Микола Мельник. «Походження Русі» Омеляна Пріцака: До критики методу

Микола Мельник

«Походження Русі» Омеляна Пріцака:

До критики методу

d52658b6f067b4099ee63739737a6d70 (1).jpg


«Походження Русі» Омеляна Пріцака: до критики методу [1]

Проблема походження Русі, незважаючи на свою довгу історію, велику кількість наукових праць, концепцій, які виникли протягом XVIII-XX століть, продовжує залишатися дискусійною. Відмежовуючись від спроби узагальнити всю історіографію даної проблеми, слід зауважити, що основною перешкодою на шляху нових розробок з цієї проблеми стала відсутність нових джерел.

Сукупність нових праць, що стосуються походження Русі, спирається головно на інтерпретацію вже відомих джерел. Надзвичайно показовою в цьому плані є стаття С. Санкіної «Повертаючись до норманської проблеми»[2]. Дослідниця у даній роботі використовує давно відомі результати розкопок археологічних об’єктів Шестовіца, Старая Ладога, Курєваніха-2, де було знайдено скандинавські могильники, і на цій основі робить нові висновки, зокрема про існування у певний час на Русі доволі стійких антропологічно норманських колективів.

Але не завжди завдяки залученню вже відомих джерел можна зробити висновки, що відрізнялися б новизною. Зокрема, з однієї роботи в іншу перекочовує теза про наявність «ряду», який супроводжував «прикликання варягів» – від Новосєльцева[3] до Яніна[4] та Мєльникової і Пєтрухіна[5]. Найповніше своєрідну «теорію ряду» подав Пєтрухін у своїй новій книзі «Початок етнокультурної історії Русі IX-XI»[6].

Як відомо, Новосельцев у свій час виступив зі статтею «Мир истории или миф истории», що була спрямована проти концепції походження Русі Б. Рибакова. Пєтрухін і Мєльникова у цьому плані виступають своєрідними послідовниками напрямку, що його започаткував Новосельцев, де головними лініями є перенесення акцентів у початках Русі на північ, «теорія ряду» (норманів з північноруським торгівельним об’єднанням), визнання «іноземного» походження слова «Русь» та ін.

У той же час продовженням концепції Рибакова можна вважати статтю Сєдова «Руський каганат ІХ ст.»[7]. Незважаючи на те, що Сєдов розділяє «полян» і «русь», основні тези Рибакова зберігаються – «південне», середньодніпровське походження Русі (на відміну від Новосєльцева, який переносить акценти на північну частину східнослов’янського ареалу), в т.ч. терміну «русь», і, що найголовніше, автохтонність державного інституту. Сєдов у своїй концепції спирається на все того ж «Баварського географа», «Бертинські аннали», «Продовжувача Феофана» та археологічні джерела, що були відомі раніше. Можна говорити лише про нову інтерпретацію волинцівської культури.

Як бачимо,  брак нових джерел унеможливлює появу принципово нових концепцій.

Можна з впевненістю твердити, що принаймні найближчим часом віднайти нові археологічні, писемні чи інші джерела, які б дозволили суттєво розширити джерельну базу проблеми походження Русі не вдасться. Таким чином дослідникам залишається тільки інтерпретувати вже відомі джерела з ризиком потрапити у русла існуючих концепцій походження Русі або ж використати нові методи дослідження вже відомих джерел, і, таким чином, водночас розширити джерельну базу, оскільки використання нових методів, як правило, виявляє цінність джерел, які до того часу були лише побічними.

Одним з таких методів, що виявився дуже перспективним в дослідженні походження Русі є так званий структурно-функціональний метод. Він грунтується на працях Жоржа Дюмезіля з порівняльної міфології та Мірча Еліаде, який вивчав проблеми збереження історичних знань у епосі.

Жорж Дюмезіль досяг значних результатів, вивчаючи міфологію індоєвропейців. Він виявив, що структура архаїчних індоєвропейських релігій є тричленною. Чільне місце в пантеоні індоєвропейських богів посідали боги «першої функції» (Мітра і Варуна в індійців, Ахура Мазда в іранців, Юпітер і Дій Фідій у римлян, Одін у германців та ін.), за ними йдуть боги «другої функції» – військової (Індра, Марс, Тор) і «третьої» – плодючості і достатку (близнюки Насатьї, Квірін, Фрейр). Порівняльним методом, започаткованим Ж. Дюмезілем, було відкрито не тільки єдність архаїчних релігійних уявлень переважної більшості представників індоєвропейської мовної сім’ї, але й те, що кожній функціональній групі богів в суспільствах індоєвропейців відповідала соціальна група (жерці, воїни, виробники), яка ніби «повторювала» діяння свого патрона. Порівняльна міфологія Ж. Дюмезіля перегукувалася з дослідженнями К. Леві-Стросса, яким було відкрито т.зв. «бінарні опозиції» і фактично покладено початок структуралізму в антропологічних науках. Жорж Дюмезіль намагався знайти риси спільності  не тільки у мовах та міфології індоєвропейських народів, але й виокремити структури мислення індоєвропейців, розкрити їх «ідеологію».

