідають окремо за  економіку регіону, військові приготування, та безпосередньо ведення бойових дій.

Згадаймо і про дороги. У 2017 р. вийшла стаття С. Домашової, на тему «Римські дороги, як фактор завоювання Римської імперії варварами».[95] Про використання римських доріг франками писав і С. Лебек.[96] Ще до поширення римських впливів в регіоні, Галлія була вкрита дорогами, проте їх було складно порівняти з римськими. З приходом римлян тут були одразу прокладені нові дороги стратегічного характеру, які з’єднували міста, окрему смугу доріг проклали від Ла – Маншу до берегів Середземного моря. Проїжджі частини покривались піском або щебенем. Більшість рік мали дерев’яні або кам’яні переправи. Поділялись дороги на кілька типів, призначені для військових маршів, для торговців, для пересічного населення. Густе покриття  регіону дорогами стало полегшенням для військових походів франків з метою поширення експансії на південний – захід, а опісля закріплення в Галії якісно відрізняло їх від германських племен, які розміщувались поза теренами вже колишньої Римської імперії. Дороги полегшували пересування військ, обозів, зменшували час, потрібний для того, щоб добратись від одної точки до іншої. В даних умовах і забезпечення франкського війська стає куди якіснішим.

Станом на кінець IV початок V ст. чіткої взаємодії між франкськими вождями не було,  як і в IIІ – IV ст.  В названий період ще часто окремо зустрічаються назви племен, які входили до франкського союзу. Роздроблені вони були на різні маленькі «князівства», структури яких переважно виконували воєнні функції. Особливістю V ст. є поділ племен за статусом, лише кільком дозволялось носити довгі шевелюри та бороди. Виокремлюється військова свита вождів, яка згодом носитиме назву «антрустіони», трактуватиметься цей термін по різному:

  • Юнаки (воїни) на службі у вождя;
  • Воїни, які живуть поруч з вождем, буквально в одному домі, або по сусідству, були на його утриманні;
  • Довірене оточення, свита військового вождя;

А в «Салічній правд»і антрустіонів вже виділяють, як окремий привілейований прошарок населення, шкода заподіяна якому карається суворіше, ніж іншим.[97] Також антрустіони згадуються і в «Хроніках» Фредегара, як молоді юнаки на службі в вождя.[98] Якщо провести територіальну паралель на територію, яка  стала плацдармом для салічних франків, то їй будуть відповідати теперішні Нідерланди.

До середини V ст. франки від Римської імперії перебирають способи організації поставок через системи доріг, оплачуваних солдатів, методи ідентифікації на полі бою (символи на одязі, щитах, шоломах), методи керування військами на полі бою (своєрідні прототипи знамен), адміністративні та військові посади. За часів правління Хільперика І (561 – 584) вже проявляються зачатки злагодженої організації війська, та якісного на той час забезпечення його реманентом. В походи війська збирались за географічною ознакою, використовував населення областей, які або були в поганих стосунках з майбутнім суперником, або території зручні для швидкої організації озброєного загону, та виведення його на поле бою. Армією в поході командував вже не вождь, а група воєначальників (prepositi exercitus). Військо ділилось на менші одиниці, які  комплектувались з 10, 100, 200, 500, 1000 воїнів. Найбільшим загоном командував граф міста. Окремих очільників призначали для вільних (millenarius) і не вільних (thiufadus). Графи знаходились під командуванням герцога. Поруч з лідером знаходилась його охорона (gardingi), яку також відносять до антрустіонів. Армію ділили на наступальну (exercitus), та оборонну (defenecitus), до якої входили також жителі пагів (pagenses).  Головною проблемою, яка заважає реалізації логістики в даному регіоні у повній силі, це роздробленість самого племінного союзу, але ця проблема зникає, коли королем салічних франків стає Хлодвіг.

Перейнявши владу в спадок від батька в 481 р. Хлодвіг стає очільником турнейських франків.[99] Перед ним постали проблеми,як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Багато про Хлодвіга писав Григорій Турський в «Історії франків».[100] З більшістю із цих проблем Хлодвіг зумів впоратись, що призвело до значного покращення функціонування франкської «воєнної машини». Окремо розглянемо кілька заходів, якими прославився даний правитель.

  • Впровадження кодифікованого зводу законів, який протиставлявся звичаєвому праву, був своєрідною його еволюцією, сумішшю звичаєвого усного германського права та кодифіковано – бюрократизованого римського.

Головними досягненнями цього зводу законів була відміна кровної помсти, та заміна її вергельдом. Звернути увагу при розгляді «Lex Salica» потрібно на пунктах, які визначають покарання посадовців за перевищення ними своїх повноважень. Окремі покарання визначені для дезертирів, людей, які нанесли шкоду королівському майну, або майну посадової особи. Зауважимо, що злочини не поділялись на умисні і неумисні. Важливим аспектом зводу законів були пункти про захист приватного майна, заборону крадіжок, його пошкодження, підпалів, проникнень на територію власника майна без його дозволу. Загалом в «Салічній правді» було куди більше положень, які мали внормовувати відносини в суспільстві, проте ці пункти найбільше вплинули на покращення забезпечення війська, тому ми їх і виокремили. Закони в правді є становими, для різних верств населення за один злочин покарання буде різним, відповідно найбільше законом захищались важливі для королівства посадові особи. Заборона кровної помсти, та охорона приватної власності мали привести до збільшення продуктивності господарства, зменшення напруженості в суспільстві. Водночас нормувались повноваження посадовців, що не давало їм вийти за встановлені межі.

  • Переведення більшості посад на адміністративні, залежні від правителя. Як вже зазначалось, проблемою для проявів логістики у франкському племінному союзі була його роздробленість, франки на час правління Хлодвіга існували у формі кількох політичних племінних груп, які перебували в хаосі, конфліктували між собою. Хлодвігу вдалось розпочати процес об’єднання.  Ще дуже важливим кроком було зменшення кількості військових вождів шляхом їх фізичної ліквідації. Таким чином Хлодвіг зменшує кількість спадкових, часто вже номінальних посад, уніфікує систему управління, посадовців робить залежними від волі короля.[101] З часу правління хлодвіга поступово починають зникати окремі назви франкських племен, а все частіше застосовується загальний етнонім для всіх – «франк».[102]
  • Важливим кроком було прийняття християнства не у формі аріанства, а у формі ортодоксального вчення, що не зробило жодне з германських племен окрім франків.[103] Це рішення зуміло зблизити франків і гало – римлян, розпочати процес їх об’єднання в один етнос. До того ж опісля рішення про прийняття християнства до Хлодвіга куди краще почало ставитись місцеве духовенство, яке також стане в майбутньому важливою опорою влади, та інструментом провадження політики, спрямованої на переведення господарських потуг у військовий потенціал.[104]
  • Зміна характеру поведінки війська. Тут мається на увазі заміна принципу «військо має годувати само себе» на принцип систематичного постачання провіанту та реманенту до армії. За часів Хлодвіга мародерство під час походу каралось смертною карою, а пояснювалось потребою підтримувати хороші стосунки з місцевим населенням, організації і дисципліни у війську. Проте такі зміни суперечили принципам усного права, за якими все отримане в поході воїном ставало його власністю по праву.[105]

Починаючи від Хлодвіга сили набирають Майордоми – управителі королівського двору, завідувач королівським майном тощо. Відбувається стратифікація посад королівської свити (синеклакус, сеншель). Важливим нововведенням стає перевірка якості спорядження війська, ревізія відбувається на «Березневих полях», назва походить від часу, коли військо збиралось на королівський огляд, тут зачитувались нові капітуляції та постанови короля, відбувалась перевірка якості озброєння війська, публічні покарання, винагороди, вислуховування звітів графів та герцогів.

