Валерій Ластовський. Історичні міфи навколо Зарубського і Трахтемирівського монастирів

Валерій Ластовський

Історичні міфи навколо

Зарубського і Трахтемирівського монастирів

Trahtemyriv2.jpg


Зарубинецький та Трахтемирівський монастирі – одні з найвідоміших в історії України, пов’язані із деякими ключовими подіями минулого на наших землях. В усякому разі, саме так вони позиціонуються в українській та інших історіографіях.

XVIII-Trahtemyriv.jpg

Тим не менше, слід вказати на те, що частина наших уявлень щодо них є насправді уявною.

Щодо цих монастирів є три головних міфи:

1) Зарубський монастир існував в часи Русі і з нього походив київський митрополит Клим Смолятич,

2) Зарубський / Трахтемирівський монастир існував у ХVI ст. і саме він згадується в документах 1552 року,

3) Трахтемирівський монастир був переданий Війську Запорозькому польським королем Стефаном Баторієм.

Міф 1. Зарубський монастир і Клим Смолятич в часи Русі.

Початок «існуванню» давньоруського Зарубинецького монастиря поклав відомий український історик Микола Біляшівський, котрий в одній із своїх публікацій поєднав в єдине ціле літописні повідомлення про Заруб на Південній Київщині, обрання київським митрополитом ченця із Заруба у 1147 році та археологічні матеріали з урочища на Канівщині. Проте, у своїх судженнях дослідник не врахував кількох обставин: по-перше, того, що у давньоруських джерелах Зарубський монастир взагалі ніколи не згадувався, по-друге, того, що існував ще один Заруб, котрий знаходився на Смоленщині, по-третє, того, що археологічні знахідки залишків храмових споруд на Канівщині аж ніяк не є свідченням знаходження тут саме монастиря. Ну і, звичайно, злий жарт із дослідником відіграла інформація 1552-го року про начебто існування Зарубського монастиря на цій же території в той же час (однак, про це буде йти мова нижче).

Висновки Миколи Біляшівського істориками критично не були сприйняті. Навпаки – відбулося їх повне сприйняття. І с тих пір ми отримали давньоруський Зарубський монастир на Канівщині.

Проте, аналіз перебігу всіх подій, пов’язаних із обранням на посаду київського митрополита Клима Смолятича засвідчує його зв’язок не із Зарубом на Канівщині, а із Зарубом на Смоленщині.

Якраз у 1146 р. на Русі вибухнула чергова міжусобна війна, що продовжувалася до 1154 рр. В цей період смоленський князь Ростислав Мстиславич виступає союзником київського князя Ізяслава. А їх спільним противником стає князь Юрій Долгорукий. Останній зміг стати київським князем у 1155-1157 рр. Оскільки у 1147 р. посада київського митрополита виявляється вакантною, союзники вирішують зміцнити свої стосунки та вплив в цілому на духовенство всієї Київської митрополії за допомогою не ставленика із Константинополя (адже невідомо як він себе позиціонує у період міжусобиці), а власного обранця.

Чому Клим Смолятич був саме із Заруба на Смоленщині, а не Канівщині? Та тому, що канівський Заруб взагалі не відрізнявся нічим особливим в плані релігійної діяльності чи статусу, він взагалі не був відомий як хоч-якийсь церковний центр. Натомість Смоленськ – якраз навпаки. У 1136 році тут створюється власна єпархія, починається активне церковне будівництво, у 1146 році будують чотири кам’яних храми, починає формуватися таке явище як смоленське літописання.

Клим Смолятич, як відомо, був надзвичайно освіченою особою. Він не міг з’явитися на посаді київського митрополита нізвідки. І обов’язково він повинен був мати відповідну підтримку. Її могли забезпечити не тільки київський князь, але й смоленський, а також смоленський єпископ Мануїл (котрий, можливо, ще й контролював процес обрання), а також ще й переяславський єпископ (оскільки Смоленська єпархія з’явилася, виділившись із її середовища).

Чому саме Клим Смолятич, а не якась інша фігура? Мабуть саме тому, що він був книжником, а не управлінцем. Таку фігуру простіше було контролювати з боку світської влади. Клима Смолятича ми знаємо як мислителя і вченого-філософа і, скоріш за все, як слабкого адміністратора. Тому він і покидає свою кафедру у 1155 р., оскільки без підтримки київського князя управляти єпархією він не міг.

Тобто все вказує на те, що саме із Смоленська до Києва і прибув Клим Смолятич. А потім, можливо, туди ж і відбув… В Києві він не залишився, інакше це не було б забуто (до речі ігнорування його подальшої долі у київському літописанні теж може свідчити, що для Києва він був чужим). Найімовірніше, він повернувся до Смоленська.