Іншим джерелом нового методу можна вважати дослідження Карла Густава Юнга[8] про т. зв. «архетипи людської свідомості», «колективне підсвідоме», які були розвинуті румунським вченим Мірча Еліаде стосовно міфології, епосу та історії. Мірча Еліаде виявив, що у епосі різних народів можуть зберігатися не тільки конкретні історичні дані, але, частіше, відзвуки міфологічних уявлень, діяння не стільки конкретних історичних осіб, скільки першопредків, богів, міфічних героїв.

Постать історичного героя ніби архетипізується, йому приписуються діяння, які насправді були вчинені першопредком військової, священної чи виробничої функцій. Таким чином, в епосі Мірча Еліаде знаходить не історичні відомості, що їх зберегла народна пам’ять, а архетипи цієї народної свідомості, на основі яких вона інтепретує реальні історичні події. “Пам’ять народу заледве утримує окремі “індивідуальні” події і “справжніх” осіб. Вона функціонує за допомогою інших структур: замість подій – категорії, замість історичних осіб – архетипи. Історична особа перетворюється на свій міфічний прообраз (героя і т.п.), а подія асимілюється з категорією міфічних подій (боротьба з чудовиськом, брати-вороги і т.д). Якщо в деяких епічних поемах і зберігається те, що називають “історичною істиною”, то ця “істина” майже ніколи не має стосунку до певних осіб і подій, а лише до настанов, звичаїв, пейзажів”[9].

Отже, описаний в загальних рисах структурно-функціональний метод дослідження епосу і міфології порівнює не міфологічні сюжети, а ознаки, способи і образи дій, космічні, соціальні і теологічні зв’язки, визначення персонажів, їх функції. Цей метод дав можливість провести стійкі паралелі між пантеонами різних індоєвропейських народів, пояснити еволюцію їх функцій. Cтруктурно-функціональний метод виявився дуже плідним для дослідження міфології, використання ж його для історичних досліджень стало новим кроком. (Щоправда, Жорж Дюмезіль з приводу “історизації” свого методу навіть сказав: “Досягнення порівняльного методу достатньо цінні, що до них не додавати ще й ілюзорні знахідки”[10]).

Вперше у повній мірі методологічні досягнення Ж. Дюмезіля та М. Еліаде були застосовані до вивчення початків Русі Омеляном Пріцаком у дослідженні «Походження Русі», яке вийшло друком у 1981 році.

Без сумніву можна сказати, що ця праця, незважаючи на те, що згодом була розкритикована (і тому навіть не увійшла до історіографії проблеми походження Русі, що подається у фундаментальній багатотомній серії «Історія Росії», започаткованій у 1996 році англомовними істориками[11]), справила великий вплив на дослідження проблеми. У середовищі радянських, а особливо російських науковців, висновки Омеляна Пріцака знайшли багатьох прихильників. Відвертим їх апологетом виступив ще у 1989 році видатний лінгвіст В. Топоров[12], який навіть розвинув погляди О. Пріцака щодо хазарських витоків Русі[13]. Близькі до висновків О. Пріцака, особливо щодо вирішальної ролі торгівлі  в утворенні Русі, скандинавісти Мєльнікова[14] і Пєтрухін[15]. Висновки Пріцака використовують і українські історики – В. Баран[16], Н. Яковенко[17].  Тому цікаво було б простежити, як структурно-функціональний метод використовується професором Пріцаком для аналізу скандинавського епосу, і до яких висновків приходить.

Перш за все слід зазначити, що О. Пріцак творчо інтерпретував висновки попередніх дослідників щодо використання структурно-функціонального методу. На основі вивчення еддичної поезії, він дійшов до нових напрямків у користуванні структурно-функціональним методом: «Аналіз еддичної поезії дає кілька можливих варіантів її інтерпретації…. Наведений матеріал свідчить про 5 напрямків перетворень: а) міф перетворюється на епіку і історію… б) міф і історія переходить в епіку в) міф став епікою і змішався з історією, яка тим самим стала міфом… г) історія стала міфом, щоб перетворитися на власне епіку та на епіку надвірну… д) історія перетворилася на епіку»[18]. Як видно з наведеного уривка праці О. Пріцака «Походження Русі», використання структурно-функціонального методу у нього йде не за шляхом вичення епіки і мфології як віддзеркалення архетипічних уявлень, а навпаки, пошуку в архетипічних сюжетах реальних подій. Зокрема, він вважає, що у пізній давньогерманській міфології та епосі (VIII-ІХ ст.) є відзвуки боротьби готів і гунів, старий сюжет наклався на новий зміст[19]. Вивчати епіку та міфологію таким чином було дійсно революційним кроком, який поклав початок новій хвилі досліджень проблеми походження Русі.

Однак застосування інструменту структурно-функціонального аналізу у творі О. Пріцака не завжди коректне.

Так, досліднику потрібно довести, що напад  на Константинополь здійснили не руси на чолі з Аскольдом і Диром, бо це початок історії Русі згідно поглядів традиційної історіографії, а син данського вікінга Рагнара Бйорн з відомим вікінгом Гастінгом.

