Михайло Гаухман. Проект зводу арабських відомостей з історії Русі Вольфа Бейліса і Віктора Крюкова: Історія проекту, моделі досліджень та актуальність для сучасності

Михайло Гаухман

Проект зводу арабських відомостей з історії Русі

Вольфа Бейліса і Віктора Крюкова:

Історія проекту, моделі досліджень та актуальність для сучасності

Центры_Руси_по_Идриси.jpg


УДК 930.2(477)

ПРОЕКТ ЗВОДУ АРАБСЬКИХ ВІДОМОСТЕЙ З ІСТОРІЇ РУСІ ВОЛЬФА БЕЙЛІСА І ВІКТОРА КРЮКОВА: ІСТОРІЯ ПРОЕКТУ, МОДЕЛІ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА АКТУАЛЬНІСТЬ ДЛЯ СУЧАСНОСТІ

Михайло ГАУХМАН

Національний музей Республіки Башкортостан (м. Уфа, Російська Федерація)

У статті розглянуто витоки проекту зводу арабських відомостей з історії Русі, ініційованого арабістами-джерелознавцями з Луганська – Вольфом Мендельовичем Бейлісом і Віктором Григоровичем Крюковим. Проект В. Бейліса і В. Крюкова, як показано в розвідці, був результатом попереднього досвіду вивчення В. Бейлісом арабсько-персидських середньовічних джерел і продовженням зусиль медієвістів і сходознавців, здійснених за радянського періоду. Актуальність для сучасності джерелознавчого проекту В. Бейліса і В. Крюкова зумовлена тим, що історики-медієвісти та фахівці зі східних джерел зазвичай існують у різних «світах науковців».

Ключові слова: сходознавство, арабські джерела, Русь.


Серед українських науковців визначною постаттю був доктор історичних наук, професор Вольф Бейліс (1923–2001 рр.) – фахівець із дослідження арабсько-мусульманських географічних джерел, присвячених Східній Європі, Північному та Південному Кавказу. Майже половину життя – з 1965 по 2001 рр. вчений віддав праці в Луганському національному університету імені Тараса Шевченка (далі – ЛНУ ім. Т. Шевченка). У 1990-ті рр. він і його учень – Віктор Крюков, поставили перед собою амбітну мету – створити звід відомостей арабських джерел з історії Київської Русі. Принагідно автор цих рядків висловлює подяку доктору історичних наук, професору кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин Луганського національного університету імені Тараса Шевченка В. Крюкову за цінні поради при підготовці цієї розвідки.

Науковий доробок В. Бейліса був стисло розглянутий у біографічних розвідках напівмемуарного характеру, написаних його колегами та учнями. Біографічні дані про В. Бейліса наведено в некрологах і статтях, опублікованих невдовзі після смерті сходознавця [8; 10; 14]. Найбільш повно біографія історика, разом із особистими спогадами про нього, наведена в статтях його колеги та колишнього студента – Анатолія Климова [30; 31]. Відомості про окремі сторінки біографії В. Бейліса, відносини з колегами-сходознавцями та учнями науковця містить низка публікацій зі сходознавчого збірника в пам’ять про В. Бейліса, виданого ЛНУ ім. Т. Шевченка [11; 12; 39] та спеціального випуску часопису «Східний світ», також присвяченого науковцю [1; 47; 61]. Тематичні публікації з цього номеру ґрунтуються на доповідях, прочитаних на конференції пам’яті В. Бейліса, проведеній у ЛНУ ім. Т. Шевченка в травні 2013 р., в якій узяли участь науковці з різних країн пострадянського простору. Структура особистого архіву В. Бейліса та перспективи його опрацювання висвітлені в розвідках Олександра Сбродова [62; 63].

Біографічні відомості про В. Бейліса та огляд його праць від кінця 1970-х рр. після захисту ним докторської дисертації наведені в нашій попередній статті [15]. У ній ми порушили питання про нереалізований проект видання зводу повідомлень арабських джерел про Київську Русь, над яким В. Бейліс і В. Крюков працювали разом.

У цій статті пропонуємо розгляд історії проектів зі створення зводів східних джерел, аналіз дослідницьких моделей цих проектів і проекту луганських арабістів, а також огляд стану використання арабсько-персидських відомостей у сучасній українській історіографії Київської Русі, що дозволить визначити перспективність проекту В. Бейліса і В. Крюкова для сучасної української медієвістики.

1. Проблема створення зводу арабських відомостей про Східну Європу в російському та радянському джерелознавстві ХХ ст.

Ідея створити звід середньовічних арабських джерел має власну історію. Подібна ідея неодноразово виникала від середини ХІХ до кінця ХХ ст. Перша відома нам згадка про обговорення російськими сходознавцями проекту створення зводу арабських повідомлень про Східну Європу наведена в статті Михайла Погодіна, опублікованій у 1870 р. [52, c. 154]. Передумовою виникнення цієї ідеї став розвиток європейської арабістики в першій половині ХІХ ст., коли були видані та перекладені твори ал-Мас‘уді, ал-Бакрі, ал-Асіра, Ібн Русте та інших мусульманських книжників [42, c. 245–247].

Надалі про потребу створити звід арабських джерел ішлося на археологічному з’їзді в Києві у 1899 р. У 1912 р. академік Олексій Шахматов на з’їзді представників слов’янських академій порушив питання про необхідність видання зібрання відомостей арабських письменників про слов’янські народи [40, c. 56]. Однак уперше систематична підготовка зводу арабських відомостей з історії Східної Європи, Кавказу та Середньої Азії розпочалася тільки в 1930-ті рр. Спочатку це питання було порушено на сесії Академії наук СРСР навесні 1930 р. [40, c. 55].

Ініціатором початку цієї роботи став відомий арабіст, академік Ігнатій Крачковський. Цей проект належав до обширу роботи Інституту сходознавства АН СРСР з видання та опрацювання східних рукописів і відповідав офіційній установці «радянізованої» Академії наук на виконання п’ятирічних планів дослідницької діяльності з переважанням «бригадного», тобто колективного методу роботи [13, с. 113–123]. Тож колективні проекти мали найбільшу підтримку з боку керівництва АН СРСР та академічного Інституту сходознавства.

І. Крачковський у 1932 р. запропонував план первинної роботи дослідників. По-перше, потрібно було скласти «критично анотовану бібліографію» археографічних публікацій і джерелознавчих досліджень. По-друге, картотеку всіх відомих арабських письменників, у творах яких наявні повідомлення про Східну Європу, Кавказ та Середню Азію [40, c. 59]. Зазначимо, що орієнталіст вимагав від своїх колег звертатися не лише до текстів, а й до середньовічних арабських мап [40, c. 61]. Не зважаючи на вторинний характер арабських мап щодо географічних трактатів [53, c. 7–8], вони варті пильної уваги для аналізу пов’язаних із ними текстів.