Після смерті Хлодвіга, за часів правління його внуків (639 – 751) настає період «лінивих королів», а опісля зміни династії Меровінгів на Каролінгів. Характерне для цього періоду значне якісне покращення військової думки, озброєння та логістики франкського війська, яке було створене внаслідок симбіозу франкської та гало – римської культури.

На підготовку війська вплинула бенефіційна реформа Карла Мартела, суть її полягала в спробі збільшення кількості кінного війська в армії шляхом роздачі  земельних ділянок (бенефіцій) особам, які за отримані кошти з володіння нею мали купити коня та спорядження для ведення бою на ньому. Ця реформа призвела до збільшення ролі кінного воїна в армії, поставила проблему в утриманні значної кількості коней в поході. ЇЇ вирішували через планові заготівлі сіна для походу, та транспортування його за військом в обозі. Загальний процес виглядав так: щороку з господарств збиралась у формі податку певна кількість сіна, також вона наготовлялась безпосередньо на територіях бенефіцій, як частина того, що вершник має мати з собою в поході. Зберігалось сіно особисто вершником, та в організованих владою складах, за які відповідали конетабль та сеншель. В переважній більшості походи планувались на весну, щоб коні харчувались вже свіжою травою, проте запаси сіна зберігались на випадок того, що воювати прийдеться зимою.

Також станом на VI – VIII ст. змінюється роль метальної зброї, вона починає відходити на другий план, у війську все більшу роль відіграють лучники, підготовку яких організовують графи. У ранніх згадках франків III – V ст. автори також наголошують на професіоналізмі володінні франкських воїні,  звертають увагу на те, що ті, майже ніколи не промахуються метальною зброєю, а кидаючи її, наперед знають скільки обертів та зробить. Ці визначення професійності франкських воїнів вказують на те, що і ранні франки не нехтували організацією тренувань солдатів, можна припустити, що покращення своєї майстерності було повсякденною нормою буття, зважаючи на те, що на цей період часу воїнами було все вільна населення.

Найкраще фінальні прояви логістики у франкському війську можна простежити за правління Карла Великого 768-814 рр. Господарське життя, підготовку до бойових дій король регулює з допомогою капітуляріїв, ними визначались норми заготівлі провіанту, ставились вимоги до того як і з чим мав прибути воїн на призов короля. Хорошим прикладом є документ, за яким у 806 р. абата Фулдрада закликали в похід, у витязі з цього наказу написано: «Ти маєш з’явитись до 20 березня разом зі своїми людьми, тобі потрібно принести з собою одяг і продукти, військове спорядження. У кожного воїна має бути щит, спис, меч, кинджал, лук і сагайдак. На возах у вас мають бути придатні для використання лопати й сокири, списи заковані в залізо шести, та інші речі, потрібні для використання у війську. Їжі має вистачати на три місяці, а одягу – на шість».[106]

Похідний стрій франків можна розглянути в «Пісні про Роланда»[107]. В ній описується похід франків на Піренейський півострів у 778 р. При її опрацюванні можна визначити головні тенденції війська в поході: складалось з кінноти, лучників і піхоти, виходили разом, опісля чого кіннота виходила далеко вперед в порівнянні з обозом і пішими військами, в обозі везли намети, сіно, зброю, харчі, одяг, сокири, лопати тощо, зважаючи, що військо розтягувалось, та його частина, що пішла далеко вперед могла спати під відкритим небом, не мати під рукою допоміжного реманенту і в кінечному рахунку була змушена чекати  на прибуття обозу. Військо ділилось на авангард, основну частину і ар’єргард. Армія поділялась на турми (взводи) і скари (загони), про що пише Гароль Лемб.[108]

В поході війська могли співати, на цьому наголошують навіть сучасники, які писали, що часто це була навіть примха Карла. Тематика співів була про доблесть в поході, та бажання повернутись додому.  У 789 р. на заклик Карла піти в похід на слов’ян за Ельбою не з’явилась значна частина війська. Багато солдатів намагались відсидітись удома, посилаючись або на хвороби, або на бідність. Таке явище було притаманне  майже всьому  часу правління Шерлемана. Автор пише, що солдат завжди ходив зі своєю зброєю, часто, на ворожій території займався мародерством,  міг оголити меч і проти свого друга або в розпалі суперечки, або перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння. Сутички всередині армії одразу карались, у деяких випадках прирівнювались до дезертирства, проте  найчастіше вирішувались за законами народного права і залагоджувались вергельдом.

Карл Великий волів, щоб всі його прямі васали були воїнами, згодом Людовік благочестивий змінить цю традицію і найближче оточення складе з священників, за що отримає прізвисько «Благодухий».[109] Найбільш професійні солдати (екзерцитус) служили в свиті магнатів. Обєднані в одну армію такі війська називались екзерцитус генераліс. Прикордонними районами керували лейдеси, Карл Великий замінив їх на маркграфів і на кордонах утворив смугу марок, яка їх мала захищати. Також марки утворювались на недавно приєднаних територіях. Найпоширенішою адміністративною одиницею були «паги», ними керували графи та єпископи, вони погано ладили між собою, і спеціально для вирішення їх проблем Карл скликав березневі поля, вони втратили функцію військового огляду, який був перенесений тепер на травневі поля, оскільки в армії збільшилась роль кінноти і в травні її легше було утримувати в одному місці через кращий трав’яний покрив.[110]

Граф складав списки палатинів – осіб, які мають з’явитись в армію, та список айдантів – групи общин, які зобов’язувались допомагати одна одній в господарстві, поки чоловіки на службі. В середньому армія Карла Великого налічувала  5000 – 15000 воїнів, переважно 4000 – 6000 тисяч. Господарствами, які були пов’язані з кінним військом займались завідували конетаблі. Рівень підготовки воїнів залежав від їх статусу, кінні воїни вчились наносити удари списом на спеціальних муляжах – квантенах. Керували на полі бою з допомогою труб і знамен. Армія не йшла єдиним клином, складалась з 2-3 частин, які йшли різними напрямками, могли тримати марш і вночі. Кінні воїни перед лобовою атакою виконували роль застрільників, кидали в противників списи. Скари ділились на кілька клинів (cunei) по 50 – 100 людей в кожному. Кожен загін мав своє знамено,  навколо нього збирались солдати, орієнтувались по ньому в бою. Загони очолювали герцоги, маркізи, графи, абати, формувались вони за територіальною ознакою. На службі франків були араби, лонгобарди, бретонці, авари, слов’яни. Загалом наділ, нобеля мав бути поділений за принципом 2/3, і кошти з цієї частини землі мали йти на забезпечення потреба армії. В час правління Карла Великого частина війська вже була закута в залізо, при «віллах» графів функціонували спеціальні ремісничі майстерні, які відповідали за виготовлення зброї, капітуляціями було заборонено вивозити мечі та кольчуги з королівства, таким чином відбувалось їх накопичення. Також капітуляріями регулювались аспекти мобілізації, спорядження війська, видачі коштів з землеволодінь на потреби  армії тощо.[111]