Для цього О. Пріцак досконало вивчив усі саги, де є хоч якісь натяки на Візантію, Константинополь (з Gesta Danorum). Для свого доведення дослідник будує складну логічну конструкцію ідентичності різних героїв епосу один одному, історичності епічних подій.

Жорж Дюмезіль ототожнював головного героя “Саги про Гаддінга” з божеством третьої функції скандинавської релігії Нйордром (Гаддінг = Нйордр), але заперечував проти ототожнення Гаддінга з Гастінгом, відомим вікінгом, і навіть назвав один з розділів своєї книги “Гаддінг – це не вікінг Гастінг”, але О. Пріцак не прийняв цих заперечень і, все ж таки, ототожнив Гаддінга з Гастінгом (Гаддінг = Нйородр = Гастінг)[20], хоча вождь, згідно принципів Ж. Дюмезіля, втілює першу і другу функції (магіко-юридичну і військову), а третю лише в комплексі з двома попередніми[21]. Пріцак ототожнює епічного Гаддінга з “конкретно-історичним” Гастінгом через те, що Гаддінг у сагах пов’язаний з якоюсь річкою Dun, яку дослідник інтерпретує як Дон[22], що зручно для його концепції.

Але Гаддінг  – постать міфо-епічна, як, скажімо, Еней, а Гастінг – історична особа. Перенісши деякі діяння Гаддінга на Гастінга, Пріцак історизує міфічні події, а саме у міфології та епосі він шукає інформацію про першопочатки Русі.

Схожим чином Пріцак проводить ототожнення героя епосу Регнера з історичною особою Рагнаром Лодброком і з попередніми трьома персонажами (Гаддінг = Нйордр = Гастінг = Рег­нер­ = Раг­нар Лодброк)[23]. Але в міфології  індоєвропейських народів з третьою функцією найчастіше пов’язані близнюки (Ашвіни в Індії, Діоскури в Греції та ін.), та й похід на Константинополь здійснили двоє людей (а саме щодо цього походу Пріцаком будується така складна логічна конструкція). Тому для кожного члена тотожності потрібно знайти напарника-“близнюка”. І Пріцак знаходить ці пари: Гаддінг / Фрото = Гастінг / Бір = Рагнар / ?. З вибором “близнюка” для Рагнара виникають проблеми, оскільки в епічного Рагнара було два сини – Бйорн і Вітсерк. Тоді О. Пріцак висуває версію, що Бйорн і Вітсерк – різні варіанти імен одної людини.

Що ж, припустимо: Гаддінг / Фро­то =­ Гас­тінг / Бір = Рагнар / (Бйорн = Вітсерк). Але джерело наводить розповідь про загибель Вітсерка. Його разом з товаришами захоплює в полон король Геллеспонту Даксон. Король усіх вбиває, залишає життя лише Вітсерку з умовою, що той одружиться з його донькою, і дає у посаг півкоролівства (відомий мотив). Але Вітсерк відмовляється, пояснивши, що не хоче пережити брата, якого було вбито, і вибирає собі вид смерті – бути спаленим. Його спалили, а його батько Регнер вирішив відімстити. Ось тут починається “зав’язка” походу на Константинополь. Та звернемося ще раз до сюжету. Вітсерк помирає, бо не хоче пережити брата. Одне з двох. Або його брат – Бйорн, і тоді вся система тотожності, побудована Пріцаком, розпадається, оскільки бінарна тотожність не витримує трьох елементів (Регнер-Бйорн-Вітсерк), або “братом-близнюком” Вітсерка в даному сюжеті є сам Регнер. Але ж за сюжетом (який довільно змінювати не можна, лише інтерпретувати) Регнер живий, і мститься  за свого сина Вітсерка[24]!

Омелян Пріцак, все ж таки вважаючи тотожність істинною, звертає увагу на назву Геллеспонт у сю­жеті (Даксон – король Геллеспонту), трактуючи її як … Керченську протоку. Які ж аргументи наводить професор на користь своєї версії:

1) Назва Геллеспонт (море Гелли, героїні з міфу про аргонавтів) історично стосувався Пропонтиди, Дарданелл і Босфору Фракійського;

2) Але, як пише п. Пріцак, був ще й Босфор Кіммерійський, і звідси робить висновок: Саксон Граматик, пишучи про Геллеспонт, мав на увазі Босфор Кіммерійський, тобто Керченську протоку[25]. Але ж хроніст вжив назву “Геллеспонт”, а не “Босфор”. В іншому разі можна було б думати, про який Босфор йдеться – Фракійський чи Кіммерійський, а Геллеспонт є лише один, як, скажімо, о. Пелопонес.

Метою доведень Пріцака в даному разі є прив’язка епічних подій з Регнером до Хазарії. Тому дослідник розробляє ще один логічний ланцюжок, який повинен довести, що події, в яких бере участь епічний Регнер відбилися саме в Хазарії. Не будемо його зараз наводити, краще подивимось, до яких висновків прийшов дослідник у ході своїх логічних побудов.

