1 вересня 1939 року. Початок Другої світової війни (1939-1945)

День в історії

1 вересня 1939 року

Початок Другої світової війни (1939-1945)

69429621_474648503114998_3644625392444112896_n.jpg


Друга світова війна, формально розпочавшись як регіональний конфлікт, наслідувала Великій війні, пролонгуючи її, ставши «шлюзом» для нового тотального конфлікту доби пізньомодерної індустріалізації, а також – беспрецедентного масштабу геноцидів.

Націонал-соціалізм, який виник поряд із італійським фашизмом в міжвоєнну добу, став поєднанням одразу низки деструктивних тенденцій та феноменів, як успадкованих і довершених ним в найбільш деструктивному ключі, так і нових. Особливим чином він втілив граничне соціальне та екзистенційне зло.

Buchenwald-bei-Weimar-am-24-April-1945

Senator Alben W. Barkley of Kentucky, a member of a congressional committee investigating Nazi atrocities, views the evidence at first hand at Buchenwald concentration camp. Weimar, Germany. 24. April 1945. [https://ww2db.com/image.php?image_id=11513; https://de.m.wikipedia.org/wiki/Datei:Buchenwald-bei-Weimar-am-24-April-1945.jpg%5D

Пробуючи ємно описати елементи цього ситуативного еклетичного синкретизму із катастрофічними наслідками слід згадати поєднання таких складників:

  • утилітарний консеквенціальний холізм, злочинні принципи «колективної відповідальності» та стратифікований комунітаризм (корпоративний елітизм) на основі т. зв. фюрер-принципу, геноцидність на основі концепції органіцизму та селективно-євгенічної «расової гігієни» в межах «категорій раси» та «Volkskörper – Fremdkörper», поєднання у Голокості расових, етнічних, (етно)релігійних, (етно)конфесійних, медичних та соціальних критеріїв селекції для геноциду;
  • загострення акумульованого «II-м Райхом» деструктивного потенціалу: прусського мілітаризму, юнкерства та грюндерства, колоніального неоімперіалізму доби Вільгельма II та геноцидний досвід Германської імперії в Африці;
  • ранжування зовнішніх спільнот на (гео)політичному рівні;
  • застосування нового комунікаційного потенціалу для пропаганди; ідеологічний «сцієнтизм», адаптований для потреб патернального популізму доби «масової» політики;
  • авангардні футуристичні елементи в поєднанні із спекуляцією на симулякрі «консервативного революціонізму» та «корінного традиціоналізму»;
  • австро-баварський фашизм, що «надбудував» себе на основою прусського мілітаризму; звужений етноцентричний «прусський соціалізм»;
  • еклектичний езотеризм «шляхів лівої руки» на основі аріософії в поєднанні із ситуативним конкордизмом (аналог солідаризму в зрізі політиці щодо деномінацій, одні з якихї куладали конкордати, а інші піддавались репресіям та геноциду) та союзами із схильними до колаборації представниками традиційних релігій та конфесій;
  • досвід тотальної мобілізації та війни, який витворив потужний заряд ресентименту (питоме джерело для реваншизму, ревізіонізму, іредентизму та подібних прагнень) і деформував психологію кількох поколінь.

Для розуміння конфліктного потенціалу міжвоєнної доби слід осмислити феномен «постверсальських» держав-«парій» із вкоріненим ресентиментом, які стали державами-партіями (партократіями). Такими «паріями» ставали й ті, хто перекинувся до стану переможців (Італія), переформатовані «молоді демократії» (т. зв. «Ваймарська республіка», яка офіційно продовжувала позиціонуватися як «германський Райх»), так й взагалі винесені за межі нової системи миру та ізольовані довгий час області більшовицького експерименту; особливе місце в цій плеяді переформатованих режимів та політій посідає кемалістська Турецька республіка. Звісно ж, деякі починали зближення із тими, чия доля була подібною, і це попри певною мірою номінальні ідеологічні відмінності та різний статус, місце та роль у системі миру (антибільшовицька Італія сусідила із «Ваймаром», який тим часом приховано зблизився із СРСР у мілітарній сфері; не менш ситуативним попри їх ультрарадикальний антитрадиціоналізм було тимчасове зближення та дипломатія кемалістів та більшовиків).