Підсумовуючи наголосимо, що розвиток військової думки франків був хронологічно нерівномірний, були періоди коли не було майже ніяких нововведень, були і такі, які ними кишіли. Логістика у франкському війську пройшла через кілька етапів: «германський», «перехідний», «Меровінько – Каролінзький». Значний вплив на військову думку склав вихід із культурної периферії та розміщення на північних територіях Римської імперії. Логістика франків пройшла еволюцію від хаотичних приготувань до походу в часи III – IV ст., до спроб поєднати римську і германську військову думку в IV –VII ст., та організації злагоджених структур, які відповідають за підготовку та  мобілізацію війська, постачання його всім необхідним в VII – IX ст. Незважаючи на часті запозичення технологій та ідей від сусідів, Франкське королівство вважається найбільш розвинутим в регіоні Західної Європи Раннього середньовіччя. Воно виступає чудовим прикладом поєднання германських, римських та гало – римських звичаїв, догматів, технологій, що і дало йому значну перевагу над своїми сусідами.

Розділ ІІІ.

«Великі» битви франків

Аналізувати  поступ військової думки франків, розвиток зброї та озброєння їх війська, впровадження нових технологій та інститутів найкраще через розгляд битв, ведених франками на різних етапах їх історії. Аналіз сутичок та конфліктів, їх перебіг, особливості, дозволить показати на прикладі еволюцію військової справи франків від першої їх згадки, до розпаду Франкського королівства. До розгляду наведемо три хронологічні періоди, які і охарактеризуємо за військовими сутичками, які проходили в той час:

  1. Від першої згадки (242 р.), до періоду розселення на територіях Галлії (сер. V ст.)
  2. Від початку правління Хлодвіга (481 р.), до завершення правління Хільдерика ІІІ (751)
  3. Від початку правління Піпіна Короткого (751 р.), до кінця правління Карла Великого (814 р.).

Перший період можна поділити на два етапи. Умовно назвемо їх раннім і пізнім. Для раннього періоду характерне проживання цього племінного союзу за кордонами Римської імперії без винятків, для пізнього проникнення на її терени у формі конфедератів, загарбників, поселенців. Різниця між цими двома періодами у військовому плані полягає у напрямку конфліктів, та їх учасниках. Ранній етап характерний «одностороннім рухом» конфліктної ініціативи, більшість згадок франків описують їх як племена грабіжників, які вторгаються на терени Римської імперії заради наживи.[112] Відповідно суміш таких факторів, як локалізація в культурній периферії, оточення германськими племенами, дотримання традицій, роздробленість і відіграли головну роль в формі конфліктів і військових дій раннього періоду. Як приклад наведемо похід одного із племен франкського союзу на територію Галлії в 275 р., удар був спрямований на область Кельн – Тонгрен – Бав’є.[113]

Цей похід, як і багато тогочасних інших, мав лиш грабіжницьку мету, жодного експансійного характеру, відповідно і озброєння було характерним: ангони (в цей період також названі фрамеями), щити, практично відсутнє захисне спорядження. Пересувались часто верхи, проте бій вели в пішому строю. Для франків цей похід був невдалий, вони були переможені імператором Пробом, та відкинуті за Дунай. Цікава доля спіткала полонених. Вони були відправлені в район Чорного моря, на примусову колонізацію, деякі були забрані в рабство. Чудово франків цього часу характеризує поведінка опісля цієї поразки. Між 280 – 283 рр. їм вдалось звільнитись з полону, захопити кілька кораблів в районі Чорного моря та спробували повернутись додому, паралельно грабуючи незахищені прибережні міста Середземномор’я. Подальша їх доля невідома.[114]

Про кількість франкських воїнів у цьому поході інформації також знайти не вдалось, проте можемо говорити про максимум взаємодію 2-3 племен, оскільки для періоду ІІІ – IV ст. франкському союзу була притаманна значна роздробленість, навіть саме поняття франк ще не увійшло до загального вжитку, окремі племена називали себе своїми родовими йменнями, франками загалом цей конгломерат племен почне себе називали лиш з часів правління Хлодвіга.[115]

Для порівняння пізнього етапу з раннім наведемо в приклад події 350-355 рр., на цей час припадає захоплення влади в Римі Магном Магнецієм, та спроби Сільвана цьому запобігти. Обидві особи були римськими воєначальниками, проте один з них робить спробу захоплення влади, інший же на стороні римської влади цьому запобігає. Особливістю даної ситуації є те, що вони обоє були франками за походженням, тобто станом на IV ст., франки вже могли виступати і на стороні Риму, як конфедерати. В теперішній історіографії період IV-V ст. описаний доволі розмито, оскільки всі германські племена піддають загальній їх назві (франки, сакси, бургунди, лонгобарди, свеви тощо) проте правильним буде зазначити, що в цей час тенденції управління в них були відцентровими, існували вони у формі окремих  родових (племінних) груп, які були об’єднані в конгломерат. Відповідно і говорити, що всі франки навідувались до кордонів Риму, як грабіжники, або всі до одного були на службі Риму, не можна. На службі добровільній чи примусовій перебували лиш окремі військові вожді, загони, колоністи, часто станом на III – IV ст. відбувались саме між ними. Відповідно від початку «симбіозу» з Римською імперією у франкському суспільстві відбуваються перші зміни в соціальній, військовій, технологічній сферах.[116]

Поширення ж територіальної експансії франків на територію Галлії відбувалось поступово кількома напрямками та не однією силою. В контексті огляду «руху на південний – захід» перш за розглянемо початкові місця локалізації франків.

В III ст. сформувались дві політичні групи племен, які йменувались Салічними та Ріпуарськими франками. Етнонім франк зустрічається ще в римських джерелах, проте поділ на певні групи, залежно від місця проживання притаманне вже джерельній базі часів Меровінгів – Каролінгів. Перші займали території в гирлі Рейну, область Токсандрію між Нижнім Маасом і Нижньою Шельдою, другі правий берег Рейну, між Руром і Зігом. Салічні франки в своїй експансії виявились успішнішими, та до 410 р. вже просунулись з Токсандрії в Турне, до 450 р. захопили Камбре, опісля цього досягли Сомми, де в 486 р. межували вже з уламком Римської імперії – королівством Сіагарія.[117] Цей проміжок часу і розглянемо, як завершення першого хронологічного періоду. У цьому нам допоможуть два праці створені сучасниками тих подій, а саме Хроніки Фредегара, Історія франків Григорія Турського. Обидві праці значну увагу приділяють переказу історії франків, їх походження, подають інформацію про постатей того часу, події, міфи. Звернемо увагу на третю книгу хроніки, де в третьому пункті розповідається про похід франків на Кельн, та їх жорстокість при цьому.[118] Військо складалось з кількох груп, кожна з яких мала свого військового вождя: Маркомера, Суннона, Арбогаста. Головні битви з римськими військами, які прибули на місце подій, відбувались в лісистій місцевості. Тут згадаємо вже свідчення Маврикія, який наголошував на тактиці, яку застосовують франки. Римське військо чекали у засідках, мали місце спонтанні атаки, які швидко переходили у відступ, та при спробі наздогнати сили противника, які відходили, римські війська зазнавали обстрілу отруйними стрілами.[119] Хоч франків і вдалось прогнати з місцевості, в хроніці Фредегара наголошується на втратах, яких зазнало римське військо. На підвищеній моралі через перемогу, римляни переслідують франків аж до Рейну, що було їх помилкою, оскільки перегрупувавши сили і отримавши підмогу, франки спочатку виснажують військо постійними засідками, опісля вирізають майже вщент. Одразу в наступному пункті розповідається про франків, які вже перебували на службі Римської імперії, як конфедерати. В цей час вони знаходились в Трірі, імператором їм були надані всі військові повноваження в регіоні і вони вирішили спробувати своїми силами завдати превентивного удару агресору. Для нападу була обрана пора, коли дерева скидають листя, що значно ускладнює засідки. Даний похід вилився в розорення області, населеної хамавами. Аналізуючи дану інформацію, ми можемо наголосити на неоднорідності складі союзу, конфліктах між різними племенами, та простежити застосування франкського озброєння, тактики та примітивної логістики на прикладі.