Він пише, що на початку IX ст. у гирлі Дону була держава, яка в скандинавських джерелах названа Regnum Hellesponti. За О. Пріцаком це є царство кагана хазар, який був скинутий у 830 р. беком-майордомом, повстав проти нього, програв громадянську війну, і взяв контроль над західною частиною свого царства[26].

Але, якщо вірити загальній концепції Пріцака, цей же ж каган в ході описаних подій втік до Ростова, у колонію русів, чим спровокував утворення Русі[27]. А тут він засновує новий каганат в гирлі Дону. Чому ж вірити? Важко аналізувати працю історика, який змінює свої погляди в ході написання одної книги.

Прослідкуємо за ходом думки історика далі. Пріцак аналізує ім’я одного з королів Regnum Hellesponti, Гандувана, і приходить до висновку, що воно означає…Багрянородний[28]. Але право називатися “багрянородними” мали лише члени імператорської родини, народжені в особливій, багряній кімнаті палацу[29]. Ми знаємо Констянтина Багрянородного, Анну Комнину Багрянородну. Але кочівник, навіть царського роду, не міг бути Багрянородним, оскільки не народився у цій особливій кімнаті, а самозванство (одягання багряних чобітків, багряниці) у Візантійській імперії каралося смертю[30]. Тим більше, що згідно  Саксона Граматика, був ще й Гандуван II, а оскільки “багря­но­родний ” – вид прізвиська, після нього не може ставитися знак порядковості (це все одно, що Вилобородий II, Віщий II, Лисий II).

Абстрагувавшись від доведень Пріцака, вкажемо, що йому потрібно довести тотожність Regnum Hellesponti з Хазарією-2 для того, щоб розвинути  сюжет смерті  Вітсерка (який, до речі, помер з волі короля Regnum Hellesроnti Даксона, ім’я  якого тюркськими мовами розкласти неможливо).

Як відомо, за О. Пріцаком, похід на Константинополь у 860 р. зробили вікінги, а не Аскольд і Дир. Сюжетні лінії сходяться. Гаддінг – Гастінг наближається до Регнера. Він (Гаддінг) стає побратимом Лізера, і вони разом нападають на Лоцера, короля Сuretum (Курляндії за О. Пріцаком), але невдало. Гаддінга схоплюють, але він втікає. Гаддінг раптово захоплює місто на річці Dun[31] (яку п.Пріцак трактує як Дон, хоча іранський корінь *д-н дозволяє бачити тут і Дунай, і Дністер, і Дніп­ро, не кажучи вже про якусь річку поближче до Курляндії, ніж Дон (цікаво й те, що під річкою Dun Кембриджський Aнонім розумів Дунай[32]).

Регнер тим часом ходить на Геллеспонт (3 рази), де мстить за свого сина Діану, Діану II і Даксону. Третій свій похід на Геллеспонт Регнер починає з Ірландії, згодом через Середземне море потрапляє до Геллеспонту, як і зазначено в джерелі[33]. Тут уже прив’язати Керченську протоку до подій  важче, оскільки виходить, що два перші рази Регнер ходив на Босфор Кіммерійський (за О. Пріцаком), а третій раз точно вже пішов на Босфор Фракійський, хоча джерело всі три рази мало на увазі  один і той же Геллеспонт[34]. Можна зробити висновок, що всі три рази епічний Регнер ходив на загальновідомий Геллеспонт, а не на гіпотетичний Геллеспонт на р. Дон.

Але дослідник зумів і невигідні для власної концепції свідчення джерела обернути на свою користь, стверджуючи, що третій похід епічного Регнера на Геллеспонт і був походом 860 р. на Константинополь[35].

Виникає багато “але”.

1) Якщо б був похід на Константинополь вікінгів у 860 р. то Саксон Граматик повинен був назвати ім’я столиці Візантії, а не прикриватися загадковим “Геллеспонт” (О. Пріцак з цього приводу пише: “назву Константинополь опущено заради епічного позначення”). Але похід на столицю Візантію не був би рядовою подією, і його оспівували б усі скандинавські саги, якщо б він мав місце, а вони мовчать[36]. Історик Дудо Диякон навіть напад на м. Лукка у 859 р. прославив як напад на Рим[37], то чи пройшов би непомітно для скандинавського епосу і хроністів напад на Константинополь, який скандинави вважали найвеличнішим містом у світі[38]?

2) Джерело свідчить, що Регнер повертаючись з третього походу на Геллеспонт зустрів екс-короля Данії Гаральда, який направлявся до Франції. Але тоді подія повинна була відбутися до 826 р. О. Пріцак розв’язує цю суперечність просто: “його (Саксона Граматика) хронологія діяльності Регнера хибна “[39]. Але “хибність” потрібно доводити. Більше того, Пріцак всупереч  джерелу твердить, що третій похід на Геллеспонт здійснив не Регнер, а його син Бйорн разом з вікінгом Гастінгом. Але, згідно сюжету, Бйорн-Вітсерк повинен був загинути на вогнищі, і саме у помсту за цю смерть зробив Регнер 3 походи на Геллеспонт[40].