Партії з прицілом на партократію (однопартійна монополізація влади) виступали як «секти», «орденські структури», що сковували хворобливі суспільства, переймаючи повноту влади, тоталітаризуючи її під егідою ідеї про «необхідність» та навіть «неуникність» тиранії в екстремальних умовах повоєнної розрухи, відхиляючи еволюційний шлях реформізму на догоду новому суб’єкту, «масам», що шукали швидких рішень («панацеї») та простих відповідей. А також, звісно же, шукали й «винуватців», проектуючи на об’єктивовані та часто знеособлені, дегуманізовані жертви ненависть, накопичуючи все більший взаємний ресентмиент. Посилений повоєнний ресентимент породив справжню одержимість, і будучи накладений на досвід «масової» мобілізації, породив небезпечну атмосферу, в якій ожесточіння та інсинуації навколо брутального «удару в спину» уможливили подальшу прогресію дегуманізації тих, кого призначили колективним (та «колективно відповідальним») «цапом-відбувайлом». Діяли відтак за принципом витворення «азазела», що має в очах тавруючих бути вигнаним або й пізніше взагалі знищеним. Ідеології визначали таким «чужорідним елементом» (вже не «расово», а «класово чужорідним» в варіації більшовизму) євреїв, радикальних або напроти, поміркованих соціалістів всередині та зовні патрії тощо (загалом усіх нелояльних їм). 

Визнання провини «нового порядку» світу за катастрофічну лінію ресентименту, іноді довільний переділ кордонів, та очікуване приниження тих, хто потерпів програш, не має з тим ставати для когось апологією сил, хто скориставшись хаосом і розрухою звели бруталізм та дегуманізацію в абсолют, відігравши роль каталізатора повторення Великої війни. Враховуючи хиби повоєнного устрою світу і його об’єктивно кризові явища слід покладати певну частину відповідальності за катастрофічний розвиток кризових подій на «реал-політиків», хоча ця відповідальність, повторимо, неспівмірна із виною прямих, безпосередніх та фактичних підпалювачів (включно із початковою роллю СРСР, яка ретушується) війни. Це було б однобоким поглядом і дає поживу маніпуляторам історією: комплекси іредентизму та реваншизм в поєднанні із ресентиментом в італійців та французів після Великої війни загострювали повоєнну кризу, і той же французький тиск по суті ще більше радикалізував германських екстремістів та живив рух фрайкорів, який отримував тепер роль оборонця від іноземних реваншистів-іредентистів. Потрібно також пам’ятати «Мюнхенську змову» «гарантів» та роль II RP (майбутньої першої жертви безпосередньої війни) у ній, та вступ СРСР у війну на початку – по суті, хоча й неформально, СРСР була одним з двох перших нападників під час безпосереднього розгортання повномасштабної війни в Центрально-Східній Європі. Переподіливши та відхопивши призначені згідно таємних домовленостей «сфери впливу», СРСР відійшов від цієї часткової участі в загарбанні, сконцентрувавшись на Фінляндії. А позаяк тоталітарні партократії потребували подразника для збурення та мобілізації своїх прихильників, одним і чи не ключовим з таких була сама повоєнна система миру – продукт кулуарних домовленостей та відносних компромісів між переможцями, ще й з активним фактором ресентименту, що аж ніяк не сприяло подоланню катастрофічного, травматичного, деформуючого впливу Великої війни. В підсумку – лише посилило явище «ревізіонізму» з боку цих «парій», надало їм маніпулятивний «оборонний» ресурс до мобілізації, консолідації та централізації внутрішніх сил.