А про реальну владу чільників військового походу ми можемо прочитати в 51 пункті третього розділу Хроніки Фредегара. В ньому йдеться про похід Хлотаря проти саксів через їх повстання. Сакси обіцяють половину свого майна крім жінок і дітей в замін на мирне врегулювання конфлікту, на що ватажок франків збирається погодитись, проте самі франки являють крайнє незадоволення цими подіями, вони вимагають битви. Не дійшовши консенсусу з Хлотарем, кілька воїнів спробували його вбити, проте в кінці передумали, змусили силою очолити похід ледь не зв’язаним. Найцікавіше те, що битву, якої можна було уникнути, франки програли. У хроніках вказано, що сакси вчинили велику різанину, і звичайно після цієї поразки ні про які відкупи вже не йшлось.

Останім очільником франків, який підтримував стосунки з Римом, був Хільдерик, однією з останніх спільних битв була Орлеанська (463 р.), в якій проти вестготів виступили римляни і франки.[120] Особливістю даної сутички були проблеми, які викликали перебування великої кількості військ в регіоні. В області Орлеана, Анжера, Деоля вибухнули великі спалахи чуми внаслідок чого обидві армії значно порідшали, помер римський воєначальник. Проте Григорій Турський наголошує, що без цього неочікуваного фактору війська «союзників» мали куди менше шансів, оскільки сакси ослабли значно більше, ніж їх суперники.[121] Причиною ж до бід в регіоні стали форми ведення війни. Обидві армії намагались прогодувати себе за рахунок господарських сил області, до тіл трупів часто ставились зневажливо, частими були підпали населених пунктів, вбивства мирного населення.[122]

Після смерті Хільдерика королем стає його син – Хлодвіг, особливістю правління якого є централізація управління, поширення влади на значно більші території, відхід від ролі конфедератів, відігрівання ролі повноправних володарів своїх земель. На п’ятий рік свого правління Хлодвіг вирішив завдати удару місту Суасон, яке до того належало його батьку, але в даний момент там проживав Сіагарій – римський патрицій. Проте замість того, щоб пограбувати зайняту територію, Хлодвіг оголошує її своїм надбанням, а військам забороняє використовувати провіант місцевого населення під час ведення бойових дій, по грабування жителів територій, на яких перебуває армія опісля оголошення цих капітуляріїв, каралось смертю. Ось з церквами Хлодвіг поводився зовсім по іншому, до прийняття ним християнства всі захоплені храми грабувались, нерідко спалювались, така доля спіткала і церкви в Суасоні. З пограбуванням храмів Суасона, Реймса, Бове, Парижа пов’язаний випадок, який стає початком утисків звичаєвого права Хлодвігом. Єпископ Реймський – святий Ремігій після пограбування міста попросив у Хлодвіга залишити хоч частину церковного майна, принаймні чашу, на що король відповів згодою при умові, що за жеребом ця чаша випаде йому. На прохання, віддати чашу Хлодвігу більшість воїнів відреагували схвально, проте один з них виголосив своє невдоволення, вказав на те, що кожному належить лиш те, що випадає за жеребом і послався на звичаєве право, опісля чого розрубав чашу.

Ці події яскраво характеризують зміну форм і мети ведення бойових дій франками часів Хлодвіга, ставлення його до церкви, та спосіб поділу награбованого в походах. З образою Хлодвіг справився провівши привселюдну страту на Березневих полях воїна, який розрубав чашу. Під час огляду зброї Хлодвіг підійшов до солдата, зневажливо засудив його за неналежний стан зброї, вибив її воїну з рук, а коли той спробував підняти свою сокиру, король відрубав йому голову, сказавши в цей момент «Так і ти вчинив з чашею в Суасоні». На прикладі цього вчинку ми можемо зауважити утиск Хлодвіга на усні норми звичаєвого права, спробу поставити постать короля вище за них. [123]

Важливо згадати і про війну Хлодвіга з алеманами (495 – 496), опісля перемоги в якій Хлодвіг прийняв християнство, причиною стала безнадія в битві з ними, на думку Хлодвіга. Єдиним вирішенням проблеми і уникнення програшу, як наголошує Григорій Турський було прийняття «істиної віри», що його вже давно просила зробити його дружина. В розпал битви Хлодвіг попросив допомоги в Христа, і якщо франки отримають перемогу, то він клявся прийняти християнство. Битва для франків завершилась чудом, хоч ворожі сили їх переважали, у битві був убитий король алеманів, його армія дезорієнтована і налякана почала відступати. До цього моменту придивимось детальніше, майже одразу опісля цієї битви Хлодвіг проводить важливі для військової структури реформи, племінні вожді майже всі ліквідовуються, таким чином по перше зменшується роздробленість франкського союзу,  по друге сама посада не ліквідовується, а стає залежною від короля, відповідно структура армії на полі бою виглядає так:

  • Король, або особа, яка його представляє – воєначальник армії, визначає подальший план тактику та стратегію.
  • Ватажки загонів, підпорядковуються безпосередньо очільнику армії, його найближчій свиті.
  • Військові загони, які підпорядковуються лише очільникам загонів, король не мав над ними жодного контролю в битві.

Дотримуючись такої стратегії формування структури армії, Хлодвіг максимально унеможливлює паніку на полі бою, хаос та можливу поразку через це. Накази віддавались не безпосередньо від короля, або його свити до солдатів, а від короля до ватажків загонів, які в свою чергу виконували поставлені їм завдання. На полі дії координували за допомогою знамен, які запозичили в римлян, сигналом про напад або відступ було сурмління, ідентифікували загони один одного за розмальованими щитами, атрибутами на спорядженні. Тому важливістю того, що подає Григорій Турський, описуючи конфлікт франків і алеманів, є не тільки пояснення причини прийняття Хлодвігом християнства, а можливий ненавмисний показ подій, які показали Хлодвігу потрібність проведення реформ в армії.[124]

Як завершення опису  періоду Хлодвіга зазначимо битву при Пуатьє, яка припадає на весну 507 р. В ній заткнулись війська франків і вестготів, конфлікти між цими двома германськими етносами відбувались і за часу правління Хільдерика. Резултатом її стала перемога франків, поширення їх влади на значну територію, якою раніше володіли вестготи (між Луарою та Іберійським узбережжям). Перемогу Хлодвіг отримав аналогічно, як і з аламанами, після смерті їх лідера на полі бою, що призвело до смути у війську суперника. Одразу опісля франки захоплюють ініціативу, та добивають рештки війська ворога. Розгляд перебігу і наслідку даної битви яскраво характеризує перевагу децентралізованого управління військом над централізованим, що і було головною різницею у втіленні тактики та стратегії франків та інших германських етносів на цей час.