Якщо за сюжетом Бйорн-Вітсерк мертвий (а сюжет епосу змінювати не можна), то він не міг мстити за власну смерть. Впадає в очі ще одне розходження. Бйорн (за О. Пріцаком) здійснює похід не сам, а з Гаддінгом-Гастінгом, що повинно надати концепції більшої вірогідності, бо Гастінг – історична особа. Але це суперечить тотожності, побудованій п. Пріцаком на початку доведення: Регнер/Бйорн=Гаддінг/Фрото=­Гастінг/Бір. Вони діють в різних епосах і, якщо вірити О. Пріцаку, об’єднані спільністю архетипу[41]. (Для прикладу: порівняльна міфологія знає в епосі індоєвропейців таких близнюків, як брати Діоскури, Ашвіни, Ромул і Рем, Генгіст і Горса. Але ніколи разом не виступають Ромул і Горса, Кастор і Фрото, як Гастінг і Бйорн у п.Пріцака)

3) У джерелі чітко сказано, що похід на Геллеспонт здійснено через Ірландію (захоплено Дублін), Середземне море, тоді як у 860 р. нападники прибули з півночі. Як це пояснити? Дослідник пише: “Не треба приділяти надмірної уваги Саксовій розповіді про данського ватажка, який досяг Геллеспонту-Дарданел через Середземне море. Цей маршрут був невідомий у IX ст., і про нього не могло йтися у давньоскандинавській пісні”[42]. Омелян Йосипович Пріцак припускає, що цей маршрут відкрили хрестоносці у 1204 році, і лише тоді про нього дізналися скандинави[43]. Але вже з початку IX ст. через Константинополь до Палестини морем і по суходолу рухалися тисячі паломників, в т. ч. з Нормандії і Пн. Німеччини (прирейнської), тобто сусідніх з Данією територій[44]. Але вікінги, які плавали до Гренландії і Америки, не знали як морем потрапити до Константинополя?

Цікаво простежити, як О. Пріцак пояснює літописну версію походу 860 р. Дослідник вважає, що дані про події 860 р. у ПВЛ взято з “Хроніки” Г. Амартола, а імена ватажків – Аскольда і Дира додано post factum[45].

Не вдаючись у все розмаїття поглядів на історичність Аскольда і Дира, потрібно зауважити думку дослідника про випадковість цих імен. Згідно твердження дослідника, напад на Константинополь у 860 році зробили Бйорн і Гастінг, вікінги, а сам Бйорн був королем Старої Ладоги, і помер на Русі. А щодо літописного сюжету про вбивство Дира, то Омелян Пріцак пояснює його тим, що Гейліго = Ло­та Кнут = Олег (див. вище) міг захопити … Стару Ладогу і вбити там якогось Бйорна II (Дира II), хоч джерела не містять навіть натяків на ці події.[46]

Даний приклад базується на розгляді Пріцаком джерел епічних за допомогою структурно-функціонального методу. Дослідник вплітає у мереживо своєї концепції як реальних осіб (Гастінг, Рагнар Лодброк), так і епічних (Гаддінг, Регнер, Вітсерк, Даксон та ін.) Цілісність і новизна концепції досягється ототожненням реальних історичних осіб з епічними персонажами і перенесенням на історичних осіб дій епічних персонажів. Оскільки реальні дії даних історичних осіб не можуть бути пов’язані з походженням Русі, їм фактично приписуються дії епічних осіб, які можна вільно трактувати (Геллеспонт = Хазарія-2, Гандуван = Багрянородний каган та ін.).

Найслабше місце у цій системі, на нашу думку, належить ототожненню. Дослідник намагається за допомогою архетипічних рис героїв, які можуть бути спільними (манера поведінки, схожі образи, сюжети та ін.), пов’язати цих героїв тотожністю, чого Дюмезіль не робить навіть у міфології. Він ніколи не ототожнює, наприклад, ведичного Мітру та римського Дія Фідія і не переносить сюжети діянь одного на дії другого, а лише вказує на єдність архетипу. Тоді як Пріцак за одною лише єдністю архетипу ототожнює історичних та епічних героїв.

Отже, на нашу думку, спроба використання структурно-функціонального методу О. Пріцаком для дослідження походження Русі виявилася невдалою, але це не заперечує можливість використання цього методу загалом.

Очевидно, на спробу Пріцака освіжити дослідження походження Русі шляхом введення нових методів, а отже й нових джерел, звернули увагу науковці колишнього СРСР.

Так, Мєльникова і Пєтрухін по-новому інтерпретують легенду про призвання варягів у світлі структурно-функціонального методу[47]. Зокрема, цими дослідниками було по-новому розглянуто мотив призвання володаря через призму кількох індоєвропейських традицій – римської, західнослов’янської, англо-саксонської. Саму фабулу «призвання» Мєльникова і Пєтрухін структурували на 6 елементів:

1) преамбула з обгрунтуванням необхідності запрошення іноземців на престол (хаос, невпорядкованість);

2) Пошук правителя, особа майбутнього правителя невідома;

3) Прибуття запрошених правителів або знаходження майбутнього правителя (як правило, дитиною) за прикметами – перший варіант представлено у давньоруському літописі та англосаксонському варіанті «призвання» правителів (два або три брати), а другий – у римському тексті та данському, де засновник династії Скьольд припливає на човні дитиною до сакрального центру данів;

4) Укладення договору місцевої знаті з запрошеними правителями;

5) Реалізація умов договору, дослідники відзначають, що тут сюжет найбільше змінюється;

6) Зосередження влади в руках одного з призваних правителів (у результаті смерті одного чи двох з них) і встановлення спадкоємності влади, тобто заснування династії[48].