Реалізувати пропозиції І. Крачковського під час масових репресій і згодом Другої світової війни науковцям не вдалося, хоча робота над зводом розпочалася. Так, у 1939 р. у рамках підготовки зводу відомостей арабських джерел побачило світ видання «Записки» Ібн Фадлана, створене українським сходознавцем Андрієм Ковалівським, який на той момент перебував в ув’язненні [59].

У подальшому сходознавці реалізували тільки ті наукові проекти, що були пов’язані з інтересами окремих республік Середньої Азії [13, с. 127–165]. Звідси випливає, що проект зводу арабсько-персидських джерел ставав малоперспективним за умов переважання «національного принципу» в радянській науці. Відтак реалізувати подібний проект було можливим за умови зацікавлення в ньому саме авторитетних «столичних» науковців, які орієнтувалися на загальнорадянську перспективу досліджень. Зазначені передумови з’явилися за пізніших часів.

Через двадцять п’ять років після І. Крачковського, у 1957 р., на міжнародному симпозіумі сходознавців у Варшаві, Борис Заходер підготував виступ на тему створення зводу арабських відомостей з історії Східної й Центральної Європи [29, c. 5; 42, с. 252]. Пропозиція науковця була покликана започаткувати дискусію серед радянських сходознавців про методологічні засади підготовки зводу, але це обговорення виявилося надто повільним, аби спричинити перехід від ідеї до проекту видання зводу [41, c. 5–6]. Як відгук на пропозицію Б. Заходера побачили світ кілька археографічних і джерелознавчих видань радянських сходознавців, насамперед – «Каспійський звід» самого Б. Заходера [Див.: 23; 24].

У підготовці посмертного видання «Каспійського зводу» Б. Заходера взяв участь його учень – В. Бейліс. Принагідно висловлюємо подяку за цю інформацію аспірантці В. Бейліса – історику та етнографу Наталії Каплун (колишній співробітниці Луганського обласного краєзнавчого музею). Не дивно, що згодом учень продовжив справу свого вчителя. Після захисту кандидатської дисертації в 1964 р. та переїзду до Луганська, в якому сходознавець викладав у педагогічному інституті, він налагодив наукові зв’язки із т. зв. «сектором Пашута» – Сектором історії стародавніх держав на території СРСР Інституту історії Академії наук СРСР [14], названим так за прізвищем його завідувача, медієвіста Володимира Пашута (1918–1983).

«Сектор Пашута» прагнув спрямовувати роботу чималої кількості радянських медієвістів, зокрема й з інших інституцій, взявши за мету створити багатотомний звід джерел зі стародавньої та середньовічної історії країн і народів Радянського Союзу [48]. У 1974 р. В. Пашуто й авторитетний історик-медієвіст, академік Борис Рибаков, у спільній статті, окреслили попередній план видання зводу та розробили типову структуру для окремих археографічних публікацій [51, с. 51–52].

«Сектор Пашута» видавав тематичні збірники, присвячені джерелознавчим проблемам. У цих збірниках В. Бейліс регулярно публікував свої розвідки [2; 3; 5; 6]. Адже його дослідження арабсько-персидських джерел з історії Східної Європи перебували в річищі роботи «Сектору Пашута» над згаданим масштабним проектом.

В. Бейліс взяв участь у попередній роботі з підготовки видання відомостей східних джерел. Так, у статті 1989 р. він проаналізував проблеми наведення етнонімів і топонімів у творах середньовічних книжників, а також зіставлення цих повідомлень із відомими на сьогодні середньовічними народами та географічними об’єктами [Див.: 4]. Ця проблема є надзвичайно важливою для джерелознавців, оскільки вони повинні вдаватися до кон’єктур – змін правопису етнографічних та географічних термінів із середньовічних трактатів унаслідок зіставлення їх із відомостями інших творів і сучасною термінологією [4, с. 53–57]. На жаль, в археографічних публікаціях арабських джерел нерідко наведені помилкові кон’єктури термінів і необґрунтовані ототожнення їх з реальними географічними об’єктами [4, с. 55–57]. Отже, питання кон’єктур є нагальним для арабістів-джерелознавців.

Орієнталіст запропонував кілька принципів опрацювання фрагментів східних джерел, що дозволило б уникнути помилок і сумнівних пояснень: 1. надавати у примітках усі варіанти прочитання термінів; 2. наводити аргументацію попередніх дослідників щодо читання та варіантів ототожнення термінів; 3. зазначати вірогідність того чи іншого з-поміж варіантів читання та ототожнення; 4. застосовувати критичний аналіз щодо версій попередніх дослідників, якщо вони викликають сумніви [4, с. 62].

Судячи з проблематики розглянутої статті В. Бейліса та як покажемо нижче, наприкінці 1980-х рр. були зроблені кроки для переходу від археографічних публікацій і джерелознавчих досліджень повідомлень окремих східних джерел до опрацювання всього кола відомих арабсько-персидських трактатів, в яких ідеться про країни та народи Радянського Союзу.

2. Витоки та структура проекту В. Бейліса і В. Крюкова

Наукові проекти з дослідження східних джерел активізувалися під час Перебудови. У 1987 р. в Києві була створена Археографічна комісія Академії наук УРСР на чолі з істориком, археографом і джерелознавцем Павлом Соханем. Пізніше було створене Львівське відділення Археографічної комісії на чолі з відомим сходознавцем Ярославом Дашкевичем. Він виступив ініціатором видавничої серії «Східні джерела до історії України» [42, с. 252–253; 72, c. 251].

Протягом 1988–1990 рр. Я. Дашкевич неодноразово виступав на наукових заходах Археографічної комісії та круглому столі істориків у смт. Славське на Львівщині з обґрунтуванням проекту підготовки і видання кількох серій східних джерел з історії України. Адже українські землі, згідно з науковцем, належали до степового «Великого кордону» (сучасною мовою – фронтира) між мусульманським Сходом і християнським Заходом. Звідси випливає, що українську історію неможливо вивчати без залучення джерел східними мовами, а тому необхідно видати перекладені та прокоментовані тексти арабською, гебрейською, тюркськими мовами. Відтак орієнталіст пропонував підготувати 7–10 джерелознавчих видань, а саме:

1) «Арабські джерела з історії Київської Русі ІХ–ХІІ ст.», перекладені та прокоментовані В. Бейлісом і В. Крюковим;

2) «Написи караїмських кладовищ Криму», записані Авраамом Фірковичем (1786–1974), перекладені Д. Гумушем і підготовлені до видання Я. Дашкевичем;

3) «Ярлики ханств Східної Європи XIV–XVI ст.», перекладені, прокоментовані та досліджені М. Усмановим;

4) «Вірменські та вірмено-кипчацькі хроніки зі Львова і Кам’янця-Подільського XVІ–XVIІ ст.», перекладені та прокоментовані Я. Дашкевичем і польським науковцем Е. Триярським;

5) «Джерела з історії України XVІ – початку XVIІ ст. вірмено-кипчацькою мовою», підготовлені І. Абдулліним;

6) «Джерела до Визвольної війни українського народу 1648–1654 рр. Єврейські хроніки», перекладені та прокоментовані С. Боровим;

7) «Павло Алепський. Подорож патріарха Макарія по Україні (1654–1656 рр.)» з перекладом і примітками Я. Полотнюка;

І можливо:

8) «Матеріали до історії Кримського ханства», зібрані Володимир Вельяміновим-Зерновим (1830–1904), опрацьовані В. Остапчуком;

9) «Книга вірменського суду у Львові 1463–1564 рр.», опрацьовані В. Григоряном;

10) «Гудуд ал-Алам» («Межі світу») з перекладом і примітками Я. Полотнюка [17; 19; 20].