В 558 – 561 рр. Хлотар І об’єднує  значні території Галії під егідою Франкського королівства. Більше земель буде приєднано лише за часів Піпіна Короткого та Карла Великого. Проте після смерті Хлотаря І франкське королівство розпадається на чотири окремі майже незалежні один від одного політичні утворення: Аквітанія, Нейстрія, Швабія, Бургундія. Відновити хоча б умовну єдність територій вдалось вперше Карлу Мартелу (688 – 741 рр.). Перебував Мартел на посаді майордома, номінувався титулами принца франків.[125] За його правління ми можемо яскраво простежити деградацію королівського титулу у Франкському королівстві, практично всією повнотою влади володів саме майордом, а не вже на той час «номінальний» король. Та найбільш цікавою в контексті розділу є битва при Пуатьє (733 р.).

Битва відбулась між арабами та франками, яких очолювали Абд-Ар-Рахман, та Карл Мартел. Арабські війська виступали в ролі завойовників і наступали з Аль –Андалусу, значний час грабували терени Аквітанії, опісля чого отримали генеральний бій від франків.   Тут одразу наголосимо на двох протилежних думках:

  • Корсунський погоджуєтья з тим, що в битві загалом взяло участь близько 50-60 тисяч воїнів, посилається на дані сучасників.[126]
  • Руа Ж. А. в свою чергу ставить під сумнів кількість війська, наголошує що тогочасні джерела часто перебільшували інформацію, і взагалі виводить теорію, що відбувалась битва не між двома арміями, а між двома передовими загонами «авангардами», а опісля кількох невеликих сутичок між основними арміями араби відступили через географічні складнощі регіону, та несприятливі погодні умови.  До того ж науковець стверджує на великій вірогідності того, що битва проходила не біля Пуатьє, а біля Тура.[127]

Сходяться дослідники на думці, що битва при Пуатьє стала ключовою точкою до змін суспільного ладу в Франкському королівстві.  Опісля битви внаслідок реформ Карла Мартела в суспільстві зароджуються протофеодальні відносини, які до часу правління Людовика Благочестивого повністю оформлюються в класичну модель феодалізму. На полі бою зійшлись арабська кіннота та бербери з пішим ополченням франків. Слабкість франкського війська на їх фоні була очевидною. Карл запроваджує нову систему землеволодіння – бенефіцій, який надає на певний час особі зі своєї свити, яка за виручені з землі кошти має спорядити вершника і кількох піхотинців до армії. Загалом хоч ціна спорядження була дорогою, на нього йшло не більше 30% заробітку з земельної ділянки, що свідчить про великі її розміри та прибутковість. Полями битв в Європі поступово починають правити вершники.  А найбільш яскраву оцінку битви дав англійський вчений XVIII ст. – Едуард Гіббон, який писав, що якби не битва при Пуатьє, то в Оксфорді зараз би вивчали не Біблію, а Коран.[128]

Вже в 751 р. Піпін Короткий – один з майордомів захоплює владу, ліквідовує номінальну монаршу роль Меровінгів, та проголошує династію Піпінідів, згодом вона носитиме назву Каролінзька. Роки правління Піпіна супроводжуються спробами об’єднати роздроблені території. При аналізі Піпіна ІІІ виокремимо не якусь певну битву, а зміни в суспільстві протягом його правління (751- 768 рр.), які супроводжувались військовими конфліктами.

До його досягнень можна зарахувати об’єднання франкських територій знову в одне ціле, що проходило не без конфліктів з їх правителями. Послідовними суперниками Піпіні ІІІ були аквітанці, баварці, алемани, лонгобарди. Лиш конфлікт з лонгобардами виник не на підґрунті приєднання територій, а в контексті налагодження стосунку з Папапством, відповідно вступ у конфронтацію з лонгобардами. Піпіну ІІІ вдалось втілити в життя свої задуми, а перед смертю об’єднану територію він ділить між синами (Карлом і Карломаном). Детальніше розглянемо їхні стосунки, окремо наголосимо на смерті  Карломана (771 р.). В історіографії побутує три думки, щодо стосунків між Карлом і Карломаном та  теоритимним їх розвитком:

  • Теорія змови: полягає в судженнях того, що Карломан планував захопити владу у всьому Франкському королівстві, через військовий конфлікт при допомозі саксів, на фоні цього постає питання смерті Карломана, варіанті його умисного планування. Розуміючи загрозу змови, Карл міг спробувати вбити Карломана, відповідно питання непрпродньої смерті одного з братів залишається відкритим.
  • Теорія агресії Карла: не будучи змушеним на вимушене убивство брата, або через незнання про змову з саксами, або через її неправдивість, ініціація убивства походила саме від нього, з метою відносно мирного захоплення влади в королівстві.
  • Теорія дуалізації влади: в ній наголошується, що смерть Карломана була таки природньою, а якби вона не відбулась так рано, Франкське королівство можливо мало б дуалістичну монархію, проте тут вже бачимо більше здогадок, ніж над фактами і теорією.[129]

Висновки

Розширення хронологічних рамок з IV – IX ст. до III – X ст. дозволило краще розглянути еволюцію військової справи франків, порівняти раніше віднайдені джерела та історіографію з тими, які описують більш ранній час розвитку франкського племінного союзу.

Індуктивний підхід до аналізу матеріалу дав змогу по новому розглянути джерельну базу, якісніше виокремити соціальний, політичний, військовий аспект буття франків. Зважаючи на те, що нижньою хронологічною межею була обрана дата першої згадки про франків (242 р.), вдалось описати їх стосунки з Римською імперією, які були доволі неоднозначними. Завдяки аналізу згадок про франків III – IV ст., безпосередніх чи опосередкованих, було успішно проаналізовано їх, ще на момент локалізації в культурній периферії ойкумени.

Більшість завдань, покладених на роботу, були виконані, за винятком аналізу воєнних  походів Карла Великого, в контексті військових конфліктів IV – IX ст. Оскільки зважаючи на значну кількість інформації про них, часто неточної в її подачі, помилок, які потрібно пояснити, буде доцільніше розглянути період правління Карла Великого (768 – 814) окремим розділом. Тому виклад інформації в розділі “«Великі» битви франків” завершено  на приході до влади Карла Великого.

Цей підхід був доволі успішним, оскільки вдалось простежити тяглість військової думки франків від «германського періоду» до «римського перехідного», вказати на запозичення від Риму, які склали значний вплив на розвиток франків в майбутньому. Окремо було проаналізовано вплив франків на регіон нової локалізації, та вплив регіону на них, варіанти трактування цього питання вже в історіографії. В контексті цих завдань була простежена роль міст, доріг, географії, системи ведення економіки, сільського господарства Галлії на розвиток франкського союзу.