Кидається в очі певна натягнутість п. 4 (укладення договору місцевої знаті з запрошеними), яка виділена дослідниками швидше для обґрунтування власної «теорії ряду». Крім того, на нашу думку, недостатню увагу приділено архетипічному образу дитини, у якому простежується індоєвропейський космогонічний міф. Зокрема, Карл-Густав Юнг проводить паралелі між соціо- і космогенічними міфами, у яких основним персонажем виступає немовля божественного походження, наводячи зв’язки з міфами про космічне яйце[49].

Слід зауважити, що ще раніше І. Фроянов звернув увагу на те, що Рюрик, Синеус і Трувор були чимось на кшталт «першопредків» для новгородців, як Ромул для римлян[50].

Український дослідник В. Балушок використовує висновки Дюмезіля і Еліаде у своєму дослідженні, що стосуються ініціації давньоруських дружинників[51] та ряді інших. У цьому він посилається на Пріцака: «Дослідники зазначають, що «епіка також може служити сховищем замаскованої історичної пам’яті»[52], «дослідження показують, що міфологічна подія, що сталася в давні часи у індоєвропейських народів, стосувалося бога-войовника (у слов’ян – Громовержця), «ілюструвалося ритуалом, в якому персонаж проходив ритуал ініціації»[53], Еліаде: «Будь-який ритуал в рамках міфлогічного мислення мав свою сакральну модель, архетип-дію, що виконувалася на початку часів богом, героєм, предком»[54], Дюмезіля: «Колективні репрезентації трьох функцій, виділених Ж. Дюмезілем в індоєвропейських народів у давнину, в т.ч. і військової, «не обмежувалися суто міфологічними персонажами, але й поширювалися на багатьох етнічних героїв»[55]. Балушок, щоправда, вивчає не стільки політичну історію Русі, яка нас в даному контексті цікавить найбільше, скільки суспільну, але цінним у його дослідженнях є розгляд всього індоєвропейського світу як цілості, пошук аналогій до давньоруських суспільних реалій в суспільствах інших народів, чию спільність було означено мовно і ідеологічно як спільність індоєвропейську. Якщо порівняти принципову різницю між дослідженнями О. Пріцака і, скажімо, В. Балушка, то впадає в очі те, що професор Пріцак зовсім заперечує наявність у східних слов’ян тричленного суспільства, власних жерців і воїнів, і зображає східних слов’ян виключно як «селян», «кваліфікованих хліборобів», «рабів» інших народів[56], тоді як Балушок розглядає східнослов’янські племена як соціально структурований індоєвропейський етнічний масив, що нічим не поступається іншим етнічним спільнотам, зокрема норманам[57], ні в ідеології, ні в соціальній структурі.

Звичайно, розгляд досягнень російської і української історіографії у використанні структурно-функціонального методу значно коротший за розгляд внеску професора Пріцака, але це зумовлено характером праць.

Як бачимо, використання структурно-функціонального методу можливе і необхідне при вивченні багатьох сюжетів писемних джерел (як літопису, так і інших творів, що можна застосувати до вивчення походження Русі), які можна розглядати як архетипічні.

Підсумувавши основні випадки використання структурно-функціонального методу у історичних дослідженнях, що стосуються початків Русі, можна зробити наступні висновки:

1) Джерельну базу для використання даного методу становлять писемні твори, що стосуються даного періоду, як давньоруські, так і іноземні (найповніше ці джерела залучалися Пріцаком; Мєльнікова, Пєтрухін та Фроянов більшу увагу звертали на літописний матеріал); епос та усні передання цього періоду або найближчого періоду (тут першість щодо використання східнослов’янського міфоепічного матеріалу належить Балушку), можливе залучення джерел лінгвістичних. Всі наведені джерела повинні відображати ідеологію досліджуваного суспільства/держави.

2) На жаль, дослідження вищенаведених джерел у світлі структурно-функціонального методу, в основному, не стільки прояснює конкретно-історичну обстановку виникнення давньоруської держави, не стільки віднаходить у джерелах нові дані щодо цього періоду, скільки навпаки, виявляє у них таке явище як архетипізація історичних даних, і тим самим заперечує конкретну історичність тієї чи іншої події, про яку говорить літопис чи інше джерело. Структурно-функціональний метод дозволяє виявити в історичних джерелах архетипізовану модель, і тим самим відокремити її від конкретно-історичної інформації. Як це не прикро, подальше використання досягнень К.-Г. Юнга, Ж. Дюмезіля, М. Еліаде, К. Скотт-Літлтона повинно довести те, що надзвичайно багато сюжетів з ранньої історії давньоруської держави є не стільки відображенням реальних подій, скільки відзвуками архетипів, що спільні для всіх індоєвропейців.