Щоб в свою чергу зрозуміти корені націонал-соціалізму, потрібно звернути увагу: готуючи психологічне підгрунтя для геноцидів (перші практики відбулись ще в Африці, за «II-го Райху», а також на цьому континенті провадились британцями щодо бурів, Леопольдом II у Конго, хоча слід зазначити, геноцидальна «політика» загалом притаманна британцям та американцям в колоніальних країнах, і особливо незахищеними тут постали архаїчні спільноти, деякі з яких були винищені практично поголовно), у «Ваймарі» з’явилась така екстремістська публікація, як «Die Freigabe der Vernichtung lebensunwerten Lebens. Ihr Mass und ihre Form» [1] (1920) психіатра Карла Біндінга (Karl Binding) та юриста Альфреда Хохе (Alfred Hoche) [2], що впроваджували в громадську думку концепції органіцизму та «расової гігієни» в парадигматичній опозиції «Volkskörper – Fremdkörper» [3].

Характерні ж хиби повоєнного облаштування світу (з його неспроможною в підсумку Лігою Націй, що обслуговувала переформатований неоколоніалізм евфемістичних «держав-мандатарїів») лише підживлювали апетити (згадаймо питання ціни «мюнхенських змовників»-миротворців, що розплатилися в тому числі із II RP (Цєшінський Шльонськ) послідовною міжвоєнною демократією Чехословаччини).

Наслідки

Екстремістський потенціал дегуманізації, який посилився, набув нових форм, інтенсифікувався внаслідок Великої війни та Великої депресії, захопивши в лещата відверто тоталітарного та авторитарно управління цілі країни та спільноти, в поєднанні із хибами тактики та стратегії миротворців Іnterbellum’у «пробудили Драконів», один з яких був «вмиротворений» наприкінці за допомогою абсолютної зброї, ціною принципової дегуманізації та знецінення людського життя не лише комбатантів, а й не комбатантів. Коли націонал-соціалізм та його союзники отримали свій трибунал, це оприявнило безкарність низки консеквенціально-«утилітарних» військових злочинів Союзників (т. зв. терористичні нальоти на некомбатантів та кілька бомбардувань в ході випробування абсолютноїю зброї на людях) та СРСР (не говорячи про тимчасове початкове союзництво із Райхом, це військова агресія і анексії). Ця безкарність релятивізувала етику та цінність людського життя одразу в повоєнний час, ще до розгортання релятивістських дискурсів протягом 1960-1970-х рр., коли відбулась масштабна криза колоніальної ідентичності.

Тому слід говорити не лише про фіксоване суддями очевидне зло та «баналізацію [екстремального] зла» поряд із його екзистенційною безпрецедентністю, а й про лицемірні подвійні етичні стандарти переможної сторони після завершення Другої світової війни. Якщо СРСР від початків існування практикувало потужні гібридні форми «екстермінації» нелояльних громадян, то Союзники (окрім сегрегації у внутрішній політиці, що вже характеризує внутрішньосистемний статус кво) вчиняли воєнні злочини під час війни, за що по суті не понесли відповідальності, і порівняння цих злочинів із спланованим геноцидом Голокосту має відбуватись не в одній лише площині масштабу, а вимірюватись також наявністю свідомої дегуманізації некомбатантів, застосуванням до них насильства (доведеного під час війни до рівня відомих терористичних нальотів, бомбардуванням Дрездена та «Operation Gomorrah», неоднократного показового експериментального використання абсолютної зброї на живих мішенях), а також супутньою риторикою, яка покликана «виправдати» подібний злочин проти осіб і людяності.

Firestorm

Hamburg1943

«Operation Gomorrah» [WikiMedia]

Не вкладається в голові те, що серед країн-переможців Атлантичної хартії, що практикували терор проти некомбатантів, після апробації різних типів терористичних бомбардувань США двічі (!) піддали некомбатантів бомбардуванню «абсолютною зброєю» – випробовуючі різні бомби на людях задля чергового «емпіричного досліду».

Явище подвійної релятивізації проявилось також в тому, що відкрито тоталітарний агресор СРСР, який напав на Фінляндію та II RP (яка, в свою чергу, раніше повела іредентистську анексію в Чехословаччині, змовившись тоді із майбутнім непримеренним ворогом), культивує з тим роль визначального фактору в придушенні злочинних режимів блоку Осі. Швидко переорієнтувавши ідеологію з ситуативного союзу із націонал-соціалізмом СРСР вніс ціною незліченних немислимих людських жертв внесок в колапс блоку «Осі». Але це не змінює факту, що влада протягом кількох років ситуативно та почергово вказувала на одних і на інших то як на союзників, то як на супротивників. Звісно, що ці зауваги стосуються лише системи, і ніяк не можуть призменшувати різносторонні прояви особистого героїзму під час війни окремих людей, яким ми завдячуємо самим своїм існуванням.