Політична історія франків була проаналізована через призму військової, соціальної та правової історій. Відповідно до цього і були сформовані розділи, в яких поступово розглядалось спочатку спорядження, його розвиток, потім розвиток військової думки загалом.  Завершенням роботи став підсумок у формі аналізу військових сутичок та конфліктів, завоювань, саме через систему поглядів «знизу вверх».

При поданні інформації  з джерельної бази були наведені приклади найбільш хибного її трактування в історіографії (питання використання стріл, кількість війська на різних етапах, підготовка до бою, використання облогової техніки, проблеми в відсутності різниці між франком ІІІ та V ст.)

Підсумовуючи роботу, зауважимо, що підхід до вивчення політичної і військової історії через призму аналізу більш дрібних факторів (соціум, міграційні рухи, дані археології, історії розвитку озброєння, логістики, господарства тощо) дав змогу розглянути історію військової  справи франків, уникаючи проблеми малого її опису в політичній історії. Згодом ще й дозволив виокремити помилки в цій історії, зважаючи на неточності в порівнянні саме дрібних аспектів.


Джерела та історіографія

Джерела:

  1. Публий Корнелий Тацит, О происхождении германцев и местоположении Германии. (Москва: Лодомир, 1993), 9.
  2. Агафий Миринейский, О царствовании Юстиниана. (Москва: Арктос-Вика-пресс, 1996), 256.
  3. Григорий Турский, История франков. (Москва: Наука, 1987), 434.
  4. “Пісня про Роланда”, Либідь, 2003. http://www.ae-lib.org.ua/texts/_la_chanson_de_roland__ua.htm
  1. Эйнгард, Жизнь Карла Великого. (Москва: Наука, 2005), 303.
  2. Хроники Фредегара. (Москва: Клио 2015),
  3. Книга истории франков, Liber historiae francorum. http://www.vostlit.info/Texts/rus/Gesta_Fr/frametext.htm
  1. Салическая правда. Lex Salika http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/salic.htm
  2. Владимир  Солодовников, Соборные решения Галльской церкви в царствание Хлодвига – основателя династии Меровингов. (Москва: Путь Богопознания, 1998), 9.
  3. Маврикий, Стратегикон. (Москва: 204), 245.
  4. Плиний Младший, “Письма” Хрестоматия по античной литературе, 1965, http://lib.ru/POEEAST/PLINIJ_M/plinii1_1.txt
  5. Фульдские анналы, http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Ann_Fuld/frametext1.htm

Історіографія:

Г. Лемб, Карл  Великий. Основатель империи Каролингов. (Москва: Центрполиграф, 2010), 352.

Ф. Контамин, Война в Средние века. (Москва: Ювента, 2001), 414.

Thompson, Early Germanic Warfare. (Oxford University Press: 1958), 29. https://ru.scribd.com/document/305889764/Early-Germanic-Warfare

А. Корсунський, Р. Гюнтер, Упадок и гибель Западной Римской империи и возникновение германських королевств до середины VІ ст. (Москва: Московський університет, 1984), 258.

Левандовский А.П, Франкская империя Карла Великого.(Москва: Алгоритм, 2013), 292.

А. Норман, Средневековый воин. Вооружение времен Карла Великого и Крестовых походов. (Москва: Центрполиграф, 2008), 288

А. Гуревич, Древние германцы. Викинги. (Санкт – Петербург: Письма времени, 2007),

Жак ле Гофф, Цивилизация средневекового Запада. (Москва: Прогрес, 1992), 376.

Кенігсберг Гельмуд, Средневековая европа 400 – 1500 рр. ( Москва: Весь мир, 2001), 384.

Окшотт Э, Оружие и воинские доспехи Европы. С древних времен до конца Средневековья. (Москва: Центрполиграф, 2009), 776.

Чекалов А.А Прокопий Кесарийский. Личность и творчество. (Москва: СПб.: Алетейя, 1998.) 544.

Чарльз Оман, Военное искусство в средние века.(Москва: Центрполіграф, 2011) 192.

П. Винклерь, Оружіе. (Санкт-Петербург: Типография Ефрона, 1894), 329.

Д. Хэгерманн, Карл Великий. (Москва: Ермак, 2003), 704.

В.В. Щербаков, Основы логистики. (Санкт – Петербург: СПБ Питер, 2009), 432.

О. Девлетов, История Европы с древнейшbх времен до конца XV ст. (Москва: Директ – Медиа, 2015), 510.

А Павлюк, Франки ранніх меровінгів між Pax Romana та Pax Barbarica. (Вісник прикарпатського університету, 2012), 7.

А. Левандовский, К вопросу о возникновении и распаде средневековых народностей.(Москва: правда, 1968), 223.

Drinkwater, J.F., The revolt and ethnic origin of the usurper Magnentius. (2000), 350.

Г. Данилова, Возникновение феодальных отношений у франков VI-VII вв. (Петрозаводск: Государственно издательство Карельской АССР, 1950), 261.

Д. Светлана, Римские дороги, как фактор покорения Римской империи варварами. WWW.gramota.net/materials/3/2017/2/24.html

Арзаканян М. Ц., Ревякин А. В., Уваров П. Ю, История Франции. (Москва: Дрофа, 2005), 274.

М.Стасюлевич, История Средних веков, от Карла Великого до Крестовых походов. ( Санкт-Петербург: Полигон, 2001), 467.

Zöllner E. Geschichte der Franken bis zur Mitte des 6. Jahrhunderts. (München, 1970), 278.

Э. Гиббон, История упадка и разрушения Римской империи. Том 3. ( Москва: 1998), 408.

Томпсон Э.А. .Римляне и варвары. Падение Западной империи. (Санкт – Петербург: Ювента, 2003), 288.

Е. Майорова, История Меровингов. (Москва: Вече, 2016), 400.

Paul Fouracre: The Age of Charles Martel. (Harlow 2000.), 207.

Корсунський А.Ф., Образование раннефеодального государства в Западной Европе. (Москва, 1963), 120.

Ж.-А. Руа, Битва при Пуатье. (Санкт-Петербург, 2003), 294.

Окшотт Э., Археология оружия. От бронзового века до эпохи Ренессанса. (Москва: Центрполиграф, 2006), 398.

С. Лебек, Происхождение франков IV – V. (Москва: Скарабей, 1993), 354.


Покликання:

[1] Сидоний Апполинарий, Письма, 84. https://sidonapol.org/wp-content/uploads/2018/07/Sidonius-Letters-Russian-Translations.pdf

[2]Агафий Миринейский,  О царствовании Юстиниана. (Москва: Арктос-Вика-пресс, 1996), 256.

[3]А. Чекалова, Прокопий Кессарийский. Война с персами. Война с вандалами. Тайная история. (Москва: Наука, 1993), 567.

[4] Григорий Турский,  История франков. (Москва: Наука, 1987), 434.

[5] Хроники Фредегара. (Москва: Клио 2015), 461.

[6] Эйнгард, Жизнь Карла Великого. (Москва: Наука, 2005), 303.

[7] Сент Гелленський літопис.