Одночасно з першими зусиллями українських науковців, питання про створення зводу джерел з історії народів і країн Радянського Союзу обговорювалося на загальносоюзному рівні – на конференції «Пашутівські читання», що відбулася в Москві в 1990 р. На цьому заході Я. Дашкевич, за розповіддю В. Крюкова автору цих рядків, поставив під сумнів доцільність створення зводу повідомлень східних джерел про всі країни та народи СРСР, позаяк обсяг і повнота таких відомостей про різні країни та народи була би надто відмінною. Наприклад, про народи, з якими середньовічні араби та перси воювали та торгували, наявні доволі розлогі повідомлення середньовічних письменників. Натомість про терени, віддалені від Арабського халіфату та середньовічних торговельних шляхів і про населення цих теренів східні джерела містять фрагментарні відомості. Виходячи із цього, Я. Дашкевич запропонував сходознавцям кожної радянської республіки готувати окремі зводи відомостей східних джерел. Позицію Я. Дашкевича підтримав В. Бейліс. А в приватній розмові між двома провідними сходознавцями, за участю В. Крюкова, було вирішено розпочати роботу над зводом ранньосередньовічних відомостей про територію та населення України [41, c. 6–7]. Так наприкінці Перебудови з’явився проект В. Бейліса і В. Крюкова, підтриманий Я. Дашкевичем.

Невдачу з виданням книжкової серії, ініційованої Я. Дашкевичем сучасна дослідниця історії українського сходознавства Елла Циганкова пояснює відсутністю організаційного центру та фінансування [72, c. 251–252]. Не зважаючи на інституційні та фінансові проблеми, справу не було «поховано». Проект В. Бейліса і В. Крюкова вирішив підтримати відомий орієнталіст-тюрколог, науковець-енциклопедист, академік Омелян Пріцак під егідою новоствореного Інституту сходознавства імені Аґатангела Кримського НАН України [46].

Луганські сходознавці запланували включити до видання повідомлення тридцяти арабських письменників ІХ–ХІІІ ст. Великий текстуальний обсяг видання викликав потребу розбити звід на декілька випусків. Кожен випуск мав бути побудований за такою структурою: 1. джерелознавча передмова; 2. список скорочень і літератури; 3. розділи з повідомленнями окремих письменників, що мали складатися з біографічної довідки про автора і стислої характеристики його твору, оригіналу та українського перекладу тексту, приміток і коментарів; 4. покажчики. До першого випуску мали ввійти уривки з трактатів ал-Хорезмі, Ібн Хордадбега, Халіфи ібн Хаййата, ал-Фаргані й ал-Балазурі, написаних у ІХ – на початку Х ст. [7].

Загалом варто зазначити, що масштабність роботи над зводами середньовічних джерел робить такі видання малочисельними. Археографічні публікації арабських джерел та джерелознавчі праці, опубліковані російськими та радянськими сходознавцями другої половини ХІХ–ХХ ст., були згадані в проспекті В. Бейліса і В. Крюкова. Джерелознавчі публікації східних джерел – як названі луганськими сходознавцями, так й інші – були коротко охарактеризовані в нашій попередній статті [15]. У цій публікації маємо на меті визначити моделі опрацювання арабсько-персидських джерел про Східну Європу українськими та російськими сходознавцями:

І. «Класична модель» – наведення коментованих фрагментів з арабських джерел, яким зазвичай передують короткі відомості про автора і його твір [26; 65; 44; 59; 29; 64]. Однак звід, побудований за класичною моделлю, має бути результатом попереднього опрацювання майже всіх творів, уривки з яких представлені в зводі. Деякі археографічні видання, створені за «класичною стратегією», являють собою хрестоматії для студентів-істориків [22, с. 13–166]. Але ця обставина зовсім не применшує зусилля авторів цих праць та їхнє значення для науки, оскільки такі видання є підсумками багаторічної роботи кількох поколінь сходознавців з різних країн і «джерельними путівниками» для науковців, які самі не є сходознавцями та джерелознавцями. Результат утілення задумів В. Бейліса і В. Крюкова мав належати саме до «класичних» видань східних джерел.

ІІ. «Складна модель» – поєднання в одному виданні публікації прокоментованого тексту з результатами опрацювання джерела (аналізом коментарів до тексту або джерелознавчим дослідженням) та/або історичним оглядом епохи створення джерела [32; 58; 25; 34; 35; 41].

ІІІ. «Синтетична модель», обрана Б. Заходером і А. Новосельцевим передбачає комплексне опрацювання головних сюжетів із різних арабських творів [23; 24; 50]. Модель виключає наведення значних за обсягом текстових фрагментів, але дає змогу представити географічні уявлення книжників арабсько-мусульманського світу. Окрім того, «синтетична стратегія» запобігає небезпеці «споживацького» ставлення до джерел, коли істориків цікавлять передусім повідомлення за певною темою, але не весь текст, його автор і контекст написання твору (за виразом російського візантиніста Михайла Бібікова, який створив звід візантійських джерел про східних слов’ян і русів за «синтетичною моделлю») [9, c. 27].

Вище було згадано, що головною «цільовою авдиторією» для зводу східних джерел з історії Київської Русі мали стати медієвісти, які не є арабістами та джерелознавцями, але потребують перекладених і прокоментованих джерел для поглиблення власних досліджень. Звідси постає питання про використання повідомлень арабсько-персидських книжників сучасними українськими істориками-медієвістами.

3. Використання східних джерел у сучасних дослідженнях українських медієвістів з історії Київської Русі

Для відповіді на питання про актуальність проекту В. Бейліса–В. Крюкова та з’ясування рівня використання дослідниками Київської Русі відомостей східних джерел пропонуємо звернутися до публікацій академіка О. Пріцака як авторитетного орієнталіста світового рівня та до книжкових видань початку ХХІ століття, створених відомими українськими науковцями.