З огляду на подвійні стандарти і релятивістські засади засліплення Другої повоєнної доби міфом про «перемогу над фашизмом» (міфом, тому що режими «Осі» та т. зв. «ур-фашизм» це лише частки більшого явища консеквенціально-утилітарного холізму, який релятивізує цінність людських життів та дегуманізує ті чи інші групи, категорії осіб, індивіди, наприклад вважає припустимим знищення людського організму на вразливій пренатальній стадії, більше того, закріплює в якості «права»; використана націонал-соціалізмом дегуманізуюча схема «Volkskörper – Fremdkörper» транспольована тут на рівень органістичного «абсолютизму» особи щодо залежного від неї індивіда, якому відмовлено в правосуб’єктності і подано або чужерідним – що некоректно вже на біологічному ж рівні – або «небажаним включенням» в  більший організм, який виносить смертний вирок залежному організму) не допомогло Заходу та СРСР подолати власний «ур-фашизм» в собі та є викликом нашій добі; пафос цієї зовнішньої перемоги звісно же не зміг попередити виникнення численних дегуманізуючих та релятивістських еквівалентів «ур-фашизму» в номінально «дефашизованому» та «антифашистському» просторі, моделей консеквенціалістського утилітарного холізму, релятивістського етосу імморалізму, соціодарвінізму чи селекціонізму, різних форм «біополітики». 

Джерела для аналізу:

[1] Die Freigabe der Vernichtung lebensunwerten Lebens. Ihr Mass und ihre Form [Електронний режим доступу]: akj.rewi.hu-berlin.de/zeitung/08-16/material/fs16-16-unheilvolleschrift.pdf

[2] [PDF] Die Freigabe der Vernichtung lebensunwerten Lebens: Ihr Maß und ihre Form (1920) KOSTENLOS DOWNLOAD / Bücher Online Download Kostenlos 103 [Електронний режим доступу]: https://sites.google.com/site/lesenherunterladen103/-pdf-die-freigabe-der-vernichtung-lebensunwerten-lebens-ihr-mass-und-ihre-form-1920-kostenlos-download

[3] The Phenomenology of the German People’s Body (Volkskorper) and the Extermination of the Jewish Body [Електронний режим доступу]: https://www.researchgate.net/publication/240740968_The_Phenomenology_of_the_German_People’s_Body_Volkskorper_and_the_Extermination_of_the_Jewish_Body

Кирило Степанян


Пропонуємо до аналізу замітку одного з дописувачів щодо аспекту, який ретушується в тіні безпрецедентного соціального та екзистенційного зла, явленого націонал-соціалізмом, і з яким все очевидно з початків. Менше помічають критичні хиби повоєнного облаштування світу, які поглиблювали кризовий та конфліктний потенціал ресентименту. Суперечності міжвоєнної системи мирних угод призвели до катастрофи, і не в останню чергу підживлювали спраглих реваншу т. зв. держав-«парій» по обидва боки, переможців та переможених, що стали надалі тоталітарними державними партократіями. Особливо зазначимо та підкреслимо: визнання певної міри відповідальності за реваншистські повоєнні хиби після Великої війни 1914-1918 рр., що лежать на країнах-«миротворцях» і які підживлювали апетити пробудженого «дракона», не може слугувати інструментом будь-яких кон’юнктурних та довільних «ревізій» й тим паче «виправдань» злочинних геноцидних намірів прямих та безпосередніх підпалювачів другої тотальної, найбільш масштабної і катастрофічної в історії людства війни. Тим більше важливо розуміти і пам’ятати те, якими хибами, будь то свідомиме попускання, подвійні стандарти та нездарні прорахунки, питоме абсолютне екзистенційне і соціальне зло, що зростає, живлячись та спекулюючи на подібному ґрунті. 