[8]Книга истории франков, Liber historiae francorum.

 http://www.vostlit.info/Texts/rus/Gesta_Fr/frametext.htm

[9] Фульдские анналы

http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Ann_Fuld/frametext1.htm

[10] Діяння Карла Великого http://www.vostlit.info/Texts/rus/Notker/not1.phtml?id=12508

[11] Анналы королівства франков

http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Annales_regni_francorum/frametext1.htm

http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Annales_regni_francorum/frametext2.htm

[12] Салическая правда. Lex Salika http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/salic.htm

[13] Окшотт Эварт, Археология оружия. От бронзового века до эпохи Ренессанса. (Москва: Центрполиграф, 2006), 398.

[14] С. Лебек, Происхождение франков IV – V. (Москва: Скарабей, 1993), 354.

[15] Е. Майорова, История Меровингов. (Москва: Вече, 2016), 400.

[16]Ж.-А. Руа, Битва при Пуатье. (Санкт-Петербург, 2003), 294.

[17] Г. Лемб,  Карл  Великий. Основатель империи Каролингов. (Москва: Центрполиграф, 2010), 352.

[18] Д. Хэгерманн, Карл Великий. (Москва: Ермак, 2003), 704.

[19] . Корсунський, Р. Гюнтер, Упадок и гибель Западной Римской империи и возникновение германських королевств  до середины VІ ст. (Москва: Московський університет, 1984), 258.

[20] Д. Светлана, Римские дороги, как фактор покорения Римской империи варварами. WWW.gramota.net/materials/3/2017/2/24.html

[21] Томпсон Э.А. . Римляне и варвары. Падение Западной империи. (Санкт – Петербург: Ювента, 2003), 288.

[22] Э. Гиббон,  История упадка и разрушения Римской империи. Том 3. ( Москва: 1998), 408.

[23] А. Гуревич, Древние германцы. Викинги. (Санкт – Петербург: Письма времени, 2007),  352.

[24]А. Левандовский, К вопросу о возникновении и распаде средневековых  народностей.(Москва: правда, 1968), 223.

[25] Жак ле Гофф, Цивилизация средневекового Запада. (Москва: Прогрес, 1992), 376.

[26] Кенігсберг Гельмуд, Средневековая европа 400 – 1500 рр. ( Москва: Весь мир, 2001), 384.

[27] О. Девлетов, История Европы с древнейшbх времен до конца XV ст. (Москва: Директ – Медиа, 2015), 510.

[28] Арзаканян М. Ц., Ревякин А. В., Уваров П. Ю, История Франции. (Москва: Дрофа, 2005), 274.

[29] М.Стасюлевич, История Средних веков, от Карла Великого до Крестовых походов. ( Санкт-Петербург: Полигон, 2001), 467.

[30] Ф. Контамин, Война в Средние века. (Москва: Ювента, 2001), 414.

[31] А. Норман, Средневековый воин. Вооружение времен Карла Великого и Крестовых походов. (Москва: Центрполиграф, 2008), 288.

[32] Окшотт Э, Оружие и воинские доспехи Европы. С древних времен до конца Средневековья. (Москва: Центрполиграф, 2009), 776.

[33] Чарльз Оман, Военное искусство в средние века.(Москва: Центрполіграф, 2011) 192.

[34] П. Винклерь, Оружіе. (Санкт-Петербург: Типография  Ефрона, 1894), 329.

[35] В.В. Щербаков, Основы логистики. (Санкт – Петербург: СПБ Питер, 2009), 432.

[36] Окшотт Э., Археология оружия. От бронзового века до эпохи Ренессанса. (Москва: Центрполиграф, 2006), 398.

[37] Paul Fouracre: The Age of Charles Martel. (Harlow 2000.), 207.

[38] Zöllner E. Geschichte der Franken bis zur Mitte des 6. Jahrhunderts. (München, 1970), 278.

[39] Drinkwater, J.F., The revolt and ethnic origin of the usurper Magnentius. (2000), 350.

[40] E.  Thompson, Early Germanic Warfare. (Oxford University Press: 1958), 29.

[41] Г. Лемб,  Карл  Великий. Основатель империи Каролингов. (Москва: Центрполиграф, 2010), 352.

[42] Ф. Контамин, Война в Средние века. (Москва: Ювента, 2001), 414.

[43] Див. Тацит, про походження германців у місцезнаходженні германцї.

 http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/tacit.htm

[44] E. A. Thompson, Early Germanic Warfare

[45] Агафий Миринейский, О царствии Юстиниана https://www.e-reading.club/book.php?book=103168

[46] А.Р. Корсунський, Р. Гюнтер, Загибель Західної Римської імперії і створення германських королівств  до середини VІ ст., (Москва: Московський університет, 1984), 126 – 130.

[47] Левандовский А.П, Франкская империя Карла Великого.(Москва: Алгоритм, 2013). 19-22.

[48] Норман А. Б, Средневековый воин. Вооружение времен Карла Великого и Крестовых походов. (Москва: Центрполиграф, 2008), 288.

[49] Агафий Миринейский,  О царствовании Юстиниана. (Москва: Арктос-Вика-пресс, 1996), 256.

[50] Ф. Контамин, Война в Средние века. (Москва: Ювента, 2001), 414.

[51] Агафий Миринейский,  О царствовании Юстиниана, книга 2. (Москва: Арктос-Вика-пресс, 1996), 256.

[52] Филип Контамин, Война в Средние века. (Москва: Ювента, 2001), 23-32.

[53] Арон Гуревич, Древние германцы. Викинги. (Санкт – Петербург: Письма времени, 2007),  352.

[54] Норман А. Б, Средневековый воин. Вооружение времен Карла Великого и Крестовых походов. (Москва: Центрполиграф, 2008), 288.

[55] Григорий Турский,  История франков. (Москва: Наука, 1987), 434.

[56] С. Лебек, Происхождение франков IV – V. (Москва: Скарабей, 1993), 32 – 45.

[57] Жак ле Гофф, Цивилизация средневекового Запада. (Москва: Прогрес, 1992), 9 – 42.

[58] Агафий Миринейский,  О царствовании Юстиниана, книга 2. (Москва: Арктос-Вика-пресс, 1996), 256.

[59] Кенігсберг Гельмуд, Средневековая европа 400 – 1500 рр. ( Москва: Весь мир, 2001), 384.

[60] Ф. Контамин, Война в Средние века. (Москва: Ювента, 2001), 414.

[61] Див. Норман А. Б, Средневековый воин. Вооружение времен Карла Великого и Крестовых походов. (Москва: Центрполиграф, 2008), 288.

[62] Окшотт Э, Оружие и воинские доспехи Европы. С древних времен до конца Средневековья. (Москва: Центрполиграф, 2009), 776.

[63] Ф. Контамин, Война в Средние века. (Москва: Ювента, 2001), 414.

[64]Э. Окшотт, Археология оружия. От бронзового века до эпохи Ренессанса. (Москва: Центрполиграф, 2006), 398.

[65] Див. Чекалов А.А Прокопий Кесарийский. Личность и творчество. (Москва: СПб.: Алетейя, 1998.) 544.

[67] Норман А. Б, Средневековый воин. Вооружение времен Карла Великого и Крестовых походов. (Москва: Центрполиграф, 2008), 288.