Але з усього цього випливає, що ніякого давньоруського Зарубського монастиря на Канівщині не існувало.

Міф 2. Зарубський / Трахтемирівський монастир у 1552 р.

Інформація про начебто Зарубський монастир у ХVI ст. випливає вже із актових документів часу. В цей період йому належало два поселення – Кам’янка і Балакірєво – «на церков Зарубскую Телехтемировскую», а на Лівобережжі ще й два уходи – Ачекмаково та Макарино. Цей же начебто монастир фігурує і в описі Київського замку 1552 р.: «Монастыр слывет Зарубский святое Пречистое, и тому монастыру бывала также пашня бортная земля, озера, бобровые гоны; теперь пусто одно один чернец стережет для пожару» (Архив Юго-Западной России. Часть VII. Т. I. К., 1886. С. 98).

Проте необхідно звернути увагу на те, що Остафій Дашкович свого часу дарував селище Терехтемирів Києво-Печерському монастирю (це сталося до 1536 р.). А в період вже від цього моменту до 1552 р. монастир вже обміняв його київському воєводі.

З огляду на дві обставини: володіння Терехтемировим Києво-Печерським монастирем та дивним статусом ченця як сторожа у 1552 р., можна зробити припущення, що, Зарубський монастир ХVI ст. – це усього лиш філія Києво-Печерського монастиря, але аж ніяк не окрема чернеча структура, яка повинна була мати не одного ченця-сторожа, а повну структуру на чолі із настоятелем чи ігуменом.

Міф 3. Передача Трахтемирівського монастиря козацтву Стефаном Баторієм.

Залишається ще незрозуміла ситуація із реформою Стефана Баторія 1578 р. Відповідно до загальнопоширеного міфу, низове козацтво отримало від короля у своє управління містечко Трахтемирів та монастир поблизу нього.

Постанова щодо взяття козаків на службу до Стефана Баторія була підписана королем у Львові 16 вересня 1578 року. Її опублікував Андрій Стороженко у 1904 р.  Однак, при цьому в документі взагалі була відсутня згадка Трахтемирова, не кажучи вже про монастир. Що ж до «шпиталя», який часто згадується поруч із монастирем, то Андрій Стороженко зауважує: «…для ранених и больных козаков предложено было устроить госпиталь (reclinatorium) в королевском имении Трахтемирове над Днепром. Вообще нужно заметить, что Баторий первый из польских королей стал заботиться о судьбе раненых. При нем впервые появились при войсках хирурги…» (Стороженко А. Стефан Баторий и днепровские козаки. К., 1904. С. 74).

У 1594 р. через Трахтемирів 30 травня проїжджав Еріх Лясота. У своєму щоденнику він записав, що це містечко було пожертвуване Стефаном Баторієм запорозькому козацтву на утримання лікарні. Знову ж таки, жодної згадки про монастир.

Інформацію про те, що король Стефан Баторій під час свої відомої реформи, в результаті якої було утворене реєстрове козацтво, начебто надав козакам Трахтемирівський монастир вперше знаходимо фактично лише у літописі Григорія Грабянки тобто аж на початку ХVIII ст. Гадяцький полковник записав: «А літа 1576… король Баторій, опріч давнього старовинного міста складового Чигирина, віддав низовим козакам для пристанища ще й місто Терехтемирів з монастирем, аби вони в ньому зимували…» (Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. К., 1992. С. 26.).

Андрій Стороженко пояснював, що всю інформацію щодо реформи Стефана Баторія Григорій Грабянка взяв у польського автора Самуеля Твардовського (1595/1600-1661), з його «Wojny Domowej» (1660), а той просто творчо переробив хроніку іншого польського автора, єпископа Павла П’ясецького (1579-1649). Останній же написав лише про передачу козакам тільки замку Трахтемирівського з його маєтками –  «z przyległościami swemi». Ну а Самуель Твардовський написав, що король «Naznaczyl Trachtymirow z iego spól powiatem» для зимівлі козацької.

Таким чином, можна зробити наступні висновки: 1) давньоруського Зарубського монастиря на Канівщині, на жаль, не існувало, він є, усього лиш, результатом історіографічної помилки, 2) у 1552 році Зарубський монастир якщо й існував, то скоріш за все у вигляді філії Києво-Печерського монастиря, а не як окрема самостійна церковна одиниця, 3) Трахтемирівський монастир у 1578 р. не передавався королем Стефаном Баторієм в управління війську Запорозькому, та й самого монастиря там на той час також не було. Та й взагалі, про реальне існування Трахтемирівського монастиря можна говорити не раніше від 1620 року.


Автор:

Ластовський_В.В.jpg

Ластовський Валерій Васильович, доктор історичних наук, професор, Київський національний університет культури і мистецтв (Київ, Україна)


 

 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s