О. Пріцак використовував лінгвістичні та писемні джерела для формулювання власних концепцій, які описують історичну ситуацію в ранньосередньовічній Східній Європі – в часи складення передумов формування Київської Русі. Відомості арабсько-персидських авторів створили відправну точку для поглядів орієнталіста на роль скандинавів-русів у Східній Європі. Річ у тім, що в східних географічних трактатах «руси» згадані як купці-воїни, які опанували торговельні шляхи в Північній і Східній Європі. Відтак перед науковцем постало питання: «[Я]к руси, що тільки-но виринули з безвісті, могли виявитися вправними міжнародними торговцями? <…> Принаймні вони мусили володіти основами законів торгівлі й, що важливіше, вміли зажити довіри в тодішній світовій комерції» [57, c. 92].

Повідомлення мусульманських книжників про північну військову спільноту «русів» були застосовані орієнталістом для формулювання концепції торговельної компанії «Русь» (Ruzzi). Ця компанія, за О. Пріцаком, мала південно-франкське походження (з галльської Рутенії), вела торгівлю з мусульманським Сходом через Балтійське море та річкові шляхи Східної Європи та залучала на службу спершу фризьких мореплавців, а згодом і скандинавських воїнів [54, с. 814; 55, с. 93; 57].

Концепція О. Пріцака, на наш погляд, дозволяє пояснити, чому скандинави не називали себе «русами» в Скандинавії, а скандинавські країни – «Руссю». Цей арґумент традиційно використовують «антинорманісти», щоби заперечити скандинавське походження носіїв етноніму «руси». Концепція О. Пріцака дозволяє розв’язати суперечність, наголошену «антинорманістами»: варяги на теренах Східної Європи йменувалися «русами», позаяк представляли торговельну компанію «Русь».

О. Пріцак створив концепцію хозарського Києва, спираючись на свідчення арабського письменника ал-Мас‘уді про командира мусульманських найманців-хорезмійців Ахмада бен Куйа [16, с. 72, 75] і прочитання рунічного напису під «київським листом» торгівців-євреїв як помітки хозарського чиновника: «Я прочитав [це]» [16, с. 62–64]. Згідно з поглядами науковця, Київ був хозарським містом на північно-західній околиці Хозарського каганату, а свою назву отримав від імені хорезмського командира. На початку Х ст., за О. Пріцаком, Київ був захоплений князем Ігорем Старим (не Олегом Віщим). Справа в тому, що науковець переглянув традиційну хронологію «Повісті временних літ» [54, с. 933; 16, с. 225].

Розглянута концепція О. Пріцака є вразливою щодо контрарґументів. Відомий археолог та історик Петро Толочко, спираючись на археологічні дослідження, виступив із переконливим запереченням тези про хозарські витоки Києва. Адже присутність артефактів Салтово-Маяцької культури, яка охоплювала терени Хозарського каганату, в ранньосередньовічному Києві була мінімальною. Саме місто не було планово створеним, як уважав О. Пріцак, з трьох різних за значенням частин: Дитинця, Подолу і Копирового кінця. Адже ці частини первинно були відносно віддаленими поселеннями, а тому не могли бути районами одного міста [70, с. 3–9; 71, с. 38–42]. Зазначимо, що О. Пріцак порівнював середньовічний Київ із містами Середньої Азії, яким була притаманна подібна структура [16, с. 77–78]. Це порівняння посилювало арґумент про зв’язок Києва з хорезмськими найманцями на чолі з бен Куйєю. Крім зауважень П. Толочка, гострої критики від фахівців зазнало згадане тлумачення О. Пріцака рунічного напису під «київським листом» за її здогадний характер [45, с. 34; 49].

На нашу думку, іранська етимологія назви Києва, яку доводив О. Пріцак [16, с. 75–76] є менш ґрунтовною, ніж слов’янська. Варто звернути увагу на паралелізм у слов’янській етно- і топоніміці: на західному березі Дніпра мешкало плем’я «поляни», на землях яких виникло місто Київ; міжріччя Вісли й Одера замешкували плем’я «поляни», сусідами яких на правому березі Вісли було плем’я «куяви». Територія історичних куявів досі називається Куявією, а в її межах розташоване сучасне Куявське воєводство. Звідси маємо аналогію: поляни і Київ – на правобережжі Дніпра; поляни, куяви та Куявія – на правобережжі Вісли. Ця паралель наштовхує на думку про слов’янську етимологію Києва, хоча інші версії походження назви міста недоречно відкидати.

Так, російський орієнталіст-тюрколог Сергій Кляшторний обстоював тюркську етимологію назви Києва. Він уважав арабську назву міста – Кийоба – вказівкою на тюркську етимологію: «кий» – кордон, «оба» – маленьке селище; Кийоба – прикордонне селище [Наведено за: 27]. Однак виникає питання про те, як найменування Кийоба редукувалося до сучасної назви «Київ». Тож слов’янська етимологія виглядає надійнішою за іранську та тюркську.

Реалізацією концепцій О. Пріцака щодо ранньосередньовічної історії Східної Європи мала стати шеститомна праця «Походження Русі» (в оригіналі – «The Origins of Rus»). Науковець встиг підготувати до друку перші два томи, присвячені дослідженню русів і Русі на матеріалах скандинавських джерел. Один із томів мав являти собою дослідження «ісламських джерел» [56, с. 26], тобто арабсько-персидських трактатів з історії Київської Русі. Цей том залишився у чернетках. Однак до другого тому українського видання «Походження Русі» ввійшли кілька раніше опублікованих розвідок О. Пріцака, в яких використані повідомлення східних авторів. А на початку першого тому вміщений нарис із загальним оглядом ранньосередньовічної ситуації в Східній Європі й тогочасної міжрегіональної торгівлі [57].

Концепції О. Пріцака, як стане видно нижче, не знайшлося підтримки серед сучасних українських медієвістів. Однак у новій праці Олексія Толочка теж ідеться про торговельну активність русів-скандинавів, яка пов’язувала Північну Європу з Близьким Сходом через Балтійське море та ріки Східної Європи. Принципова відмінність між підходами О. Пріцака й О. Толочка полягає в тому, що на думку останнього не існувало якоїсь єдиної компанії «Русь». Зокрема, дніпровські та волзькі руси є для О. Толочка різними військово-торговельними групами скандинавських мандрівників [66, с. 110–187]. До праці О. Толочка повернемося нижче.

Перед тим, як переходити до огляду останніх видань, варто звернутися до науково-популярної книги згаданих Петра й Олексія Толочків «Київська Русь», виданої в рамках проекту Інституту історії України НАН України з популяризації академічних досліджень української історії «Україна крізь віки». В книзі наведені покликання на кілька висловлювань про русів із трактатів Ібн Русте, ал-Ідрісі, Ібн Хордадбега й Ібн Фадлана – за перекладами І. Коновалової, Н. Валіханової та А. Ковалівського відповідно [67, с. 43–45]. Повідомлення перших трьох книжників автори вважають «фантастичними та екзотичними», оскільки з них неможливо однозначно визначити етнічне слов’янське або скандинавське походження русів [67, с. 43–44]. Тільки відомості Ібн Фадлана історики вважають достовірними, такими, що дозволяють встановити скандинавське походження русів, хоч і ці дані історики вважають суперечливими [67, с. 45].