[68] Ф. Контамин, Война в Средние века. (Москва: Ювента, 2001), 414.

[69] Див. Фульдские анналы http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Ann_Fuld/frametext1.htm

[70] Г. Лемб,  Карл  Великий. Основатель империи Каролингов. (Москва: Центрполиграф, 2010), 352.

[71] Видавництво(новий солдат) проблема в оформленні!

[72]Є. Окшотт , Археология оружия. От бронзового века до эпохи Ренессанса. (Москва: Центрполиграф, 2006), 398.

[73] Ч. Оман, Военное искусство в средние века.(Москва: Центрполіграф, 2011) 192.

[74] ???(проблема оформлення)

[75] П. Винклерь, Оружіе, (Санкт-Петербург: Типография  Ефрона, 1894), 329.

[76] Ф. Контамин, Война в Средние века. (Москва: Ювента, 2001),192-206.

[77] Видавництво Оспрей,  кавалерія каролінгів(слід уточнити щодо оформлення)

[78] Э. Окшотт, Оружие и воинские доспехи Европы. С древних времен до конца Средневековья. (Москва: Центрполиграф, 2009), 776.

[79] Д. Хэгерманн, Карл Великий. (Москва: Ермак, 2003), 704.

[80]Э.  Окшотт , Оружие и воинские доспехи Европы. С древних времен до конца Средневековья. (Москва: Центрполиграф, 2009),172.

[81]  В.В. Щербаков, Основы логистики. (Санкт – Петербург: СПБ Питер, 2009), 15-16.

[82] Олег Девлетов, История Европы с древнейшbх времен до конца XV ст. (Москва: Директ – Медиа, 2015).

[83] Стефан Лебек, Происхождение франков VIX ст. (Москва: Скарабей, 1993) 37.

[84] Див. Павлюк Андрій, Франки ранніх меровінгів між Pax Romana та Pax Barbarica.

[85]А.П. Левандовский, К вопросу о возникновении и рас паде средневековых  народностей.(Москва: правда, 1968), 94 – 104.

[86] Арон Гуревич, Древние германцы. Викинги. (Санкт – Петербург: Письма времени, 2007),  352.

[87] Жак Ле Гофф, Цивилизация средневекового Запада. (Москва: Прогресс, Прогресс – академия 1992).

[88] Агафий Миринейский,  О царствовании Юстиниана. (Москва: Арктос-Вика-пресс, 1996), 256.

[89] А.Р. Корсунський, Р. Гюнтер, Упадок и гибель ЗападнойРимськой Империи и возникновение германських королівств, до середины IV ст.,(Москва: Московський університет, 1984).

[90] Drinkwater, J.F., The revolt and ethnic origin of the usurper Magnentius (2000).131 – 159.

[91] А. Норман, Вооружение времен Карла Великого и Крестовых походов ( Москва: Центрполиграф, 2008 ) 288.

[92] Книга истории франков, Liber historiae francorum. доступ отримано 08.01.2018. http://www.vostlit.info/Texts/rus/Gesta_Fr/frametext.htm

[93] А.Р. Корсунский, Р. Гюнтер, Упадок и гибель Западной Римськой Империи и возникновение германських государств, до середины IV ст.,(Москва: Московський університет, 1984).

[94] Г.М. Данилова, Возникновение феодальных отношений у франков VI-VII вв. (Петрозаводск: Государственно издательство Карельской АССР, 1950), 261.

[95] Див. Домашева Светлана, Римские дороги, как фактор покорения Римской империи варварами. WWW.gramota.net/materials/3/2017/2/24.html

[96] Стефан Лебек, Походження франків VIX ст. (Москва: Скарабей, 1993).

[97] Салическая правда. Lex Salika http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/salic.htm доступ отримано 12.02.2019

[98] Chronicarum quae dicuntur Fredegarii libri quattuor http://www.vostlit.info/Texts/rus4/Fredegar/frametext.htm доступ отримано 17.03.2019.

[99] Арзаканян М. Ц., Ревякин А. В., Уваров П. Ю, История Франции. (Москва: Дрофа, 2005), 274.

[100] Григорий Турский,  История франков. (Москва: Наука, 1987), 434.

[101]Жак ле Гоф, Цивилизация средневекового Запада. (Москва: Прогресс, Прогресс – академия 1992), 562.

[102] Кенигсберг Гельмуд, Средневековая Европа 400 – 1500 годы. (Москва: Весь Мир, 2001), 384.

[103] Григорий Турский,  История франков, 37,38. (Москва: Наука, 1987), 434.

[104]Владимир  Солодовников, Соборные решения Галльской церкви в царствание Хлодвига – основателя династии Меровингов. (Москва: Путь Богопознания, 1998) 31 – 40.

[105] Григорий Турский,  История франков, 38-41. (Москва: Наука, 1987), 434.

[106] Окшотт Э, Оружие и воинские доспехи Европы. С древних времен до конца Средневековья. (Москва: Центрполиграф, 2009), 171

[107]“Пісня про Роланда”, Либідь, 2003, http://www.ae-lib.org.ua/texts/_la_chanson_de_roland__ua.htm.

[108] Гарольд Лемб,  Карл  Великий. Основатель империи Каролингов. (Москва: Центрполиграф, 2010), 44.

[109] М.М. Стасюлевич, История Средних веков, от Карла Великого до Крестовых походов. ( Санкт-Петербург: Полигон, 2001), 467.

[110]Дитер Хэгерманн, Карл Великий. (Москва: Ермак, 2003), 704.

[111] Вид. Оспрей(уточню як його потрібно оформлювати)

[112] А.Р. Корсунский, Р. Гюнтер, Гибель Западной Римской имперії и возникновение германських королевств  до середины VІ ст., (Москва: Московский  университет, 1984), 120 – 135.

[113] Див. Zöllner E. Geschichte der Franken bis zur Mitte des 6. Jahrhunderts, S. 1-6.

[114] Э. Гиббон,  История упадка и разрушения Римской империи. Том 3 ( Москва: 1998), 408.

[115] Филипп Контамин, Война в Средние века. (Москва: Ювента, 2001), 414.

[116] Кенигсберг Гельмуд, Средневековае Европа 400 – 1500 рр. ( Москва: Весь мир, 2001), 384.

[117] Стефан Лебек, Происхождение франков IVV. (Москва: Скарабей, 1993).

[118] Хроники Фредегара. (Москва: Клио 2015), 461.

[119] Маврикий, Стратегикон (Москва: 204),??

[120] Томпсон Э.А. . Римляне и варвары. Падение Западной империи. (Санкт – Петербург: Ювента, 2003), 51 -53.

[121] Григорий Турский,  История франков. (Москва: Наука, 1987), 434.

[122]Там же.

[123] ???

[124] Елена Майорова, История Меровингов. (Москва: Вече, 2016), 55-64.

[125] Див.  Paul Fouracre: The Age of Charles Martel. (Harlow 2000.)

[126] Корсунський А.Ф., Образование раннефеодального государства в Западной Европе. (Москва, 1963).

[127] Ж.-А. Руа, Битва при Пуатье. (Санкт-Петербург, 2003).

[128]

[129] Дитер Хэгерманн, Карл Великий. (Москва: Єрмак, 2003), 704.


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s