Це дасть нове розуміння давньої історії як нарративу, що передає не об’єктивний перебіг подій в минулому, а загальну картину буття минулого, що переходить в майбутнє не як залишок реальної картини, а у вигляді феноменологічної ретенції, що постійно змінюється.


Список використаної літератури

  1. Анна Комнина. Алексиада. / Вступ. статья, пер. и коммент. Я.Н.Любарского/.— М.: Наука, 1965.
  2. Балушок В.Г. Инициации древнерусских дружинников // Этнографическое обозрение.– 1995.– №1.
  3. Баран В.Д. Скарби VI-VIII. Анти чи Русь? // Археологія.– –  №1.
  4. Васильев М.А. “Хорс Жидовин” и древнерусское языческое божество в контексте проблем khazaro-slavica // Славяноведение.– –  №2.
  5. Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян.- М.: Наука, 1991.
  6. Дюмезиль Ж. Верховные боги индоевропейцев.– М.: Наука,1986.
  7. Любарский А. Комментарии и предисловие к: Анна Комнина. Алексиада.- М.: Наука, 1965.
  8. Мельникова Е.А. К типологии предгосударственных и раннегосударственных образований в Северной и Северо-Восточной Европе (Постановка проблемы).// Древнейшие государства Восточной Европы. Материалы и исследования. 1992-1993 годы.– М.: Наука, 1995.
  9. Мельникова Е.А., Петрухин В.Я. Легенда о «призвании варягов» и становление древнерусской историографии // Вопросы истории.– 1995.– №2.
  10. Новосельцев А.П. Образование Древнерусского государства и первый его правитель // Вопросы истории.– 1991.– №2-3.
  11. Петрухин В.Я. Варяги и хазары в истории Руси // Этнографическое обозрение.– – №3.
  12. Петрухин В.Я. Рецензия на: Franklin S., Shepard J. The Emergence of Rus. 750-1200. London-New-York, 1996.
  13. Плетнева С.А. Хазары.- М.:Наука, 1976.
  14. Пріцак О. Походження Русі // Хроніка-2000.– 1992.– №1,2; 1993.– №1,2,6; 1994.– №1-4.
  15. Сага о Греттире. – Новосибирск: Наука, 1976.
  16. Санкина С.Л. Возвращаясь к норманской проблеме (могильник Куреваниха-2) // Этнографическое обозрение. – 1998. – №2.
  17. Седов В.В. Русский каганат ІХ века // Отечественная история.– 1998.– №4.
  18. Сендерович С.Я. Рецензия на: Петрухин В.Я. Начало этокультурной истории Руси IX-XI вв. Смоленск; М., 1995. // Славяноведение.– 1998.– №2.
  19. Фроянов И.Я. Исторические реалии в летописном сказании о призвании варягов // Вопросы истории.– 1991.– №6.
  20. Элиаде М. Космос и история.– М.: Прогресс, 1987.
  21. Юнг К.-Г. Душа и миф: шесть архетипов. – СПб, 1991.
  22. Юнг К.-Г. и др. Человек и его символы. – М., 1997.
  23. Яковенко Н. Нарис історії України.– К.: Генеза, 1997.
  24. Янин В.Л. Древнее славянство и археология Новгорода // Вопросы истории.– 1992.– №10.
  25. Runciman S. Dzieje wypraw krzyżowych.- Warszawa.: PWN, 1983.– Т.1


Коментарі:

[1] Стаття була написана у 1997 році, доопрацьована у 1998, пройшла 2 рецензії, однак так і не була опублікована. Один іменитий професор сказав, що не годиться студенту критикувати професора. На нашу думку, незважаючи на дещо застарілий науковий апарат, дана стаття досі не втратила наукової актуальності.

[2] Санкина С.Л. Возвращаясь к норманской проблеме (могильник Куреваниха-2) // Этнографическое обозрение. – 1998. – №2. – С.150-157.

[3] Новосельцев А.П. Образование Древнерусского государства и первый его правитель // Вопросы истории.– 1991.– №2-3.– С.3-21.

[4] Янин В.Л. Древнее славянство и археология Новгорода // Вопросы истории.– 1992.– №10.– С.37-66.

[5] Мельникова Е.А., Петрухин В.Я. Легенда о «призвании варягов» и становление древнерусской историографии // Вопросы истории.– 1995.– №2.– С.44-57.

[6] Подано за: Сендерович С.Я. Рецензия на: Петрухин В.Я. Начало этокультурной истории Руси IX-XI вв. Смоленск; М., 1995.  // Славяноведение.– 1998.– №2.– С.115-119.

[7] Седов В.В. Русский каганат ІХ века // Отечественная история.– 1998.– №4.– С.3-15.

[8] Юнг К.-Г. и др. Человек и его символы. – М., 1997.

[9] Элиаде М. Космос и история.– М.: Прогресс, 1987. – С.62.

[10] Дюмезиль Ж. Верховные боги  индоевропейцев.– М.: Наука,1986. – С.156.