Авторитетним дослідником Київської Русі є раніше згаданий археолог та історик, академік П. Толочко. У своїй монографії «Давньоруська народність: уявна або реальна» автор робить екскурс в історію східнослов’янських племен до створення давньоруської державності. Книжковий виклад ґрунутється на давньоруських літописах [69, с. 65–81].

В окремій главі, присвяченій походженню терміна «Русь», науковець полемізує з О. Пріцаком і французьким істориком Костянтином Цукерманом, які покликаються на повідомлення східних джерел. П. Толочко посилається на англомовні видання праць О. Пріцака, в яких ідеться про «руський каганат», утворений після втечі хозарського кагана на Північ до русів через повстання хозарського племені кабірів [57, c. 96]. К. Цукерман у статті, до якої звертається П. Толочко, відстоює концепцію «руського каганату» – держави скандинавських воїнів-торговців ІХ ст. у Східній Європі (на місці майбутньої Київської Русі). Свої погляди він обґрунтовує аналізом повідомлень арабських авторів про слов’ян і русів [Див.: 73]. П. Толочко ж виходить із позиції історичної першості подніпровського центру Руської держави [69, с. 82–86].

У своїй праці П. Толочко звертається до арабських повідомлень через посередництво праці Анатолія Новосєльцева «Восточные источники о восточных славянах и Руси VІ–ІХ вв.». За цією працею, П. Толочко в одному абзаці своєї книжки наводить повідомлення ал-Хорезмі про Дніпро (Д’рус) і гору, з якої бере початок ця ріка; розповідь Ібн Хордадбега про купців-русів, яких він відносив до слов’ян; опис країни Русь з персидського анонімного твору «Худуд-ал-Алам» («Межи світу»), в якому ця країна розміщена між слов’янами та печенігами [69, с. 89]. Однак П. Толочко не вдається до аналізу цих чи інших відомостей мусульманських книжників, які не тільки вживали терміни «русь» і «слов’яни», а й наводили описи їхніх звичаїв [24, с. 77–126].

В останні роки побачили світ кілька праць, у яких розглянуто владні відносини в давньоруському суспільстві. Так, в іншій монографії П. Толочка, присвяченій політичній системі Київської Русі, проаналізовано витоки князівської влади наприкінці IX–Х ст. з покликанням на давньоруські літописи [68, с. 12–16]. Зауважимо, що східні книжники згадували й про владні відносини серед слов’янських народів, називаючи титули родоплемінної знаті [3].

Два багаторічні дослідники Київської Русі – Микола Котляр і Володимир Ричка в 2009 р. видали монографії про княжу владу. М. Котляр зробив історичний екскурс з додержавної історії східнослов’янських племен, в якому посилається на давньоруські літописи [38, с. 3–9]. А в праці В. Рички теж міститься історичний екскурс у раннє середньовіччя, але з історіографічними сюжетами [60, с. 3–28]. Зокрема, автор покликається на книгу Михайла Брайчевського «Утвердження християнства на Русі» (Київ, 1998), в якій використані відомості з арабсько-персидських трактатів [60, с. 26]. У пізнішій праці М. Котляра, присвяченій соціальним відносинам і політичній структурі давньоруського суспільства, наведена згадка про вживання східними книжками терміну «каган» щодо правителя русів [37, с. 10].

Перейдемо до огляду концепції початкової Русі згаданого вище О. Толочка. Його книга «Нариси початкової Русі» не є монографію, а сама концепція не є цілком завершеною. Втім, із міркувань О. Толочка і його критики «традиційного» наративу історії Київської Русі, що ґрунтується на викладі «Повісті временних літ», випливає авторське бачення «передісторії» давньоруської держави. Для О. Толочка київські руси були однією з груп скандинавських воїнів-торговців, насамперед – работорговців [66, с. 110–112]. Вони зробили своїм центром Київ, через який пролягали торговельні шляхи не тільки з мусульманським Сходом, а й Візантійською імперією. Завдяки торгівлі з Візантією, київські руси, на відміну від волзьких русів, витримали кризу східної торгівлі, що розпочалася від середини Х ст. [66, с. 297–298]. Якщо продовжувати авторський виклад, то внаслідок цієї кризи київським русам довелося перейти від торговельної компанії до ранньої держави, зайнявшись створенням державних інституцій (наприклад, погостів – стаціонарних пунктів збору данини) і підпорядкувавши собі інші міські центри Східної Європи.

Міркування О. Толочка про волзьких русів ґрунтуються на повідомленнях східних джерел: русів у Волзькій Булгарії описав дипломат Ахмед ібн Фадлан, а походи русів на південне узбережжя Каспійського моря – книжник ал-Мас‘уді [59, с. 78–84; 32, с. 141–146; 21, с. 3–6]. Однак повідомлення інших, крім Ібн Фадлана, східних письменників про русів і слов’ян науковець не вважає цінними через те, що їхні трактати, за його оцінкою, не містять оригінальної інформації [66, с. 181]. У цьому разі історик майже повторює згадані вище міркування з книги Петра та Олексія Толочків «Київська Русь» про «екзотичність та фантастичність» етногеографічих повідомлень мусульманських книжників.

Варто зазначити, що в сучасних дослідженнях російських орієнталістів Т. Калініної та І. Коновалової запропонований новий підхід: середньовічні арабсько-персидські автори описували не реальні географічні об’єкти, а скоріше образи ментальної географії освічених мешканців Арабського халіфату [28; 33; 36]. Тож звернення до східних джерел потребує не тільки спеціальної підготовки, а й обізнаності з сучасними історичними концепціями.

Розглянуті нами дослідження, за винятком праць О. Пріцака й О. Толочка, відповідають «традиційному» наративу історії Київської Русі, який зберігає хронологію «Повісті временних літ» з наведеною в літописі послідовністю правління перших князів із династії Рюриковичів. У працях прибічників «традиційного» наративу поглиблюється розуміння соціально-політичних процесів у давньоруському суспільстві Х–ХІ ст. Однак сам наратив залишається незмінним.

Короткий огляд показує, що сучасні українські дослідники історії Київської Русі або не покликаються на східні джерела, або використовують із них тільки окремі повідомлення. Виклад у працях провідних дослідників Русі заснований переважно на відомостях давньоруських літописів, доповнених результатами археологічних досліджень. Із відомих істориків кінця ХХ ст. тільки О. Пріцак звертався до східних джерел, аби використати їхні повідомлення для побудови власних концепцій. Звісно, його праці ґрунтуються на аналізі різноманітних писемних (не тільки з Арабського халіфату) і лінгвістичних джерел. Вирізняється з-поміж інших українських праць підхід О. Толочка, який, слідом за О. Пріцаком, критикує поширене в історіографії «буквальне» сприйняття літописних відомостей про події IX–Х ст., розглядаючи ранні повідомлення літописців як пізніше «домислювання» минулого, відповідно до історичних віх, заданих русько-візантійськими договорами Х ст.  [66, с. 49–58].