Сьогодні 80 років з початку Другої світової війни, в розв’язанні якої винуваті конкретні сторони, й тим паче – конкретні особи, ідеології. Вдаючись у роздуми, звернемо увагу, що слід виділити у цьому також ще один фактор, на який замало вказують, концентруючи увагу на більш очевидних факторах. Цей фактор – наслідок здавалось би благородних намірів, зроблених у 1919 р. – укласти Мир, який був би вічним. Людська історія знає немало таких прикладів: раніше Наполеона вигнали на Ельбу, ну а потім він повернувся, а ще пізніше зробили ще один «Вічний мир».

Непослідовність принципів, на яких будували та гарнатували б такий «Вічний мир» і яка була виявлена викликами Мюнхенської змови, полягає у тому, що цей мир зрівнює із землею малодушність самих же творців таких систем: невміння самих же творців Миру цей Мир захистити в поєднанні з повоєнним провокуванням окупаційними перегинами тих, хто зазнав програшу (що, до прикладу, чинила Франція). Лише під кінець такий хиткий Мир без реальних гарантій добивають фанатичні, індоктриновані екстремістською ідеологією борці. Так французький маршал Фош не приховуючи охарактеризував Версаль не як мир, а перемир’я на 20 років. Він, як військовий, раціонально допускав, що німці захочуть реваншу. Тільки от вирішити цю ситуацію ще більшим гнобленням переможених не найкращий варіант, як виявилось. Частина владних переможців з «санкції» загальних настроїв керувалась логікою: давайте зробимо кордон по Рейну, промислові басейни в німців заберемо, армію нехай на 100 тисяч роблять. І все одно, що демобілізованих 10 млн. залишиться. І cкажемо, аби сплачували репарації 50 років. Ну, а як не заплатять, то окупуємо їх. 

І справді, з огляду на такі міри повоєнний Мир став звичайним перемир’ям на 20 років. З цих 20 років перші десять німці таїли у собі злобу, переживаючи розруху, голод, інфляцію, лихоманку більшовизму; наступні десять років вони радикалізувались ще більше, вчились проливати піт на будівництвах, за станками заводів, креслярськими дошками та військових полігонах – тепер німці були ладні пожертвувати всім задля перемоги, перейти мислимі межі і не рахуватись ні з чим. 1 вересня 1939 р. вони знищили хиткий та негарантований, як виявилось в ході Мюнхенської змови, повоєнний Мир і доказали світу оману мюнхенських же «замирителів», а також те, що для них не існує вже меж, що не бояться пролити й кров – не тільки свою, а ще 5 континентів і вчинити наймасштабніший централізований геноцид в історії. 

Володимир Лагодич, історичний факультет ЛНУ


630_360_1566993820-451.jpg

Пропонуємо Вам також ще один погляд на передвоєнний комплекс процесів, який розглядає низку (між)регіональних воєн як частину II-ї Великої війни (або її II-ї фази). Проте слід зазначити, що популістські партократичні режими в дечому розраховували на свого роду «холодну війну», в якій від страху перед повторенням досвіду Великої війни їм дозволять анексувати все більше територій, і самі на практиці були не до кінця готові до того, що з часом перетворилось на тотальну війну (хоча внутрішньо, психологічно, частина учасників була готова на тотальне знищення інших та навіть самознищення, а більш раціонально мислячі стратеги та тактики в будь-якому разі підлягали т. зв. «фюрер-принципу» і мусили коритись іраціональним імпульсам свого «вождя»). 

К. С.

«1 вересня 1939 року. Війна, у якій перемогли Гітлер і Сталін?»

https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/2768351-1-veresna-1939-roku-vijna-u-akij-peremogli-gitler-i-stalin.html?fbclid=IwAR0H8qxeuKjPvuXbxMiN_nBbWWK30ADvh1-rHyolprLGupYg7urqkDi-nb0


Читайте додатково:

Чим для історії був «II-й Райх»

18 січня 1871 року. Проголошення Германської імперії


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s