[11] Петрухин В.Я. Рецензия на: Franklin S., Shepard J. The Emergence of Rus. 750-1200. London-New-York, 1996.

[12] Див. Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян.- М.: Наука, 1991.–  С.133.

[13] Виклад і критику поглядів В.Н.Топорова з цього питання див. Васильев М.А. “Хорс Жидовин” и древнерусское языческое божество в контексте проблем khazaro-slavica // Славяноведение.–  1995.–  №2.–  С.12-21.

[14] Мельникова Е.А. К типологии предгосударственных и раннегосударственных образований в Северной и Северо-Восточной Европе (Постановка проблемы).// Древнейшие государства Восточной Европы. Материалы и исследования. 1992-1993 годы.- М.: Наука, 1995. – С.16-33.

[15] Петрухин В.Я. Варяги и хазары в истории Руси // Этнографическое обозрение.–  1993.–  №3.

[16] Баран В.Д. Скарби VI-VIII. Анти чи Русь? // Археологія.–  1998.–  №1.–  С.16-17.

[17] Яковенко Н. Нарис історії України.– К.: Генеза, 1997.–  С.26-27. Слід зауважити, що відома дослідниця на с.27 вказаної праці допускає прямі витяжки з дослідження О. Пріцака «Походження Русі», щоправда, без посилання. Порівняймо: «Оскільки ж ні мусульманам, ні християнам релігія не дозволяла (принаймні теоретично) перетворювати на рабів єдиновірців, язичницькі землі балтів, германців, угро-фінів і слов’ян перетворилися на гігантський заповідник потенційних рабів» (Яковенко Н. Нарис історії України. – С.27) та «Ні мусульманам, ні християнам релігія не дозволяла робити рабами своїх одновірців… Тепер на заповідники потенційних рабів перетворилися неозорі території, розташовані за межами тогочасної ойкумени – на схід від Ельби та на захід і північ від Сирдар’ї» (Пріцак О. Походження Русі // Хроніка-2000.–  1992.–  №2.–  С.21-22).

[18] Пріцак О. Походження Русі // Хроніка-2000.–  1993.–  №1-2 (3-4) .–  С.31.

[19] Там само. – С.30.

[20] Пріцак О. Походження Русі.–  С.29.

[21] Дюмезиль  Ж. Верховные боги…– С.53.

[22] Пріцак О. Походження Русі.– С.36.

[23] Пріцак О. Походження Русі.– С.29.

[24] Там само.– С.33.

[25] Там само.– С.35.

[26] Там само.– С.35.

[27] Пріцак О. Походження Русі // Хроніка-2000.– 1992.– №2.– С.28.

[28] Пріцак О. Походження Русі // Хроніка-2000.– 1994.– №3-4.– С.35.

[29] Любарский А. Комментарии и предисловие к: Анна Комнина.  Алексиада.- М.: Наука, 1965.– С.5-48, 188.

[30] Анна Комнина. Алексиада.– С.246.

[31] Пріцак О. Походження Русі.– С.36.

[32] Плетнева С.А. Хазары.- М.:Наука, 1976.– С.7.

[33] Пріцак О. Походження Русі // Хроніка-2000.– 1994.– №3-4.– С.36.

[34] Там само.– С.37.

[35] Там само.– С.36.

[36] Пріцак О. Походження Русі. – С.30.

[37] Там само. – С.30.

[38] Сага о Греттире. – Новосибирск: Наука, 1976.– С.136 и далеее.

[39] Пріцак О. Походження Русі.– С.37.

[40] Там само. – С.33.

[41] Там само. – С.29.

[42] Там само. – С.37.

[43] Пріцак О. Походження Русі. – С.37.

[44] Runciman S. Dzije wypraw krzyzowych.- Warszawa.: PWN, 1983.– Т.1.– S.47-56.

[45] Пріцак О. Походження Русі. – С.38.

[46] Пріцак О. Походження Русі  // Хроніка-2000.– №1-2.– С.24.

[47] Мельникова Е.Л., Петрухин В.Я. Легенда о «призвании варягов» и становление древнерусской историографии // Вопросы истории.– 1995.– №2.– С.48-50.

[48] Там само. – С.49.

[49] Юнг К.-Г. Душа и миф: шесть архетипов. – СПб, 1991. – С.83.

[50] Фроянов И.Я. Исторические реалии в летописном сказании о призвании варягов // Вопросы истории.– 1991.– №6.– С.9.

[51] Балушок В.Г. Инициации древнерусских дружинников // Этнографическое обозрение.– 1995.– №1.

[52] Там само. – С.35; посилання на: Пріцак О. Походження Русі // Хроніка-2000, 1993, №1-2(3-4). – С.31

[53] Балушок В.Г. Инициации…. – С.40; посилання на: Пріцак О.Походження Русі. – С.31

[54] Там само. – С.40; посилання на: Элиаде М. Космос история.– М.– 1987. – С.45-46

[55] Там само. – С.40.

[56] Пріцак О. Походження Русі // Хроніка-2000.– 1993.– №1.– С.19, №2.– С.17, 1994.– №3-4.– С.25.

[57] Балушок В. Инициации… – С.35-40.


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s