Сучасна історіографічна ситуація засвідчує, що орієнталісти-джерелознавці та дослідники Київської Русі перебувають у різних секторах «світу істориків». На початку ХХІ ст. провідні фахівці з історії Київської Русі, після відходу у вічність О. Пріцака, зрідка звертаються до повідомлень арабсько-персидських книжників, запозичуючи з них хіба окремі факти. Звичайно, робота істориків-медієвістів з арабсько-персидськими трактатами не є загальнообов’язковою. Проте застосування повідомлень мусульманських книжників може не тільки збагати джерельну базу досліджень, а й сприяти формулюванню нових концепцій, як у випадку О. Пріцака. Проблема історіографічної рецепції східних джерел, за оцінкою Я. Дашкевича, полягає не стільки в наявності їхніх видань і перекладів зі східних мов, скільки в можливостях інтерпретації джерельної інформації [18, с. 263]. Поява зводу арабсько-персидських джерел з історії Київської Русі, замисленого В. Бейлісом і В. Крюковим дала б змогу спростити використання медієвістами повідомлень східних книжників.

Таким чином, від середини ХІХ століття розпочалася історія ідеї створення українськими та російськими орієнталістами зводу середньовічних арабсько-персидських джерел з історії Східної Європи. Перехід від ідеї до проекту виявився складною справою, котру в 1930-х рр. ініціював І. Крачковський, а в 1960–1970-х рр. – Б. Рибаков і В. Пашуто. Останній очолював Сектор історії стародавніх держав на території СРСР Інституту історії Академії наук СРСР, який провадив роботу зі створення зводу джерел з давньої історії країн і народів Радянського Союзу. Справа загального зводу активізувалася під час Перебудови. Тоді Я. Дашкевич порушив питання про створення зводів джерел з історії окремих країн і народів СРСР і виступив ініціатором серії видань східних джерел з історії України.

Продовженням ідей і спроб 1960–1980-х рр. став джерелознавчий проект двох орієнталістів із Луганська – В. Бейліса і В. Крюкова, підтриманий Я. Дашкевичем, а згодом і О. Пріцаком. Запропонований ними проект зводу східних джерел з історії Київської Русі планувалося створити, застосовуючи нашу термінологію, за «класичною моделлю» опрацювання джерел, що передбачало наведення оригінальних та перекладених фрагментів арабських текстів і стислих коментарів до цих фрагментів. Робота луганських сходознавців мала стати підсумком багаторічних досліджень В. Бейліса.

Актуальність проекту В. Бейліса і В. Крюкова для сучасної історіографії визначається тим, що українська медієвістика потребує доступних для нефахівця зі східного джерелознавства арабсько-персидських текстів, які містять відомості з історії середньовічної Східної Європи. Це дозволить розширити проблематику досліджень історії Русі, послабивши «епістемологічний бар’єр» між істориками-медієвістами та орієнталістами-джерелознавцями. Реалізацію проекту В. Бейліса і В. Крюкова ускладнюють сьогоденний «кадровий голод» на орієнталістів-джерелознавців і критичне зниження фінансування академічної науки в останні роки. Нині роботу з опрацювання східних джерел продовжує В. Крюков, який у 2010 р. захистив докторську дисертацію про відомості мусульманських книжників з історії ранньосередньовічної України [43].

Перспективний напрямок досліджень з історії української орієнталістики вбачаємо в поглибленому вивченні наукового доробку В. Бейліса та впливу його досліджень на сучасну українську та російську науку. Адже він відіграв важливу роль у збереженні тяглості українського сходознавства за «пізніх» радянських часів і на початку сучасної України, а його праці залишаються важливими для дослідження країн і народів ранньосередньовічної Східної Європи в арабсько-персидській географічній літературі.

Список використаних джерел та літератури

 Г. Асатрян, Талантливый востоковед из Луганска, «Східний світ» 2013, № 2–3, с. 5–7.

  1. В. Бейлис, Ал-Идриси (ХІІ в.) о восточном Причерноморье и юго-восточной окраине русских земель, [в:] Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1982 г., Москва 1984, с. 208–228.
  2. В. Бейлис, Арабские авторы ІХ–Х вв. о государственности и племенном строе народов Европы, [в:] Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1985 г., Москва 1987, с. 140–149.
  3. В. Бейлис, К вопросу о конъектурах и о попытках отождествления этнонимов и топонимов в текстах арабских авторов ІХ–ХІІІ вв. о Восточной Европе, «Восточное историческое источниковедение и специальные исторические дисциплины» 1989, вып. 1, с. 52–66.
  4. В. Бейлис, К оценке сведений арабских авторов о религии древних славян и русов, [в:] Восточные источники по истории народов Юго-Восточной и Центральной Европы, Москва 1974, т. ІІІ, с. 72–89.
  5. В. Бейлис, Сообщения Халифы Ибн Хаййата ал-’Усфури об Арабо-хазарских войнах в VІІ – первой половине VІІІ в., [в:] Древнейшие государства Восточной Европы. 1998 г., Москва 2000, с. 32–53.
  6. В. Бейліс, В. Крюков, Арабські джерела з історії Київської Русі ІХ–ХІІ ст. (проспект видання), «Східний світ» 1994, № 1–2, с. 201–203.
  7. Бейліс Вольф Менделевич: некролог, «Український історичний журнал» 2001, № 3, с. 158–159.
  8. М. Бибиков, Byzantinorossica: свод византийских свидетельств о Руси, Москва 2004, т. І, 734с.
  9. М. Бур’ян, В. Крюков, Сходознавство в Луганському педагогічному університеті, «Український історичний журнал» 2001, № 3, с. 139–142.
  10. М. Бурьян, Слово об учителе, «Проблемы историографии, источниковедения и истории Востока: сб. научн. ст. памяти профессора В. М. Бейлиса» 2008, с. 6–9.
  11. М. Бурьян, И. Грицких, В. Савенков, З. Саидов, Владимир Михайлович Бейлис и развитие востоковедения в Украине, «Проблемы историографии, источниковедения и истории Востока: сб. научн. ст. памяти профессора В. М. Бейлиса» 2008, с. 10–19.
  12. А. Бустанов, Ножницы для среднеазиатской историографии: «восточные проекты» ленинградского востоковедения, «Ориентализм vs. ориенталистика» 2016, с. 108–166.
  13. Вольф Менделевич Бейлис (1923–2001 рр.): некролог, «Древнейшие государства Восточной Европы. 1999 год: Восточная и Северная Европа в средневековье», 2001, с. 467–468.
  14. М. Гаухман, Вольф Бейліс: історик на межі забуття (1923–2001), «Україна модерна» 2013, № 20, с. 453–474.
  15. Н. Голб, О. Прицак. Хазарско-еврейские документы Х века, пер. с англ. В. Вихновича, ред. В. Петрухина, Москва–Иерусалим 1997, 240c.
  16. Я. Дашкевич. Вивчення і публікація східних джерел з історії України, [в:] Я. Дашкевич, Україна і Схід, упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк, Львів 2016, с. 667–671.
  17. Я. Дашкевич, Релігії слов’ян в освітленні аль Масуді (Х ст.), [в:] Я. Дашкевич, Україна і Схід, упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк, Львів 2016, с. 263–266.
  18. Я. Дашкевич, Східні джерела з історії України: проблеми видання, [в:] Я. Дашкевич, Україна і Схід, упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк, Львів 2016, с. 672–677.
  19. Я. Дашкевич, Східні джерела з історії України – перспективи вивчення і публікації, [в:] Я. Дашкевич, Україна і Схід, упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк, Львів 2016, с. 690–696.
  20. Б. Дорн, Каспий. О походах древних русских в Табаристан, с дополнительными сведениями о других набегах их на прибрежья Каспийского моря, Санкт-Петербург 1875, LVI+715 с.
  21. Древняя Русь в свете зарубежных источников: хрестоматия, под ред. Т. Н. Джаксон, И. Г. Коноваловой, А. В. Подосинова, Москва 2009, т. III: Восточные источники, 264 с.
  22. 23. Б. Заходер, Каспийский свод сведений о Восточной Европе, Москва 1962, т. І, 279 с.
  23. 24. Б. Заходер, Каспийский свод сведений о Восточной Европе, Москва 1967, т. ІІ, 212c.
  24. 25. ИбнХордадбех, Книга путей и стран, пер. Н. Велихановой, ред. З. Буниятова, Баку 1986, 428 с.
  25. 26. Известия о хозарах, буртасах, булгарах, мадьярах, славянах и руссах Абу-Али Ахмада Омар Ибн-Даста, ред. Д. Хвольсон, Санкт-Петербург 1869. 199 с.
  26. 27. И. Измайлов, Гадание на кофейной гуще как метод историко-филологической реконструкции дилетантов, «Гасырлар авазы – Эхо веков» 2002, № 1–2. Режим доступа:

http://www.archive.gov.tatarstan.ru/magazine/go/anonymous/main/?path=mg:/numbers/2002_1_2/05/05_2/

  1. Т. Калинина, Река Танаис в представлениях арабо-персидских географов Х в., «Проблемы историографии, источниковедения и истории Востока: сб. научн. ст. памяти профессора В. М. Бейлиса» 2008, с. 76–82.
  2. 29. Т. Калинина, Сведения ранних учёных арабского халифата, Москва 1988, 180 с.
  3. А. Климов, Вольф Бейліс: учений-арабіст зі світовим ім’ям, класик української арабістики, [в:] А. Климов, Історія Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка в особах його професорів, Луганськ 2001, с. 13–18.
  4. 31. А. Климов, Закарбувалося в пам’яті моїй: спомини про видатного українського арабіста професора Вольфа Бейліса, «Освіта та педагогічна наука» 2013, № 2, с. 59–65.
  5. Книга Ахмеда Ибн-Фадлана о его путешествии на Волгу в 921–922 гг., пер. и комм. А. Ковалевского, Харьков 1956, 347 с.
  6. И. Коновалова, «Остров русов» как географический образ, «Исторический вестник» 2012, № 1, с. 40–51.
  7. И. Коновалова, Ал-Идриси о странах и народах Восточной Европы: текст, перевод, комментарий, Москва 2006, 328 с.
  8. И. Коновалова, Восточная Европа в сочинениях арабских географов: текст, перевод, комментарий, Москва 2009, 223 с.
  9. И. Коновалова, Состав рассказа об «Острове русов» в сочинениях арабо-персидских авторов Х–ХVI вв., «Древнейшие государства Восточной Европы. 1999 год», Москва 2001, с. 169–189.
  10. 37. М. Котляр, Історія суспільного життя Русі: нариси, Київ 2016, 288 с.
  11. М. Котляр, Княжа служба в Київській Русі, Київ 2009, 251 с.
  12. 39. Ю. Кочубей, Видатний арабіст України В. М. Бейліс, «Проблемы историографии, источниковедения и истории Востока: сб. научн. ст. памяти профессора В. М. Бейлиса», 2008, с. 20–
  13. 40. И. Крачковский, О подготовке свода арабских источников для истории Восточной Европы, Кавказа и Средней Азии, «Записки Института востоковедения АН СССР» 1932, № 1, с. 55–62.
  14. В. Крюков, Ал-Хуварізмі про «Сарматію – землю бурджанів» і сусідні з нею «країни», Луганськ 2009, 539 с.
  15. В. Крюков, Задачі українського арабістичного джерелознавства в умовах розвитку європейської орієнталістики (історіографічний аспект), «Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка» 2013, № 16 (275), с. 245–260.
  16. 43. В. Крюков, Писемні джерела Арабського халіфату IX–Xст. про етноісторичні процеси на території України: автореферат дис. … д-ра іст. наук, Київ 2010, 30
  17. 44. А. Куник, В. Розен, Известия ал-Бекри и других авторов о Руси и славянах. Ч. 1, «Записки Императорской академии наук» 1879, т. ХХХІІ. Приложение № 2, с. V–VI, 1–191
  18. 45. И. Кызласов, Рунические письменности евразийских степей, Москва 1994, 327 с.
  19. Лист В. Бейліса до О. Пріцака (17 травня 1991 р.), «Україна модерна» 2013, № 20, с. 476.
  20. С. Маркарян, Сочинение Халифы ал-Усфури «Тарих» в переводе В.М.Бейлиса и его значение для изучения арабо-хазарских войн, «Східний світ» 2013, № 2–3, с. 8–15.
  21. Е. Мельникова, А. Юрасовский, Сектор истории древнейших государств на территории СССР Института истории СССР АН СССР в 1969–1978 гг., «Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1979 г.» 1980, с. 226–229.
  22. В. Напольских, К чтению так называемой «хазарской надписи» в киевском письме, [в:] Н. Голб, О. Прицак. Хазарско-еврейские документы Х века, пер. В. Вихновича, ред. В. Петрухина, Москва–Иерусалим 2003. Режим доступу:

http://www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/Russ/X/Chaz_evr_dok_X/pril.htm

  1. А. Новосельцев, Восточные источники о восточных славянах и Руси VІ–ІХ вв., [в:] «Древнерусское государство и его международное значение», Москва 1965, с. 264–323.
  2. В. Пашуто, Б. Рыбаков, Корпус древнейших источников по истории народов СССР, «Вопросы истории» 1974, № 7, с. 49–54.
  3. М. Погодин, О Волжской Руси г. Хвольсона, «Записки Императорской Академии наук» 1871, т. XVIII, с. 137–154.
  4. 53. А. Подосинов, Карта и текст: два способы репрезентации географического пространства в античности и средневековья, «Древнейшие государства Восточной Европы. 2006 год: Пространство и время в средневековых текстах» 2010, с. 5–21.
  5. О. Пріцак, Звідки прийшов літописний Рюрик?, [в:] О. Пріцак, Походження Русі, Київ 2003, т. ІІ: Стародавні скандинавські саги і Стара Скандинавія, пер. з англ. В. Шовкун, П. Таращука, О. Галенка, відп. ред. О. Мишанич, с. 932–939.
  6. О. Пріцак, Коли і як ґалльські рутени вступили на арену світової торгівлі?, [в:] О. Пріцак, Походження Русі, Київ 2003, т. ІІ: Стародавні скандинавські саги і Стара Скандинавія, пер. з англ. В. Шовкун, П. Таращука, О. Галенка, відп. ред. О. Мишанич, с. 812–823.
  7. О. Пріцак, Походження Русі, Київ 1997, т. І: Скандинавські джерела (крім ісландських саґ), пер. з англ. О. Буценка, Ю. Олійника, відп. ред. О. Мишанич, 1080 с.
  8. О. Пріцак, Пояснення всієї праці: «Походження Русі», [в:] Походження Русі, Київ 1997, т. І: Скандинавські джерела (крім ісландських саґ), пер. з англ. О. Буценка, Ю. Олійника, відп. ред. О. Мишанич, с. 67–101. Основою цієї глави стала інавґураційна лекція «Відкіль єсть пішла Русьская земля», прочитана О. Пріцаком 24 жовтня 1975 р. Перекладений українською мовою текст цієї лекції був раніше розміщений у Мережі на сайті «http://ukrhistory.narod.ru/», але наразі сайт не працює.
  9. Путешествие Абу Хамида ал-Гарнати в Восточную и Центральную Европу (1131–1153 гг.), ред. О. Большакова, А. Монгайта, Москва 1971, 135 с.
  10. Путешествие Ибн-Фадлана на Волгу, пер. А. Ковалевского, под ред. И. Крачковского, Москва–Ленинград 1939, 212 с.
  11. В. Ричка, «Вся королівська рать» (Влада Київської Русі), Київ 2009, 180 с.
  12. З. Саидов, Об одном из адресатов Мас‘уда ибн Намдара, «Східний світ» 2013, № 2–3, с. 16–18.
  13. А. Сбродов, Об архиве В. М. Бейлиса при ЛНУ им. Тараса Шевченко, «XVСходознавчі читання Агатангела Кримського. До 140-річчя А. Ю. Кримського та 20-ї річниці Інституту сходознавства імені А. Ю. Кримського: тези доповідей міжнародної наукової конференції» 2011, с.189–191.
  14. О. Сбродов, Перспективи дослідження архіву В. М. Бейліса, «Східний світ» 2013, № 2–3, с. 19–22.
  15. 64. Свод древнейших письменных известий о славянах, сост. С. А. Иванов, Г. Г. Литаврин, В. К. Ронин, Москва 1995, т. II: VII–IX вв., 590 с.
  16. 65. Сказания мусульманских писателей о славянах и русских (с половины VІІ до конца Х века по р. х.), ред. А. Гаркави, Санкт-Петербург 1870, VIII+308 с.
  17. А. Толочко, Очерк начальной Руси, Киев–Санкт-Петербург 2015, 336 с.
  18. О. Толочко, П. Толочко, Київська Русь, Київ 1998, 352 с. (Серія «Україна крізь віки», т. IV).
  19. П. Толочко, Власть в Древней Руси. Х–ХІІІвека, Санкт-Петербург 2011, 200 с.
  20. П. Толочко, Древнерусская народность: воображаемая или реальная?, Санкт-Петербург 2005, 218 с.
  21. П. Толочко, Миф о хазаро-иудейском основании Киева, «Российская археология» 2001, № 2, с. 38–42.
  22. П. Толочко, Хозарсько-іудейське заснування Києва: до історії міфу, «Київська старовина» 2000, № 6, с. 3–9.
  23. Е. Циганкова, Сходознавчі установи в Україні. (Радянський період), Київ 2007, 292 с.
  24. К.Цукерман, Два этапа формирования древнерусского государства, «Археологія України» 2003, № 1, с. 76–99.

ПРОЕКТ СВОДА АРАБСКИХ СВЕДЕНИЙ ПО ИСТОРИИ РУСИ ВОЛЬФА БЕЙЛИСА И ВИКТОРА КРЮКОВА: ИСТОРИЯ ПРОЕКТА, МОДЕЛИ ИССЛЕДОВАНИЙ И АКТУАЛЬНОСТЬ ДЛЯ СОВРЕМЕННОСТИ

Михаил ГАУХМАН

Национальный музей Республики Башкортостан (г. Уфа, Россия)

Рассмотрены истоки проекта свода арабских ведомостей по истории Руси, инициированного арабистами-источниковедами из Луганска – Вольфом Менделевичем Бейлисом и Виктором Григорьевичем Крюковым. Проект В. Бейлиса и В. Крюкова, как показано в работе, был результатом предыдущего опыта изучения В. Бейлисом арабо-персидских средневековых источников и продолжением усилий медиевистов и востоковедов, осуществлённых в советский период. Актуальность для современности источниковедческого проекта В. Бейлиса и В. Крюкова обусловлена тем, что историки-медиевисты и специалисты по восточным источникам обычно существуют в разных «мирах учёных».

Ключевые слова: востоковедение, арабские источники, Русь.


THE PROJECT OF ARABIC DATESCOLLECTION ON RUSHISTORY BY VOLF BEILIS AND VIKTOR KRIUKOV: HISTORY OF PROJECT, MODELS OF RESEARCHES AND ACTUALITY FOR CONTEMPORARY

 Mykhaylo GAUKHMAN

National Museum of the Republic of Bashkortostan (Ufa, Russia)

The article deals with origins of the project of Arabic dates’ collection on Rus’ history, which was initiated by orientalists from Luhansk – Volf Beilis and Viktor Kriukov. As analyzed in the research, the project by V. Beilis and V. Kriukov was the result of perennial experiment of Arabic-Persian mediaeval sources’ studies by Volf Beilis and was continuation of efforts by medievalists and orientalists in Soviet period. The actuality contemporary of the sources research’s project by V. Beilis and V. Kriukov is that contemporary historians-medievalists and researchers of Oriental sources usually exist in different “researchers’ words”.

Key words: Orient Studies, Arabic sources, Rus.


10373038_641632745906845_5746831031308152712_o.jpg


 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s